Суміжні жанри
Усі жанри поступово розвиваються, змінюються, в основному за рахунок злиття двох чи кількох. Отож, поруч з епосом, лірикою та драмою в літературі часто зустрічаються твори, у яких поєднуються прикмети двох чи трьох згаданих родів (їх називають творами суміжних жанрів, або змішаних форм, або — за А.Ткаченком — суміжних змістоформ).
Найчастіше відбувається поєднання епічної та ліричної первин. Такого ґатунку твори належать до ліро-епосу. Персонаж тут постає ніби у двох планах: з одного боку, розкриваються певні події його життя; з іншого — переживання, емоції, настрої.
Основні жанри ліро-епосу такі:
1. Балáда (від грец. ballo – рухатись, латинською – танцюю, від якого утворилося італійське ballare, спільнокореневі слова „болеро”, „балет”) — невеликий сюжетний віршований твір з фантастичними чи леґендарними елементами, в основі якого лежить незвичайна пригода.
Баладами у Західній Європі спочатку (у ХІІ-ХІІІ ст.) називали пісні про кохання, що супроводжували танець. Згодом їх тематичні обрії розширились.
Перейшовши з фольклору в літературу (передовсім завдяки Данте і Ф. Війону), балада стала жанром ліро-епічної поезії, хоча у деяких народів (анґлосаксів, скандинавів) зберегла своє первісне значення. Серед авторів балад — такі видатні майстри слова, як Бернс, Ґете, Шиллер, Ґайне, Гюґо, Жуковський, Пушкін, Міцкевич.
Українська балада започатковується у творчості Гулака-Артемовського («Рибалка»), Боровиковського («Маруся»), Шашкевича («Погоня»), Шевченка («Утоплена», «Причинна», «Тополя»). Цей жанр активно розвивається досі (твори Драча, Ліни Костенко, Симоненка, Ірини Жиленко).
2. Ліро-епічна поема— великий віршований твір, у якому зображені значні події і яскраві характери, а розповіді про героїв супроводжуються розкриттям переживань і роздумів.
Існує цілий ряд жанрових форм ліро-епічної поеми, серед них:
а) історична («Гайдамаки» Т.Шевченка, «На Святогорській горі» І.Франка);
б) сатирична («Сон» Т.Шевченка);
в) філософська («Іван Вишенський», «Мойсей» І.Франка, «Сковорода» П.Тичини, «Чорнобильська мадонна» І.Драча).
3. Драматична поемапоєднує у собі прикмети усіх трьох родів. Це — переважно невелика за розміром віршована п’єса, у якій зливається драматичне, епічне й ліричне розкриття теми.
Особливості драматичної поеми: а) лаконізм; б) відсутність широкого тла подій; в) відсутність зовнішньої інтриги; г) показ морально-психологічного, словесного двобою антагоністів.
В українській літературі цей жанр найповніше представлений у доробку Лесі Українки («Одержима», «Вавилонський полон», «На руїнах» та ін. твори).
До суміжних жанрів деякі дослідники відносять також роман у віршах. Це – розлогий ліро-епічний твір, сюжетно розгорнута лірична оповідь у віршовій формі. Для цих творів характерне поєднання епічного принципу викладу з ліричною суб’єктивністю та драматичним напруженням ( „Дон Жуан” Дж. Байрона, „Євгеній Онегін” О. Пушкіна, „Маруся Чурай», «Берестечко» Ліни Костенко).
Проміжне місце між літературою (мистецтвом) і публіцистикою та історичною документалістикою займають нарис, мемуари, щоденники, художні життєписи, памфлет, фейлетон, трактат.
4. Нáрис— оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому автор змальовує помічені ним у житті дійсні факти, події, людей.
Нарис зародився у ХVIII ст. в Англії. В українській літературі відомі нариси «На Дніпрі» І.Нечуя-Левицького, «Подоріжжя од Полтави до Гадячого” Панаса Мирного, „На крилах пісні» М.Коцюбинського, а також нариси О.Довженка, Ю.Липи, В.Дрозда та ін.
5.Памфлéт(від грецьк. ? – усе і ? – палю) – невеликий сатиричний літературно-публіцистичний твір на злободенну тему. Риси памфлету: підкреслена тенденційність, полемічність, афористичність, ораторські інтонації, іронія, часто згущена до сарказму. Відомі памфлети Еразма Роттердамсткого, Вольтера, Гюґо, І. Вишенського, М. Хвильового та ін.).
6.Фейлетόн (франц. feuilleton – аркуш) – невеликий літературно-публіцистичний твір, що висвітлює гостроактуальну подію у гумористичній чи сатиричній формі. Виник Ф. на початку ХІХ ст. у Франції. Різновиди:
♣ документальний (зображення конкретних осіб і фактів),
♣ проблемний (порушення важливих проблем суспільного буття).
Визначні творці українського фейлетона – Г. Квітка-Основ’яненко ( „Супліка до пана читателя”), В. Самійленко, Остап Вишня, Є. Дудар та ін.
7. Мемуáри(фр. memoires — спогади) — це суб’єктивні спогади автора про реальні події минулого, учасником або очевидцем яких був він сам. («Третя рота» В.Сосюри, «Зустрічі і прощання» Г.Костюка, «Дар Евдотеї» Дарії Гуменної, «Прожити і розповісти» А.Дімарова).
8. Щодéнник,або Діяріуш(від лат. diario — щоденний) — фіксування автором одразу на папері щойно побаченої, пережитої події чи душевного стану.
Особливості цього жанру: а) хронологічність; б) суб’єктивність; в) емоційність; г) орієнтація не на публічне сприймання; ґ) монологічність.
Яскраві зразки — щоденники Т.Шевченка («Журнал»), В.Винниченка, С.Єфремова, О.Довженка, В.Симоненка («Окрайці думок»).
9. Художній життєпис— творче відтворення життєвого шляху певної особи, здійснене на основі справжніх документів і подій з заглибленням автора у духовний світ героя.
У цьому жанрі поєднуються принципи наукового дослідження і художнього домислу.
Видатні зарубіжні майстри художнього життєпису — А.Моруа, Р.Роллан, С.Цвейґ, Ю.Тиняков, Б.Окуджава. В українській літературі відомі повісті В.Петрова (Домонтовича) «Романи Куліша», «Аліна й Костомаров»; твори про долю Т.Шевченка «Тарасові шляхи» Оксани Іваненко, «В степу безкраїм за Уралом» Зінаїди Тулуб, «Син волі» Вас.Шевчука; повість «Кларнети ніжності» П.Загребельного (про П.Тичину).