Філософськокультурологічні аспекти проблеми клонування

Клонуванням називають досить різноманітні як за технологією, так і за метою операції, спільність яких полягає в розмноженні живих клітин. Хоча поняття “клонування” та “генна інженерія” є одними з найпопулярніших у контексті проблематики сучасної культури, але, як показує практика, все ще нерідко трапляється їх неадекватне розуміння та використання. А звідси виникає і ризик помилкових суджень та висновків.

Наприклад, вираз “клонування людини” є на сьогодні помилковим у принципі. Коли в наш час говорять про “клонування людини”, то відбувається елементарна підміна різнорівневих понять: говориться про ціле, тоді як насправді можна говорити тільки про його складову частину. На сьогодні клонування людини як такої ще навіть гіпотетичне не ставиться як наукова проблема. Йдеться всьогонавсього про зачаття (покладення початку) технологічним способом людського тіла, і тільки тіла. Аж ніяк питання не ставиться про людину в усій її цілісності. Звідси, до речі, виникає принципова різниця в масштабності онтологічного значення технологічного процесу при зачатті способом клонування тварини і тих же самих технологій, застосованих до людини.

Тварина, як відомо, народжується вже зі своєю завершеною в основному суттю. Або, іншими словами, суть тварини майже повністю визначається біологічно. І будьякі обставини навіть раннього періоду життя не в змозі цю суть народженої тварини змінити докорінно (відповідні приклади ми вже наводили в темі 5). Натомість людина не має своєї вродженої “людської” мови, стратегії поведінки, знань і т. д. Казка ж Р. Кіплінга про Мауглі, який, вирісши “вовком”, був спроможним і до спілкування з людьми, є лише казкою.

Людина відрізняється від тварини більшою складністю, структурністю свого єства. Можна сказати, що людина на відміну від тварин народжується у два етапи: спочатку біологічно, а потім, поступово усвідомлюючи свою самість, людина народжується і як культурна істота (духовно, інтелектуально, соціальне). Людиною в повному розумінні, отже, може вважатися тільки істота, яка пройшла обидва етапи народження. Народження тіла ще не є завершеним народженням людини.

Тому твердження на кшталт: “Межа між клонуванням людини і тварини ніким не проводиться!” видаються безпідставними. Така межа проведена самою сутнісною відмінністю між твариною і людиною, і наявність або встановлення цієї межі (її реалізація) навіть не потребує окремих зусиль або кроків з боку науковців.

Цю межу між твариною і людиною встановлено еволюційними закономірностями, які навіть за свого бажання людина не в змозі відмінити. Через ці еволюційні обставини людина, будучи результатом і вінцем біологічного фрагмента еволюції, разом з тим набуває принципово нових, порівняно з суто біологічною істотою, властивостей і вимірів свого єства. Якщо тварина отримує свою суть разом із народженням тіла, то людина своєї людської суті разом із тілом не отримує. Отже, мова сьогодні може йти тільки про клонування людського тіла (не людини!), в якому за загальними закономірностями розвитку дитини (її різнобічне навчання, виховання, впливи і т. д.) буде розвинута людська особистість. І тільки тоді, коли в людському тілі (байдуже яким способом зачатому) почне функціонувати людська свідомість, ця єдність тілесного, інтелектуального, духовного і соціального стане людиною в повному розумінні, людиною за своєю суттю.

Звідси безпідставними є припущення, що клонування дасть “істот, подібних до людини, але відмінних від людини, як відмінна копія від оригіналу”, або що це, мовляв, будуть тиражовані копії. “Шедевр – завжди унікальний (навіть близнюки при всіх подібних рисах у процесі розвитку стають особистостями), тиражованих копій може бути багато”, – пише, наприклад, О. Рубанець.

Насправді людина, тіло якої було започатковано методом клонування, не має жодного шансу стати чиєюсь копією. Хіба що в сенсі, в якому ми іноді говоримо: “Він – копія свого батька!”, або: “Вона – копія своєї матері!”, маючи на увазі значну зовнішню, тілесну схожість дитини з одним із батьків. Загалом зачата клонуванням дитина має навіть менше шансів бути схожою на свого батька (матір), ніж схожі між собою близнюки. Адже близнюки, крім біологічної, тілесної близькості, мають, як правило, ще і спільні обставини та середовище свого особистісного розвитку, – а це фактично виключено стосовно до розвитку дитини та її батьків, які завжди суттєво розведені в часі, а отже і в конкретних обставинах формування особистості.

Слід сказати, що питання щодо самої можливості подібності різних людських особистостей порушувалося в історії людської думки і раніше, задовго до появи технологій клонування. Так, з’ясовуючи сутність людини (а саме: “...що розуміють під людиною: тільки розумний дух, чи тільки тіло так званої людської форми, або, зрештою, дух, з’єднаний з таким тілом”), Г. В. Лейбніц ставить питання: “Можливо, що в якійнебудь іншій частині всесвіту або в інший час є куля, яка не відрізняється помітним чином від нашої земної кулі, і один з її мешканців не відрізняється помітним чином від відповідного йому мешканця Землі... Дві це особистості або та ж сама особистість, оскільки свідомість і зовнішні та внутрішні прояви мешканців цих куль не мають відмінностей?” Щоправда, відносно штучності такого прикладу сам Лейбніц зауважує: “Втім, якщо говорити про можливий природний порядок, то дві схожі кулі і дві схожі душі на них залишались би такими лише деякий час, тому що, оскільки наявні індивідуальні відмінності, ця різниця повинна полягати в непомітних властивостях, які мають з часом розвинутись”. Таким чином, діти, зачаті з допомогою технології клонування, у жодному разі не можуть бути “копією” особистості своїх батьків і нічим принципово не мають відрізнятися від інших (“натуральних”) дітей. Звісно, за умови їх розвитку і виховання в аналогічних умовах.

Нерідко висловлюються побоювання, що люди, зачаті шляхом клонування, можуть виявитися відмінними від “справжніх” людей у моральноетичній сфері, можуть бути в якомусь плані позбавлені “людськості”. Але, як уже говорилося, технологія клонування стосується тільки формування біологічного тіла, особистість же такої дитини розвиватиметься за загальними закономірностями, притаманними формуванню особистості будьякої людини. Проте, можливо, є необхідність уточнити розуміння в даному разі поняття “людина”. Очевидно, що це слово є багатозначним. Поперше, як біологічний термін воно абстрактно означає біологічний вид Homo.

Подруге, словом “людина” ми означаємо певний конкретний об’єкт (або об’єкти – “люди”), що в принципі є доступним перцептивному сприйняттю. Нарешті, слово “людина” вживається також у своєрідному етичному або аксіологічному контексті – для означення особистості, наділеної позитивними моральними або ціннісними якостями. У цьому його розумінні індивід homo sapiens може бути як “людиною”, так і “нелюдом”, “потворою”, “твариною”, “звіром” тощо. Людина як homo sapiens може також діяти або поводити себе не “полюдськи”, а “позвірячому”. Дещо менш напружена антитеза наявна в протиставленні “людини” індивіду, метафорично означеному як “автомат” або “робот”. Якщо в першому випадку (“нелюд” та ін.) мається на увазі “нелюдська” жорстокість, ницість індивіда, то в другому – відсутність “людської” емоційнотемпоральної інваріантності поведінки.

Враховуючи сказане, звернімося до проблеми “людськості” homo sapiens, початок життя яких було б покладено не “природним” чином, а за допомогою технології клонування. Питання щодо цього, як їх формулюють противники даної новації, зводяться власне до такого: чи не виявиться зачатий технологічно індивід homo sapiens “нелюдом” або “роботом”? Чи будуть усі “клоновані” люди здатні мати “людську” мораль, емоції, світовідчуття і таке інше?

Видається, сама постановка питання містить парадокс. Адже якщо серед клонованих homo sapiens не буде ані “нелюдів”, ані “потвор”, ані “автоматів”, то якраз це і буде принципово відрізняти їх від людей, зачатих природним способом – як відомо, подібні індивіди трапляються протягом усієї людської історії. Повчально згадати хоча б причини біблійного потопу або знищення Богом Содома і Гоморри. Доречними прикладами будуть і звірства, які люди чинили одне над одним, будучи захопленими (суто полюдському) фанатичними ідеями релігійного, політичного, расового тощо характеру. Про те, як іноді поводять себе “справжні”, тобто зачаті природним способом, люди, промовисто говорять і карні частини правових кодексів усіх часів і народів.

Отже, якщо зачаті за допомогою технології клонування індивіди homo sapiens справді нічим не відрізнятимуться від зачатих природним способом людей, то від деяких з них також слід очікувати девіантної поведінки, здатності до злочинів, жорстоких та аморальних учинків тощо з тою ж середньостатистичною імовірністю, що і від “природних” людей.

Але можна поставити і таке запитання: чи можуть якісь (і які саме) чинники змінити середньостатистичну ймовірність злочинної, жорстокої, аморальної і т. ін. поведінки “клонів” порівняно з відповідною статистикою “природного” людства? Для цього слід згадати, які саме чинники найбільш сприяють формуванню девіантної в моральноемоційному плані поведінки людей узагалі. А серед найголовніших таких чинників, що утворюють значний ризик відхилень від бажаної норми психічного, а також етичного формування людської особистості, є несприятливі умови народження та дитинства. Важливо зазначити, що якраз цих ризиків дитина, біологічне тіло якої буде зачате способом клонування, може уникнути. Тут може відіграти досить значну роль середньостатистичне більш позитивне тло очікування клонованої дитини – адже вона не може бути “випадковою”, неочікуваною, небажаною тощо. Звідси є підстави припустити більш позитивне тло підсвідомості та психосоматики такої людини, що має зумовити й більш оптимальний рівень моральноетичної сфери її особистості. (Хоча, звісно, не слід випускати з поля зору й проблему можливої варіативності генного потенціалу.)

Нерідко також висловлюються побоювання, що люди“клони” будуть від самого початку зорієнтовані на виконання тих чи інших спеціалізованих функцій. Такі припущення ґрунтуються на помилковому ототожненні технологій клонування (в даному разі – розмноження клітин з метою створення біологічного об’єкта, що наслідує материнський біологічний організм) та генної інженерії (створення біологічного об’єкта, тією чи іншою мірою відмінного від материнського або материнських організмів).

Невиправданим є осуд даних технологій і з релігійної мотивації. Людина створена за образом і подобою Божою. Головною ж рисою Бога (принаймні з тих, що відкриті людському розумові) є його творча потенція. Слід звернути увагу, що головним лейтмотивом першої глави Біблії є якраз здійснюване Богом творення. Наївно думати, що Ісус Христос демонструє подобу Бога, навпаки, за текстом – Бог у даному випадку втілюється в людській подобі. Отже, в словах “за образом і подобою” мається, мабуть, на увазі аж ніяк не тілесна подібність людини до Бога, а її здатність до творчості.

Крім того, за релігійними ж постулатами, нічого в цьому світі не здійснюється без Божої на те волі. Клонування до того ж є аж ніяк не першою “штучністю”, створеною людиною. Вже створені й активно використовуються (в тому числі служителями церкви): штучне освітлення (власне, це штучне подовження світлової частини доби нібито “всупереч” тому, що “...і відділив Бог світло від тьми. І назвав Бог світло днем, а тьму ніччю”); транспортні засоби (“штучне” пересування, якщо згадати, що Бог дав людині для цього тільки дві ноги); синтетичні матеріали (мабуть, сьогодні вже більшість речей, якими ми користуємось, вироблені зі штучних, відсутніх у первісно створеному Богом світі матеріалів або з їх використанням, – від ручки або одягу із “синтетики” до комп’ютера і синтезованих хімічних ліків). Тож клонування та генна інженерія цілком можуть бути розглянуті як черговий закономірний крок у людській креативній діяльності, на яку вона приречена за самою своєю суттю, за своєю “подобою” БогуТворцю.

Крім того, як пише, наприклад, Т. Кочеткова, еволюція сьогодні постає “...не тільки як пристосування до обставин і боротьба за виживання, а скоріше як творчий вихід за власні межі. Одним із результатів парадигми самоорганізації стало подолання дуалізму в баченні еволюції. Замість розриву на дарвінівську біологічну еволюцію і незалежну історію цивілізації приходить усвідомлення того, що все, від Великого Вибуху до утворення Сонця і еволюції життя на Землі, включаючи людську цивілізацію, є проявом одного й того ж процесу, результат якого не є ясним заздалегідь і за який людство несе відповідальність.

У результаті виникає недетерміністична картина світу, в якому з кожним новим рівнем еволюції збільшується можливість вибору варіантів розвитку”.

Наведені слова можна інтерпретувати таким чином, що людина (тим більш будучи творцем по своїй суті) не може і не має права не змінюватись і не змінювати своє єство та форми життєдіяльності. Вона, як і інші рівні буття, що постійно самоорганізуються, фактично приречена на еволюцію, на “творчий вихід за власні межі”. І очевидно, що ці еволюційні інтенції людства можуть проходити (власне, вже починають проходження), крім іншого, і через аспекти самовідтворення людини.

Безнадійно заперечувати наявність еволюції. Саме еволюціонуючи, нежива матерія досягає стадії виникнення життя. Життя, в свою чергу, проходить крізь низку стадій, що так чи інакше привели до вінця біологічної еволюції – представленої людиною розумної форми існування. Немає жодних підстав уважати, що сьогоднішня людина є кінцевою точкою цього потужного космічного ритму творення. Людина приречена на трансформації ще за мільярди років до свого виникнення на підставі своєї причетності до буття. Хіба може бути інакше? Хіба може людина залишитися незмінною суттю? Але ж обстоювання такої позиції означало б те саме, що обґрунтовувати необхідність збереження в незмінному стані, наприклад, початкових стадій існування Землі – ще до виникнення на ній життя, яке суттєво вплинуло на Землю, формуючи біосферу. Або доводити позитивність збереження незмінним стану життєвих форм, які біосфера Землі мала, наприклад, у крейдяний період. Або й навіть, серед іншого, наводити аргументацію на користь незмінності стану Всесвіту, який він мав у перші моменти після Великого Вибуху. Проте Буття еволюціонує. Воно змінювалося до появи людини, і нема жодних підстав уважати, що на людині ці загальні еволюційні ритми мають зупинитися. Не варто наголошувати на збереженні ідентичності людини, її життєдіяльності або культури в будьякій конкретноісторичній формі.

Зрештою, той, хто спробує це зробити, натрапить на необхідність насамперед визначитися: про збереження ідентичності якої саме людини і яких форм життєдіяльності та відтворення йде мова? Людини, яка, перебуваючи в стані статевої репродуктивної спроможності, перманентно самовідтворювалася за біологічними ритмами і підкорялася законові природного добору? Ще в порівняно близькі до нас століття здорова заміжня жінка дітородного віку була періодично вагітною і народжувала дітей фактично за природними ритмами. А народжені нею діти виживали або ні за природним же законом видового добору, тобто виживали сильніші, слабші частіше вмирали в ранньому віці. Та навіть такі форми самовідтворення людського виду не були історично першими, – як відомо, давні люди в разі скрутного становища могли пожертвувати дітьми, як це іноді роблять і тварини. Або має йтися про ідентичність пізнішої (сучасної) людини, яка засобами контрацепції почала активно втручатися в процес відтворення свого виду, тим самим фактично позбавивши дітородіння статусу основної (і “природно” визначеної) мети статевих стосунків чоловіка і жінки?

Слід також зазначити, що домінування поки що відчутно негативного емоційного ставлення більшості сучасного суспільства до можливої появи у ньому “клонів” – , це черговий у культурноісторичному плані вияв ворожості людини до “іншого”, “чужинця”, “не такого, як я”. Раніше наслідками даної психічної реакції були численні міжнаціональні, міжрасові, міжкласові та подібні непорозуміння, які призводили до досить трагічних подій у людській історії. Втрати, що їх зазнала людська культура через такі непорозуміння, тим паче прикрі, що вони, як сьогодні стає зрозуміло, були здебільше невиправданими. Та було б іще прикріше, якби їм на зміну прийшли інші принципи поділу на “своїх” і “чужих”. На жаль, саме така позиція починає намічатися в деяких публікаціях, автори яких заздалегідь уже розмежовують “людей” і “клонів”.

Залишається сподіватися, що зачаття способом технологій клонування буде таки усвідомлене людством як аскриптивна (приписана, надана від природи) ознака особистості, що сприйматиметься як неактуальна в культурі сучасного типу.

Треба згадати і про досить поширені тривожні припущення щодо потенційних ризиків і небезпек, пов’язаних з використанням технологій генної інженерії та клонування. Звісно, неминучими є пов’язані з такими технологіями зловживання і злочини. Але ж майже всі надбання людської культури є аксіологічно амбівалентними. Відомо, наприклад, що в транспортних катастрофах за XX ст. постраждало понад 30 млн. людей. Значна кількість людей постійно гине від ураження електричним струмом. Зловісними подіями позначена історія використання атомної енергії. Загалом у будьякій сфері культури можливі різноманітні зловживання. Будьякі технології – від суто механічних знарядь на кшталт молотка або лопати до комп’ютера – можуть стати інструментами злочину. Тож аргументи проти технології клонування, які наголошують на ризиках такого характеру, навряд чи є об’єктивними. Адже якщо пристати на таку логіку, то слід заборонити і не використовувати фактично всі надбання людської цивілізації, бо всі вони приховують ті чи інші ризики. Проте, навіть відмовившись від усіх технологій, об’єктів і процесів культури та цивілізації, людина все одно б не змогла уникнути ризиків. Наприклад, вона могла б замерзнути без одягу і житла (адже це все технології) або ризикувала б бути засипаною обвалом у природній печері, або потонути, перепливаючи річку вплав, і т. д. Отже, варто зосередити увагу на більш реальних речах, що стосуються функціонування технологій генної інженерії та клонування. Слід створювати правову базу, яка б передбачала і регулювала всі суспільне значимі аспекти, пов’язані з цими технологіями, розробляти нормативноправове законодавство, яке б дало можливість звести до мінімуму зловживання та злочини в цій сфері.

Арнольд В. И. Теория катастроф. – М., 1990.

Бевзенко Л. Социальная самоорганизация (Синергетическая парадигма: возможности социальных интерпретаций). К., 2002.

Добронравова И. С. Синергетика: становление нелинейного мышления. К., 1990.

Довгич И. Клонування людини // Наука і суспільство. 2002. № 5/6.

Запорожан В. Біоетика в сучасній медицині // Вісник АН України. 2002. № 1.

Практична філософія. 2003. № 1 (усі статті номера присвячені проблемам синергетики).

Пригожий И. Философия нестабильности // Вопросы философии. 1991. № 6.

Пригожий И., Стенгерс И. Порядок из хаоса: новый диалог человека с природой. М., 1986.

Рубанець О. М. Проблема клонування людини: про взаємодію когнітивного 5 трансцендентного // Практична філософія. 2003. № 4.

Хакен Г. Информация и самоорганизация: макроскопический подход к сложным системам. М., 1991.

Чалий О. В. Синергетичні принципи освіти та науки. К., 2000.

Шевчук О. Клонування людини як соціальнофілософська проблема // Вісник АН України. 2002. № 1.