ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ПРЕДМЕТ ТА ФУНКЦІЇ

МВС УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра філософії та соціальних дисциплін

Тексти лекцій з дисципліни

ФІЛОСОФІЯ

Для слухачів факультету заочного

та дистанційного навчання працівників ОВС

Галузь знань 0304 «Право»

Спеціальність 8.030401010 «Правознавство»

Освітньо-кваліфікаційний рівень «магістр»

Термін навчання 2 роки

Завдання обговорені та схвалені

на засіданні кафедри філософії

та соціальних дисциплін

« » серпня 2012 року

Протокол № 1

Одеса – 2012

ТЕМА І.

Мета заняття –розкрити специфіку філософського знання, аналіз філософії як різновиду світогляду, виявлення особливостей його функціонування.

Основна проблема – філософія як теоретична основа світогляду.

Основні поняття та категорії– світогляд, міфологія, релігія, філософія, загальна картина світу, метод, методологія, функції філософії, ідеалізм, матеріалізм, дуалізм.

План лекції

1. Сутність філософського світогляду.

2. Специфіка філософського знання.

3. Предметне самовизначення філософії.

Рекомендована література

1. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2001.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. – Мюнхен-Львів, 2001.

3. Мамардашвили М. К. Как я понимаю философию. – М., 2002.

4. Мир философии. Книга для чтения: В 2-х ч. – М., 2004.

5. Радугин А. А. Хрестоматия по философии: Учебное пособие. – М., 2002.

6. Світогляд і духовна культура. – К., 1993.

7. Философский энциклопедический словарь. – 2-е изд. – М., 2004.

8. Філософія: Курс лекцій. – К., 2006.

Сутність філософського світогляду.Слово “філософія” грецького походження, буквально означає “любов до мудрості” (“філео” – люблю, “софія” – мудрість). У давніх греків це слово означало “прагнення до розуміння”, “устремління до знання”, “жадобу знання”. У цьому розумінні воно використовувалося Фукідідом, Сократом та ін. представниками античної культури.

Уперше слова “філософ” застосував грецький мислитель і математик Піфагор щодо людей, які прагнуть до високої мудрості і правильного способу життя. До нас дійшли перекази, що Піфагор називав себе не мудрецем, а любителем мудрості: сама мудрість (як і знання) дана лише Богом, а людина повинна задовольнятися тільки устремлінням до мудрості (до знання). Звідси і “філософія” як Любов (чи устремління) до мудрості. Спеціалісти з античної філософії вважають, що тлумачення і закріплення терміна “філософія” як назви особливої сфери знання пов’язане з ім’ям Платона.

Будучи мудрістю, філософія завжди усвідомлювала свою принципову дистанційованість від світу повсякденності. Уже в глибоку античну давнину філософи-мудреці чітко усвідомлювали необхідність певної попередньої підготовки для бажаючих вчитися філософії, для «перенастроювання», «переорієнтації» їхнього мислення з повсякденного на творчий «діапазон». На початку IV ст. до н. е. Платон висуває ідею пропедевтики(від грец. «пропедеуо» — попередньо навчаю, готую) як спеціальної процедури підготовки мислення до занять філософією. У ході цієї процедури в людини виробляється вміння бачити проблеми, правильно їх формулювати й вирішувати. Надалі пропедевтика поступово перетворюється на спеціальну дисципліну, що відігравала роль своєрідного вступу до філософії. Принаймні такий характер мала «Філософська пропедевтика», написана Г. В. Ф. Гегелем у 1809—1811 рр.

Отже, філософія – наука світоглядна. Термін „світогляд” був запроваджений І. Кантом. У найелементарнішому розумінні слова світогляд – це найзагальніше усвідомлення людиною навколишнього світу, свого місця в ньому, свого ставлення до цього світу й до себе, своїх претензій і намірів щодо світу та шляхів реалізації цих намірів (життєвих програм). Отже, світогляд – це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце у світі та своє життєве призначення.

Питання про філософію виникає саме у зв’язку з мовою про ступені зрілості (як історичної, так і теоретичної) світогляду. Виникнення філософії, її становлення пов’язані з особливостями найдавніших світоглядних форм. Це міфологія і релігія.

На зорі історії людства, коли були ще в силі родові принципи у господарському та культурному житті, пануючою формою світогляду була міфологія. Міф в перекладі з грецької “розповідь”, “слово”. Міфологією називається зібрання міфів, а також наука о міфах, їх вивчення, пояснення їх місця в складі культури народів світу. Міфологія є результатом духовної потрібності пояснити світ і розібратися у явищах природи. Ще не озброєна наукою та філософією палка думка родової людини рвалася до осягнення сил буття природи та людей. Цей процес ішов через персоніфікування, уособлення в образах богів, перед якими людина відчувала здивовання, безсилля і преклоніння. Так, наприклад, у стародавніх єгиптян, якщо ріка не розливається, то вона відмовляється розлитися. Можливо, ріка чи боги розгнівалися на людей. Звідси – звичай приносити жертви Нілу і навіть “укладати з ними угоди” (у вигляді документу, який кидався у ріку).

Міфологія – це не просто система міфів, не просто оповідання про богів та героїв. У цих оповіданнях можна простежити і зачатки постановки філософських питань: про походження світу, про мету і сенс буття, про порядок у природі. Безсмертним пам’ятником античної культури є твори Гомера “Іліада” і “Одіссея”. Про філософський світогляд Гомера можна сказати, що він повністю знаходився на ґрунті міфології. Йому належить вислів: “Ми всі – вода і земля”. Він не задавався філософським питанням про походження світу. Такого роду питання висунув Гесіод (VII ст. до н.е.) – селянський поет, автор знаменитих “Трудів і днів” і “Теогонії”. Він виклав міфи як єдине ціле, описав родословну олімпійських богів. Та, згідно з грецькою міфологією, “спочатку існував тільки вічний, безмежний, темний хаос. У ньому полягає джерело життя світу. Із хаосу же виникла і богиня Землі – Гея, а також могуча сила – Ерос – Любов. Матір’ю Землею народжені небо, гори і море”. Згідно з єгипетською міфологією, спочатку існував хаос води. І з нього все виникло.

Сучасні дослідники виділяють такі особливості міфологічного розуміння світу:

1) галузі одушевленого і неодушевленого, природи і людини не відрізнялись. Уся природа розумілась як жива, одушевлена, живуча подібно людині (типовий антропоморфізм – перенесення особливостей людського життя – на природу);

2) міфологічне мислення не розрізняло сон і реальність, уявне і дійсне, знак, символ і те, що вони означають. Цю особливість розуміння світу називають синкретизмом (об’єднання різнорідного, злитність).

Міф відрізняється від казки тим, що містить спробу пояснити явища. Він відрізняється і від легенди, оскільки в основі нього не лежить історична подія.

Зі згасанням первіснообщинних форм суспільного життя, розподілу праці, класовим розшаруванням, міфології стає дедалі складніше поясняти зміни соціальної реальності. Це зумовило формування релігії. Релігія– (від лат. religio – благочестя, набожність, святиня, предмет культу) – це така форма світогляду, в якій освоєння світу здійснюється через його роздвоєння на поцейбічний, “земний”, дійсний, який сприймається органами почуття, і потойбічний – “небесний”, надприродний, надчуттєвий. Її виникнення пов’язане з таким рівнем розвитку людського інтелекту, коли появляються зачатки теоретичного мислення. Віра в надприродні сили, в бога є спосіб існування релігійної свідомості, особливий настрій, переживання, характеризуючи внутрішній стан людини. Зовнішньою формою проявлення віри служить культ.

Питання про відношення міфології і релігії складне. Одні вчені схильні ототожнювати їх, інші, навпаки, протиставляють. Діалектичний же підхід до аналізу цих явищ дозволяє побачити як спільні риси, так і їх різницю. І міфологія, і релігія є типами світогляду, що їх об’єднує. Але якщо міфологія уявляє як устремління пояснити світ, небеса, богів по аналогії з земними справами, то релігія прагне до пояснення світу як творіння всевишнього.

Становлення і розвиток науки, якісні зміни в діяльності людей, зумовили формування третього типу світогляду – філософії.

Філософія виникла близько двох з половиною тисяч років тому у рабовласницьких державах Древнього Сходу і Середземномор'я. До філософії, як було вже сказано, існували такі форми культури, як мистецтво, міфологія, релігія, зачатки моральної і правової свідомості.

Більш пізнє в порівнянні з ними виникнення філософії — не випадкове. Для її виникнення повинні були скластися певні передумови. Такими передумовами є: по-перше, поділ суспільства на класи, по-друге, - досягнення людьми певного рівня інтелектуального розвитку. При первіснообщинному ладі переважна більшість членів суспільства була зайнята елементарною фізичною працею (перші види діяльності - збирання, рибальство, полювання. Пізніше - скотарство і землеробство). Примітивні знаряддя праці обмежували можливість дозвілля. Він використовувався для відпочинку, для відновлення фізичних сил. Виникнення класового суспільства супроводжувалося новим суспільним поділом праці – за класовим принципом. Перекладаючи обов'язки примітивної праці на рабів, багато вільних людей (рабовласники) присвячували себе політиці, мистецтву - узагалі тим видам діяльності, у яких переважає духовний компонент. Відбувається відділення розумової праці від фізичної. Наявність дозвілля і можливість використовувати його для духовної діяльності – перша передумова виникнення філософії. Другою передумовою є дозрівання людського інтелекту, що проявилося в здатності людей до абстрактного мислення. Люди примітивних культур періоду первіснообщинного ладу були мало здатні до абстрагування, до мислення загальними поняттями. Про це свідчать антропологічні дослідження. При безлічі конкретних понять у їхніх мовах відсутні, як правило, узагальнюючі поняття. Але без здатності до абстрагування не могла скластися філософія. У І тис. до н. е. при переході від докласових суспільств до класового суспільства така передумова, видимо, склалася, і в VI - VII століттях до н. е. відбувається виникнення перших філософських вчень у державах Древнього Сходу й у Греції.

Специфіка філософського знання. Убуденній свідомості протягом багатьох віків існувало, нерідко трапляється й у наші дні, уявлення, що філософія не має власних реальних потреб. Не випадково символом філософії був ведмідь, що смокче власну лапу. Наприклад, на титульному аркуші книги Я. Бруккера “Критична історія філософії”, виданої у 40-х рр. ХVIII ст., було таке зображення, під яким розміщено афоризм: ipse alimenta sibi (сам собі харчування). Дехто визнає компетенцією філософії фіксацію особистої некомпетенції. У сучасній філософії існує ціла течія – позитивізм, що проголошує проблеми філософії безгласними, безпредметними. Хоча проблеми філософії не менш реальні, ніж у будь-якій науці.

Ми багато говоримо про ті безперечні вигоди, що їх отримує людство від масового поширення освіти, нерідко забуваючи при цьому про не менш безперечні негативи, а то й просто втрати, якими супроводжується цей процес. Насамперед ідеться про те, що освіченість (часто-густо це просто інформованість) не обов'язково свідчить про належний рівень культури того чи іншого індивіда, тим більше про його інтелігентність. Німецький філософ М. Хайдеггер, змальовуючи пересічного індивіда сучасного суспільства, зазначав характерні для нього безапеляційність суджень і оцінок, готовність дати прості й «вичерпні» відповіді на будь-які (серед них і найскладніші) питання сучасного життя, цілковиту впевненість у правильності своїх суджень і оцінок (і це все за фактичної некомпетентності в цих питаннях). І справді, прислухайтесь до розмов людей у міському транспорті, в магазинних чергах тощо, і ви почуєте, що практично кожен, хто обговорює тут проблеми складного, політичного, економічного (навіть наукового) життя, має свій власний і завжди «точний» рецепт розв'язання зазначених проблем. При цьому впевненість у правильності свого рецепта тим більша, чим менш компетентним є ваш випадковий співрозмовник. Його не здивуєш жодним, у тому числі й філософським запитанням. Він охоче «повчить» вас, адже не відає, що ще Платон і Аристотель говорили, саме «здивування спонукає людей філософствувати». Та й чи знаємо ми сьогодні взагалі, що таке «здивування»? Чи вміємо взагалі дивувався по-справжньому? Мабуть, все-таки і знаємо, і вміємо, проте тільки всупереч реальним обставинам нашого повсякденного життя, яке при найменшій скруті чи просто утрудненні послужливо «видає» готову відповідь — інструкцію, рецепт, правило, формулу. І це починається з раннього дитинства, з батьківських коротких категоричних «можна» — «не можна», «добре» — «погано», «роби так» — «не роби інакше» і т. п. Потім готові відповіді дає, школа. Аналогічна ситуація, принаймні з багатьох дисциплін, склалася у вищій школі. Приходячи після закінчення вузу на виробництво, молодий спеціаліст помічає, що тут багато чого не відповідає правилам (інструкціям, формулам).

Звичайно, ще з раннього дитинства людина стихійно чинить опір системі інструкцій-заборон та інструкцій-дозволів цілою зливою «чому?», чому?», «чому?».., на які не можна дати відповіді-інструкції. Через те всі ці питання здаються наївними, і від них, зрештою, з досадою відмахуються. Однак з часом і сам індивід поступово доходить висновку, що жити «за інструкцією» спокійніше, простіше і безпечніше (ми всі з вами конформісти), хоча внутрішнє «чому» не згасає в людині остаточно. Постійне прагнення знати все про, здавалося б, найзвичайнісінькі буденні речі, здатність дивуватися навіть найбуденнішим явищам деякі люди проносять крізь усе своє життя.

Як приклад цього, дуже цікавою є зустріч платонівського вчителя Сократа з софістом Гіппієм - людиною самовпевненою і хвальковитою, яка вражає повсякденну свідомість своїм «всезнайством» і апломбом. Сократ ставить перед Гіппієм, здавалося б, просте питання: що таке прекрасне? Гіппій відповідає: прекрасним є прекрасна дівчина. Якщо це так, міркує Сократ, то прекрасна дівчина і є те, що робить будь-яку річ прекрасною. Але ж, продовжує він, ми можемо говорити і про прекрасну кобилицю, і про прекрасну ліру і навіть про прекрасний горщик, та яке ж відношення до них має прекрасна дівчина. Більше того, продовжує Сократ, якщо дівчина є прекрасною у відношенні, скажімо, до горщика, то у відношенні до прекрасної богині вона буде потворною — хіба ж можна називати прекрасним те, що в якомусь плані не є таким? Збитий з пантелику Гіппій заплутується в суперечностях, і, по суті, ухиляється від подальшої бесіди з Сократом. Діалог цей, однак, не закінчується перемогою Сократа, більше того, Сократ заявляє, що сам він не знає відповіді на питання і тому буде продовжувати шукати цю відповідь. Проте, твердить Сократ, безперечною є користь від його бесіди з Гіппієм, оскільки завдяки цій бесіді він зрозумів важливість питання про прекрасне.

Цей приклад є типовим для творчості Платона, який показує, що філософське знання може існувати як бесіда, діалог, поліфонія (багатоголосся). Зауважую, що жоден-з діалогів Платона не завершується перемогою когось з учасників, адже кожен висловлює і обґрунтовує свою думку, залишаючись після закінчення діалогу на своїх позиціях. Проте це не означає догматичної непримиренності учасників діалогу до будь-якого «інакомислення». Залишаючись на своїх позиціях, кожен його учасник збагачується через інші погляди.

Отже, філософське мислення, на відміну від повсякденної унітарності й догматизму, є принципово плюралістичним, толерантним, діалогічним. Тому філософія передусім вчить мислити, вчить проблемному, творчому підходу до своєї тематики.

Предметне самовизначення філософії. Розгляд питання про предмет філософії пов’язано із з’ясуванням відношення філософії і приватних наук. Спочатку філософія містила в собі все знання: зачатки наук про природу, про людину, про суспільство. Строгого розподілу наук у той час не існувало. Звідси і назва філософії - любов до мудрості. І не випадково, що багато дослідників називають філософію „праматір'ю наук”. Але поступово набирає силу процес розвитку наук, відбувається їхня диференціація (поділ) і відділення від них філософії. Особливо інтенсивно йде цей процес у Новий час, у XVII - XVIII століттях, коли відбуваються великі відкриття в області математики, механіки, астрономії.

Але ще в XVII столітті багато учених фізику, наприклад, називали "натуральною філософією" (Декарт, Ньютон). Це свідчить про те, що знання усе ще ототожнювалося з філософією. Процес диференціації наук продовжувався і пізніше. У другій половині XIX ст. стала самостійної психологія, проблеми якого з найдавніших часів були в компетенції філософії.

Що ж зберігалося за філософією, яким міг бути її предмет в умовах, коли дорослі діти – науки знайшли самостійність, залишили рідний дім філософії? А. Віндельбанд взагалі говорив: „Філософія наче король Лір, який роздав своїм дітям все своє майно і якого потім, як злидня, викинули на вулицю.” Огюст Конт, який жив у XIX ст., взагалі не знайшов місця філософії у класифікації наук. На його думку, філософія не може мати особистого предмета пізнання, а тому і бути самостійною наукою. Якщо О. Конт і визнавав якусь „філософію”, то саме таку, яка виступає вченням про науки взагалі та про методи приватних наук. Тобто, з його погляду, філософія повинна переборювати предметну ізольованість окремих наук (у кожної науки свій специфічний предмет, своя сфера вивчення) і виявляти принципи й закони, загальні для них. Вона повинна бути інтегративною, узагальнюючою галуззю знання.

Філософія подібна з науками і разом з тим відмінна від них. У них загальний "інструментарій": і філософія і наука користуються здібностями людського розуму, розвиваються в процесі осмислення дійсності. І наука і філософія в цьому змісті - раціональні (від лат. ratio - розум). Головна відмінність філософії від окремих наук - у її предметі. Якщо конкретні науки вивчають ту чи іншу сферу буття, ту чи іншу форму руху матерії, то філософія зухвало орієнтується на пізнання "світу в цілому".

Отже, предметом філософії є світ у цілому (природа, суспільство і мислення) у своїх найзагальніших закономірностях, розглядуваний під кутом зору суб’єкт-об’єктивного відношення. Інакше кажучи, предметом філософії є не світ сам по собі, не людина сама по собі, а відношення “людина-світ”. Ця система при первинному розподілу розпадається на дві відносно протилежні, але взаємопов’язані підсистеми – „світ” – „людина”.

Ми з вами вже розглянули одну із особливостей філософії – те, що у порівнянні її з іншими науками – філософія є узагальнюючою теоретичною галуззю знань. Інша її особливість складається в специфіці досліджуваних проблем, її тематиці. Тільки філософія ставить і обговорює спеціально так називане основне питання філософії. Основними питаннями філософії Платон називає: Істину – Благо – Красу. У них відображається властивість всього існуючого. У Новий час Кант сформулював ці питання так:

- Що я можу знати? (метафізика).

- Що я повинен робити? (мораль).

- На що я можу сподіватися? (релігія).

- Що є людина? (антропологія). Причому останнє питання включає всі інші.

Ф. Енгельс визначив це питання як питання про відношення мислення до буття, свідомості до матерії, духу до природи. Подібні формулювання є в Людвіга Фейєрбаха й в інших філософів. За Енгельсом, це питання має двох сторін: перша - що вважати вихідним, первинним, приймати за першооснову. Цей аспект називають проблемою субстанції (субстанція - у філософському значенні = першооснова); і друга - проблема пізнання світу. "Як відносяться наші думки про навколишній світ до самого цього світу? У стані чи наше мислення пізнавати дійсний світ, чи можемо ми в наших уявленнях і поняттях складати вірне відображення дійсності? Безумовно, можна виділити ще деякі аспекти основного питання, що конкретизують дану Ф. Енгельсом формулювання: наприклад, питання про відношення психіки і мозку, "душі і тіла". Але для першого знайомства з філософією варто добре засвоїти виділені вище аспекти (дві сторони) основного питання. Філософи розділилися на два великих табори (плину), відповідно тому як вони вирішували проблему субстанції. "Ті, котрі затверджували, що дух існував раніше природи... склали ідеалістичний табір. Ті ж, що основним початком вважали природу, примкнули до основних шкіл матеріалізму.

Рішення другої сторони основного питання філософії також неоднозначне. Більшість філософів, включаючи як матеріалістів, так і багатьох ідеалістів, визнають можливість пізнання світу. Але деякі заперечують можливість одержання достовірного пізнання. Це не виходить, що вони проти науки, проти необхідності пізнання. Їхня позиція зводиться до визнання неминучої обмеженості пізнавальних зусиль людини у зв'язку з неможливістю відокремити суб'єктивні моменти пізнання від об'єктивних у самих актах і результатах пізнавальної діяльності людини. Таких філософів називають скептиками й агностиками, а їхнє вчення - скептицизмом і агностицизмом (від лат. skeptis - сумнів, і грецьк.: агностос - недоступний пізнанню).

Говорячи про проблему пізнання світу ми повинні розглянути методи філософського пізнання.Метод пізнання – це спосіб побудови та обґрунтування системи філософських та наукових знань, сукупність прийомів і операцій, за допомогою яких здобувається нове знання. Кожна наука, кожна форма освоєння дійсності має свої методи. Найбільш відомими методами філософського пізнання є метафізика і діалектика.

До XVII – XVII століть у філософії та конкретних науках в цілому панував метафізичний метод філософського мислення. Термін метафізика як в історії філософії, так і нині вживається як для позначення теоретичної або спекулятивної філософії (особливо на Заході), так і для позначення філософського методу, протилежного діалектиці. З позиції метафізики і в природі, і в суспільстві, і в духовній сфері об’єкти, процеси, явища існують відокремлено, без взаємного органічного зв’язку, вони не розвиваються. Хоча в них і відбуваються певні зміни, вони не приводять до виникнення якісно нового – “немає нічого нового під сонцем”.

Діалектичний метод у філософії, на противагу метафізиці визнає універсальний зв’язок усіх явищ природного, соціального і духовного вимірів дійсності та розвиток її.

Ну і ще один момент хотілося б пригадати – це відповідь на питання: навіщо потрібна філософія? Аристотель якось підмітив, не має безпорадної науки, ніж філософія, але немає науки, прекраснішої за неї. Якими же функціями повинна володіти наука, щоби заслуговувати таку парадоксальну характеристику?

Світоглядна функція.Світогляд є сукупністю найбільш загальних поглядів і їх уявлень про сутність навколишнього нас світу і місті людини в ньому. Філософія - наука світоглядна. Це означає, що суперечності й проблеми розвитку суспільства вона вивчає через визначення місця і ролі в них людського чинника, відношення знання до людини, і навпаки. Центральною проблемою філософії є проблема людини: сенсу її буття у світі, цілей та головної мети життєдіяльності. Жодна гуманітарна дисципліна не вивчає соціальну проблематику в такому ракурсі. Однак це зовсім не значить, що людина «випадає» з поля зору історії, соціології, юриспруденції чи літературознавства. Зазначені науки торкаються цієї теми, але не роблять її безпосереднім предметом теоретичного аналізу. Людина - початок філософських роздумів, їх принцип і кінцевий результат.

Соціально-аксіологічна функція. Вона розчленовується на ряд підфункцій – ціннісна, інтерпретаторська, критична. Зміст ціннісної функції у розробленні уявлень про цінності, такі як, Добро, Справедливість, Правда, Красота. Цінності як філософська категорія відображають певні сторони явищ дійсності, пов’язані з соціальною і культурною діяльністю людини і суспільства. Оцінка одного й того ж явища, наприклад руйнування будинку, житла чи то внаслідок землетрусу, чи то під час війни, може збігатися, а може відрізнятися у людей. Філософія грає роль такого ціннісного селектора. Інтерпретація і критика пов’язані з орієнтацією на цінності, суспільні ідеали, з оцінкою соціальної дійсності під відповідним кутом зору. Філософ постійно стикається з тим, що соціальна дійсність не сходиться з ідеалами. Міркування над соціальною дійсністю, її зіставлення з суспільним ідеалам призводять до критики цієї дійсності. Філософія критична по своїй суті, вона керується принципом “піддавай усе сумніву”.

Пізнавальна функція. У цій функції філософія демонструє свої знання, нагромаджує і поглиблює знання, служить джерелом достовірної інформації. Філософія є складною динамічною інформаційною системою, створеною для збору, аналізу і переробки інформації з метою отримання нової інформації. Така інформація концентрується у філософських поняттях (категоріях), загальних принципах і законах, що утворюють цілісну систему.

Евристична функція.Сутність цієї функції полягає в сприянні приросту наукових знань, в тому числі у створенні передумов для наукового відкриття. Забезпечує приріст знань філософський метод (певна річ, у філософській сфері).

Методологічна функція.Філософський метод є система найбільш загальних принципів підходу до теоретичного дослідження дійсності. Ці принципи можуть бути різні. Можна, наприклад, підійти до одного і того ж явища як такого, що розвивається, а можна підійти до нього як до незмінного, на весь час даного. Залежно від цього і результати теоретичного дослідження і практичні висновки з нього будуть різнитися. Головні методологічні принципи філософії ми розглядали в попередньому питанні.

Логіко-гносеологічна функція.Вона полягає в розробленні самого філософського методу, його нормативних принципів. Вироблення інформації, необхідної для вдосконалення елементів всезагального методу, поєднується з прийняттям її для розвитку загальнонаукових методів пізнання, наприклад, системного підходу, методу моделювання.

Гуманістична функція.Гуманістична функція направлена на виховання особистості в дусі гуманізму. Гуманістична функція покликана здійснювати функцію індивідуальної терапії, яка особливо важлива в періоди нестабільного стану суспільства, коли колишні кумири та ідеали руйнуються, а нові не встигли сформуватися чи завоювати авторитет, коли людське існування перебуває в “пограничній ситуації”, на межі буття і небуття, і кожен повинен робити свій нелегкий вибір, який порою призводить до трагічного кінця. Не випадково, що вперше цю інтелектуально-терапевтичну функцію філософії виокремив Епікур саме в період кризи давньогрецького полісу. “Пусті слова того філософа, - писав він, - якими не лікуються ніякі страждання людини. Як від медицини не має ніякої користі, як що вона не лікує хвороби тіла, так і від філософії, як що вона не лікує хвороби душі”. У Г. Успенського в нарисі „Випрямила” Венера Мілосська позволила сільському вчителю Тяпушкіну покинути ведмежий кут сонного провінційного прозябання і знайти в собі особистісне, високе. Сьогодні ця функція не тільки не втратила свого значення, але набула більшу актуальність. На жаль, багато філософів не надають цій функції достатньої поваги.

Культурно-виховна функція.Цю функцію філософія виконувала з моменту свого існування. Уже Цицерон з повним правом заявив, що “культура духу є філософія”. Тем більше це справедливо для нашого часу. Без перебільшення можна сказати, що філософія являється сьогодні важливим елементом духовної культури людства. Коли ми ставимо перед собою питання: “що мені дає філософія, що мені дасть її вивчення?”, неможливо скидати з рахунків її культурно-виховну функцію. Ніколи не вважалася культурною людини, філософськи неграмотна і непідготовлена. Тим більше це стосується часу, в якому ми живемо. З іншого боку, в порядку зворотного зв’язку зауважимо, що за ставленням людини до філософії можна судити і про її загальну та професійну культуру. І як що вона, подібно фонвізінському Митрофанушці, запитує: “Навіщо мені філософія?”, тоді ніяких додаткових досліджень її культурного рівня не потрібно.

Розглянувши функції філософії, повернемося до аристотелівської характеристики філософії як найбільш безпорадної і одночасно найбільш чарівної науки. Так, вона безпорадна в плані вузькоутилітарному, бо філософія не може навчити пекти пироги, плавити метал, броварному ремеслу і т. ін. Більш того – вона не може підмінити собою жодну з конкретних наук, вирішуючи за них специфічні проблеми. З історії філософії відомо, наскільки марними були багатовікові спроби розглядати філософію як “науку наук”, втискуючи всі останні науки в своє прокрустове ложе і заміняючи їх. І тільки здобувши свої специфічні функції, філософія перестає бути безпорадною: вона дає конкретним наукам те, що вони самі синтезувати не можуть – світогляд і методологію. Що же стосується “чарівності” філософії, то дійсно, що може бути чарівніше, ніж прилучення до цінностей духовних, до розуміння сенсу життя, свого місця у світі, своїх взаємин з іншими людьми?! І реалізується це в гуманістичній і загальнокультурній функціях філософії, які увесь час є квінтесенцією своєї доби.

Розділ І. ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ.