Синів височини – сріблястих альбатросів,

Що над безкраєм хвиль проводять корабель,

Буває, для забав впіймає гурт матросів

Розважити нудьгу серед морських пустель.

Та лиш поставлять їх на палубі, – ці птиці,

Володарі висот, в ту мить стають без сил:

Незграбно шкутильгать почнуть вони і биться,

Обтяжені з боків кінцями зайвих крил.

Крилаті королі! Які ж ви тут комічні!

Могутні в синяві – каліки ви тепер.

Он з люльки одному пускають дим у вічі,

Он дражнять другого, що зовсім вже завмер...

Поете! Ти також є князем висоти,

І тільки угорі – ти і краса, і сила.

Та на землі, в житті ходить не вмієш ти,

Бо перешкодою – твої великі крила

Маючи потенційне право на повну свободу, митець при цьому обов'язково прагне, аби його почули інші люди. Чому? Передовсім тому, щоб у такий спосіб наблизити інших до тих істин, які сам відкрив у спалахах натхнення, вслухуючись у музику “космічного оркестру” (гармонію, красу, довершеність буття), щоби полегшити шлях іншим до досконалости, а значить – і до щастя.

Це прагнення бути почутим неминуче призводить до обмежень у творчості митця. Тоді письмен­ник мусить підкорятися ♣ законам сучасної йому мови, щоби бути почутим, прочитаним; ♣ законам естетики, щоби його ідеї втілилися в художніх образах; ♣ законам художньої літератури, вимогам родів, жанрів, стилів. Крім того, ♣ якщо письменник хоче, щоб його сприйняли конкретні адресати (люди певної нації, суспільної верстви), то мусить при­стосовуватися до світогляду, смаків, традицій тих адресатів. Ще одне, ♣ митця обмежує також стиль доби, в атмосфері якого він живе. Скажімо, при всій ориґінальності І. Котляревський залишився у рамках класицизму; у творчості В. Симоненка знаходимо елементи панівного у його час соцреалізму і т. ін.. Нарешті, ♣ існують ще позамистецькі обмеження: у тоталітарному суспільстві – цензура, у демократичному – читацький попит, що диктують письменникові свої вимоги; а також намагання митця здобути творчістю славу, гроші, при­вілеї. Якщо попередні обмеження усе-таки природні, закономірні, то останнє (позамистецьке) протиприродне, антихудожнє (бо породжене стремлінням не духовним, а тілесним).

Як уже мовилося, інколи з'являються митці, що підіймаються над своєю епохою, дола­ють її обмеження – генії. Але тоді оточення, сучасники не розуміють і не приймають цих митців, у кращому разі помічають лише “вершечок айсберґа”, оболонку геніального творіння. Так, одразу по видрукуванню петербурзька публіка сприйняла українські повісті М. Гоголя “на ура”: читачі весело потішалися кумедними історіями, що там змальовані. Але молодого письменника цей гучний успіх... щодалі більше гнітив, печалив (саме від цього часу Гоголь починає песимістично, апокаліптично сприймати світ). Річ у тому, що письменник, вочевидь, не на такий успіх, не на таке прочитання сподівався. За химерно-вигад­ливими сюжетами ховалася у нього ідея про гармонійний світ, який єдиний робить лодину щасливою, а зло – безпорадним, жалюгідно-слаб­ким (чорт у “Вечорах на хуторі біля Диканьки”). Скалки цього світу Гоголь помітив навіть уже у спаплюженій, поневоленій Україні і віднайдену модель досконалого буття подарував людству. Але дару того не те що не прийняла – просто навіть не помітила тогочасна (та й пізніших епох) читацька публіка за лискучою сміховито-авантюрною[46] „упаковкою”.

Вельми поверхово потрактували освічені сучас­ники “Кобзар” Т. Шевченка (тоді одні бездумно ідолопоклонствували перед ним, інші – М. Драгоманов та його наступники – таврували за “примітивізм” та “кричущі суперечності”). Власне, цього поета донині з належною глибиною не прочитано.

Якщо митець починає використовувати творчість як засіб для досягнення матеріяльного, соціяльного добробуту чи вдоволення марно­славства, то талант (чуття “космічного оркестру”) зникає, перетворю­ючись на ремісництво. Так само деформується, зникає талант, коли митець, навіть геній, іде на компро­міс із примітивністю, злом своєї доби (з метою порятувати життя собі і (чи) своїм близьким, уникнути переслідувань або навіть зі шляхетним заміром зберігати, показувати заблуканим сучасникам хоча б відблиски світла істини й краси). Найпереконливіше потвердження цієї думки шановний читач знайде у праці В. Стуса “Феномен доби. Сходження на Ґолґоту слави” (К.,1993). Це дослідження про спалахи геніяльності у ранній творчості П. Тичини, його фатальне рішення у вирі протиукраїнського більшовицького терору “й собі поцілувать пантофлю Папи” і спричинений цим рішенням духовний, творчий крах.

Місію митця у суспільстві точно окреслює Т. Шевченко у програмо­вому вірші “Перебендя”. Перебендя в “Кобзарі” виступає уособленням досконалого, ідеаль­ного митця. Звернімо увагу: передовсім він “старий та химерний”. Що це значить? “Старий” – тобто носій вічної, понадчасової мудрості, а також історичної традиції, моральних вартостей, пам'яті, духовного спадку роду, нації. “Химерний” – особистість амбівалентного[47] світосприймання.

Перебендя – людина саме амбівалентна: у його вдачі, настрої поєднається мажор і мінор. Він живе одночасно у двох світах – матеріальному і трансцендентному, виконує два покликання мистецтва: спілкування з “космічним оркестром”, з Богом і одуховлення людей, просвітлення їх, відкритою у процесі того спілкування істиною. А щоб зацікавити авдиторію, повести її за собою, співець мусить, як бачимо, враховувати її інтереси, смаки, запити. Фактично Шевченко обґрунтовує думку про те, що митець – це активний медіум (посередник, місток) поміж Богом і людиною.

Суголосні з Шевченковими міркування щодо суспільного покликан­ня митця висловлював Н. Бердяєв[48]. Мислитель визначав мистецтво (поруч з релігією) як форму боротьби людини з самотністю, з жахом, котрий вона відчуває від холодного, чужого і ворожого світу, форму подолання самотности і віднайдення спорідненого, близького буття, форму прилучення людини до того, що вище за людину, себто до Бога.[49]

УІІІ. Що таке художня література

Один із найяскравіших, найнеповторніших видів мистецтва — література (лат. literatura — написане, рукопис, від litera — буква)[50].

Художня література— це сприймання світу у словесних образах. Інколи на означення словесної творчості загалом (а не лише віршованої) вживають термін «поезія». Вирішальну роль в літературній творчості, як бачимо з означення, відіграє слово, без розуміння його істоти годі осягнути цей вид мистецтва.

Словоє поєднанням певного значення із сукупністю певних звуків усного мовлення чи письмових знаків. Словом, мовою (тобто другою сигнальною системою[51] ) серед усіх земних істот володіє лише людина. Будь-яке слово фактично вже є символом (знаком), що виражає загальне в конкретному, духовне в матеріальному. Наприклад, слово «радість» — суто матеріальна річ, яка сприймається слухом (6 звуків) і зором (7 літер), проте рівночасно це знак певного ідеального стану душі. Так само слово «дерево» — матеріальна сукупність звуків та букв, а також — символ ідеального поняття, що склалося в людській свідомості про такий об’єкт дійсності, як дерево. Таким чином, між людиною і світом стоїть посередник (медіум) — мова; і саме цим посередником зумовлене світовідчуття людини.

Здатність до мови, дар слова дані людині для того, щоби вона мала можливість духовно розвиватися, удосконалюватися, виростати зі світу матеріального у світ духовний. Адже тільки завдяки мові можливий будь-який культурний, суспільний, економічний поступ людини.

В історії мовикожної нації розрізняють два періоди і відповідно дві форми – народна і літературна мова. Спочатку існує розмовна народна мова, а потім з піднесенням рівня національної самосвідомості, культури, утвердженням державності поступово розвивається літературна мова. Це – мова науки, публіцистики, художньої літератури, театру, освіти, діловодства тощо.

Окремий ґатунок (різновид) літературної мови – мова художньої літератури, абохудожня, абопоетична мова. Основні її прикмети:

♣ образність;

♣ естетична організація ;

♣ експресивність[52].

Звичайне слово стає образним тоді, коли в ньому виявляється багатозначність, коли воно допомагає щось узагальнити на чуттєво-інтуїтивному рівні. Якщо слово побутове, виробниче, наукове, ділове виконує в першу чергу функцію комунікативну (є засобом зв’язку, спілкування), породжується насамперед розумом і впливає передовсім на розум, то слово художнє породжується переважно чуттям (емоціями) і впливає на чуття, виконує функцію експресивно-естетичну, є засобом відтворення і творення краси.

За допомогою мови людина творить тексти(від лат. textus – тканина, зв’язок, побудова). Це – сполучення речень, які пов’язані за змістом та граматично, об’єднані спільною темою та певною ідеєю. Тексти можуть бути художні, наукові, публіцистичні, ділові тощо.

Деякі слова чи й речення можна зрозуміти лише у контексті. Контéкст(від лат. contextus – тісний зв’язок, з’єднання) – це уривок тексту із закінченою думкою, який дає змогу точно визначити смисл окремого слова чи виразу, що входять до його складу.

У мистецькому творі зміст (ідея, проблематика, образність) передається текстом, підтекстом та надтекстом. При докладному аналізі, осмисленні тексту твору нерідко стає помітним також його підтéкст – прихований, зашифрований автором у формі натяків і недомовок смисл, який може не збігатися з прямим значенням тексту. Скажімо, у підтексті поеми Т. Шевченка „Катерина” прочитується застереження Україні, аби не підкорялася загарбникам, не дала себе занапастити. Підтекст виникає завдяки здатності мовних одиниць виражати, крім основного значення, ще й додаткові. Він надає твору багатозначності, уможливлює різне його прочитання. Часом може з’являтися ще й надтекст –смисл, який виникає поза бажанням автора, на основі досвіду, асоціацій самого читача. У літературі модернізму і особливо постмодернізму значення підтексту й надтексту помітно зростає.

Психологічне підґрунтя та природу функціонування мови успішно досліджував О. Потебня[53]. За його спостереженнями, кожне слово складається з трьох елементів: зовнішньої форми ¾ тобто звучання, сукупності певних звуків; внутрішньої форми ¾ уявлення, асоціативного образу того явища, яке виражається у звучанні; змісту ¾ лексичного значення.

Кілька сот тисяч слів будь-якої із сучасних найрозвинутіших мов виникли, «виросли» з невеликого числа коренів (500 ¾ 1000). Механізм лексичного збагачення, «росту» мови криється саме у внутрішній формі слів. Бо кожне нове слово виникло з попереднього (чи попередніх) як образ, троп. Тому всі значення у мові за походженням є образні. Але мова (нехудожня), виконуючи насамперед комунікативну й пізнавальну функції, мусить швидко стирати образне забарвлення слова, уявлення заміняти поняттям. Отже, навіть безóбразне зараз слово обов’язково колись було образним.

Таким чином, визначальною, необхідною властивістю художнього слова є образність. Як наголошував О.Потебня у підсумках своїх філологічних спостережень, художня творчість базується на внутрішній формі слова. Ця внутрішня форма (образ) ¾ завжди приблизність, відносність у значенні слова, завдяки цьому існує поняття поетичності. Якщо ця приблизність, асоціативність значень зникають, щезає поезія. Художнє слово (творчість) покликане не давати готову ідею (зміст), а бути лише засобом для вираження її (себто образом, а не декларацією).

ІХ. Література та інші види мистецтва

Спільне і відмінне у літературі, малярстві та музиці докладно проаналізував І. Франко у розвідці “Із секретів поетичної творчості”[54]. Він наголошував, що визначаль­ною властивістю образотворчого мистецтва є нерухомість. І лише найталановитіші художники засобами, що зазвичай виражають лише нерухо­мість та спокій, можуть викликати в наших душах враження руху. І лі­тература має посутньо ту ж саму мету: за допомогою властивих уже їй засобів репродукувати у душі сприймача певні життєві моменти.

Але коли малярство апелює тільки до зору і тільки посередньо, за допомогою зорових вражень розбуджує в наших думах образи, які перебувають у асоціативному зв'язку з даним зоровим враженням (наприклад, бачимо на малюнку дерева з нахиленим в одному напрямі гіллям і здогадуємося, що віє вітер), то література апелює рівночасно до зору і до слуху, а далі за допомогою слів і до всіх інших чуттів, отже може викликати в наших душах такі образи, викликати які малярство не здатне.

Та найважливіше – апелюючи відразу до двох головних наших чуттів, до зору і до слуху, література поєднує в собі дві, на перший погляд, суперечні категорії: простору і часу. Вона здатна показувати речі у спокої, розміщені одні біля одних, і в русі, як одні настають після інших.

Таким чином, основна відмінність між малярством і літературою полягає в тому, що художник дає нам враження кольорів, апе­лює безпосередньо до чуття (зорового), а письменник викликає тільки спогади кольорів, апелює до уяви.

Скажімо, зовсім по-різному художник і письменник малюють лінії (представляють перед нами певні тіла). Художник просто кладе лінії перед нашим зором. Письменник не може зробити цього, він словесними засобами викликає в нашій уяві образи ліній.

І. Франко ілюструє свої спостереження таким прикладом: уявімо собі придніпровський пейзаж – високий берег, яр, село внизу, ще нижче ріка. Маляр закріпить контури усіх цих тіл на папері так, як вони являються його оку у своїй лінійній непорушності. Письменник же малює цей пейзаж інакше:

* * *

Із хмари тихо виступають

Обрив високий, гай, байрак;

Хатки біленькі виглядають,

Мов діти в білих сорочках

У піжмурки в яру гуляють:

А долі сивий наш козак

Дніпро з лугами виграває...

І Трахтемиров геть горою

Нечепурні свої хатки

Розкидав з долею лихою,

Мов п'яний старець торбинки.

Т. Шевченко, “Сон” (“Гори мої високії...”)