П а т о с.
УІ. Своєрідність мистецького відтворення потоку життя
У повсякденній дійсності усе – речі, явища, звичаї, умови, ми самі – постійно змінюється, так само усе – добре й лихе, веселе й сумне, світле й темне, корисне й шкідливе – змішане, взаємопереплетене. Отож, дійсність постає перед нами як потік життя.
Мистецтво прагне якомога глибше дослідити, осягнути дійсність, а для цього її треба насамперед точно, правдиво відтворити у всій повноті, допитливим, проникним оком розгледіти усі її грані і пласти[27].
Але ж (1) альфа і омега, початок і кінець, суть світу заховані від нас. Крім того, (2) потік життя значно об’ємніший від будь-якого найоб’ємнішого твору (навіть циклу романів) та й (3) у ньому надто багато нецікавого, нескінченну кількість разів повторюваного. Отож, фотографувати, протоколювати життя мистецтво не може і не повинне. Відштовхуючись від реального світу, беручи його за основу, за зразок, мистецтво творить свій власний світ. Вдаючись до художньої умовності, воно скорочує (динамізує), схематизує, класифікує (розгруповує) цільний, скаламучений потік життя, за допомогою творчої фантазії трансформує, видозмінює його. Усе це робиться з метою перетворити життя на об’єкт художнього дослідження, виділити його структуру, розмежувати зміст і форму, окреслити його тенденції[28].
Розглянемо основні засоби мистецького відтворення життя.
Поштовхом до створення будь-якого мистецького полотна є складна сув’язь почуттів автора, котру іменують патосом. Пáтос (гр.pathos – почуття, пристрасть) – пристрасне переживання душевного піднесення, що викликане певною ідеєю, подією чи картиною і спричиняє натхнення та наповнює твір експресією (художньою виразністю, емоційністю).
Серед найбільш характерних для мистецтва патетичних переживань – скарги і радощі, викликані невдачами чи вдачами кохання, слави, честі, героїзму, дружби, материнської любові, любові дітей і подружньої вірності, патріотичні почуття.
Скажімо, візія майбутнього тріумфального відродження й самовизволення Батьківщини визначає патос ось цього, написаного в 30-х роках, вірша Наталі Лівицької-Холодної[29]:
***
Вже недовго чекати на чудо,
Долетить на Дніпро луна,
І відроджена встане і буде
Королівною бранка сумна.
Буде скиглити чайкою мати,
Виряджаючи в поле синів,
І везтимуть, везтимуть гармати
Під козацький бадьорий спів.
Від Полтави до Харкова й Курська
Попливе синьо-жовтий стяг.
Не Димитрій це і не Курбський
До Москви прокладатиме шлях.
Не раба, що царям посилає
За зневагу прокльонів лють,
Але світлого мого краю
Переможна й кривава путь.
Але помсту царям і совдепам
За затоплені кров’ю поля,
За нездійснені сни Мазепи
Понесе Україна моя!
Можна виокремити деякі ґатунки патосу: трагічний, героїчний, драматичний, меланхолійний, сентиментальний, гумористичний, сатиричний тощо.
Виявом авторського патосу у творі є патетичність. Вона зазвичай проступає в структурі твору, визначає цілий спектер його виражально-зображальних засобів (у зацитованому щойно вірші це романтична епіко-героїчна образність; відповідна ж лексика й тропіка: “бранка-королівна”, “гармати”, “затоплені кров’ю поля”, “буде скиглити чайкою мати”; інверсії; рефрени; енерґійно-коротка трискладова стопа; життєствердний висхідним розмір).
Проте трапляється (у сьогочасному письменстві вельми часто), що митець, переживаючи патос (це неодмінно), не виявляє його у творі, вдається до нарочитої непатетичності – безпристрасно дає змогу фактам говорити самим за себе[30]. Як правило це реакція на роблену пустопорожню псевдопатетичність, що у певні періоди починає загрозливо панувати у мистецтві, стає нав'язливою модою.
Ось одна з поезій В. Стуса:
* * *
Цей корабель виготовили з людських тіл.
Геть усе: палуба, трюм, щогли
і навіть машинне відділення.
Морока була з обшивкою –
особливо погано держали воду місця,
де попадалися людські голови.
Коли утворювалася потужна водотеча,
діру затикали кимось з екіпажу,
в той час як решта
шукала щасливої пристані
у відкритому морі.
Як бачимо, свою притчу про кричущу антигуманність крикливого комуністичного гуманізму поет створив у підкреслено непатетичній тональності (для цього використав сухий інвентарний перелік, побутово-виробничу лексику, навіть верліброву форму вірша). Уже сама ця тональність стала мовчазним докором наскрізь лицемірній, галасливо-парадній, лозунґово-рімованій совєтській патетиці. А жахливий зміст описаних фактів прямо, майже без допомоги мовної експресії передає патос творця сприймачеві. До речі, в епосі можна знайти ще безпристрасніші (за формою) тексти. І все ж навіть непатетичний твір зовсім не є безпатосним, просто емоційна напруга у ньому прихована з метою справити на сприймача ефект непідробної справжності.
Саме з патосу виростає решта засобів мистецького відтворення потоку життя.