Стан паблик рілейшнз в Україні

Динаміка зростання кількості фахівців із паблик ріпейшнз у США

Сьогодні стає зрозуміло, що й наша незалежна країна має приєдна­тися до вказаного світового процесу. Але, на жаль, ми ще не зовсім го­тові до цього. Нам поки що бракує глибокого розуміння змісту, методів і прийомів діяльності, фахівців із паблик рілейшнз. Певне коло людей, здебільшого аматорів, що так або інакше почали займатися чи цікави­тися питаннями зв'язків із громадськістю, - нечисленне і недостатньо кваліфіковане. В Україні практично відсутня продумана і фахово за­безпечена система підготовки кадрів із означеної спеціальності. Деякі загальні спецкурси, що почали викладатися в окремих вищих навчаль­них закладах, не можуть задовольнити наші нагальні потреби. Не змо­жуть цього зробити й запрошувані з країн Заходу фахівці з паблик рі­лейшнз. Вітаючи їхню просвітницьку місію, не слід забувати, що захід­ний досвід не в усьому придатний для нашої культури й ментальності. Для цього досить послатися на запозичену рекламну діяльність моло­дих комерційних структур, яка почасти виглядає як наруга над зголод­нілим народом. Це є лише одним, але не головним доказом того, нас­кільки нагальною є потреба формування в нашій країні власної висо-копрофесійної, цивілізованої системи зв'язків із громадськістю.

Слід, щоправда, зазначити, що певні кроки щодо цього вже робляться. У межах структур Верховної Ради України, адміністрації Президен­та України, Кабінету Міністрів України під назвами прес-служб функ­ціонують відділи або підрозділи, що виконують ті чи інші функції зв'язків із громадськістю. Такі підрозділи утворені й у структурах окре­мих міністерств і відомств, зокрема Міністерства закордонних справ України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборо­ни України та ін. Укомплектовують служби зв'язків із громадськістю комерційні банки, інші організації підприємницької діяльності. Однак усі вони страждають одним загальним недоліком. Функції цих служб в основному зводяться до інформування громадськості або поширен­ня реклами. їх, головним чином прес-посередницька, діяльність має здебільшого спорадичний і безсистемний характер, відзначається, як правило, короткотерміновістю акцій, розрахованих на негайний, од-ноцільовий ефект. Вони часто нагадують «пожежну команду», а не службу з «техніки безпеки». Вони, нарешті, плетуться у хвості подій, переважно реагують на них (реагуюча функція) замість того, щоб упе­реджувати негативні моменти, розробляти і здійснювати тривалі програми, розраховані на перспективу (проектуюча функція), на ство­рення стійкої позитивної репутації своєї організації чи установи.

Завдання створення позитивної репутації (позитивного іміджу), доброзичливого ставлення громадськості до нових в Україні держав­них, громадсько-політичних, господарсько-економічних та інших інститутів суспільства сьогодні набуває особливої актуальності. Мо­лода незалежна держава перебуває у стані системної кризи. Причин такого невтішного становища надзвичайно багато. їх ми, як правило, пояснюємо історично успадкованими внутрішньоекономічними і зов­нішньополітичними обставинами, недосконалістю законотворчого про­цесу тощо. І для цього, безумовно, є вагомі підстави.

Однак мало хто звертає увагу на обставини іншого ґатунку. Йдеть­ся, зокрема, про те, що суспільство опинилося у стані низького рівня взаєморозуміння та конструктивної взаємодії між державними органа­ми влади, їх управлінськими структурами, політичними партіями і гро­мадськими формуваннями, підприємницькими, комерційними та ін­шими новими інститутами ринкового типу. Конфронтаційний харак­тер відносин між ними пояснюється не лише недосконалістю законо­давчої бази, що має регулювати їх взаємовідносини, а й відсутністю у кожного з цих інститутів прагнення чітко сформулювати свої інтереси і загальногромадську значущість власної діяльності, налагодити спів­робітництво між собою заради загальнодержавних, загальнонародних інтересів у часи історичних випробувань, що випали на долю України.

Одночасно з вищезазначеним ми спостерігаємо зростання рівня недовіри з боку громадськості, її різних соціальних груп до інститутів влади, ключових державних і політичних діячів, ринкових структур, що народжуються, і т. д. Це постійно засвідчує опитування громад­ської думки, що регулярно проводиться державними і незалежними соціологічними службами. Так, згідно з даними загальнонаціонально­го соціологічного моніторингу громадської думки, що здійснюється Інститутом соціології НАН України в межах проекту "Україна на ру­бежі XXI століття", рівень довіри опитаних до Президента України протягом останніх років становив: 1995 р. - 33,3%, 1996 р. - 23,4%, 1997 р.- 17,6%, 1998 р. - 9,7%, 1999 р. - 12,5%, 2000 р. - 26,9%. Рівень довіри до Верховної Ради України - відповідно: 9,5%, 8,7%, 6,9%, 7,3,
7,5%, 7,1%. До уряду України - відповідно: 15,9%, 13,0%, 9,5%, 7,6%,
9,8%, 13,7%. Довіра опитаних до приватних підприємців також залиша­
ється досить низькою: 1995 р. - 13,2%, 1996 р. - 13,3%, 1997 р. - 12%, 1997 р. - 13,9%, 1999 р. - 11,9%, 2000 р. - 16,6%*.

І знову ж таки не останньою причиною такої ситуації є відсутність ви­важеної, спрямованої на перспективу програми налагодження конс­труктивних зв'язків із громадськістю, просвітницької, пропагандист­ської (якщо бажано) роботи серед різноманітних груп населення. До­сить послатися на аматорську практику «пабліситі» народних депутатів України, а отже, і самої Верховної Ради України, яка з точки зору техно­логії паблик рілейшнз не витримує ніякої критики. Наприклад, незва­жаючи на певне позитивне значення, прямий телевізійний показ засі­дань Верховної Ради України або їх радіотрансляція мало сприяли ство­ренню її позитивного образу (іміджу) як авторитетного і відповідально­го найвищого законодавчого органу незалежної Української держави. Можливість з'являтися на телевізійному екрані мало використовувала­ся депутатами для створення позитивного враження про себе у громад­ськості. Пересічний глядач в основному бачив на екрані заангажованих на вузькоідейних позиціях персон, що зводять рахунки зі своїми полі­тичними супротивниками, а не виважених людей, які щиро вболівають за своїх виборців, їхнє життя та майбутнє України. Як наслідок, склався негативний імідж і переважної частини депутатського корпусу, і Вер­ховної Ради України в цілому, про що свідчать ті ж опитування громад­ської думки. Тому не дивно, що активність виборців на виборах значно знизилася, як і довіра до обраних депутатів як до «тимчасовців», що вболівають лише за свої, насамперед матеріальні, інтереси. Це красно­мовно підтвердив і Всеукраїнський референдум у березні 2000 року.

Нарешті, Україна як молода незалежна держава все ще перебуває у не зовсім сприятливому становищі на міжнародній арені, тривалий час не може налагодити бажаного взаєморозуміння з країнами близького і далекого зарубіжжя. Зрушення, що сталися останнім часом у зовнішній політиці України, дещо змінили її імідж на краще. Сьогодні вже можна певною мірою стверджувати, що налагоджено контакти з офіційніми дер­жавними структурами ряду зарубіжних країн, установлено та досягнуто взаєморозуміння з окремими керівниками тих чи інших держав світу.

Однак, якщо вести мову про зв'язки України, її окремих державних і позадержавних утворень із широкою зарубіжною громадськістю, її окре­мими групами, особливо з впливовими підприємницькими та фінансо­вими колами провідних країн світу, то тут контактів і взаєморозуміння надто мало. І справа не лише в тому, що наше ринкове законодавство не викликає в них довіри. Під впливом різних обставин, але особливо зав­дяки інформації, що поширюється позаукраїнськими засобами, а також з урахуванням наших власних непрофесійних дій у цій сфері, відсутнос­ті виваженої інформаційної роботи серед зарубіжної аудиторії в уявлен­нях широкої світової громадськості все ще домінує малопоінформована або не досить сприятлива для України громадська думка. Внаслідок на­ша країна сприймається як одна з найкорумпованіших у світі. До речі, ми надто мало знаємо про структуру такої громадської думки, а також процеси і чинники, що її формують, хоча така можливість уже до певної міри існує. Сьогодні в Україні на замовлення міжнародних політичних і наукових центрів проводяться численні соціологічні дослідження, у тому числі й міжнародні порівняльні, за допомогою яких громадська думка населення України, так би мовити, «прощупується» з усіх боків. Напевно і ми могли б на паритетних засадах скористатися ними для з'ясування громадської думки населення інших країн про Україну.

Кожний із зазначених блоків питань, так чи інакше пов'язаних із проблемами зв'язків із громадськістю, безумовно вимагає конкретно­го та поглибленого розгляду, про що йтиметься у наступних розділах.

Сьогодні актуальним є питання підготовки фахівців із паблик рі­лейшнз, проведення своєрідного лікбезу серед керівного й адмініс­тративного персоналу, державних і позадержавних службовців.

На потреби розвитку системи зв'язків із громадськістю мають звер­нути достойну увагу керівні політичні структури України. Адже надто помітним став розрив між сподіваннями народу на поліпшення свого становища та можливостями держави бути на рівні цих сподівань, особливо якщо взяти до уваги перехідне становище українського сус­пільства, об'єктивні труднощі, які потрібно долати на цьому шляху. Щоб не втратити історичного шансу на демократичні перетворення в процесі розбудови молодої незалежної країни, ключовим завданням державних і політичних структур України має стати налагодження вза­єморозуміння з широким загалом, розгортання довготривалої програ­ми роз'яснювальної та просвітницької роботи серед населення, особли­во серед тих верств, які зазнають найбільших страждань у перехідний період і об'єктивно готові до різкого соціального протесту. Запобігти можливості соціального вибуху в країні певною мірою могли б профе­сійно діючі структури, що мають справу з громадськістю, людьми.

На порядку денному стоїть нагальне завдання згуртування своїх невеликих сил у цій сфері. Нам потрібно якомога швидше скориста­тися скарбницями світового досвіду знань у цій галузі, які конче не­обхідні як для подолання конфронтаційного стану взаємин між різни­ми інститутами всередині країни, між ними та населенням різних ре­гіонів, так і для створення й поширення у світі позитивного образу молодої Української держави.