Проблеми людини, суспільства і світу у філософії марксизму.

Карл Маркс(1818–1883) народився в містечку Трір у сім'ї єврея-адвоката, закінчив Берлінський університет і захистив докторську дисертацію з філософії. За своїми поглядами він був тоді «молодогегельянцем» і з філософії Г. Гегеля робив атеїстичні та революційні висновки. Реакційному уряду тодішньої Німеччини не подобалися критично-революційні «стріли» марксівського розуму, тому викладацької посади в університеті К. Маркс отримати не зміг. Він зайнявся юридичною практикою. У реальному житті з'ясувалася неспроможність гегелівської філософії права, через абстрактності, що не сприяло розкриттю причин порушення закону. Карл Маркс критикує німецьку класичну філософію і шукає свою філософську позицію.

Обізнаність із працею Л. Фейєрбаха «Сутність християнства» зумовило перехід К. Маркса з позицій молодогегельянства на позиції фейєрбахіанства. Захоплюючись фейєрбахівською філософією людини, К. Маркс працює на журналістській ниві, знайомиться із життям простого люду, діяльністю тих установ, які управляють суспільством. Намагаючись розібратись у суперечностях епохи, він самостійно наполегливо вивчає політичну економію, що, як і соціалістичну утопічну філософію, пов'язує з пролетаріатом, котрий дедалі вагоміше заявляв про себе як серйозна суспільно-політична сила.

За критичні статті про суспільно-політичне життя К. Маркс зазнав переслідувань, змушений був виїхати до Франції. Там вивчає вчення соціал-утопістів, робітничий рух, вступає в таємне товариство «Спілка справедливих», що ставило метою боротьбу за інтереси робітників. Уточнюючи, під впливом Людвіга Фейєрбаха, свою соціально-філософську позицію, Карл Маркс пов'язує життєві цілі і світогляд із пролетаріатом, відкидає релігійно-ідеалістичне розуміння людини і її шляхів до волі, підкреслюючи: людина – не абстрактна істота, що тулиться десь поза світом. Людина – це світ людини, держава, суспільство. Пропаганда філософської свідомості полягає в тому, щоб вона стала філософською свідомістю кожної людини, виражала її інтереси, торкалася її серця, її почуттів і перетворилася на переконання кожного. Ключ до успіху нової філософії, на думку Карла Маркса, лежить у її гуманізмі, у вираженні нею інтересів кожного робітника і всього робітничого класу, у єдності теорії філософії і практики пролетарського руху.

Активізації його теоретичних роздумів у цьому напрямі сприяло знайомство й дружба з Ф. Енгельсом.

Фрідріх Енгельс(1820-1895) не мав університетської освіти. Його батько – багатий текстильний фабрикант намагався якомога швидше залучити сина до комерційної діяльності і тому влаштував його в одну з великих торговельних контор. Та хлопець поривався до літератури. З 1839 р. він співпрацює з друкованим органом «Молода Німеччина», вивчає Біблію, захоплюється філософією, ґрунтовно студіює «Філософію історії» Г. Гегеля, стає його послідовником (молодогегельянцем) і доходить висновку про необхідність озброїти ідеологію «Молодої Німеччини» гегелівською діалектикою. До соціалістичної ідеології він дійшов в Англії, куди їздив за дорученням батька в комерційних справах. Кореспонденції Ф. Енгельса з Англії свідчать про глибоке розуміння економічного становища найбільш розвиненої тоді капіталістичної держави, сутності суперечностей та боротьби класів і партій, значення соціальної революції в розвитку суспільства. У 1844-1845 рр. Ф. Енгельс пише працю «Становище робітничого класу в Англії», де намагається розібратись у тому матеріалі, який йому вдалося зібрати в процесі знайомства з умовами праці та життя робітників. Побачене приголомшило Ф. Енгельса. Нелюдське життя пролетаріату, страждання багатотисячних мас населення вимагало перегляду «офіційних» теоретичних доктрин того часу. В пошуках нових ідей він знайомиться з працями Р. Оуена, студіює політекономію, історію, вивчає праці лідерів німецького «філософського комунізму» М. Геса та К. Грюна, стає переконаним соціалістом.

1844 рік став роком початку дружби й тісного співробітництва Ф. Енгельса з К. Марксом. Першою спільною працею стало «Святе сімейство, або критика критичної критики»(1845 р.) До співробітництва і К. Маркс, і Ф. Енгельс вже мали опубліковані теоретичні дослідження та публіцистичні статті, що свідчать про надзвичайно високий рівень їхньої філософської культури. Саме тому перша спільна праця постала як завершений філософський твір, де були сформульовані фундаментальні засади нового теоретичного бачення світу – ідея суспільних виробничих відносин, теза про визначальну роль народних мас в історії, історичну місію пролетаріату як могильника капіталізму.

Наступною спільною працею К. Маркса і Ф. Енгельса була «Німецька ідеологія». Її написано в 1845-1846 рр., але ця праця побачила світ лише в 1932 р. Нарешті, третьою спільною працею, що свідчить про зрілість і відточеність соціально-філософських поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса, став всесвітньо відомий «Маніфест Комуністичної партії» (1848 р.). У цьому творі, зазначав пізніше Ленін, викладено новий світогляд – послідовний матеріалізм, що охоплює і сферу суспільного життя; діалектику – найбільш всебічне і глибоке вчення про розвиток суспільства; теорію класової боротьби й всесвітньо-історичної місії пролетаріату як творця нового суспільства.

Спільно Маркс і Енгельс розробляють вчення про людину, суспільство і світ, що зробило революційний переворот у філософії. Основні ідеї вони сприйняли в безпосередніх попередників: гуманізм, матеріалізм і діалектика побудови майбутнього справедливого, гуманного суспільства.

Новизна концепції полягає в тому, що, по-перше, теорія людини виростає зі світського, нерелігійного світорозуміння. Немає нічого надприродного. Людина не тільки актор, але й автор своєї історичної і світової драми, корені якої ідуть в історію праці.

По-друге, якщо попередня філософія основою людини як суб'єкта вважала його ідеальну якість (розумність, свідомість), духовну активність, то, на противагу цим концепціям, Маркс і Енгельс основу людини визначають як предметно-почуттєву, матеріально-виробничу практичну діяльність.

Уперше практика включається у філософське розуміння людини і суспільства, стає наріжним каменем у побудові матеріалістичної теорії історичного процесу. Практика є не що інше, як процес життєдіяльності людини, процес суспільного виробництва і відтворення людини. За допомогою практики задовольняються всі людські потреби — у матеріальних благах, і в засобах зв'язку, і у свідомості як чисто людському засобі орієнтування у світі. Аналізуючи практику, Маркс і Енгельс логічно приходять до нового розуміння сутності людини як сукупності суспільних відносин. Це найважливіший момент нового вчення про людину. Матеріально-виробнича діяльність завжди здійснюється в суспільстві і за допомогою суспільства.У процесі трудової діяльності людина вступає в суспільні відносини з іншими людьми. У суспільних відносинах вона формує свою сутність, що виступає не природною, а соціальною сутністю. Суспільні відносини мають історичний характер. Вони змінюються під впливом об'єктивних законів життєдіяльності людей. Для попередників Маркса людина – продукт природи.Філософія марксизму приймає ідею важливості природи в житті людини, але природа перестає бути тільки колискою людини. Вона безупинно змінюється людиною в процесі його трудової діяльності. Змінюючи природу за її законами, реалізуючи в ній свої цілі, потреби і здібності, людина історизує, суб’єктивізує природу, утягує її у свій світ. І вся історія людства виявляється процесом безупинної зміни природи людиною, у тому числі його власної природи.

Теорія людини органічно пов'язана з теорією суспільства. Суспільство — не сукупність людей, а система суспільних відносин, що складаються в процесі трудової діяльності людей. На думку К. Маркса, суть різноманітних суспільних відносин між людьми зумовлена відносинами власності.

Суперечності власності позначаються наставленні людини до суспільства, інших людей і до самої себе. Приватновласницькі відносини розмежовують людей на різні соціальні групи, класи й зумовлюють їх боротьбу між собою. Класова боротьба пронизує історію цивілізації з моменту появи приватної власності, буржуазії та пролетаріату. Останній, як клас пригноблений та експлуатований, самими умовами виробництва поставлений в ситуацію, що сприяє його зростанню та консолідації, розпочинає активну боротьбу, яка, зрештою, виливається в боротьбу за владу. Без оволодіння владою шляхом насильства пролетаріат не може звільнитися від експлуатації, створити людські умови праці та життя, здобути волю.

Головними цілями класової боротьби пролетаріату в економічній сфері є ліквідація приватної й створення суспільної власності, в політичній – злам буржуазної державної машини, встановлення диктатури пролетаріату й побудова соціально справедливого суспільства. Засобом їх досягнення є соціальна революція. Соціалістична революція визріває економічно і може відбутися одночасно в усіх країнах чи у більшості з них.

Захопивши владу й встановивши власну диктатуру, пролетаріат розпочинає будівництво нового, комуністичного суспільства, економічною підвалиною якого є суспільна власність на головні засоби виробництва, політичною – демократична організація суспільного співжиття, ідеологічною – пріоритет інтересів пролетаріату (робітничого класу), що збігаються з інтересами трудящої частини населення. На основі суспільних перетворень і зростання матеріального добробуту мають бути ліквідовані класи й розпочатися епоха вільної, всебічно розвинутої особистості. Так, на думку К. Маркса та Ф. Енгельса, відбудеться усунення приватної власності, а з нею - й відчуження людини від людини. Марксистська соціальна теорія є історично першою філософією пролетаріату. Цей факт, безперечно, треба брати до уваги, розглядаючи місце та роль марксизму в історії розвитку суспільної думки людства.

Таким чином,чіткість концептуальних положень, ясність практичного спрямування, масштабність перспективи, а головне - єдність теоретичних висновків з результатами «практичного» осмислення цих проблем пролетарською масою, зумовили надзвичайну популярність марксизму в робітничому середовищі. Через марксизм відбувалось пізнання пролетаріатом себе і світу. З цього моменту розпочинається тріумфальний злет марксизму, поширення його як філософії, світогляду та ідеології пролетаріату.

Еволюція філософії марксизму: західні та східноєвропейські концепції.Філософія марксизму почала поширюватися в країнах Європи ще за життя Карла Маркса. Однак на Заході вона не стала цілісним вченням. По-перше, вона розвивалася під впливом різних конкретно-історичних умов, наукових відкриттів, теоретично-критичного досвіду.

По-друге, філософія марксизму (особливо соціальна філософія) не позбавлена помилок і історичних обмежень (помилки у визначенні живучості капіталізму, термінів соціальної революції і т.п.). Основоположники марксизму розуміли відносність таких оцінок і поглядів і попереджали, що усе світорозуміння Маркса — це не доктрина, а метод. Воно дає не готові догми, а основні орієнтири для подальшого розвитку і метод для дослідження.

По-третє, філософія марксизму відрізняється від вчень його послідовників. Уже філософія марксизму Енгельса не в пізнанні діалектики природи, суспільства, людини, світу. Ще більш відрізняється філософія марксизму в розумінні Йосипа Дицгена, Карла Каутського, Франца Мерінга, Поля Лафарга, Антоніо Лабріолі — західні її концепції і теорії, що протистояли філософським поглядам Георгія Плеханова, Володимира Леніна, Миколи Бердяєва, Миколи Бухаріна та багатьох інших. Нерідко розбіжності такі великі, що перетворюються на прірву між достовірним марксизмом і пропагандованим. Ще Маркс, ознайомившись з марксизмом у Франції, сказав Полю Лафаргу: «Ясно одне, що сам я не марксист». Енгельс побачив у російському марксизмі «окам'янілу догму», тексти з Нового завіту.

По-четверте, ще менше схожий достовірний марксизм на марксизм його пропагандистів, інтерпретаторів, популяризаторів (Август Бебель, Карл Каутський, Едуард Бернштейн та ін.). Разюче розходження існує між філософією Маркса і тим її видом, що їй додавали ті, хто «втілював» теорію в життя. Різко видозмінюється філософія марксизму при спробі «додавання» її до життя. Кожен політик по-своєму розуміє марксизм і по-своєму його розвиває. І це не відступ від марксизму, а спосіб його корегування.

Західні концепції і теорії еволюції філософії марксизму розглядали марксизм як наукову теорію, що дає відповіді на деякі питання громадського життя завдяки матеріалістичному розумінню історії і діалектики. Однак філософія марксизму визнавалася ними історично обмеженою: як усяка теорія, вона дає однозначних рецептів і рішень, у ній містяться протиріччя. Тому слід ставитися до неї як до всякої іншої серйозної наукової теорії. Філософія марксизму має потребу в розвитку, в очищенні від застарілих положень, тільки тоді марксизм може бути визнаний прийнятним методом пізнання і перетворення світу.

Інше ставлення до філософії марксизму властиве соціал-демократичному напрямку в Росії. Прогресивні російські мислителі Павло Анненков, Петро Ткачов, Петро Лавров, Михайло Бакунін, Микола Михайловський та інші сприйняли навчання марксизму про суспільство спрощено: як «економічний матеріалізм». Але тільки з Георгія Плеханова (1856—1918) починається якісно новий етап в історії російської соціально-філософської думки, який пов'язав її із західноєвропейською культурою. Тривала еміграція у Швейцарії дозволила йому глибоко вивчити марксизм. Він перекладає російською мовою головні праці К. Маркса і Ф. Енгельса. Г. Плеханов – суперечлива фігура серед представників марксистської думки й робітничого руху. Як дворянин, він отримав ґрунтовну освіту у військовій гімназії, вступив до петербурзького гірничого інституту, який не закінчив у зв'язку з революційними подіями. Був активним учасником народницького руху («Земля і воля»), керівником групи „Чорний переділ”. З 1880 р. до лютого 1917 р. він жив у Швейцарії, Франції, Італії та інших країнах Західної Європи. Створив групу «Звільнення праці» (Женева, 1883).

Із захопленням він зустрів Лютневу революцію 1917 р., підтримував Тимчасовий уряд, закликав до війни до переможного кінця, виступав проти більшовизму й ленінського курсу на соціалістичну революцію. Жовтневу революцію 1917 р. він не прийняв.

Перу Г. Плеханова належить надзвичайно багато праць соціально-філософського плану. Він розглядає марксизм як найвидатнішу революцію в інтелектуальній історії людства, як теорію, що прокладає шлях революційній практиці пролетаріату, вбачає в цьому її високе суспільно-історичне покликання. Без революційної теорії, писав Г. Плеханов, не може бути й революційного руху. Саме марксизм і постає такою теорією, що обґрунтовує стратегію та тактику класової боротьби пролетаріату, шляхи здійснення революції та побудови нового суспільства.

Народу, на думку Г. Плеханова, належить визначальна роль в історії.Особистість може бути настільки значущою, наскільки вона відбиватиме інтереси народу та його прагнення. Звичайно, індивідуальні якості - інтелект, характер, воля тощо – не другорядні чинники самоутвердження особистості в історії. Але головне – вираження потреб народних мас, які іншим часом знайдуть собі інших вождів не з гіршими індивідуальними рисами.

Ленін високо цінував Г. Плеханова,незважаючи на розбіжності у поглядах. Головна суперечність двох теоретиків російського марксизму полягала у питанні про соціалістичну революцію. Плеханов вважав, що для підготовки революції необхідно повільне, послідовне економічне визрівання; без наявного рівня високої культури соціалістична революція в принципі неможлива. На думку Леніна, економічні умови в Росії вже є; він запропонував програму революції, що може бути здійснена на основі захоплення політичної влади пролетаріатом й встановлення його диктатури.

Розбіжність у поглядах Леніна й Плеханова була і з питань про роль та тактичну лінію пролетаріату в революції, ставлення до селянства, оцінку революції 1905 р., з питання про державу. У нашій літературі йдеться здебільшого про те, що Плеханов в цих питаннях нібито перебував на «меншовицькій позиції». Плеханов до вирішення фундаментальних питань революції підходив більш помірковано, ніж Ленін, який засуджував його за відхід від послідовного марксизму до меншовизму як теоретичну помилковість. Як свідчить соціальна практика, багато з того, про що писав і говорив Г. Плеханов, підтвердилось подальшим розвитком історії.

Відповідальність за долю марксизму як революційного вчення робітничого класу взяв на себе В. Ленін. З його іменем пов'язується новий етап у розвитку соціальної доктрини марксизму. Нашими дослідниками цей етап іменується розвитком марксизму, а вчення - марксизмом-ленінізмом. Останніми роками з'явились публікації, що негативно оцінюють внесок В. Леніна в дослідження соціальної проблематики. Зокрема, підкреслюється його революційний екстремізм, довільне трактування головних тез філософії марксизму, нетерпимість до опонентів, зневага до долі народу і особистості.

Обидві крайнощі певною мірою спотворюють роль В. Леніна в суспільному житті доби соціальної революції, не розкривають специфічно ленінського бачення світу. І це не дивно. Категорії «вождь», «геніальний вчитель» тощо не дозволяють виявити слабкі чи хибні місця в концепції, безумовно, видатного теоретика, яким був Ленін. І навпаки. Ярлики типу «політичного авантюриста» чи «суб'єктивіста» ставлять перепони на шляху освоєння того об'єктивного вкладу, який вносить той чи інший мислитель, зокрема Ленін, в суспільну думку людства.

Володимир Ілліч Ленін(1870-1924) народився через сто років після народження Г. Гегеля. (На цьому сторічному збігові були спроби побудувати різні міфи щодо втрати геніїв). В. Ленін навчався в Казанському університеті. Брав участь у студентських рухах, за що був засланий у с. Кокушкіно, яке належало його сім'ї. Закінчивши Петербурзький університет, він працює в перших марксистських гуртках, вивчає твори М. Чернишевського, Г. Плеханова, «Капітал» К. Маркса, веде революційну діяльність. Після закінчення другої висилки до Сибіру, Ленін їде за кордон, вивчає філософію, соціально-політичні вчення, керує революційним рухом в Росії. Повернувшись на батьківщину, він очолює Жовтневий переворот 1917 р., а після його перемоги – новий російський уряд.

Філософію Ленін підпорядковує революційній діяльності пролетаріату, обґрунтуванню його практичних дій, закономірностей стратегії й тактики класової боротьби та соціальної революції. В цьому аспекті він пішов значно далі Маркса, поглибив його вчення, але й обмежив його рамками класового протистояння та революції, спростив з метою підвищення ефективності сприйняття робітничими масами; що, безумовно, притупило глобалізм світоглядного мислення попередників.

Самостійний крок В.Ленін зробив у питанні про революцію. Його висновок про можливість перемоги революції в окремій країні теоретично був абсолютно новим, а практично докорінно міняв стратегію та тактику революційного руху. Узагальнюючи небачений в історії досвід створення нових суспільних відносин, нового суспільного ладу, він дає філософське обґрунтування його моделі, поклавши в її основу «вищий тип громадської організації праці в порівнянні з капіталізмом». На початку соціальних перетворень намічалося введення самоврядування, відмовлення від товарних відносин, тобто запровадження воєнного комунізму, заснованого на примусовій праці, насильстві. Невдачі штурмового переходу до соціально справедливого, гуманного суспільства привели до глибокої економічної і політичної кризи, і Ленін докорінно переглядає цю модель, запропонувавши нову економічну політику. Головне питання – економічний союз із селянством, торгівля із селянством на основі твердого податку. Приватник допускався в дрібну промисловість і торгівлю. Визнавалася кооперація і збереження різних соціальних спільнот, верств і класів. Але головне — уведення державного регулювання комерційних і підприємницьких відносин. Раніше про комерційну і підприємницьку функцію держави не згадувалося в книгах з наукового соціалізму, тому ця новизна не була зрозуміла його прихильниками.

Тут варто пригадати слова М. Бердяєва з його праці „Витоки і сенс російського комунізму”, де він відмітив: «Весь світогляд Леніна було пристосовано до техніки революційної боротьби. Він вимагав свідомості й організованості в боротьбі проти всякої стихійності. Це основний у нього мотив. І він допускав усі засоби для боротьби, для досягнення цілей революції... Революційність Леніна мала моральне джерело; ... він виступав проти несправедливості, гноблення, експлуатації. Але одержимий максималістською революційною ідеєю, він зрештою втратив безпосереднє розходження між добром і злом, утратив безпосереднє відношення до живих людей, допускаючи обман, неправду, насильство, жорстокість. Ленін не був поганою людиною, у ньому було і багато доброго. Він був безкорисливою людиною, абсолютно відданий ідеї, він навіть не був особливо честолюбною і властолюбною людиною, він мало думав про себе. Але виняткова одержимість однією ідеєю призвела до страшного звуження свідомості і до морального переродження, до допущення зовсім аморальних засобів у боротьбі».

Колишнє торжество марксизму-ленінізму полягає в тому, що йому вдалось захистити, відстояти, зберегти й поглибити концептуальні засади нового світогляду в гострій полемічній боротьбі з іншими соціальними доктринами. Звідси ж витоки його трагедії: вимушений постійно захищатись, він виробив у собі впевненість у власній непогрішимості стосовно будь-якого питання суспільного розвитку; втратив почуття здорового плюралізму й компромісу; з теорії були вилучені варіативність, сумнів, а згодом – і творчий підхід взагалі.

Лідер більшовицької партії 30-50-х років Й. Сталін поглибив ці тенденції, апаратна система, «колективний розум» КПРС поставили їх на «індустріальну основу», довели марксизм-ленінізм до самоізоляції щодо світової суспільної думки, перетворили на набір догм, використали його як ідеологію сталінізму – тоталітарної радянської системи.

Йосип Сталін (1879-1953) – суперечлива фігура суспільно-політичної історії ХХ ст. Одні вважають його геніальним, в оцінці інших – це злочинець, тиран, який, захопивши владу шляхом тихого державного перевороту, сформував казармений соціалізм, метастази якого, наче ракова хвороба, пронизують нинішнє суспільство. Саме через політику Сталіна марксизм перетворився на тоталітаризм, наслідки якого наше суспільство відчуває й сьогодні.

Історія знає багато інтелектуальних демонів і весь час бореться проти їхньої духовної тиранії.У Росії сталінського й постсталінського періодів такими демонами були А. Жданов іА. Суслов. Під виглядом колективного інтелектуального розуму вони нав'язували суспільствознавству сталінізм, пізніше варіанти ортодоксального марксизму та догматизованого ленінізму. Апаратна система КПРС підпорядковувала собі весь корпус вчених-суспільствознавців, встановила жорстку цензуру, тобто перетворила науку на ідеологію.

Деформації та спотворення торкнулись майже всіх концептуальних засад марксизму-ленінізму.

Чим же сильний К. Маркс як соціальний філософ і які теоретичні його здобутки? Насамперед реалістичним, дійсно науковим аналізом сучасного йому (тобто ХVІІІ – ХІХ ст.) капіталістичного суспільства, викриттям негативних аспектів його розвитку. Він розкрив джерела капіталістичної експлуатації і теоретично довів історичну безперспективність, більше того - неможливість існування соціальної системи, заснованої на гнобленні людини людиною. На декілька порядків вище, ніж античні філософи, гуманісти Відродження, Реформації та Просвітительства, Маркс підняв проблему людини, звільнення людської особистості. Обґрунтував необхідність подолання втраченої гармонії з природою та іншими людьми. Не менш важливим надбанням соціальної філософії є обґрунтування Марксом ролі економічного чинника в житті суспільства, матеріального виробництва як основи його існування та розвитку.

Кінець XX ст. ознаменувався теоретичною і практичною кризою марксизму.Людство ще має філософськи осмислити кризу й історичний досвід марксистського руху. У сучасних умовах теорія Маркса може показатися не більш ніж інтелектуальною грою, обмеженою застарілою вірою в прогрес. Але недооцінка хоч і утопічних прозрінь Маркса свідчила б про його недорозуміння й обмеженість. Вплив Маркса випробувало не одне покоління мислителів не тільки в Європі, але і в усьому світі. Тільки протягом XX ст. усі найвидатніші представники інтелігенції Європи читали Карла Маркса — Жан Поль Сартр, Симон де Бовуар, Мішель Фуко й Антоніо Грамши, не говорячи вже про Герберта Маркузе, Теодора Адорно і Юргена Хаббермас, американців Толкотта Парсонса, Альфреда Айере, Джона Рользе, китайців Сунь Ятсена, Вай Юаня, індусів Ауробіндо Гхоше, Джавахарлала Неру — усі вони черпали натхнення у творах Маркса. Загальновідомо і те, що ідеї Маркса запозичали і перекроювали деякі найвідоміші політики сучасності. Марксизм був трансформований В. Леніним, який узгодив теорію Маркса зі своїм баченням вад російського державного соціалізму, а також Фіделем Кастро стосовно до вад кубинської революції.

В сучасних умовах у світі й в Україні знайдеться чимало тих, хто відкидає марксизм, вбачаючи в ньому догматичне, що не виправдало сподівань, вчення, і тих, хто почав серйозне, зважене філософське його переосмислення. Марксизм заснований на діалектиці, і до нього варто ставитися діалектично. Є хибні, застарілі положення, але є й неминущі цінності. Відомий сучасний американський філософ Джеймс Лоулер відзначає, що справжній, істинний марксизм не знищенний. Марксизм справжній варто розвивати, з'явилася можливість розвивати його як посібник з подолання проблем сучасності, що поглиблюються. Західний суспільствознавець Джон Гелбрейтне менш категоричний: вважає Маркса занадто великою фігурою, щоб цілком віддати його соціалістам і комуністам. Хто має рацію — розсудить історія.

 

 

ТЕМА 6.