А. Суть і риси напряму

Первісно (з ХVІІІ ст.) слова «реаліст», «реалізм[121]» вживалися в повсякденному мовленні й позначали тверезий, практичний тип мислення на противагу ідеалістичному, мрійницькому. З кінця 20-х років ХІХ ст. термін реалізм починає вживатися французькою критикою стосовно «нової школи» у літературі, на відміну від «літератури ідей» (класицизму) та «літератури образів» (романтизму). Першим теоретиком реалізму вважається художник Ж.-Д.-Г.Курбе[122], який у передмові до каталогу виставки своїх творів під назвою «Реалізм» (1885), обґрунтував програмові засади напряму. Розробку теоретичної бази продовжили письменники Шанфлорі й Л.-Е.-Е.Дранті, що виступили з деклараціями на сторінках журналу «Реалізм» (1856 —1857 рр.).

Суть реалістичної манери письма точно розкрив один з найвизначніших її майстрів Іван Нечуй-Левицький: «Реалізм чи натуралізм в літературі потребує, щоб література була одкидом правдивої, реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з городом чи селом, з лісами, горами і всіма предметами, котрі знаходяться на землі. Реальна література повинна бути дзеркалом, в котрому б одсвічувалась правдива жизнь, хоч і токна, похожа на мрію, як сам одсвіт»[123].

Новий напрям виглядає як послідовна протилежність романтизмові, властиво, на кожну тезу він має свою антитезу. Реалізм зосередився на найзлободенніших (хоч і прозаїчних) проблемах повсякдення і досить глибоко та різнобічно дослідив матеріальну, емпіричну грань світу та людину як суспільну й біологічну істоту. Але й виявив традиційне впадання в крайнощі, вузьке світорозуміння. Якщо романтик зосереджував основну увагу на внутрішньому світі людини (а відтак – і на інтимному, родинному, духовному, містичному), то для реаліста стає визначальною проблема взаємин людини і суспільного середовища, впливу соціально-економічних обставин на формування характеру особистості.

Звідси визначальні прикмети реалізму:

1.Раціоналізм.Замість інтуїтивно-чуттєвого світорозуміння, характерного для романтиків, цей напрям на перше місце у мистецтві висуває пізнавально-аналітичне. Ідеологічною основою реалізму знову стає раціоцентрична теорія Просвітництва, на нього впливає також філософія позитивізму[124], тогочасні досягнення природничих і суспільних наук (біології, медицини, психології, економіки, соціології тощо).

2.Суспільно-економічний детермінізм.Зогляду на таку ідеологічну основу утверджується засада суспільно-економічного детермінізму (від лат. determino — обмежую, визначаю): письменник пояснює характер, вчинки героя виключно його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя. Пригадаймо хоча б героїнь оповідань Марка Вовчка «Маша» та «Ледащиця», Нечипора Варениченка з роману Панаса Мирного та Івана Білика «Пропаща сила». Чи ось образ Антося з роману Анатоля Свидницького «Люборацькі»: автор постійно підкреслює, що саме варварська антигуманна атмосфера бурси і семінарії перетворює цього щирого, допитливого хлопця на грубіяна, ледаря й бешкетника. Так, оточення безсумнівно впливає на вдачу і долю людини, але не тільки соціально-економічне. Впливає також спадковість, національні та містично-духовні корені. І, найголовніше, людина, оскільки є істотою духовною, здатна сама визначати свою долю. Ці посутні нюанси реалісти заперечували або принаймні недооцінювали.

3.Раціоналістичний психологізм.Велику увагу реалізм приділяє дослідженню людської душі, сягнувши на цій царині неабияких здобутків у творчості найпотужніших талантів (Стендаля, Еміля Золя, Льва Толстого, Панаса Мирного). Але психологізм реалізму обмежений, бо суто раціоналістичний. Послідовні творці цього стилю недобачали душу як надматеріальне начало, частку Бога в кожному з нас, уважаючи її лише за вияв високого рівня саморозвитку матерії (мозку). Звідси ототожнення психіки і свідомості та недооцінка, а то й заперечення позасвідомих процесів ( насправді ж «психічні процеси самі по собі неусвідомлені, усвідомлюються тільки поодинокі акти і фрагменти цілісного психічного життя[125]»).

З іншого боку, справді глибокий психологізм ¾ небезпека для реалізму. Коли митець досконало осягав психіку людини біологічно-соціальної, то помічав, що це тільки оболонка (людина ж насправді не така проста й збагненна, як здавалося), і намагався сягнути глибше. А там ¾ позасвідоме, містичне. І реаліст або сахався й повертався назад, в оболонкову сферу, до звичної йому «впливології» (Лев Толстой, Панас Мирний), або припиняв бути реалістом. Яскраві приклади ¾ еволюція Федора Достоєвського у бік теологічного містицизму чи французьких натуралістів, які започаткували модернізм, або майстра просвітницького реалізму Михайла Коцюбинського, що став фундатором українського імпресіонізму.

4.Міметичність[126] („життєподібність”).Визначальними у реалізмі були прагнення до об’єктивності та безпосередньої достовірності відображення, послідовне дотримання міметичних принципів (художнє відтворення життя «у формах самого життя»). Звідси ¾ переорієнтація з минулого (чи майбутнього) на сучасне, конкретно-історичний підхід до явищ дійсності, розуміння історії як невпинного поступу, правдивість у зображенні деталей, конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди, переважання епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва.

Принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність

5.Типізація.Якщо у романтиці знаряддям дослідження і відтворення світу був символ, то в реалізмі таким знаряддям став тип. Тип( від грец. typos – відбиток, форма, взірець) — це образ, у якому поєднано найхарактерніші спільні вияви, риси певної групи явищ емпіричного буття. Типізація — найкращий спосіб дослідження буття матеріального та людини біологічно-соціальної, позаяк ці вияви світу засадничо стандартні. Але будь-який вияв трансцедентного буття, насамперед людина духовна — неповторний, тому типізації не підлягає. Реалісти ж часто намагалися типізувати і ці вияви. Через те й виходив у них «цільний» портрет людини та світу зазвичай надто спрощеним, унормовано-стандартним, класово-обмеженим (пригадаймо хоча б п’єсу Марка Кропивницького «Глитай, або Павук», повість Івана Франка «Борислав сміється», повістеву дилогію Бориса Грінченка «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами» та чимало інших творів).

У кращих своїх зразках класичний реалізм сягнув вершин художньої майстерності, його ж недоліки виростають з одного кореня ¾ з недооцінки суверенності й неповторності людини, духовної грані її психіки.

Серед найвидатніших чужоземних письменників-реалістів можна назвати імена французів Оноре де Бальзака (1799—1850), Еміля Золя (1840—1902), Анатоля Франса (1844—1924), Ромена Роллана (1866—1944), Анрі Барбюса (1873—1935); англійців Чарльза Діккенса (1812—1870), Бернарда Шоу (1856—1950); росіян Федора Достоєвського (1821—1881), Льва Толстого (1828—1910); американця (США) Марка Твена (1835—1910); німців Генріха Манна (1871—1950) і Томаса Манна (1875—1955), польки Елізи Ожешкової (1841—1910) та ін.