ХУІ. Стиль доби

Найбільш точно розвиток літератури як мистецтва слова відображає естетико-стильова періодизація. За визначальний критерій поділу літератури тут береться стиль доби, адже у цьому понятті поєднуються й ідеологічні, й історико-соціологічні, й естетичні грані існування художньої літератури.

Розглядаючи людську культуру (у найширшому сенсі — і духовну, і матеріальну), дослідники давно вже помітили, що вона у певну добу буквально в усіх своїх виявах має спільні прикмети, розвивається як цілість, як єдиний живий організм. Власне, зміна цих прикмет якраз і означає прихід нової доби. Отже, кожна доба має свій стиль.

Стиль[80] доби —це найзагальніші традиції, погляди, переконання, смаки певної доби, якими та відрізняється від інших епох. Стиль доби виявляється у мистецтві, філософії, науці, моралі, політиці, архітектурі, моді, побуті... — у всіх царинах життя людини.

У розвитку європейської культури можна виділити такі епохи (періоди): ♣ античність (з окремим складним поділом на підстилі), ♣ середньовіччя (або ґотика), ♣ ренесанс, ♣ бароко, ♣ класицизм, ♣ романтизм, ♣ реалізм, ♣ модернізм, ♣ постмодерн.

Зрозуміло, у межах різних націй кожна з цих епох мала конкретні, неповторні особливості. Але, попри те, виразно проступають спільні тенденції. Також слід зазначити, що практично в кожній добі активно розвивається панівний, визначальний стиль (який і дає їй назву), але водночас ще або вже на задньому плані проступає, сказати б, «тіньовий» стиль чи кілька стилів. Чимближче до сьогодення (особливо від поч. XX ст.) цей процес стильового синкретизму, співіснування, взаємопроникнення різних стилів посилюється.

Ще одне важливе застереження: поняття «стиль доби» треба застосовувати обережно. Тому що

1) воно ховає у собі небезпеку схематизувати мистецтво, спримітивізувати неповторні художні явища;

2) геній найчастіше „виламується” зі свого стилю доби (скажімо, Шевченко, безсумнівно, романтик, але його творчому набутку тісно в межах тільки цього стилю);

3) буває важко визначити межі духовних епох — часто трапляються переходові явища, а то й стилі: рококо (між бароко та класицизмом), сентименталізм (між класицизмом та романтизмом);

4) найчастіше відсутня синхронність стилів у культурах різних націй та в різних царинах культури (наприклад, бароко в Україні проіснувало близько двохсот років, у Росії ж 20¾30 років і виявилося слабко, а класицизм — навпаки).

Отож докладніше розглянемо розвиток загальномистецького, зокрема літературного процесу в естетико-стильовій системі координат.

ХVІІ. Авторський стиль. Методи. Напрями. Течії. УгрупОвання. Школи.

Вивчаючи історичний розвиток літератури, ми спостерігаємо, як у різні епохи змінюються теми художніх творів, характерні образи, жанри, а також погляди письменників на життя, принципи і способи його художнього перетворення. Це змінюються стилі, течії, напрями, методи. З’ясуємо (вельми побіжно) суть цих понять, закономірності їхнього розвитку та змін.

Читаючи різні твори якогось одного письменника, переконуєшся, що всі вони мають багато спільних рис. Тобто кожний письменник виробляє свій індивідуальний, авторський стиль. Це сукупність, єдність усіх художніх особливостей (ідейно-тематичних, жанрових, мовних) творчості певного автора, що вирізняють його серед інших авторів. Читач, який добре вивчив стиль певного письменника, може пізнати його непідписаний текст серед багатьох інших. Розглянемо, для прикладу, два поетичні фрагменти:

1. Дурні та гордії ми люде

На всіх шляхах, по всій усюді,

А хвалимось, що ось-то ми

І над землею, і водою,

І од палат та до тюрми

Усе царі, а над собою

Аж деспоти — такі царі.

2. О Боже мій , така мені печаль,

І самота моя — така безмежна,

нема Вітчизни. Око обережно

обмацує дорогу — між проваль:

ото мій шлях повернення. Чи — не.

Ото мій шлях. Світ за очі. Єдине.

Пробач мені, кохана Прикраїне,

І матере, не проклени мене.

Якщо пам’ятати, що для Тараса Шевченка характерна антитоталітарна, антидеспотична спрямованість, що уособленням тоталітарної влади виступає у «Кобзарі» найчастіше образ царя; крім того, ¾ Шевченківське письмо відрізняється використанням приземлено-побутової лексики у піднесено-філософському стилі, також частим уживанням повної нестягненої форми прикметників, асонансних рим, архаїзмів, зіставленням різко антитетичних образів; а для стилістики В.Стуса характерні медитації, глибокі екзистенціалістські саморефлексії, переплетення філософсько-патріотичних мотивів, постійні енжамбмани, систематичне використання авторських неологізмів, уривчастість, мозаїчність синтаксису, — пам’ятаючи все це можна визначити, що перший фрагмент належить перу Т.Шевченка, а другий — В.Стуса.

Стиль зумовлюється розумінням митця, його методом. Художній метод(від гр. methodos — шлях до чогось)—це спосіб художнього пізнання і відтворення світу, зумовлений психологічною настановою митця.Деякі літературознавці замість терміну „метод” використовують термін „тип творчості”– по суті ці поняття ідентичні.

З найзагальнішого погляду можна виділити лише два художні методи (типи світосприймання і творчості) — романтичний та реалістичний.