Класицизм

Бароко

Українська ренесансова поезія. Проте, як уже зазначалося, в українській духовності (релігійності та літературі) новий стиль закріплювався дуже непросто. Адже приходив переважно через ворожу Польщу і видавався спочатку несумісним з православною традицією.

Суспільно-культурне відродження. Реальна загроза цілковитого знищення змобілізувала внутрішні сили нашої нації – розгорнулося потужне українське відродження, перше з довгого славного ряду. Започаткувала його поява двох чинників: козацтва і православних братств.

1.Відважніші селяни, рятуючись від кріпацтва, втікали на Дике поле збезлюднілий через постійні напади турків і татар південь України, вибирали свободу, хай навіть ціною небезпек порубіжного життя. Так уже до кінця ХV ст. виникла нова суспільна верства вільних лицарів – козаки(саме слово „козак” у перекладі з тюркської значить „вартовий”). Незабаром (у середині ХVІ ст.) столицею козацтва стала Запорізька Січ. Відтоді близько трьох століть Військо Запорозьке було неподоланними збройними силами України. Воно захищало Батьківщину і всю Європу від турецько-татарських набігів, а згодом стало опорою в боротьбі народу і проти польських загарбників. Діячі західного ренесансу вигадували утопії[96] – літературні твори про уявні чудесні острови, де нібито створено ідеальний суспільний лад. Українці ж в оточенні самодержавних деспотій зуміли створити реальну демократичну республіку.

Для багатьох поколінь українців і багатьох народів Європи Січ стала взірцем вільнолюбства і народовладдя.

2.Якщо козацтво стало насамперед військовою опорою українства, то духовною – братства. Це церковно-освітні товариства парафіян, зо зорганізовувалися при православних церквах. Найактивнішими серед них були Львівське, Острозьке, Луцьке та Київське. Входили до братств священики, православні шляхтичі, ремісники, купці, селяни, городовí козаки (що постійно несли службу в містах). Братчики будували школи, відкривали народні книгозбірні, розшукували та зберігали історичні літописи, документи, старі книги і друкували нові, зберігали, реставрували пам’ятки архітектури, викупляли бранців з татарсько-турецької неволі, протидіяли спольщенню і покатоличенню України.

Впливовість і авторитет цих організацій різко зросли після того, як 1620 р. до Київського братства вступив гетьман Сагайдачний[97] з усім Військом Запорозьким. У такий споіб братства одержали потужну грошову і військову підтримку, а козацтво засвідчило, що вже стало не просто мілітарною, а основною національно-політичною силою України. Сагайдачний переніс свій осідок до Києва, відтоді місто знову (через чотириста літ) стало культурно-політичною столицею Вітчизни.

Найочевидніше, найбурхливіше відродження виявилося в освітній царині. Шкільництво в Україні розвивалося ще від часів Київської Русі: при церквах та монастирях існували початкові школи-дяківки, завдяки яким майже все чоловіче населення і частково жіноче було грамотне.

І ось 1576 р. у місті Острог стараннями князя В.-К. Острозького[98] засновано греко-слов’яно-латинську колегію. Це була перша українська школа, що давала повну середню освіту. У ній викладали граматику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, музику, історію, географію, філософію, богослов’я, а також вивчали різні мови – церковнослов’янську, грецьку, латинську, польську. Навчання велося староукраїнською мовою. Професорами там у різний час працювали відомі тоді українські інтелектуали Герасим Смотрицький, Дем’ян Наливайко (брат козацького гетьмана Северина Наливайка, що підняв перше могутнє повстання проти Польщі), Христофор Філалет, а також запрошені з Греції вчені. З Острозької колегії вийшло багато видатних письменників, науковців, державних діячів (Петро Конашевич-Сагайдачний, Мелетій Смотрицький, Іов Борецький та ін.).

За зразком Острозької створювалися братські школи у багатьох містах. Діяла школа для козацьких дітей (звичайно, тільки хлопчиків) і на Запоріжжі.

Майже одночасно з Німеччиною в Україні розпочалося книгодрукування. У 1460 р. заможний львівський міщанин Степан Дропан подарував одному з монастирів друкарню, куплену, певно, в Німеччині. Відомо, що друкували ченці богослужебні книги латинським шрифтом.

Книжки церковнослов’янською мовою для України виходили спочатку за її межами. Розпочав цю справу німецький майстер Швайдпольд Фіоль. 1491 р. він надрукував у Кракові з допомогою когось із українців, що там мешкали, „Осмогласник” і „Часослов”. Оформлені ці першодруки за зразком рукописних книжок Прикарпаття; післямови у них написані староукраїнською книжною мовою. Книжки ці вийшли коштом і, очевидно, на замовлення князя Костянтина Острозького (батька Василя-Костянтина). З цього часу розпочинається україномовне книговидання.

У 1517 – 1519 рр. у чеській столиці Празі друкував книги білоруський просвітник Франциск Скарина рідною та українською мовами.

1572 р. до Львова прибув московський першодрукар Іван Федоров (Федорóвич). Він мусив шукати прихистку на чужині, переписувачі богослужебних книг спалили його друкарню, а самого вигнали з Москви. На той час друкарська справа у Львові занепала. Львівський міщанин Семен Сідляр дав Федорову сімсот злотих, на які була оновлена стара друкарня. 1574 р. тут вийшли „Апостол” та „Буквар”. Невдовзі Федоров переїхав до Острога і видав там славнозвісну Острозьку Біблію (1581 р.), а також чимало книг світського змісту.

У наступні десятиліття у різних землях України засновуються приватні, а згодом і державні друкарні (протягом 1574 – 1648 рр. їх діяло вже понад двадцять). Поруч з друкованими творилися за давньою традицією і рукописні книги. Найвідоміша серед них – Пересопницьке Євангеліє (1556 – 1561)..

Були українці і серед перших інтелектуалів ренесансової доби. Скажімо, Ю. Дрогобич[99]. Але це за кордоном. Невдовзі і в Україні завдяки піднесенню освіти, поширенню книг з’явився сприятливий ґрунт для розвитку світської науки – філософії, історії, математики тощо. Особливих успіхів досягло мовознавство. І це не випадково: у такий спосіб наші культурні діячі намагалися утвердити українську літературну мову на противагу наступові польської. 1596 р. мовознавець і письменник родом з Галичини Лаврентій Зизáній (? – не раніше 1634) видав перший буквар староукраїнської мови „Наука ку читаню и разумьню писма славенскаго...”

Згодом (1619 р.) вийшла друком „Граматика словенська” Мелетія Смотрицького, що понад 150 років слугувала основним підручником не тільки в українських, а й у білоруських, російських, навіть сербських і болгарських школах.

Найґрунтовнішою на той час лексикографічною працею став „Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє” (1627 р.) Памви Беринди. У словнику міститься переклад на українську близько 7 тисяч слів (точніше 6982) з церковнослов’янської та інших мов. При цьому автор явно орієнтувався на живу народну мову.

Ця увага до мовних проблем, наближення писемної мови до живої розмовної так само відповідає духові ренесансу. Отже, в соціальному, загальнокультурному аспекті Україна ХV – поч. ХVІІ ст. цілком вписується у загальноєвропейський контекст.

Тому закономірно, що започаткувався ренесанс в українському письменстві не православними авторами, а так званою „римо-католицькою руссю”. Це були юнаки, що в ХV – ХVІ ст. виїздили на навчання

Тому закономірно, що започаткувався ренесанс в українському письменстві не православними авторами, а так званою „римо-католицькою руссю”. Це були юнаки, що в ХV – ХVІ ст. виїздили на навчання до Західної Європи, приймали католицизм, ставали професорами тамтешніх університетів. Багато хто з них виявляв літературний талант. Писали вони здебільшого латинською мовою. Проте додавали до своїх імен прикладки: Русин, Рутенець[100], Роксолянин[101], Дрогобич тощо. У такий спосіб засвідчували свій патріотизм, зв’язок з Батьківщиною. Назвемо бодай деяких із цих авторів. Це згадуваний уже Юрій Дрогобич (його „Прогностичні міркування...” відкриваються великою віршованою присвятою). Також Павло Рýсин з Кросна ( 1470 – бл. 1517) – автор збірки поезій „Пісні Павла Русина з Кросна” (Відень, 1509), для якого „русин” – „слово солодке”; Григорій Чуй Русин із Самбора (бл. 1523 – 1573) – автор поем і панегіриків; поет Георгій Тичинський Рутенець (перша половина ХVІ ст.);Станіслав Роксолянин Оріховський – один з найвиждатніших мислителів ХVІ ст., котрий однозначно підкреслював: „Я русин і гордий цим, і охоче говорю про це повсюдно”.

Дехто з цих латиномовних поетів докладно описував і прославляв Україну, наприклад, Себастіян Кленович у поемі „Роксолянія” (1584 р.).

Пізніше тенденції ренесансу проникли і в україномовну поезію. Скажімо, ренесансовим за стилем є твір К. Саковича[102] „Вђршђ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, Гетмана войска єго Королевской Милости запорозкого” (1622).

Цей твір вважається вершиною доробку письменника, класичним зразком дидактичної ренесансової поезії і гуманістичної думки в Україні. Це – урочиста декламація[103], написана на смерть гетьмана Сагайдачного, що сталася у квітні 1622 р. від ран, одержаних під час Хотинської битви. Декламацію проголосили на похоронній церемонії 20 учнів Київської братської школи, невдовзі вона з деякими доповненнями вийшла окремою книжкою.

Які ж риси ренесансу в творі?

1.Поезія написана за моделлю античних панегірично-похоронних промов.

2.Основним ідеалом ренесансу була побудова суспільства, у якому влада спиралася б на закон і користувалася довірою народу. Цей ідеал, на слушний погляд Саковича, намагався втілити у життя Сагайдачний. Він уособлював демократичну владу:

Кгды ж гетман не сам презъ ся, леч войском єст славний,

А войско тыж гетманом.

3.Найвищими цінностями суспільного життя, за Саковичем, є „ойчизна” і „менство”. Тому запорожці – справжні лицарі, що вірно служили „ойчизні” (вітчизні), виявляючи при цьому чудеса „менства” (мужності). Сам Сагайдачний тому залишиться навіки у людській пам’яті, що „зложил... свои кости,.. ранный въ войнђ для волности ойчизны”.

В українській драматургії поетика ренесансу яскраво виявилася у “Трагедії руській”, що була надрукована у Ракові у першій чверті ХVІІ ст.

Елементи ренесансу, а особливо реформації поступово проникають і в т. зв. полемічну літературу (кінець ХУІ- поч. ХУІІ ст.) Це була публіцистична дискусія між прихильниками й противниками унії (об’єднання) Української православної й Римо-католицької церков. найяскравішим явищем в українському письменстві цього часу стала творчість Івана Вишенського. Будучи присирасним прихильником давніх візантійських традицій, письменник рішуче відкидав ренесанс та реформацію уже тому, що це було щось нове і йшло через Польщу з Заходу. Проте у його житті і в творчості помічаємо виразні прикмети цього стилю (насамперед реформаційного): пошук життєвого ідеалу, звернення до ранньохристиянської традиції, аскетизм, утопічність світосприймання, релігійний індивідуалізм та патріотизм, різка критика католицької церкви, ясність письма.

Серед текстів інших українських полемістів: антиуніатські «Ключ Царства Небесного» Герасима Смотрицького, анонімний «Апокрисис», писання Клирика Острозького, а також твори в оборону унії Іпатія Потія «Антирис», «Справедливоє описаньє... собору берестейського», «Гармонія, альбо Согласіє віри» та ін.

Закономірно, що українська література незабаром, усупереч пристрасним закликам І.Вишенського, прийде не до старого, а до нового — до бароко, що стане спадкоємцем саме ренесансу й реформації.

А. Загальноєвропейське бароко (кінець ХУІ – поч. ХУІІІ ст.)

Уже наприкінці ХVІ ст. в європейській культурі на зміну ренесансу поступово приходить бароко[104]. Цей напрям поєднав у собі традиції середньовіччя (ґотики) і ренесансу. Що насамперед і зумовило визначальні прикмети бароко:

♣ Знову стає складною, вигадливою форма творів, як у пізньому середньовіччі (орнаменталізмі).

♣ Знову утверджується ще ґотичний погляд на Бога як на вершину досконалості, основу буття, але зберігається і ренесансова увага до людини, лише тепер людина трактується не як противага Богові, а як найдосконаліше його творіння.

♣ Замість світської спрямованості ренесансу бачимо в часи бароко знову релігійне забарвлення усіх царин культури, як у добу середньовіччя.

♣ Замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм знову помітне посилення ролі церкви і держави.

♣ Зберігається античний ідеал краси (його можна уособити в образі Венери Мілоської), але робиться спроба поєднати його з християнським ідеалом (уособлюється в образі Сикстинської Мадонни), тобто йдеться про поєднання краси духовної і фізичної, внутрішньої і зовнішньої, в цілому відбувається примирення античної і християнської традицій.

♣ Як і ренесанс, бароко зберігає увагу до природи (і в науці, й у мистецтві), але тепер природа трактується не як противага Богові, а як шлях пізнання досконалості й благостині Творця.

Опріч цих рис, зроджених переплетінням попередніх традицій, бароко виробило і власні особливості:

♣ Динамізм, рухливість. У пластичному мистецтві це переважання хвилястої з завитками лінії, на відміну від простої лінії та гострого кута чи півкола ґотики й ренесансу; в літературі це змалювання руху, мандрівки, змін, трагічного напруження, катастроф, сміливих авантюр (пригадаймо написані в цю добу „Мандри Гуллівера” Д. Свіфта і „Робінзона Крузо” Д. Дефо).

♣ Бароко не вважає найвищим завданням мистецтва пробудження спокійного релігійного чи естетичного почуття. Для нього важливіше зворушити, розбурхати людину-сприймача, справити на неї сильне враження. Цією настановою спричинені такі вузькостильові якості напряму, як прагнення гіпербол, захоплення парадоксами, незвичайним гротеском, пристрасть до антитез, до великих форм, до універсальності, всеохопності.

Митці ренесансу цінували простоту і стрункість організації твору, митці бароко стрункість розуміють як схематизм, простоту замінюють вигадливістю, надуманістю, пишномов’ям. Для них мистецтво – це часто забава, гра розуму. Розвивається інтерес до алегорій, з’являються алегоричні драми, поеми, вірші. Важливого значення набуває зовнішній вигляд твору, пишуться вірші у вигляді хреста, чари, ковадла, колони, ромба, стають популярними акровірші та мезостихи[105].

Поети бароко часто забавляються нанизуванням вигадливих метафор, порівнянь, антитез. Приміром, „любов зв’язує золото з крицею, пряжу – з білим шовком, спонукає жаливу тягтися до шляхетної троянди, до перлин кладе сміття, до вугілля кладе крейду і часто прищеплює дикому дереву солодкий плід” (Гофмансвальдаув[106]).

У театрі з’являється новий жанр – опера. Це вистава, у якій персонажі не розмовляли, а співали у супроводі оркестру. В операх розгорталися сюжети з античних чи біблійних часів. Ці вистави вражали пишністю, святковістю, дорогими, барвистими костюмами і декораціями.

Із настанов бароко випливає і найпосутніша його вада: часом надто велика перевага зовнішнього над внутрішнім, „чиста” декоративність,за якою іноді зникає або відходить на задній план глибокий сенс, внутрішній зміст твору; ще небезпечніше намагання перебільшити, посилити всяке напруження, всяку протилежність, усе разюче, дивне, – це призводить бароко до надмірного замилування у мистецькій грі, до переобтяження творів формальними елементами.

З огляду на спробу поєднання романтичного й реалістичного методів, на пошук золотої середини між крайнощами роздвоєної людської натури, доба бароко, з одного боку, була добою буйного розквіту природознавства і математики, а з іншого боку – добою розквіту богослов’я, великої („тридцятилітньої”) релігійної війни, добою великих містиків та філософів-ідеалістів (Сведенборґ, Кант, Сковорода). Людина бароко або втікає до усамітнення з Богом, або, навпаки, кидається у вир політичної боротьби, перепливає океани, шукаючи нових колоній, береться до планів поліпшити стан усього людства чи то політичною, чи то церковною, науковою, мовною (проекти штучних мов), чи якоюсь іншою реформою.

І все ж найхарактерніші вияви цієї доби – містицизм, реабілітація християнського аскетизму, захоплення жанром духовної пісні в поезії, у драматургії – звернення до містерії.

Герой барокового мистецтва болісно шукає надмету життя і знаходить її у втечі від життя, у посвяті себе служінню Богові, у стражданнях за християнську віру (наприклад, „Стійкий принц” французького драматурга Кальдерона (1600 – 1681) чи „Катерина Грузинська” німецького драматурга А. Ґріфіуса (1616 – 1664)). Образ мученика за віру постійний і в живописі бароко („Розп’яття Петра” Рубенса[107], „Муки св. Варфоломея” Рібери[108]).

Якщо основою доби ренесансу був пристрасний вчинок у світі (Ромео і Джульєтта, Гамлет, дон Кіхот чи діяльність Сагайдачного, розрив Вишенського зі світським життям), то добу бароко визначали пристрасні роздуми про світ.

Визначальними у філософії та мистецтві, почасти і в масовій свідомості стають ідеї про те, що все земне – тлінне, тимчасове; тутешнє „життя є сон”, справжнє життя настає лише після фізичної смерті; реальний світ – юдолб страждань, які треба терпіти стійко, в очікуванні смерті, єднаючись душею з Богом. А звідси барокові метафори: життя людини – троянда, що швидко губить пелюстки, проте зберігає колючки й сухе стебло; людина – спалимий недогарок; звідси ж алегоричні персонажі – Смерть, Доля, Віра та ін.; вірші та цілі збірки під заголовками „Цвинтарні думки”, „Похоронні пісні” тощо.

Яскраві представники європейського бароко:

♣ письменники П. Кальдерон, Дж. Донн, Дж. Маріно, Дж. Мільтон, Ф. Кеведо;

♣ художники М. Караваджо, П. Рубенс, Х. Рембрандт, Р. Веласкес;

♣ композитори Й. С. Бах, Г. Ф. Гендель.

Б. Українське бароко (ХУІІ-ХУІІІ ст.)

В Україні бароко проіснувало близько двохсот років і стало наступним після доби Київської Русі розквітом української культури, передовсім архітектури, літератури, освіти, громадянсько-політичних організацій, самоврядування. До цього призвели такі чинники:

♣ сáме бароко виявилося найбільш суголосним емоційній, романтичній, схильній до зрівноваження різних первин українській душі;

♣ якраз у той час в Україні було послаблено – а на певний період і зовсім відкинуто – колоніальне ярмо, побудовано досить сильну гетьманську державу, що всіляко сприяла розвоєві культури (особливо за часів І. Мазепи, котрий сам був яскравим представником барокової епохи).

Українське бароко у порівнянні з західноєвропейським має шерег особливостей. Назвемо помітніші з них:

♣ В українському бароко значно переважають духовні (релігійні) складники над світськими. Хоча не бракує й останніх: маємо світську лірику, новелу, хроніку, лист, науковий трактат, світські елементи у драмі.

♣ Античність приходить в українську культуру вже після ренесансового протистояння з християнством, у формах барокових, тому без опору задіюються антично-міфологічні образи: релігійна лірика стоїть під охороною давньогрецьких муз, Пресвята Діва часом ототожнюється з Діаною, хрест порівнюється з тризубом Нептуна, у містичних трактатах з’являються амури, купідони. Загалом бароко утвердилося в українській культурі без жодного опору й боротьби, просто для того давно вже був готовий духовних ґрунт.

♣ В українській культурі співіснують два ґатунки стилю: „високе” бароко ( „серйозне”, пов’язане з книжною традицією) і „низове” (жартівливо-бурлескне, пов’язане з народною стихією – творчість мандрованих дяків, інтермедії, вертепи)

Особливо значного розвитку набула в добу бароко українська освіта. Першим і найавторитетнішим вищим навчальним закладом у Східній Європі стала Києво-Могилянська колегія. Вона була утворена 1632 р., а 1701 р. зусиллями гетьмана І. Мазепи переросла в академію. Вчилися у ній діти й заможних, і вбогих батьків, навіть жебраків. Чимало було студентів і з інших слов’янських країн (скажімо, видатний російський науковець і письменник М. Ломоносов). Неімущі та малозабезпечені вихованці жили в бурсі (своєрідний гуртожиток), де й харчувалися. На утримання бурси невеликі кошти виділяла академія; гроші й продукти жертвували багаті люди й Запорізька Січ. Але цього було замало, тому бурсаки постійно жили надголодь.

Академія мала вісім класів; одні з них були однорічні, інші – дворічні. Загальний курс навчання тривав 12 років. Багато часу в кожнім класі відводилося на вивчення різних мов: слов’янської, грецької, латинської, польської, староєврейської. Викладалися ті ж предмети, що й у попередніх навчальних закладах, але ширше. Основними методами навчання були: заучування напам’ять підручників, релігійних книг та праць „отців церкви”; усні й письмові переклади з однієї мови на іншу; диспути. Учні молодших класів та студенти старших дуже багато писали творів різних родів та жанрів: прозових (переважно орації, медитації, проповіді) й віршованих (панегірики, елегії, сатири, діалоги, інтермедії тощо).

Немало уваги приділялося і предметам естетичного виховання – малюванню, музиці та співу. Великий хор академії славився не тільки в Україні, а й за її межами. З її стін вийшло чимало відомих композиторів (М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель) та художників (З. Голубовський, М. Карновський, Г. Левицький, Л.Тарасевич та ін.). академія виховала цілу плеяду письменників (М. Базилевич, П. Величковський, Г. Сковорода, Д. Гулак-Артемовський, В. Капніст, І. Некрашевич та ін.). багато випускників академії згодом стали видатними науковцями. Вони зробили значний внесок у розвиток освіти й культури не тільки в Україні, а й у Росії, Білорусі, Румунії, Сербії, Болгарії та інших країнах. Києво-Могилянська академія довгі роки була форпостом у боротьбі за самовизначення української нації, захисту православ’я, óпору агресивній політиці Росії.

1817 року за наказом російського уряду Києво-Могилянська академія була закрита. Зі здобуттям Україною державної самостійності (1991 р.) Києво-Могилянську академію відновлено і надано їй прав міжнародного університету. Сьогодні це один з найавторитетніших в Україні навчальних закладів.

Розглянемо далі, як бароко виявилося у різних видах українського мистецтва.

Для барокового стилю в архітектурі(ХVІІ – ХІХ ст.) вельми характерні експресивність, контрастність, захоплення декоративними прикрасами, формами заломів стін, вікон, порталів. Особлива увага надавалася організації внутрішнього простору барокового храму – храм ніби пристосовувався до людини, надихав на духовні помисли, заспокоював її.

Серед вітчизняних зодчих тієї доби особливо прославилися Іван Зарудний(? – 1727), що, працюючи у Москві, переніс туди риси української барокової архітектури (наприклад, Меншикова башта), а особливо – Іван Григорóвич-Бáрський (1713 – 1785). Серед справжніх шедеврів Григоровича-Барського – полкова канцелярія в Козельці, надвратна церква з дзвіницею в Кирилівському монастирі, Покровська церква, церква Миколи Набережного, будинок бурси, міський водогін на Подолі (усе це в Києві).

Так само навіювала внутрішній спокій, гармонію, роздуми про духовне і барокова музика, провідним жанром якої був хоровий, так званий партесний (багатоголосий) спів. У музиці культивувалися також вишукано складні форми. Хоча іноді з’являлися твори, позначені простотою, мелодійністю, які ніби контрастували з житейськими і психологічними складнощами доби. Зате саме партесний спів освоював складні, надчуттєві, крайні можливості людського голосу. Поряд з хоровою музикою існувала високої культури релігійна пісня – псальма (кант). Напрочуд багатим був тогочасний інструментарій, це – судячи зі згадок у поетичних пам’ятках – скрипка, цимбали, бандура, кобза, лютня, сопілка, свиріль, флейта, орган тощо. Музика була предметом вивчення у школах, зокрема в Київській академії, яка мала свій оркестр і хори. Розвивала свої традиційні наспіви і Києво-Печерська лавра. Церковна музика складала гармонійну частину мистецького ансамблю храму: архітектури, живопису, різьблення, ліплення, поезії, риторики. Високі зразки барокової музики залишили М. Березовський, А. Ведель, Д. Бортнянський.

Бурхливий розвиток живопису і графіки зумовлювався передовсім необхідністю оздоблювати все нові храми (тому поширюються барокові ікони, живописні елементи іконостасу, фрескові розписи, картини на біблійні теми тощо). З’являвся попит і на цивільні портрети (парсуна, надгробковий, графічний тощо). Розвиток графіки пов’язаний також із книгодрукуванням (титули книжок, геральдичні зображення, ілюстрації, заставки). Досконалу самобутню культуру мали церковні іконостаси; мистецтво живопису тут поєднувалося з різьбленням, давало неповторний ефект через вишуканість та багатство форм. Відтак і образи на іконах не виглядали вже аскетичними, а творилися відповідно до вподобань барокової людини: поважні, в пишних шатах на різьбленому золоченому тлі. Живопис храмів використовував елементи пейзажного і жанрового живопису: тут зображалися будинки, звірі, птахи, одяг певної епохи та її обличчя. У козацькій парсуні маляр не ідеалізував образ, часом трапляються портрети декоративні, а поруч – притемнено-аскетичні. Було створено своєрідну Києво-Львівську школу барокової графіки ХVІІ – ХVІІІ ст. (І. Щирський, Л. Тарасевич, І. Маґура). Графічні роботи могли бути прості до примітиву, а також і надто ускладнені, переповнені декором та символами.

Неабиякого розвитку набуло українське барокове письменство. Елементи бароко проступають уже у стилі І. Вишенського (довгі речення, нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, неймовірне скупчення формальних прикрас). Одначе справжнім початком українського бароко стала творчість Мелетія Смотрицького, а також віршування Кирила Транквіліона Ставровецького, повною ж перемогою бароко – утворення Києво-Могилянської академії, цілком барокової за суттю. У письменстві цієї доби вирізняються ще такі постаті, як П. Могила, І. Величковський, С. Яворський, І. Мазепа, Ф. Прокопович, І. Галятовський, Л. Баранович, Д. Туптало, Г. Граб’янка, С. Величко, автор літопису Самовидця, Г. Сковорода.

Мова барокової української літератури принципово залишилася церковнослов’янською, як і в попередній період. Увібравши в себе велику кількість елементів народної мови, вона, на жаль, не підлягла ніяким певним нормам. Тому зустрічаємо великі ухили то до української народної мови, то до польської, то – зрідка у другій половині ХVІІІ ст. – до російської, іноді натомість збільшується стихія церковна.

Найяскравішим представником українського бароко став Григорій Сковорода.

Підкреслимо основні риси бароко у доробку цього мислителя і творця:

а) основоположний символізм. На думку Сковороди, існує три світи: макрокосм (Всесвіт довкола нас), мікрокосм (душевний світ людини) і світ символів (Біблія), який є ключем пізнання двох попередніх світів. Кожний образ у доробку філософа (науковому і мистецькому) — глибоко символічний;

б) тверда, всеосяжна християнська релігійність, віра у поєднанні з прагненням зрозуміти Бога, дослідити його закони: «Час, життя і усе інше знаходиться в Бозі. Хто ж може розуміти щось із усіх видимих і не видимих створінь, не розуміючи того, хто є голова і основа всього? Початок премудрості — розуміти Господа»;

в) надзвичайно шанобливе ставлення до надбань античної філософії та літератури (особливо до Сократа, Платона, Філона, Плутарха, Плотіна), успішне поєднання цих надбань з християнською традицією;

г) діалектичний, антитетичний погляд на світ як на нескінченне переплетіння найрізноманітніших протилежностей (див. наведені раніше тези Сковороди про двоїстість світу);

ґ) не протиставлення, а поєднання, згармонізування світів духовного і матеріального як змісту і форми, причини і наслідку;

д) визнання первинності серця (емоційно-інтуїтивного начала) і вторинності, залежності розуму: «Серце твоє є голова зовнішностей твоїх»; «Серце наше є дійсною людиною»;

е) філософ проповідує культ сильної людини, але ця сила, на його думку, має полягати не в підкоренні світу своїй егоїстичній самості, а в перемозі себе, гордині, себелюбства: «Кожний, хто обожнив свою волю, є ворогом Божій волі і не може увійти в царство Боже»;

є)на переконання мислителя, пізнати довколишній світ і Бога можна, лише пізнавши себе, свою справжню природу, адже людина є часткою Бога, його образом і подобою.

Окремо виділимо деякі конкретні ознаки бароко у художній спадщині Сковороди, зокрема у книзі «Сад божественних пісней»:

— прикметна уже сама побудова збірки: це риса суто барокового стилю — прямувати до циклізації віршів, до об’єднання їх у певні групи, сполучені якоюсь внутрішньою єдністю. Об’єднавчий стрижень збірки у тому, що кожна пісня художньо втілює певну думку, взяту зі Святого письма;

— книга наскрізь пройнята духом християнської релігійності;

— вельми багата жанрово-тематична палітра «Саду...» — тут маємо зразки філософської лірики, зокрема медитації, пейзажистики, інтимної, релігійної лірики, сатири;

— велику увагу поет звертає на природу, вона у збірці виступає як засіб пізнання Господньої істини, як шлях до внутрішнього спокою, душевної гармонії, рівноваги:

Не пойду в город богатий. Я буду на полях жить,

Буду вък мой коротати, гдъ тихо время бъжит.

О дуброва! О зелена! О мати моя родна!

В тебъ жизнь увеселенна, в тебъ покой, тишина!

Особливу зацікавленість викликає 18-та пісня «Ой ти, птичко жолтобоко...» Провідний мотив твору подвоєний: спокій та свободу дає людині самозаглиблене життя на лоні природи; крім того, мудрість і сила волі людини — у подоланні гордині, у покорі Божій волі та у прагненні жити скромно, просто. Цей мотив розкривається у цілій системі символічних образів: на пташку, яка зів’є гніздо надто високо, чигає небезпека — хижий яструб-убивця; явора, що виріс на горі, ламає вітер, а вербичка, що прихилилася у низині, зростає у спокої. Поезія побудована на виразній антитезі: пташка — яструб, явір — вербичка. Автор вправно наслідує народнопісенну манеру:

Стоит явор над горою,

Все кивает головою.

Буйны вътры повъвают,

Руки явору ламают.

Вірш переповнений тропами, особливо епітетами («птичка жовтобока», «молоденька муравка», «буйны вітри») та персоніфікаціями. Чітка мелодійність, яка забезпечується переважним чотиристоповим хореєм із заміною окремих стоп ямбічними, алітераціями, асонансами, постійним чергуванням жіночо-чоловічих рим (у добароковій українській поезії дозволялися лише жіночі рими, чоловічі ж приймалися як поодинокий виняток). Як бачимо, ціла тканина твору виразно барокова.

А. Загальноєвропейський класицизм[109] (ХVІІ – ХVІІІ ст.)

Найбурхливішого розвитку цей напрям набув у Франції уже з ХVІІ ст., дещо згодом – у Німеччині, Польщі, Росії. Його підґрунтям стали започатковані ще в добу ренесансу відкриття, переклади на основні європейські мови і популяризація видатних пам’яток античної літератури – творів Гомера, Софокла, Есхіла, Вергілія, Горація. Поступово ці писання почали вважати ідеально досконалими під оглядом мистецької краси, взірцевими, класичними творами, які необхідно наслідувати. Відтепер наслідування греко-римських майстрів оголошувалося основою нової літератури.

Визначальні рисицього стилю:

1. Свідоме прагнення найточніше, ясно, без зайвих прикрас сформулювати думку.

2. Проста, прозора побудова твору, в цілому твір справляє враження спокійної гармонії.

3. Знову абсолютизувався естетичний ідеал античності. Уявлення про цей ідеал, звичайно, було своє власне, що насправді лише користувалося певними, не завжди правильно витлумаченими елементами античної естетики, аби збудувати свою власну естетичну систему. Першометою твору знову стала краса – як досконалість форми, а також величавість.

4. Недооцінювалася новизна, оригінальність, натомість високо цінувалася традиційна канонічність.

Основною тенденцією було виконання усієї системи приписів, які нібито нормували ще античну поезію (Горацій), а насправді вироблені теоретиками класицизму (насамперед Ніколя Буальо (1636 – 1711) у трактаті „Поетичне мистецтво”). Так, було чітко розроблено систему жанрів, – певні сторони життя (події видатного загальнодержавного історичного значеня) рекомендувалося відтворювати лише у „серйозних”, „високих” жанрах: трагедія, епопея, роман, ода, героїчна поема, елегія, ідилія; інші (повсякденне побутове житя, суспільні ґанджі, вади людей) – у „низьких”, „розважальних” жанрах: травестійна поема, комедія, байка, епіграма. Кожному жанрові приписувалося використовувати лише певні художні засоби, змальовувати лише певні образи, звертатися до певних епох (для „високих” жанрів – це переважно доба античності чи сива давнина свого народу, персонажі – боги, царі, герої античних мітів, легендарні предки, знать; у „низьких” жанрах можна було звертатися і до тем сучасних, змальовувати і побутові сцени, простолюд, навіть копіюючи його мову). При написанні, скажімо, драматичного твору треба було обов’язково враховувати сформульований Н. Буальо закон єдностічасу, місця і дії.

Від жанру цілком залежав добір засобів емоційного впливуна читача. У трагедії – це величний жах і живе співчуття, в комедії – добродушний сміх, в сатирі – гнівне осміяння, в оді – захоплення. Кожне почуття „говорило своєю мовою”. Головна вимога до літератури – розумність. Прекрасним визнавалося тільки те, що було розумним.

Любіть розум ви, нехай він у віршах живе

І силу їм, і красу дає, –

звертався Н. Буальо до сучасних поетів у своєму трактаті.

Образи героїв у творах класицизму були значною мірою умовні, будувалися найчастіше на зображенні якоїсь однієї риси людського характеру, і то з очевидною гіперболізацією. Тому персонажі виглядали або цілком гріховними, або, навпаки, ідеально шляхетними. А втім, це не призводило до одноманітності типів, адже різні персонажі уособлювали різні властивості (мужність, вірність обов’язку, героїзм, скупість, підступність, недоумкуватість тощо).

Ідеалому мистецтві класицизму була людина вольова, освічена, з розвинутим почуттям морального та громадського обов’язку. художнє втілення цього ідеалу здійснювалося у двох планах: зображення людини як уособлення громадських доброчинностей або висміювання людини, позбавленої їх. У трактуванні класицистів, обов’язок перед державою і суспільством може виконати лише людина, здатна зусиллям волі придушити в собі еґоїстичні почуття. Скажімо, персонажі, створені Корнелем у трагедії „Горацій”, є уособленням громадських доброчинностей. У творі йдеться про часи республіканського Риму. Три брати з роду Горація перемагають у поєдинку вождів – ворогів республіки. Після битви живим залишається лише один з братів. Він повертається додому переможцем. Побачивши, що його сестра – наречена одного з убитих ворогів – плаче за судженим замість того, щоб радіти з перемоги оборонців батьківщини, Горацій у пориві патріотичного гніву вбиває її. Призначено суд над убивцею, але батько виголошує палку промову про те, що родинні почуття ніщо у порівнянні з обов’язком перед державою, і судді виправдовують Горація.

Усі ці приписи ставили авторам тісні рамки, але в цих межах не перешкоджали їхній вільній творчості, навіть значно її полегшували.

5.Ідеологічною основоюкласицизму стала теорія просвіченості (найвизначніші її представники: Вольтер, Руссо, Монтеск’є, Лессінг).

За цією теорією, найвищим виявом людського духа, основною історичною силою є розум. Витоки зла суспільного вбачалися у неосвіченості людей, відповідно головним завданням вважалося поширення освіти, раціонального виховання. Позараціональні царини, усе в житті людини і суспільства, чого не можна обґрунтувати розумом, якщо не відкидалося цілком, то в кожному разі недооцінювалося. Просвітники ігнорували ірраціональні[110] у своїй суті почуття людини (палке кохання, пристрасть, захоплення, одержимість тощо), а також народні звичаї і традиції, національні почуття. Не розуміли вони і багато чого у релігійному житті, зокрема – елементів емоційно-інтимної побожності. Релігію просвітники замінювали моральністю, національні почуття – державним та династичним, звичаї цінували лише остільки, оскільки ті свідчили про первісну „невинність” простої людини; історичну старовину приймали не в тому, що в ній було специфічним для її часу, а в тому, що у ній є загальнолюдським та близьким чи корисним (повчальним) для „просвіченої” сучасності.

Найяскравішими зразкамифранцузького літературного класицизму є трагедії Корнеля (1606 – 1684) – „Сід”, „Горацій”; Расіна (1639 – 1699) – „Федра”, „Андромаха”; комедії Мольєра (1622 – 1673) – „Тартюф”, „Дон Жуан”; німецького – деякі твори Шиллера (1759 – 1805) – „Боги Греції”, „Марія Стюарт”, „Орлеанська діва”; Ґете (1749 – 1832) – „Коринфська наречена”, „Еґмонт”, „Роки навчання Вільгельма Мейстера” та ін. Представники російського класицизму – М. Ломоносов (1711 – 1765), А. Кантемір (1708 – 1744), В. Тредіяковський (1703 – 1769), А. Сумароков (1718 – 1777) та ін.

Помітно виявився класицизм і в музиці – творчість Ж. Б. Люллі та малярстві – Ж. Лоррен, К. Брюллов. Найвідомішими архітектурними зразками класицизму стали ґрандіозна парадна резиденція французьких королів під Парижем Версаль (зодчі Луї Лево, Жюль Ардуен-Мансар та Андре Ленотр ) і королівський палац у Парижі Лувр (Клод Перро).

Б.Український класицизм (кінець ХVІІ – поч. ХVІІІ ст.)

Цей напрям в Україні, – на відміну від Франції, Росії чи Польщі, – проіснував недовго і розвинувся мало. Поширення набули переважно тільки низькі жанри – травестійна поема, комедія, байка. До цього призвели дві причини:

1.Внутрішня: романтична українська душа не приймала раціональної настанови, жорстко унормованої поетики, бундючно-холоднуватої атмосфери класицизму. Викликали інтерес лише низькі стилі цього напряму, бо в них знаходилося місце для людських емоцій, живих, упізнаванних характерів, злободенних проблем. З огляду на особливості національного ж таки менталітету наше Просвітництво значно побожніше, прихильніше до емоційних станів, романтичніше.

2.Зовнішня, до кінця ХVІІІ ст. Україна була цілком поневолена і знекровлена новим загарбником – Російською імперією. У результаті остаточного знищення гетьманської держави, козацтва, зросійщення церкви і вищих верств суспільства український народ поступово перетворився на „неповну” націю – націю без культурно важливих для тих часів суспільних верств – вищого духовенства та вищого дворянства, навіть середні класи невпинно зросійщувалися. А „неповній” нації відповідає зазвичай „неповна” література. Тотальна русифікація катастрофічно звужувала середовище творців і сприймачів українського письменства. На відміну від доби бароко, соціальне замовлення тепер формували переважно „нижчі” верстви, найбільше – селянство. Тому українська література класицизму обмежилася усього кількома жанрами, і то „низькими”.

Але попри все те, класицизм в українській літературі залишив визначний, навіть епохальний слід: саме в цю добу відбувся перехід від українізованої книжнослов’янської до живої народної мови. У такий спосіб започаткувалося нове відродження українського письменства, а згодом і нації в цілому. Цьому переходові посприяла зокрема щойно окреслена слабкість, „неповнота” українського класицизму: жанри, які в ньому найкраще розвивалися, – травестія, комедія, байка – вимагали вживання саме народної мови. Твори ж „високих” ґатунків українські класицисти писали переважно по-російськи. Характерний тому приклад – „Ода Сафо” І. Котляревського. Цілком російськомовними (бо більш „серйозними”) залишилися перші видатні українські письменники-класицисти Іполіт Богданόвич (1743 – 1803), Василь Капнíст (1757 – 1823), переважно російськомовним – Микола Гнідич (1784 – 1833).

Свідоме ж та послідовне плекання народної мови як мови літературної принесла з собою лише наступна доба – романтична.

Представники українського класицизму – І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, О. Левицький, В. Гоголь-Яновський та ін.

Звернімо увагу на риси класицизму у п’єсі Івана Котляревського «Наталка Полтавка».Насамперед вартонавести загальне спостереження Сергія Єфремова, яке точно характеризує класицистичні засади Котляревського: «Не був це письменник, що до своїх створіннів доходить шляхом інтуїції — того, що звуть звичайно натхненням. Елемент розсудливості, намислу, прикладання до літературної роботи наслідків своєї гострої спостережливості та методів повільної обробки — ось що насамперед кидається у вічі у творах Котляревського»[111]. Оця раціональна виваженість позначилася і на побудові п’єси, що вирізняється прозорим розвитком дії, надзвичайно жвавими діалогами, майстерно створеним у потрібні моменти драматичним напруженням. Котляревський також намагається дотримуватися закону про єдність місця, часу і дії. Для твору характерна ідеологія просвітницького гуманізму: чеснота й добро перемагають усі перешкоди. Заради неї автор порушує навіть логіку характерів: несподівана добропорядність возного в кульмінаційному епізоді видається невмотивованою для його вдачі. Згідно з ідеалізацією героїв і картин життя драматург подає щасливу (хоч і не вмотивовану) розв’язку. в образі Возного бачимо втілення класицистичної ідеї про необхідність підпорядкування інтересів, прагнень, емоцій людини розумові, моральному обов’язкові. Прикметно, що свою шляхетну відмову від Наталки Тетерваковський пояснює так: «Розмишлял я предовольно і нашел, что великодушной поступок всякії страсті в нас пересиливаєть». Не спалах емоцій штовхає Возного на цей крок, а здоровий глузд. Він навіть інших принагідно повчає: «Заповідаю всім: «Где два б’ються — третій не мішайсь!» і твердо пам’ятовать, що насильно милим не будеш». Так само традиційне для даного напряму протистояння «нерозумного» життя людини, розбещеної цивілізацією, і «непорочного» життя простої людини. Жанр «комічної опери» вимагав особливої салонності, і автор цілком улягає цій вимозі: його селяни — власне, не селяни, а причепурені для салонної вистави «пейзани»[112]. Щоправда, враження несправжності («костюмованого балу») затінюється точними етнографічними деталями, щирою, багатою народною мовою героїв, розмаїттям народних пісень (переважно перелицьованих). До речі, і в переробці пісень виявляється класицистична настанова, хоча б у таких суто просвітницьких сентенціях[113]: «Бідність і багатство єсть Божа воля, з милим їх ділити — щасливая доля»; «Де згода в сімействі, там мир і тишина» тощо.

7. Сентименталізм (поч. ХІХ ст)

У другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ ст. в європейських літературах, надто англійській, французькій та російській, розвивається особливий стиль – сентименталізм[114].Найменування стилю утвердилося завдяки твору англійського письменника Лоренса Стерна„Сентиментальна подорож по Франції та Італії” (1768).

Визначальні прикмети сентименталізму такі:

1.Зосередження уваги на внутрішньому світілюдини, перебільшених почуттях, відстоювання свободи пристрастей.

2.Завдання літератури – збуджувати у читача глибокі переживання,схвильованість, щоб у такий спосіб сприяти збагаченню його духовного світу, ошляхетненню характеру та способу життя.

3.Тому об’єктом зображення у творі обиралися такі події, які можуть зворушитичитача: нещасливе кохання, утиски й переслідування героя, страждання самотньої людини, нерідко – смерть. У тканину твору вплітаються такі мотиви, як любов з першого погляду, довічна вірність закоханих, передчасна смерть від туги за дорогою людиною тощо. На шляху двох закоханих зустрічається ціла низка перешкод, які вони долають, за винятком останньої перешкоди, котра стає фатальною.

4.Головні герої сентиментальних творів ідеальні, позбавлені найменших негативних рис (вродливі, скромні, надзвичайно чутливі, тонкосльозі, шляхетні, здатні на самозречення). При цьому вони переважно не аристократи, а вихідці з народу, найчастіше селяни і міщани, і то не вбогі, тобто їхні страждання пов’язані не зі злиднями, а з душевними проблемами.

5.Літературну мовусентименталісти очистили від архаїзмів, холодного пишнослівєя, спростили синтаксис. Чимало запозичили з народно-розмовної та фольклорної мови, але тільки слова і звороти ніжні, лагідні, поетичні.Використання „грубих” просторічних слів не допускалося.

6.Тон викладу найчастіше елегійний або меланхолійний, коли йдеться про позитивних героїв; гумористичний чи й сатиричний – коли про негативних. Найхарактерніший художній засіб – літоти(пестливо-зменшувальні форми). Особливу роль у тексті відіграє пейзаж– тепер він стає засобом відтворення душевного стану героя, поглиблення відповідного настрою. Пейзажі переважно сільські, у літню чи весняну пору.

7.Улюблені жанрисентименталізму – подорожні записки, родинні, психологічні романи, це з епосу; з лірики – елегія[115], ідилія[116], послання; з драматичного роду – міщанська драма (зворушливе змалювання щоденного побуту, родинного життя простих людей).

8.Посилюється інтерес до фольклору, з якого беруться теми, сюжети, образи, художні засоби. Ця риса, а також етнографізм(докладний опис народного побуту і звичаїв) особливо характерні для українського сентименталізму.

Чимало дослідників виділяє сентименталізм в окремий напрям. Проте доцільнішим видається розглядати його як особливу течію класицизму. Адже цей стиль в основному зберігає класицистично-просвітницьке світосприймання. Просто сентименталісти порівняно з власне класицистами дещо змістили акценти: зосередились на таких жанрах, як послання, ідилія, подорож (відтіснивши оду й епопею); на показі, радше ідеалізації, життя простолюду; на лірично-емоційних моментах. Але над усім цим продовжувало панувати раціоналістичне моралізаторство.

Серед найвідоміших зарубіжних зразків сентименталізму – „Памела”, „Клариса Ґарло” С. Річардсона, „Юлія, або Нова Елоїза” Ж.-Ж. Руссо, „Страждання молодого Вертера” Й.-В. Ґете, „Бідна Ліза” Н. Карамзіна.

В українській літературі сентименталізм як такий виявився слабко (хіба у кількох повістях Г. Квітки-Основ’яненка). Очевидно, заважала його раціоналістична основа. Отож, досить швидко сентименталізм переріс у романтизм. Хоча елементи цього стилю проглядаються і в „Наталці Полтавці” І. Котляревського, і у поетів-романтиків М. Костомарова, А. Метлинського, М. Шашкевича, і в молодого Т. Шевченка („Причинна”, „Тополя”, „Лілея”), у доробках Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, О. Олеся, М. Стельмаха, О. Гончара та багатьох інших авторів. Це пов’язано зі специфікою української душі – надзвичайно емоційної, схильної до сентиментальності.

Розглянемо риси сентименталізму у творчості Г. Квітки-Основ’яненка. Україномовний доробок письменника поділяється на дві групи – класицистично-бурлескну і сентименталістську. До цієї останньої групи можна віднести повісті „Маруся”, „Сердешна Оксана”, „Щира любов”, „Добре роби – добре й буде”, „Козир-дівка”. У цих творах автор захоплюється народними характерами – витонченими, ліричними, високодуховними, часто активними, вольовими, а водночас відверто говорить і про їхні вади – легкодухість, довірливість чи й наївну гординю. Владоможних же мучителів простолюду гнівно картає.

Так, героїня повісті „Сердешна Оксана” – одиначка у багатої матері, найкраща дівчина у селі. Весела, вродлива, дотепна, вона верховодила над дівчатами, не одному парубкові припадала до серця. Але з „мужичим сином” одружуватись не хотіла, бо, виростаючи у достатках, не була привчена до роботи і скромності. Отож, Оксана мріяла вийти заміж за купця, панича або поповича, щоб „не поратись нічого, а тільки хόроше жити.., пити, і їсти, і хόроше ходити”. Закохалася вона в капітана, який обіцяв узяти з нею шлюб. Та його обіцянки виявилися підлим обманом. Викравши дівчину у матері, возив її з собою у походах, одрізав косу, наказав одягатися в солдатський стрій, знущався з неї. Не витримавши наруги, Оксана з немовлям тікає додому. Автор пропонує читачеві просвітницькі ідеї – моральної чистоти сільського життя і розтлінності міського, панського; працьовитості й скромності як рятівних для людини чеснот і гордині, неробства як убивчих ґанджів.

Особливе місце у цій групі та й у всій творчості Г. Квітки-Основ’яненка займає повість „Маруся”.

Як довідуємося з „Супліки до пана читателя”, яка передувала творові, скептики твердили, що з україномовних авторів ніхто не здатен написати щось „і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне”. Саме ці вимоги (послідовно сентименталістські) Квітка і намагався зреалізувати у повісті. Написав твір

і „полезний”(корисний) – тобто пройнятий просвітницько-християнським повчанням не прив’язуватися до мирської суєти в надії на вічне життя по смерті;

і „звичайний”– про повсякденне життя, побут селянства;

і „розумний”– з просвітницьким відкиданням забобонів (Наум зневажає ворожіння як шарлатанство), з закликом до читача жити природним життям патріархального[117] села;

і „ніжненький”– з розкриттям високих душевних чеснот простолюду в сентиментальній тональності.

Тематвору – історія ідеального й трагічного кохання сільської дівчини Марусі та міського парубка – сироти Василя.

Ідея– поетизація рідної землі, внутрішньої та зовнішньої краси українців, старосвітського сільського укладу життя і християнської моралі.

Композиціядоволі проста й прозора. Події відбуваються у хронологічному порядку. Розгортається лише одна сюжетна лінія, у якій пролог – християнський роздум про минущість усього земного , зав’язка – знайомство Марусі з Василем, розвиток дії – зародження їхнього кохання та перешкоди на шляху до щастя, кульмінація – смерть дівчини, розв’язка – смерть Василя.

Основний конфлікту повісті – виразно сентименталістський: між почуттям щирого кохання двох людей і невблаганною долею, яка присудила їм розлуку.

Окрім сентименталістського, проглядається і соціальнийконфлікт: на заваді одруження молодят стає солдатчина Василя. Але цей конфлікт у повісті другорядний, і розв’язує його автор вельми полегшено та знову ж таки з просвітницьким виховним навантаженням: від двадцятип’ятилітньої солдатчини парубкові допомагає врятуватися добродій-господар. Зрозуміло, подібні щасливі випадки були надзвичайно рідкісними в жорстокому реальному житті. Але такий підхід у творі цілком відповідає принципам сентименталізму (який зосереджувався не на реальному, а на належному з позицій автора).

Центральніобразитвору – Маруся, Василь, Наум, Настя – помітно ідеалізовані.

Впадають у вічі ще кілька художніх особливостей повісті, що зумовлені сентименталістським стилем:

♣Психологізм: автор досить уміло й докладно розкриває внутрішній світ Марусі й Василя, різноманітними засобами передає найтонші порухи їхніх душ. Наприклад, почуття героїв, підтексти сказаного промовистіше, ніж слова, виражають інтонації їхніх голосів, будова речень, навіть розділові знаки в тексті.

♣Пейзажі– самі собою надзвичайно поетичні, наповнені словесною музикою, але крім того, вони увиразнюють почуття і переживання героїв: „Соловейко стих біля своєї самочки, щоб виспалася хорошенько, не жахаючись; вітерець заснув, і гілочки по садах, дрімаючи, ледве-ледве колишуться; тільки й чути, що через греблю на лотоках водиця цідиться і мов хто нищечком казку каже... Аж ось – недовго і зірочка покотилась... далі друга... третя – і поховались у синьому небі, мов у море канули; а прощаючись з землею, трошки сплакнули... от від їх слізоньок пала роса на землю”.

♣Докладні етнографічні замальовки. Автор передає у творі не так щоденний побут і психологію хліборобів (до цього література прийде згодом), як етнографічний аспект селянського життя. Квітка був одним з найкращих знавців народного побуту. Етнографи й літератори дуже часто зверталися до нього з проханнями дати консультацію з цих проблем. За етнографічну й фольклористичну працю письменникові наприкінці життя присвоїли почесне звання члена данського Королівського товариства антикваріїв[118] Півночі.

♣Вражає багатство джерельно чистої народної мовиу повісті. Вона вже не „простацька”, як у „Салдацькому патреті” чи інших бурлескних текстах, а розчулена, витончена, поетична, переповнена епітетами, порівняннями, метафорами, літотами.

8. Романтизм (перша половина ХІХ ст.)