ХІV. Основи віршування

Б.Фоносимволіка

Звуки мови самі собою можуть мати і символічне значення. Зрозуміло, одні й ті ж звуки у різних авторів чи навіть у різних творах одного й того ж автора можуть мати різне значення. І тут особливої ваги набуває досвід, естетичний смак, філологічна інтуїція, здатність до співтворчості читача-дослідника.

Назвемо найхарактерніші символічні значення деяких звуків.

♣ «о» — спів, радість, відвага, сила духу.

♣ «а» — голосний крик, голосіння, радість, страх, білий колір...

♣ «і» — ніжність, кохання, спокій, краса, молитва, синій колір, вишина, загостреність, захоплення, подив, переляк.

♣ «у» — сум, страх, біль, жаль, передчуття смерті, жах:

Кружить, кружить над трупами крук.

І.Качуровський[60].

♣ «г» — битва, грім, гамір, натовп, зловісність:

Гармидери, гамір гам у гаї.

Т.Шевченко.

♣ «л» — любов, ласка, ніжність, м’якість, лагідний смуток:

Неначе ляля в льолі білій,

Святеє сонечко зійшло.

Т.Шевченко.

Проте часом звук «л» підкреслює й інші почуття: холод, владність, рішучість, суворість. Наведемо дві строфи двох відомих поетів — батька й сина, обидва вони вдаються до алітерації на «л». Проте перший з цих поетів — О.Олесь — неоромантик, ніжний лірик, другий — О.Ольжич — неокласицист, сповідальник культу сили волі, боротьби рішучості. Ці різні настанови зумовлять відповідно і фоносимволіку «л»:

Італійська ніч підкралась,

Розлила солодкий чад;

Десь здаля луна озвалась

Фльорентійських серенад.

О.Олесь.

Дванадцять літ кривавилась земля

І зціпеніла, ствердла на каміння.

І застелило спалені поля

Непокориме покоління.

О.Ольжич.

♣ «р» — рішучість, брутальність, трагізм, суворість, героїзм, рух:

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню кров пролити, просять

І потім в дар Тобі приносять

З пожару вкрадений покров.

Т.Шевченко, «Кавказ».

Тут алітерація на «р» символізує брутальність російських колонізаторів, трагізм змальованої картини, суворість авторської позиції.

♣ Шиплячі — свистячі («ж», «ч», «ш», «дж», «з», «ц», «с», «дз») — вітер, шелест листя чи очерету, брязкіт зброї, плин ріки, сум, смерть тощо:

Вітер в гаї гуляє —

Вночі спочиває;

Прокинеться — тихесенько

В осоки питає:

«Хто се, хто се по сім боці

Чеше косу? Хто се?..

Хто се, хто се по тім боці

Рве на собі коси?..

Т.Шевченко, «Утоплена».

Найхарактернішим, найбезпосереднішим виявом словесної творчості є віршування, або версифікáція(від лат. versus — вірш та facio — роблю). Це — мистецтво творення поетичних текстів та наука про нього, тобто система певних правил побудови віршового твору.

1. Мова прозова і віршова

Мова художнього твору може бути або прозόва, або віршовá. Віршовóю є мова, підпорядкована певній ритмічній орґанізації і відмінна від живої розмовної мови. Прозова ж мова позбавлена чіткої ритмічної орґанізації і вельми близька до розмовної.

Хоча межі між цими двома ґатунками художньої мови невиразні: трапляється ритмізована проза («Слово о полку Ігоревім», фраґменти романів Ю.Яновського «Чотири шаблі» та «Вершники»), а з іншого боку, верлібр чи навіть вірші у прозі.

Вірш у прозі– це невеликий ліричний твір, наближений за формою до прози і водночас за ритмомелодикою, настроєвим характером, підвищеною емоційністю та ліричним сюжетом – до поезії. Нерідко до цього жанру вдавалися Ш. Бодлер, А. Рембо, М. Коцюбинський, В. Стефаник, Ю. Липа.

Серед найновіших зразків – збірка віршів у прозі «Flesh»Оксани Пахльовської [61]. Процитуємо звідти бодай один твір:

«З червоної книги.

Гори. Гори і гори навколо — і ми. У глибині самраґдових хащ — темно-рожевий вогник цикламену.

— Дарую тобі цю квітку, — кажеш ти. — Але не зірву. Бо вже мало залишилось таких квітів. Їх більше тепер у Червоній Книзі, як на Землі...

Мені дарували троянди вищі мого зросту. Ти — єдиний, хто подарував мені не зірвану квітку. Квітка — єдина, яка не зів’яла».

Основою віршової мови є ритм(гр. rhýthmos — такт, розмірність, узгодженість). Це — впорядкований рух, періодичне повторення певних явищ у житті, природі, мистецтві (зміни пір року, дня і ночі, стук серця, рух вагадла, музична мелодія тощо).

Найважливішим для літературознавства різновидом ритму є поетичний (абомовний) ритм, що являє собою рівномірне чергування однорідних мовних одиниць, які називаються ритмічними одиницями. Найменша одиниця поетичного ритму — склад, головна — вірш (тобто рядок).

Основні чинники ритмічної орґанізації мови поетичного твору — клавзула, рима, римування, віршовий розмір, строфа.

2. Клавзула та рима.

Клáвзула (лат. clausula — закінчення) — всяке римоване і неримоване закінчення віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу.

Розрізняють такі види клавзул:

♣ Окситόнна (грец. oxýtonos — слово з наголосом на останньому складі) — клавзула з наголосом на останньому складі (ніч, кінець).

♣ Парокситóнна (грец. parxýtonos — слово з наголосом на передостанньому складі) — клавзула з наголосом на передостанньому складі (поле, сміється).

♣ Пропаракситόнна (грец. propaxýtonos — слово з наголосом на третьому складі з кінця) — клавзула з наголосом на третьому складі з кінця (яблуко, посмішка).

♣ Гіпердактилічна (грец. hyper — понад і dáktylos — палець) — клавзула з наголосом на четвертому і далі складі з кінця віршового рядка (Котúгорошко).

Цей ґатунок клавзули зустрічається в поезії дуже рідко:

Човен на воді вихúтується,

Козак дівчини випúтується.

Народна пісня.

Рима(гр. rhýthmos — сумірність, узгодженість) — суголосся закінчень у суміжних та близькорозташованих словах на місці клавзул чи в середині рядка.

Рима — явище не графічне, буквенне, а звукове: таця — сміяться.

Рими поділяються на

♣ прості — що творяться двома словами (колискова — мова; фоліянти — читати); і

♣ складні — що творяться трьома чи й чотирма словами (характерника — химерний кат).

Так як і клавзули, рими бувають

♣ окситонні (веснú — у снú),

♣ парокситонні (тéмні — таємні),

♣ пропарокситонні (святонько — бáтенько),

♣ гіпердактилічні (óгниками — кόниками).

Також рими поділяють на точні і приблизні (неточні).

Точна— рима, у якій всі звуки точно збігаються (дéнь – пісéнь),

приблизна – у якій співзвучність неповна (блискавиці — криця).

Рима розглядається, починаючи з останнього наголошеного звука.

Часом зустрічаються і т.зв. внутрішні рими. Це римування слів у середині рядків. Найчастіше подибуємо такі рими у народній творчості та відповідно в поезії Т.Шевченка:

Може, вернеться надія з тією водою

Цілющою, живущою, — дрібною сльозою.

Ще один зразок внутрішньої рими — у вірші І.Качуровського:

Голе неоране поле...

З болем проходжу я полем:

Марно ми Господа молим

І кленемо тебе, доле!..