Методи наукового пізнання

Важливим аспектом наукового пізнання є його спосіб, або метод (від гр. methodos – “шлях дослідження”, “теорія”, “вчення”). Метод – це спосіб досягнення мети, вирішення завдання; сукупність дій та прийомів, призначених допомогти досягненню бажаного результату; сукупність прийомів та операцій практичного або теоретичного освоєння (пізнання) дійсності.

Ф. Бекон порівнював значення методу в науковому пізнанні з циркулем у кресленні. Метод, на його думку, так само як циркуль уодноманітнює діяльність, тобто дає змогу кожній людині досягти необхідного позитивного результату більшменш незалежно від її власних здібностей і вправності. За А. Пуанкаре, метод дорівнює вибору фактів для дослідження. Єдність предмета і методу пізнання обґрунтовував Г. Гегель.

Із відмінностей предметів дослідження природничих та гуманітарних наук випливає відмінність між їхніми методами. “В гуманітарнонауковому методі міститься постійна взаємодія переживання і розуміння”, – стверджував В. Дільтей.

Причина необхідності врахування переживань у гуманітарному пізнанні полягає в тому, що як гуманітарні поняття, так і пізнання загальних закономірностей культурної людської життєдіяльності так чи інакше виводяться від первинного індивідуального переживання ситуації. Отже, якщо в природничому пізнанні всі одиничні фактори є рівнозначно об’єктивними, то гуманітарне пізнання потребує врахування особливих індивідуальних факторів.

На сьогодні існує кілька різних класифікацій методів наукового пізнання. Розрізняють, наприклад, методи евристичні та алгоритмічні, кількісні та якісні, експериментальні та теоретичні. Близьким до останнього є поділ наукових методів на емпіричні та теоретичні. До емпіричних методів у такому випадку відносять: спостереження (цілеспрямоване сприйняття явищ об’єктивної дійсності); описання (фіксація даних про об’єкт засобами природної або штучної мови); вимірювання (порівняння об’єктів за якиминебудь спільними властивостями або аспектами); експеримент (спостереження в спеціально створених і контрольованих умовах з метою встановлення перебігу процесу чи події при повторенні даних умов). До теоретичних методів наукового пізнання належать: формалізація (побудова абстрактноматематичних моделей, що розкривають сутність процесів дійсності); аксіоматизація (побудова теорій на основі аксіом – тверджень, істинність яких не потребує доказу); гіпотетичнодедуктивний метод (створення системи дедуктивно пов’язаних між собою гіпотез, із яких виводяться твердження про емпіричні факти).

Нерідко методи пізнання поділяють на загальні (такі, що застосовуються не тільки в науці, але інших сферах людської життєдіяльності), загальнонаукові (використовуються в усіх сферах науки) і конкретнонаукові (специфічні методи, придатні для окремих розділів науки та наукових дисциплін).

До загальних методів пізнання належать:

аналіз – розчленування цілісного предмета на складові частини (сторони, властивості, відношення, ознаки тощо) з метою їх всебічного дослідження;

синтез – з’єднання раніше виділених частин предмета в єдине ціле;

абстрагування – відвернення, відсторонення від ряду несуттєвих для даного дослідження властивостей і якостей феномена і разом з тим виділення важливих для дослідження властивостей і відношень;

узагальнення – прийом мислення, в результаті якого встановлюються загальні властивості й ознаки об’єктів;

індукція – метод дослідження і спосіб міркування, в якому загальний висновок робиться на підставі окремих і часткових посилок;

дедукція – метод дослідження і спосіб міркувань, за якого із загальних посилок з необхідністю випливає висновок окремого, часткового характеру;

аналогія – прийом пізнання, за якого на основі схожості об’єктів за одними ознаками і властивостями робиться висновок про їх схожість також і за певними іншими ознаками;

класифікація – поділ усіх предметів дослідження на окремі групи за якоюнебудь важливою для даного дослідження ознакою;

моделювання – вивчення об’єкта (оригіналу) шляхом створення і дослідження його копії (моделі), яка заміщає оригінал у певних аспектах, що цікавлять дослідника.

Слід зауважити, що метод моделювання набув особливого поширення з розвитком кібернетики та комп’ютеризації. Наукові моделі стають дедалі масштабнішими: від моделей функціонування підприємств та економічної галузі до комплексних моделей управління біогеоценозами й екологоекономічних моделей раціонального природокористування в межах великих регіонів. У першій половині 70х років XX ст. на основі теорії системної динаміки Дж. Форрестера були побудовані перші “моделі світу”, що мають на меті вироблення сценаріїв розвитку всього людства в його взаємовідносинах з біосферою.

Загалом слід зазначити, що як багатоманітність методів наукового пізнання, так і сама творча суть наукового мислення значно ускладнюють перелік і систематизацію наявних та можливих наукових методів. Тому метою методології на сьогодні є не стільки систематизування методів наукового пізнання, скільки дослідження окремих наявних методів та виявлення тенденцій їхнього розвитку та сфер використання.

Беличенко А. В. “Нелинейная наука” и вечные вопросы познания // Практична філософія. 2003. №3.

Вернадский В. Научная мысль как планетарное явление. – М., 1991.

Віра і розум – двоє крил людського духу. Матеріали наукового колоквіуму по енцикліці Папи Римського Івана Павла II “Віра і розум”. – К., 2001.

Горелов А. А. Концепции современного естествознания. – М., 1997.

Лукьянец В. С. Наукоемкое будущее. Философия нанотехнологии // Практична філософія. 2003. – № 3.

Лутай В. С. Синергетическая парадигма как философскометодологическая основа решения главных проблем XXI века // Практична філософія. 2003. – № 1.

Ожеван М. А Людський вимір науки та наукові “виміри” людини. – К., 1992.

Сноу Ч. Две культуры и научнотехническая революция. – М., 1973.

Уайтхед А. И. Избранные работы по философии. – М., 1990.

Фейнберг Ј Л. Две культуры. Интуиция и логика в искусстве и науке. – М., 1992.