Синтаксичні фігури

Тропи

Слова людської мови полісемантичні (багатозначні). Виділяють пряме (золотий годинник) і переносне (золоте серце) значення слова.

Саме ця специфіка мови (за О.Потебнею, «внутрішня форма слова») і дозволяє творити тропи.

Троп(грец. trópos — зворот) — слово чи вираз, ужиті в переносному значенні. Тропи забезпечують образність художньої мови, посилюють емоційність, виразність, допомагають яскравіше змалювати у творі персонажів та обставини. Які ж основні тропи?

1. Порівняння— це троп, що являє собою пояснення одного явища чи предмета за допомогою іншого, чимось схожого на нього.

Існує кілька різновидів порівнянь:

а) Просте двочленне порівняння: «І в гарбах пнулися скелети — шкапи, худі, немов колгоспні трудодні» (В.Симоненко); «Душа вночі – як чергова аптека» (В.Цибулько).

Іноді сполучники (як, ніби, наче, немов, мов) пропускаються: «Книга — морська глибина». Тоді порівняння наближається до метафори. У цьому випадку критерій розрізнення двох тропів такий: якщо два предмети все-таки порівнюються, то це порівняння; якщо ототожнюються — то вже метафора.

Ще в простому двочленному порівнянні замість порівняльних сполучників можуть використовуватися слова «подібний», «схожий», «здається» тощо: «На людське серце свічка є подібна» (Б.-І. Антонич).

Трапляється також просте скорочене порівняння — у якому одна з частин визначена невиразно, але її легко встановити з контексту:

Коло серця — мов гадина

чорна повернулась

(Т.Шевченко «Катерина»).

Мається на увазі: «На серце зробилося так важко, немов його обвилá чорна гадина».

б) Порівняння у формі орудного відмінка:

Синє море звірюкою

То стогне, то виє.

(Т.Шевченко);

«Лице скапує між пальців воском» (В.Цибулько).

в) Заперечне порівняння (найчастіше зустрічається у фолькльорі);

По той бік гора, по сей бік друга, —

Поміж тими крутими горами

Сходила зоря.

Ой то ж не зоря — дівчина моя.

Характерний цей різновид порівняння і для Т.Шевченка:

Не тополю високую вітер нагинає —

Дівчинонька одинока долю зневажає.

2. Епíтет(грец. epitheton — прикладка) — художнє означення, яке образно чи емоційно розкриває ознаки певного явища.

Отже, як видно з визначення, епітети бувають

зображáльні («Іще пташки в дзвінкихпіснях блакитнийдень купають» — П.Тичина) і

оцíнні («Од дихання мого тихий мак обліта, Ніби ім’я печальне— Марія» — В.Сосюра).

У ролі епітетів найчастіше виступають прикметники (сумна коса), а також іменники (січ — мати), прислівники (подивився холодно), дієприслівники (весна іде співаючи).

Ті епітети, які у фолькльорі, а іноді і в літературі часто вживаються при тих самих словах, називаються постійними: чорні брови, карі очі, дрібен дощик, кінь вороненький, сира земля, синє море, буйний вітер, вовки-сіроманці тощо.

За значенням розрізняють епітети:

а) звичайні (вжиті у прямому значенні): зелене поле, чорний ворон;

б) метафоричні: веселий сніжок, мертва тиша (тут епітет одночасно є і метафорою);

в) метонімічні: «Той неситим оком за край світа зазирає» — Т.Шевченко;

г) гіперболічні: безмежне поле, стопудова булава;

ґ) іронічні: мудрий осел, вовк-пастух;

Треба розрізняти епітети (художні означення) і звичайні граматичні означення. Ці останні вказують на загальні властивості певного явища, мають розділове значення( стіл, покритий зеленою скатертиною) ; а епітети підкреслюють індивідуальні властивості ( «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?» — Т.Шевченко). У цьому останньому прикладі слово «зелене» не вирізняє поле серед інших, а розкриває внутрішню його суть — воно було колись живе.

Хоча в контексті твору і граматичне означення може ставати художнім епітетом, тому розмежувати їх часом дуже важко. Так, у реченні: «Поміж одноповерховими вирізнявся триповерховий будинок» — слово «триповерховий» — звичайне означення, бо виконує суто розділову функцію; а у реченні: «Та певне у вас справді триповерховий будинок?!» — це вже епітет, бо дає будинку емоційну характеристику.

3. Оксúморон, або оксюморон(гр. oxymoron — дотепна нісенітниця) — свідоме поєднання різко протилежних понять, які логічно ніби виключають одне одного, але насправді разом дають нове уявлення: «На нашій славній Україні, На нашій — не своїй землі» (Т.Шевченко); «Ми рабами волі стали» (І.Франко); «Любове грізна! Світла моя муко! І радосте безрадісна моя» (В.Симоненко). Принагідно зауважимо, що деякі дослідники відносять оксиморон не до тропів, а до стилістичних фігур.

4. Метáфора(гр. metaphorá — перенесення) — це троп, у якому ознаки одного явища переносяться на інше явище за подібністю між ними.

Метафоричними є безліч виразів, на перший погляд цілком звичайних (нагадаймо про внутрішню, образну форму слова як джерело розвитку мови): «час летить» — це вже метафора (мається на увазі: «Час минає так швидко, як рухається в повітрі птах», тому за аналогією ознаки птаха перенесено на час).

Метафора — ніби приховане порівняння, тільки тут не порівнюються два явища, а ознаки одного явища переносяться на інше.

Фраза «Шумить Дніпро у бурю, ніби реве та стогне тварина» являє собою порівняння, яке втім легко перебудувати на метафору: «Реве та стогне Дніпр широкий» (Т.Шевченко).

Художня метафора виконує кілька функцій:

а) естетично орґанізовує (прикрашає) текст;

б) надає твору емоційного забарвлення;

в) збуджує, збагачує уяву, розкриваючи – через зіставлення звичайного з незвичайним – нові сторони явища.

Метафора, властиво, являє собою перехід інтуїтивного осяяння у цáрину раціональних понять. Ознаки чим несподіваніших, віддаленіших об’єктів переносяться з одного на другий, тим яскравіша, ориґінальніша метафора. Такі метафори особливо характерні для поетів-метафористів (Б.-І.Антонича, В.Свідзинського, Є.Маланюка, І.Драча, Б.Бойчука, Б.Рубчака, В.Стуса, В.Голобородька, М.Воробйова, С.Процюка, І.Андрусика та ін.)

Для прикладу наведу рядки поета нью-йоркської групи Б.Рубчака:

Не ввійде день у квітня переміни,

не зніме з брами дум зими замóк, —

закам’яніє він, і кожен крок

спинятимуть його байдужі стіни.

Очевидно, у цьому уривку йдеться про душевний стан людини старої чи просто надзвичайно стомленої життям. Ця людина відчуває, що вже не дочекається свого квітня, весни (тобто душевного відродження, цвітіння), її думки (внутрішній світ) – ніби за високою брамою та ще й замкнені замком зими (що значить заморожені життєвим холодом), завтрашній день їй бачиться в’язнем у тісній кам’яній тюрмі байдужості, безвиході, безнадії...

Розрізняють метафори прості, тобто одиничні, і розгорнуті — коли певна картина змальовується цілим рядом взаємопов’язаних метафор. Так, у «Слові о полку Ігоревім» розгорнута метафора відтворює поразку військ Ігоря: «Тут кривавого вина не вистачило, тут бенкет закінчили хоробрі русичі: сватів напоїли і самі полягли за землю Руську».

 

Виокремлюються чотири основні різновиди, форми метафори:

♣ Власне метафора(«Косарів ідуть ключі» — А.Малишко).

Уосόблення (або прозопопéя) — перенесення властивостей живих істот на предмети, явища природи чи абстрактні поняття, оживлення їх:

Ніч темна людей всіх потомлених скрила

Під чорні широкії крила.

Леся Українка.

Різновидом уособлення є персоніфікáція (лат. persona — особа і facere — робити) — надання тваринам, предметам, явищам та поняттям властивостей людини, олюднення їх:

Ходить сон кого вікон,

А дрімота коло плота.

Питається сон дрімоту:

— Де ми будем ночувати?..

Народна колискова.

Дуже часто персоніфікація використовується у байках («Вовк та ягня», «Коник-стрибунець», «Хмара» Л.Глібова та ін.).

в) Алегόрія(грец. allēgoria — інакомовлення, від állos — інший і agoreúo — говорю) — конкретне інакомовне зображення предмета та явища, що заміняє собою абстрактне поняття чи думку.

На алегорії побудовані деякі прислів’я: «Біда вівцям, де вовк пастушить»; Старого горобця на полові не обдурили». Так само алегоричні більшість казок і байок. Скажімо, у циклі казок І.Франка «Коли ще звірі говорили» алегоричний образ вовка втілює скнарість і тупість, лисиці — хитрість і підлабузництво, заєць — боягузтво, осел — упертість тощо. У поемі «Кавказ» незламні, волелюбні кавказькі народи Шевченко представив в алегоричному образі Прометея.

Особливий різновид алегорії — езόпівська мова (за ім’ям давньогрецького байкаря Езопа, який висловлював свої погляди приховано, через опис вчинків звірів). Це — спосіб замаскованого виразу думок через натяки і недомовки для того, щоб уникнути цензурних заборон і переслідувань.

Зрозуміло, що цей різновид алегорії з’являється насамперед в умовах тоталітарного суспільства, духовної несвободи. Яскравим зразком езопівської мови є сонет Д.Павличка «Коли умер кривавий Торквемада...», де замасковано показано духовну атмосферу в Советському Союзі після смерті Сталіна.

Важливо пам’ятати відмінність алегорії від попередніх двох різновидів метафори.

♣ Якщо уособлення творить одиничний, конкретний образ, то алегорія проходить через увесь твір, в’яже в одну цілість ряд споріднених образів.

♣ У власне метафорі представлений один вимір, лише наділений ознаками іншого, а в алегорії завжди проступають два плани — зовнішній, конкретний, інакомовний і прихований під ним внутрішній (якесь узагальнення).

♣ Алегорія завжди конвенційна (умовна, побудована на вже усталених уявленнях), тобто передбачає якісь уже попередньо відомі співвідношення між двома зіставлюваними явищами, тоді як, власне метафора може бути цілком новою і несподіваною.

г) Сúмвол(гр. sỳmbolon — умовний знак, натяк) — це предметний або словесний знак, який опосередковано, умовно виражає сутність певного явища. Наприклад, хрест — прадавній символ дерева життя, гармонії, духовної і матеріальної первин у людині. Сонячні кларнети П.Тичини — символ гармонії і краси Всесвіту.

Чим же відрізняється символ від попередніх трьох різновидів метафори?

♣ Якщо алегорія однозначна, то символ багатозначний (його творять автор і читач, один і той же символ різні люди можуть трактувати по-різному).

♣ Якщо алегорія будується на очевидній подібності двох явищ, що ототожнюються (Коник — ледар, Муравей — трудяга у байці Л.Глібова «Коник-стрибунець»), то символічний образ умовний — предмет-знак часто дуже віддалений від поняття, що ним виражається, подібність слабка або прихована (тризуб — влада: як гадають, цей знак первісно символізував Бога — творця й володаря минулого, нинішнього і майбутнього буття).

♣ В алегорії більша увага зосереджується на першому складнику (зображуваному), а в символі — на другому (прихованому).

♣ Якщо всяка метафора конкретизує певний зміст, то символ, навпаки, розширює його.

♣ Усяка метафора існує в рамцях літератури, а символ давніший за літературу, мистецтво, це знаряддя не лише мистецького, а й релігійного, філософського осягнення духовного світу.

Яскравим зразком художнього символотворення є, для прикладу, вірш В.Стуса:

На колимськім морозі калина

зацвітає рудими слізьми.

Неосяжна осонцена днина,

і собором дзвінким Україна

написалась на мурах тюрми...

Калиновий цвіт і собор тут символізують Батьківщину у нестерпно-мертвому середовищі імперії (колимський мороз, тюрма).

5. Метонíмія(грец. metonimia — перейменовувати) — троп, що полягає у перенесенні назви з одного явища на інше, що перебуває з ним у певному зв’язку.

Як і метафори, метонімії густо розсіяні у повсякденному мовленні. Скажімо, фраза: «Так зголоднів, що виїв аж дві тарілки» — уже метонімія, бо тут значення слова «їжа» переноситься на слово «посуд» на основі того, що їжа знаходиться в посуді. Те ж саме — «Прочитав усього Котляревського». Назва відомої повісті І.Франка «Борислав сміється» — також метонімічна, бо іменується місто замість людей, що в ньому мешкають.

У пісні Марусі Чурай «Ой Боже мій, Боже, милий покидає...» застосовано цілу низку метонімій:

Коли б мені, Боже, неділі діждати,

Неділі діждати, на рушничку стати.

Тоді не розлучать ні батько ні мати,

Ні батько, ні мати, ні суд, ні громада,

Хіба вже розлучить заступ та лопата,

Заступ та лопата, дубовая хата.

«На рушничку стати» — тобто повінчатися: ставання молодят на спільний рушник є одним з головних моментів весільного обряду; «заступ та лопата, дубовая хата» (домовина) — тобто смерть: називаються речі, пов’язані з поховальним обрядом.

Виділяють кілька різновидів метонімій:

а) Синéкдоха(грец. synekdoché — співвіднесення) — троп, що заснований на вживанні однини замість множини і навпаки, визначеного числа замість невизначеного, видового поняття замість родового і навпаки.

Навіть у повсякденному мовленні ми часто вдаємося до синекдох. Так, у фразі: «Я ж уже двадцять разів вам пояснював» — вживається визначене число двадцять замість невизначеного (багато); «Проходячи через ліс, остерігайтеся звіра» — тут вживається родове поняття (звір) замість видового (вовк).

Звернемося ще до літературних прикладів:

Розвернулося весілля, —

Музикам робота і підковам.

Т.Шевченко.

Тут частина (підкови) називається замість цілого (танцюристи).

Кругом Січі Запорожжя

Москаль облягає.

Народна пісня.

Тут вживається однина (москаль) замість множини (російська армія).

б) Гіпéрбола(грец. hyperbolē – перебільшення) — очевидне художнє перебільшення якихось рис людини, предметів або явищ з метою показати їх велич, розмах, виявити до них захоплення або презирство:

До самої хмари

З щоглистими кораблями

Палає Скутара.

Т.Шевченко.

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

Лиш приходить подібне кохання

В.Сосюра.

в) Літóта(гр. litotēs — простота, помірність) — на противагу гіперболі художнє применшення ознак якогось явища з метою показати його мініатюрність, підкреслити до нього презирливе чи лагідне ставлення: «Внучечка качається по садку білим клубочком» (Марко Вовчок). Ще один приклад:

Ой стежечка

Манюсінька,

Мов ниточка

Тонюсінька.

А. Казка

 

Цікаве поєднання гіперболи і літоти подибуємо у двовірші середньовічного азербайджанського поета Нізамі:

О так, я прах, що з ніг твоїх спада.

Ти — шахська, найпрозоріша вода.

г) Антономазíя(гр. antonomádzo — перейменування) — вживання власних імен, зокрема імен літературних персонажів, замість загальних назв: Крез — багатий скнара, Венера — любов, Ескулап — лікар, Марс — війна тощо.

Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, –

не може ж так буть!

П.Тичина.

Мойсей у цьому контексті — духовний провідник.

ґ) Евфемíзми(грец. eu — добре та phēmi — кажу) — слова чи вирази, вжиті замість слів з неприємним, непристойним або забороненим змістом («завершити життя» замість «умерти»; «ухилятися від істини» замість «брехати» тощо).

Евфемізми часто сприяють естетизації, емоційному наснаженню мови. Наприклад, у поемі С.Руданського «Віщий Олег» чемний слуга так відповідає на запит князя, що сталося з його улюбленим конем:

Давно вже кінь білогривий

Гуляє на волі

Коло Дніпра широкого

На чистому полі...

І на ньому уже, княже,

Зіллям зеленииться

Не зелена паполома, —

Зелена травиця.

Слуга добре знає, що князь дуже любив цього коня, тому повідомляє про його смерть за допомогою евфемізмів, аби хоч якось утішити князя, пом’якшити сумну звістку.

д) Перифрáза(грец. periphrasis — описовий вираз) — троп, у якому ім’я, предмет або явище називається не прямо, а у формі опису їхніх істотних рис.

Перифраз позитивно чи негативно оцінює явище, уточнює і естетизує його суть. Вельми часто трапляється цей троп у поезії Т.Шевченка: «Лягло костьми (загинуло) людей муштрованих (солдатів) чимало”. Або:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люде,

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть.

6. Ірόнія (грец. eirōneia — глузування, удавання, насмішка) — троп, який виражає глузливо-критичне ставлення до зображуваного. Іронія безпосередньо пов’язана з комічним, гумором і сатирою.

Можна виокремити три ступені іронії за рівнем гостроти:

а) Власне іроніяприхована насмíшка, коли про якесь явище, чи особу говориться в позитивному чи навіть захопленому тоні, а мається на увазі зовсім протилежне:

На козаку бідному нетязі сап’янці (дорогі чоботи) —

Видко п’яти і пальці.

«Дума про козака Голоту»

А ось Шевченкове змалювання тотального поневолення у Російській імперії:

Од молдованина до фінна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує.

Як бачимо, власне іронія створюється на основі підтексту, у ній важливіше не те, що говориться, а те, що приховано.

б) Сарказм(грец. sarkasmos — дерзання, від sarkadzo — рву м’ясо) — особливо дошкульна викривальна насмішка, вияв межової ненависті й зневаги до зображуваного.

Якщо власне іронія — прихована, м’яка (часто доброзичлива) насмішка, характерна переважно для гумору, то сарказм — пряма, відкрита, гнівна, сатирична, тут уже сміх поєднується з гіркотою і гнівом:

Слава! Слава!

Хортам, і гончим, і псарям,

І нашим батюшкам-царям

Слава!

Т.Шевченко «Кавказ».

Саркастична тональність переважає у романі Ю.Андруховича «Московіяда», у якому йдеться про останні роки Советського Союзу. Невеликий втинок з цього твору: «Свого часу тебе навчали, що римська імперія загинула під ударами рабів і колонів. Ця імперія загине під ударами пияків. Колись вони всі вийдуть на Красну площу і, вимагаючи пива, рушать на Кремль. Вони зметуть усе».

Коли почуття обурення і гніву стає надмірним, митець залишає насмішку і вдається до інвективи.

в) Інвектива(лат. invehi — нападати; invectiva oratio — лайлива промова) — пряме, найгостріше засудження певної вади:

А ми дивились, та мовчали,

Та мовчки чухали чуби,

Німії, подлії раби...

Т. Шевченко «Юродивий».

Виразно інвективні вірші В.Симоненка «Злодій», „Гранітні обеліски...” або ось такі рядки В.Стуса:

Кубло бандитів, каґебістів,

злодіїв і відставників

у стольному зібрались мості

як партія большевиків...

Часом іронія (іронічність) стає у творі не просто мовним засобом (тропом), а художнім принципом, за допомогою якого автор розглядає, оцінює дійсність (наприклад, творчість М. Гоголя, поема Т. Шевченка „Сон” чи роман О. Ірванця „Рівне / Ровно. Стіна”).

Окрім лексики та тропів, художність мови забезпечують також синтаксичні фігури(лат. figura — зовнішній вигляд). Це — своєрідна синтаксична побудова фраз для посилення виразності й емоційності мови та уникнення одноманітності.

Виділяють три типи фігур.