Спосіб вивчення твору (його аналіз) залежить від літературознавчого методу, який обирає дослідник. Скажімо,

♣ біографічний метод передбачає зосередженя уваги на тому, як у творі віддзеркалюється реальна біографія автора. Як автор виражає себе через твір;

♣ культурно-історичний – розгляд художнього твору у взаємозв’язках з культурно-історичним розвитком суспільства;

♣ компаративний – зіставлення твору з творами інших авторів, чужоземних літератур, визначення запозичень, впливів, самобутніх особливостей тощо;

♣ психологічний метод – психологічний аналіз літературного героя і особистості автора;

♣ формальний – пошук технічних (фломальних) прийомів і засобів зображення, якими користувався автор;

♣ структуральний – розчленування тексту на якомога дрібніші частини і визначення зв’язків між ними;

♣ семіотичний – розгляд твору як системи знаків та знакових відношень;

♣ рецептивноестетичний – зосередження уваги на тому, як зображально-виражальні художні засоби твору проектуються на реципієнта (читача), доносять до нього авторський задум.

При будь-якому дослідницькому методі аналіз твору визначають кілька принципів.

В основі аналізу мистецького твору лежить кілька принципів [209].

Перший і визначальний — принцип єдності змісту і форми. Виходячи з цього принципу, необхідно оцінювати твір як ідейно-естетичну, змістовно-формальну (художню) цілісність, розкривати відповідність між окремими складниками твору, гармонію, зорганізовану ідейним змістом.

Наступні засади зумовлені двоїстою природою всього сущого. У людині, а відтак і у творенім нею мистецтві, поєднуються духовне і матеріальне, зміст і форма, незмінне і мінливе. Тому й аналізувати мистецькі твори можна з різних позицій — історичної чи типологічної. Отже, другий — принцип історизму. Він доцільний остільки, оскільки література є явище суспільним, конкретно-історичним. Ця засада предбачає розглядати художній твір у зв’язку з тією епохою, коли він був написаний. Бо на особливості його створення впливали тодішня суспільно-культурна дійсність, літературний процес, напрям, школа, в межах яких твір був написаний, рівень розвитку тогочасної науки, духовності. Також диктується необхідність розглядати твір у зв’язку з тією епохою, яку він досліджує. Вдаючись до позалітературних (історичних, архівних, мемуарних, археологічних тощо) джерел, можна простежити, наскільки глибоко, правдиво, посутньо автор занурився в певну добу.

Третій — принцип художнього типологізму. Він доцільний остільки, оскільки мистецтво проникає у світ духовний, розкриває вічні теми та ідеї, творить красу. Типологія— це класифікація чогось за спільними ознаками. Отже, цей принцип передбачає розгляд літературного твору поза суспільним, культурним контекстом тієї доби, у яку він був написаний, зіставлення, пошук спільного у творах, що виникли в межах різних епох, стилів, націй., а також оцінку твору з позицій вічних художніх критеріїв.

Оскільки ці два підходи — історичний і типологічний — є фактично варіантами опозиції «вічне — минуще», «незмінне — плинне»,то абсолютизувати один з них безглуздо. Кращий вихід, безперечно, — у розумному поєднанні обох підходів, хоча залежно від особливостей твору, завдань та вподобань дослідника один із підходів може переважати.

Читацька робота над текстом включає в себе кілька етапів:

1. Первісне ознайомлення. Тут важливо зацікавитися твором, емоційно його сприйняти, зримо уявити змальовані картини. Але при цьому не зосереджуймося лише на долях чи переживаннях головних героїв: пам’ятаймо, що перед нами складний, різноярусний текст з цілим рядом проблем чи мотивів.

2. Власне аналіз. Тут уже увага переноситься з емоційно-чуттєвого на інтелектуально-аналітичне сприймання; досліджуються художні рівні твору; дається оцінка його естетичних якостей. Якраз на цьому етапі допоможе залучення наукової та довідкової літератури про автора і аналізований твір; доречним буде також застосування теоретико-літературних понять, умінь класифікувати, зіставляти, протиставляти різні складники твору.

3. Узагальнення. Тут необхідно „зібрати” результати аналізу в цілісне уявлення про твір; подивитися збоку на художній світ автора, виділити в ньому спільне і відмінне зі світами інших авторів.

Підкреслоимо дуже важливий момент: будь-який аналіз покликаний розвивати творчі можливості читача. Задля цього можна використовувати чимало прийомів (скажімо, за Є. Волощук): імітування художніх засобів, які використовував автор; добудовування тексту, його відновлення, розгортання тропа (деталі) в текст і згортання тексту у троп (деталь); трансформування і демонтаж складників тексту; а також моделювання – створення читачем відсутніх в аналізованому тексті фраґментів з метою доповнити його тощо.

Є кілька різновидів (способів) аналізу художнього твору. Досить ефективний сюжетний аналіз. Тут учитель сам (чи з допомогою учнів) розкриває сюжет твору, й аналізує жанрову своєрідність та композиційну систему образів, стильові особливості. Цей спосіб аналізу слушно застосувати в середніх класах (6—8) для того, щоби учити дітей бачити художній твір, його жанр, структуру, образи, мовне багатство; а також і в старших (9—11) класах — у тому разі, коли твір надзвичайно складний, учні з ним самотужки ніяк розібратися не зможуть (приміром, «Я (Романтика)» М.Хвильового). Перевага цього аналізу — найефективніше прищеплює юним читачам навички самостійно досліджувати твір, слабина — він вимагає надто багато часу.

Інший різновид аналізу — проблемний. Тут учитель і учні насамперед виділяють основні проблеми твору, ґрунтовно досліджують їх і в процесі цієї роботи фіксують своєрідність, жанрову, композиційну, мовостильову, дають характеристику ключових образів. Цей аналіз досить економний у часі, але він ефективний лише тоді, коли учні вже мають сталі навички самостійного літературознавчого дослідження творів.

І все ж найефективніший, найдоцільніший, хоч і найскладніший — системний аналіз, котрий передбачає розгляд твору, як художньої системи, цілості. Окреслимо докладніше порядок такого аналізу. Як відомо, в літературі існують три основні роди — епос, лірика і драма. Проте якщо поставити за мету ще загальніший поділ, то епос і драму можна об’єднати, адже головний об’єкт відтворення у них спільний — події та їх учасники; об’єкт лірики ж інший — думки і почуття. Таким чином, можемо обмежитися двома схемами системного аналізу твору (звісно, ці схеми умовні, бажані, але не єдиноможливі).

Схема