1) В рукописі є гарні самі собою рядки, але вони не ввійшли до остаточного тесту, бо дещо відводили вбік від розгортання ідейної домінанти: «Можна вибрать собі долю, дівчину кохану і носить її у грудях, мов солодку рану»; або: «Прилітайте до колиски, лебеді рожеві, Заспівайте пісню-мрію сину Василеві» — це вже надто конкретний автобіографічний момент, автор же хотів створити образ ліричного героя, в якому б упізнавав себе кожен українець. Трапляються й не зовсім вдалі бічні відгалуження: «Ой росте у тебе Дуже син хороший, Буде в нього щастя І не буде грошей» — вельми актуальні для автора, ці рядки, проте, «здешевлювали», побутовізували загальний пафос твору. Одразу ж відчувши це, поет густо закреслив їх і приписав збоку: «На металолом!». Не одразу було знайдено і найкращі варіанти нині хрестоматійних останніх строф вірша. Ось проміжні редакції: «Будуть за тобою завжди крокувати Очі материнські та батьківська хата»; «За тобою слідом будуть крокувати Очі материнські й українська хата». Слово «крокувати», очевидно, творить інший емоційно-інтонаційний малюнок — асоціюється зі швидкою, рішучою ходою, що підкреслює і звукосполучення «кр», отож, воно було замінене на м’яке, ліричне, неквапне «мандрувати». «Батьківська» й «українська» хата — звичайні означення, тому автор в остаточному варіанті висловлює ту ж саму думку, але образніше — епітетом «білява» хата, причому суфікс -явоживлює, олюднює образ. Наступні дві строфи спочатку звучали також дещо інакше: «І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть із Полтави верби і тополі, Стануть біля тебе, листом затріпочуть І навік закриють карі твої очі». Топонім «Полтава» знову ж таки привносить надмірну конкретизацію, замінивши його на «Україна», поет ще раз підкреслив тотожність батьківщини і рідної нації (в умовах імперії, коли нав’язувалося наднаціональне поняття «соціалістичної» Батьківщини СССР», це було надзвичайно важливо і «над тобою» у даному контексті звучить переконливіше, ніж «біля тебе»). Так само значно ліричніший, образніший, точніший рядок остаточного варіанту «Тугою прощання душу залоскочуть», аніж «І навік закриють карі твої очі». Епітет «карі» створював зайву конкретизацію, а головне «закрити очі» — фраза однозначна, тугою ж прощання залоскотати душу — прочитується «в глибину», свідчить про життєдайний взаємозв’язок українця з рідною землею; якщо у «закрити очі» проступає і небажаний побічний відтінок — умертвити, поховати їх фізично, то вже очевидно, що під «тугою прощання душу залоскочуть» розуміється саме духовна мука, а то й загибель людини на чужині від ностальгії [204].

Оптимальність того чи іншого прийому треба оцінювати, виходячи з того, як глибоко він розкриває ідейну домінанту.

в) Повнота освоєння теми. Цілісність, системність літературного твору залежить від того, наскільки повно розкриває він освоювану тему, проблематику, втілює ідею. Приміром, у вже згадуваному вірші Т.Шевченка «Садок вишневий коло хати...» так вичерпно розкрита тема, що в ньому не можна змінити жодного звука, нічого не можна додати і нічого відняти.

Або ще один приклад: розглянемо, як у новелі «Анкета» Г.Косинка малює вичерпний, цілісний портрет певного суспільного прошарку, уособивши його в образах Антона Родіоновича Собачки та тов. Джемса. Системотвірний чинник, яким зорганізовано ці образи — розкриття психології, світосприймання носіїв радянської влади в українському селі у перші роки після російсько-більшовицької окупації. Собачка — колишній вояк отамана Зеленого. Потрапивши в полон до червоних, він перейшов на їхній бік, аби врятувати свою шкуру, тепер — «секретний агент по «бе-бе» (боротьбі з бандитизмом). Характер цієї людини розкрито у всіх іпостасях — у стосунках з родиною, на службі, з односельцями.

Собачка — чистий волюнтарист, єдиний закон, за яким він живе, закон сили: могутнішій силі (більшовицькому режимові) він безумовно, по-холуйськи підкоряється, слабшу за себе силу (підрежимне село) з насолодою садиста тероризує. Зрадити слабшого господаря (Зеленого) і перекинутися до сильнішого (більшовиків) — з позицій Собаччиної моралі річ цілком закономірна, само собою зрозуміла. Яскраво висвітлює стрижневу світонастанову Антона Родіоновича його ставлення до Бога. Антирелігійна пропаганда для нього — не просто формальність, а затятий герць одержимого богоборця. Колись, за старих часів, він, напевно, боявся (саме боявся, а не любив) Бога, упадав перед ним через його містичну всемогутність. І ось нова влада безкарно повалює всесильного, здавалося, володаря, та ба — дозволяє, доручає робити це саме йому, Собачці. Тепер приголомшений Собачка, з одного боку, по-рабськи схиляється перед сильнішою, як виявилося од самого Бога владою, а з другог — не минає жодної нагоди, аби з несамовитістю раба-переможця позбиткуватися з поваленого володаря, аби відомстити за «обман» («докладчік» перед учителями, монолог біля верби, потрощення ікон удома). Антон Родіонович шаліє од усвідомлення зверхності влади (і його самого як її частки) над самим Богом: «Ну, от ти — Бог, — він додає до цього соромну лайку, — а стій зараз коло верби і шльопну, брат, тільки блиснеш!.. Бог, гм, — картинка, а когда-нібудь прикажуть тобі — не пускай дощу, і не пускай, сволоч!.. Природа і скоплєніє хмар...» При цьому собачка в будь-який момент знову готовий повірити в Бога, підкоритися, якби лише той продемонстрував йому свою силу: «... спалю (ікони. — В.П.), докажи мені, що імєєш власть — не буду палить, а раз для самообману...»

Серцевинний волюнтаризм робить Собачку і тов. Джемса не просто часткою, а персоніфікацією самого більшовицького режиму. У режиму душа, психіка Собачки. Насамперед виділяється в новелі окупаційність нового режиму щодо України, села. Очолює волосну раду присланий з міста робітник тов. Джемс, який підкреслено говорить лише російською, винятково чужомовною є вся службова документація, наочність у волості («бей бандитов — эксплуататоров народной крови»), мавпуючи начальство, збивається на дрімучий суржик і «свій» агент по бе-бе. Єдино страхом, терором тримаються ці правителі, їм люди «услід плюють», але мусять коритися начальству: од самого тільки імені Антона Родіоновича делегати волосного з’їзду «боязко оглядаються до дверей, притихають, і зала хутко німіє» (демократія по-більшовицьки); везучи п’яного в дим начальника додому, кліщуватий дядько (народ) тільки думає: «Кого пече (горілка. — В.П.), а в кого шкура лопається», але годі навіть прошепотіти цю «крамолу» — в агента винтовка напоготові. Лише огиду, ненависть та страх викликає у Собачки все, що його оточує: родина, односельці («плювать мені на людей»), навіть Шевченко на стіні («е, ти тоже гайдамацька нація»), навіть тутешня природа (епізод «розстрілу» броневими кулями дуплястої верби). Волосні правителі неухильно дотримуються більшовицької політики на селі: за всяку ціну, будь-якими методами викачати з селян чим більше хліба. Саме в цьому бачить своє покликання Собачка, при найменшій нагоді він шантажем змушує односельців виконувати хлібозаготівлю (вранішня зустріч з кліщуватим дядьком). Для агента по бе-бе всі, що не спромоглися здати продподаток, — бандити, помічники «імперіалізму, которий здавив желєзной рукой красну винтовку», і, значить, підлягають знищенню.

Неневисть, гординя і заздрість визначають не лише ставлення цього патологічного світу до довкілля (села), а й стосунки в ньому самому. Тов. Джемсові здалося, що Собачка на зборах обігнав його у красномовстві й узагалі тримався дещо самовпевнено, не досить догідливо щодо нього, начальника. Конкурент? І начміліції одразу ж починає збирати на надто старанного підлеглого компромат («гноячку прідьотся разрезать»), пише донос «особоуполномоченому» про те, що Собачка присвоїв конфісковані рядна і настільники (пропиті, до речі, ними разом). Виправдовуючись у відповідь, агент по бе-бе доносить на односельців, які йому чимось не догодили.

Найточніше означає суть світу, уособленого Собачкою, учитель Матвієць: «Собачка — бандитський намул. Ім’я якому — смерть». Промовисте уже саме пейзажне тло: режим Собачок на селі — похмура, гнила осінь: «І Половецьке ранком було таке убоге.., обсмикана скотиною стріха на повітках, голе обчухране дерево, а через дорогу од колодязя пройшла з повними відрами боса, у кропив’яній, з мішків, спідниці дівчина і хлюпнула коло воріт водою... Грязь, дощі».

Кульмінація твору — найвищий злет сатанинства Собачки — розчавлення ним ікон та дружини. Агент живе насамперед не думкою, а чуттям. Напруга триває, а Бог і дружина мовчать. Це мовчання стає для агента зрештою нестерпним, за ним він інтуїтивно відчуває якусь містичну, стократ могутнішу від нього силу, якийсь переможний опір, що неминуче знищить його. Брутальною наругою він намагається примусити цю силу зійти до зримого, звичайного, збагненного для нього рівня зло-помсти — скажено б’ючи чобітьми Матір Божу з Христом на руках, Собачка божевільно кричить: «На, на, на. Докажи мені, що ти не картинка? Ану докажи...». Але марні його силкування. Безпомічність будить у Собаччиному серці немислиму, сатанинську лють («палю — знаю: мене спалять»). Також інтуїтивно агент відчуває, що для його дружини (в образі якої вгадується сама Україна) Спаситель, Мати Божа — джерело сили, надія і опора, — тому намагається спаплюжити, осквернити це джерело, водночас розправитися і з метафізичним, і з фізичним ворогом: розтоптуючи ногою образ Христа у Богородиці на руках, він хапає Гальку за коси, валяє додолу і знущається: «Цілуйся з своїм Богом... Цілуйся, бо сьгодні я тебе рішу».

Образ у новелі сповнений символізмом у двох площинах: мати з дитям на руках — це майбутнє, смисл людського життя, ідеал досконалості, гармонії (Шевченкова й Тичинина Марія). Крім того, ця ікона — «жінчине благословення». Отже, нищачи її, Собачка нищить саме життя, майбутнє, традицію, душу свого народу, подружні, родинні взаємини, точніше відтинає собі шлях до всього цього, до порятунку, не лише духовного, а й фізичного. Не випадково саме після тортури з іконою Галька, замкнута в коморі, лежачи на голому помості, підпливаючи кров’ю, шепоче страшні слова: «однаково, чи там вмирать, чи тут, однаково... Уб’ю...». Аж під кінець твору усвідомлюємо всю жалюгідність статусу Антона Родіоновича і на відміну від тов. Джемса, він навіть не окупант, а саме собачка, пахолок окупанта (це ті кілька відсотків українців, що допомогли російському більшовизмові закріпитися в Україні). Він — мутація, в нього немає ні минулого, ні сучасного, ні майбутнього — мати, дружина, донька зреклися і прокляли його.

Як бачимо, розкриваючи образ Антона Родіоновича, автор узгоджено використовує палітру найрізноманітніших прийомів — композиційних, сюжетних, мовних, характеро- та символотвірних (відповідні фабула, конфлікт, портрети, пейзажі, монологи, діялоги, деталі тощо). Відтак, ідейно-тематична домінанта реалізується якнайповніше, якнайвичерпніше.

г) Внутрішня згармонізованість твору. Йдеться про взаємозалежність, взаємоузгодженість, внутрішні взаємозв’язки всіх виражальних компонентів, прийомів твору (композиції, системи образів, мови, ритміки). Без такої згармонізованості твір не може бути цілісним і довершеним. «У живій єдності художнього твору всі засоби взаємозалежні, підпорядковані одному художньому завданню. У художньому творі ми маємо не просте співіснування відокремлених і самоцінних прийомів: один прийом вимагає іншого прийому, йому відповідного. Усі вони визначаються єдністю художнього завдання даного твору і в цьому завданні отримують своє місце та доцільність» [205].

Потвердимо цю тезу, вдавшись хоч би до вельми рідко застосовуваної фоносемантичного аналізу. Він базується на тому, що кожен звук мови асоціюється у абсолютної більшості людей з одним і тим же емоційним станом та кольором. Розглянемо під цим кутом зору вірш П.Тичини «О панно Інно...». Нагадаю: у творі реалізується художня надмета (мотив) — відтворити смертельну тугу за втраченим коханням, переплетену зі світлим спогадом про нього. Так от, у першій строфі найчастіше повторюється звук «н» — 33 рази. Він відповідає світлому, ніжному почуттю. Як і звук «і» — цей вживається 15 разів. Звук «о» асоціюється з болем, білим кольором, снігом, смертю — у сторфі 21 «о». Дуже багато у вірші м’яких звуків — аж 21, вони увиразнюють ніжність. Ще одне прикметне спостереження: у першій, мажорній строфі шиплячих — лише 3, у другій, мінорній — 10. А це печальні, темні звуки. Отже, навіть звуковий ряд взаємозв’язується з ритмічним, мовним, образним і сприяє найефективнішому втіленню художнього завдання. Зрозуміло, автор несвідомо добирав відповідні звуки, це дія натхнення, настрою душі митця на певну емоційну хвилю у момент творення.

Згармонізованість елементів художньої системи є певним компромісом між ними, що складається під впливом якогось одного, найбільш активного за своєю функцією чинника — домінанти. Він спрямовує, визначає і трансформує інші складники. Домінувати можуть ритм, мелодика, образність, сюжетність тощо.

Наприклад, домінантою вірша «Годинник» Г.Чупринки є ритмомелодика:

Тик-так!.. Тик-так!..

Тихо стукає годинник,

Тихне, гасне ночі ляк.

На години,

На хвилини

Линуть зміни,

Переміни;

Пробігають,

Пролітають,

Поки смерть не привітають

Смутком сонним,

Монотонним,

Мов кивком потустороннім:

Тик-так!..

А у верлібрах В.Бориспольця[206] все визначає парадоксальність думки, натомість відтісняються ритм, мелодика, образність, тропіка:

* * *

Був їй другом,

Пішла

Шукати господаря.

* * *

Коли

на землі не залишиться

жодної

порядної людини

я жалкуватиму

що не народився собакою

Абсолютна домінанта поезії С.Вишенського[207] — затемнена, розрахована на витончено-асоціативне, інтуїтивне сприйняття образності:

* * *

Вікно — ікона з молоком,

під цвітом — богорівне тіло:

я переповнений білком —

чиєюсь тінню.

Так в яблуню ховався кінь,

кора — на вакуум покрова:

оскома — підкопитна тінь —

зробила під емаль підкопи...

Домінантні особливості стилю кожного автора зумовлені насамперед особливостями його мистецького бачення, його світосприманням.

Отже, феномен художності визначається головним чином щойно переліченими компонентами. Вони ж мають служити критеріями мистецької вартості будь-якого твору.