В Відображення суспільного життя у літературі.

Б. Вплив письменника на суспільство.

Митець також здійснює вплив на суспільство. Адже мистецтво не просто віддзеркалює життя, а й певним чином оформляє його. Але як саме? Захоплю­ючись улюбленими літературними (не реальними, а створеними натхненням митця) героями і героїнями, люди наслідують їх у поведінці, погля­дах, смаках тощо. У такий спосіб безплотні ідеї митця матеріалізуються, втілюються, впливають на реальне життя. За образним означенням О. Білецького[42] : “Поет – музикант, що сідає за одухотворений думкою інструмент: цей інструмент – читач, а клавішні – слова, якими поет примушує звучати й говорити наші душевні струни”[43]

Інколи художні твори чинять виразний, сильний вплив на свідомість цілого народу. Свого часу роман Ґеррієнт Бічер-Стоу “Хатина дядька Тома” дослівно спричинив моральний шок в американському суспільстві, розкрив перед сумлінням американців усю потворність, антилюдськість рабовласництва. Цей роман серед інших чинників підготував ґрунт для громадянської війни і скасування рабства в США. Не випадково письмен­ницю називали “маленькою жінкою, що розв'язала велику війну”.

Важко переоцінити місце Т. Шевченка в долі українського народу. До початку XIX ст. наша нація була цілком упокорена, знекровлена загребущими сусідами: еліта знищена або зрусифікована чи сполонізована, найменші вияви державності, самоврядування дощенту ліквідовано, козацтво вигублено, хліборобів закріпачено, культуру задушено. Прикметно, що тогочасний поет А. Метлинський означив свою україномовну збірку як “твір останнього бандуриста, що передає вмираючою мовою пісню минулого”. І ось з'являється “Кобзар” Т. Шевченка з геніальним художнім осягненням величі здобутків наших предків, з вірою у нове відродження Батьківщини, завтрашнє її звільнення і розквіт, з закли­ком до земляків жити, творити, боротися задля приходу того завтра, з ідеєю, що нині не вечір, а ранок України. Фактично творчість Шевченка пробудила українську націю від летаргійного сну, уможливила її подальше існування, нинішню самостійність і майбутній розквіт.

 

У багатьох художніх творах можна знайти вельми глибоке віддзер­калення певних моментів історії суспільства (картин життя того чи іншого народу, держави, верстви у ту чи ту епоху). Наприклад, вичер­пне уявлення про життя середніх верств суспільства єлизаветинської Анґлії дає В. Шекспір у “Віндзорських пересмішницях”. Панас Мирний та І. Білик у романі “Пропаща сила” розкривають широку панораму життя українського суспільства від кінця ХVІІІ до другої половини XIX ст. Париж і Франція після Реставрації відображені в долях сотень героїв “Людської комедії” Бальзака, ціла російська суспіль­ність початку XIX ст. – у характерах “Війни і миру” Л. Толстого.

Проте літературу в жодному разі не можна зводити до світлини, історичного документа, літопису-хроніки. Розглядати художній твір як документ доби можна лише за двох умов:

1.Тільки знаючи про життя суспільства за іншими, не літературними джерелами (архіви, мемуари, свідчення очевидців, історичні дослідження), можна стверджувати, що ті чи ті суспільні типи та їхня поведінка, атмосфера доби відображені у творі з тим чи тим ступенем повноти, адекватності[44].

2. При аналізі кожного окремого твору треба виділяти й розрізняти

♣ дійсне,

♣ уявне та

♣ бажане автором.

Важливо передовсім відповісти на запитання, чи розробляв митець реалістичний задум; чи намагався дати сатиру, карикатуру; чи романтично ідеалізовану картину.

Скажімо, у “Гайдамаках” Т. Шевченко прагнув передати не так реа­лії доби, як показати найгостріше зіткнення добра і зла в людині, довести безперспективність, страхітливість принципу “кров за кров і муки за муки”, а також повернути українцям відчуття національної гідності, підштовхнути їх до боротьби за визволення своєї нації. Події ж, змальовані у поемі, для автора лише знаряддя символотворення, тому й відступив поет від історичної правди: перебільшив жорсто­кість гайдамаків, число їхніх жертв, увів вигаданий епізод про вбив­ство Ґонтою своїх синів тощо.

Або зіставмо змалювання колгоспів­ського життя двома письменниками-сучасниками. О. Корнійчук у п'єсах “В степах України”, „Калиновий Гай” показав його заможним, веселим, безтурботним, щасливим. А В.Симоненко у своїй поезії – цілком протилежним:

І вдови плакали, кричали діти “папи”,

А на сніданок – жолуді одні.

І в гарбах пнулися скелети-шкапи,

Худі, немов колгоспні трудодні.

Я не забув мужицькі очі хмурі,

Обличчя матерів налякані, тривожні,

Коли писали ви, продажні шкури,

Про їх життя, щасливе і заможне.

Сьогодні, довідуючись про ту добу з архівних документів, свідчень очевидців, досліджень безсторонніх істориків, переконуємося, що Корнійчук попросту лицемірно бажане видавав за дійсне, а Симоненко точно відображав реальний стан речей.

Завдяки такій невід'ємній властивості літератури, як психологізм (спостереження за людськими вдачами, дослідження, осмислення глибин людської душі), найцінніше, що вона дає науці (історії, соціології, політології) – це характеристика психології певних суспільних та інших типів людей (селян, козаків, шляхти, капіталістів, інтеліґентів, пролетарів, люмпенів, державних чиновників; дорослих і дітей; чоловіків і жінок тощо).

Пригадаймо: найвлучніший узагаль­нений портрет зрусифікованого малороса – землячок з циновими ґудзи­ками у “Сні” Т. Шевченка; тип породженого суспільною несправедливі­стю бунтаря-руйнівника, який засліплений тотальною ненавистю і рука­ми якого більшовики згодом чинитимуть свої злодіяння в українському селі, – Хома Ґудзь з “Fata morgana” М. Коцюбинського; тип совєтського кар'єриста-пристосуванця – Степан Радченко у “Місті” В. Підмогильного, Володька Лобода у “Соборі” О. Гончара; людина, яка, заразившись вірусом комуністичної ідеології, вбиває в собі усе людське – Кость Горобенко у “Смерті” Б. Антоненка-Давидовича.