Становлення і закономірності розвитку науки, наукова картина світу і наукова революція

Слід зазначити, що підхід до історії науки значною мірою залежить від трактування сенсу поняття науки. Відповідно щодо історії науки та головних закономірностей її розвитку склалися різні підходи, що зумовлює існування досить різних наукологічних концепцій. Досить часто висловлюється думка, що наука як особлива сфера культури є порівняно новим феноменом в історії людства, оскільки в сучасному академічному її розумінні сформувалася тільки в XVI–XVII ст. і є специфічною формою світогляду Нового часу (Модерну). В межах такого підходу про науку іноді говориться навіть як про специфічний результат розвитку саме європейської раціоналістичної культурної ментальності. Так, А. Горєлов, аналізуючи становлення наукової свідомості, пише: “Причина виникнення науки – своєрідний тип новоєвропейської культури, що з’єднав у собі чуттєвість з раціональністю; чуттєвість, яка не дійшла, як, скажімо, в китайській культурі, до чутливості, і раціональність, що не дійшла до духовності (як у давніх греків). Ніколи раніше в історії культури не бачене примхливе поєднання особливої чуттєвості з особливою раціональністю і породило науку як феномен західної культури”.

Поряд з таким підходом існують і спроби періодизації етапів науки (або принаймні наукового мислення, пізнання), починаючи з виділення наукового знання з первісної синкретичної культури. Досить часто при цьому вводиться поняття протонауки та історичних типів науки. За такого бачення проблеми можуть, наприклад, виділятись архаїчний, античний, середньовічний, новоєвропейський та сучасний періоди розвитку науки.

К. Ясперс, наприклад, виділяв два етапи в історії науки: перший етап – “становлення логічно і методично усвідомленої науки – грецька наука і паралельно начала наукового пізнання світу в Китаї та Індії”; другий етап – “виникнення сучасної науки, що виростає з кінця Середньовіччя, рішуче утверджується з XVII ст. і розгортається у всій своїй широті з XIX ст.”

Щоправда, слід зважати на той очевидний історичний факт, що в самій культурі Давньої Греції такі види духовноінтелектуальної творчості, як, наприклад, математика, астрономія або історія, трактувались як своєрідна поетична (тобто творча) мистецька діяльність людини і навіть мали своїх музпокровительок (детальніше про це – в темі, присвяченій художній культурі). Суттєву роль у такому “поетичному” статусі цих сфер людської діяльності відігравав той факт, що культура Давньої Греції не потребувала “прикладних” результатів мислення і пізнання. І навіть не тільки не потребувала їх, а й фактично визнавала такі потенційні результати за дещо непристойне, низьке. Оскільки матеріальне виробництво забезпечувалось в основному дешевим рабським трудом, то фізична праця могла залишатись важкою, нетворчою і не потребувала особливої раціоналізації. За таких умов пізнання мало скоріше умоглядний, ніж практично зорієнтований характер, і було радше “споглядальним мистецтвом”, ніж наукою в сучасному її розумінні.

Що ж стосується самої специфіки мислення античної людини, то К. Ясперс пише: “В грецькому мисленні відповідь на поставлене запитання дається в результаті переконаності в її прийнятності, в сучасному – на основі дослідів і прогресуючого спостереження. В мисленні древніх уже прості роздуми називаються дослідженням, в сучасному – дослідження має бути діяльністю”. Безперечно, що “прийнятність” результатів мислення, про яку пише Ясперс, зумовлювалася насамперед світоглядне, за її відповідністю панівній картині світу, що, як відомо, формувалася міфологічною свідомістю тогочасної людини. Отже, в античній культурі дійсною основою світорозуміння та світопізнання виступала міфологія.

Слід звернути увагу, що К. Ясперс у своїй двоетапній концепції науки випускає етап Середньовіччя (другий етап науки, на його думку, починається з “пізнього Середньовіччя”).

Найімовірніше, тут далося взнаки досить традиційне уявлення про непримиренний антагонізм між наукою і релігією. В Середні віки реальна духовна влада і справді належала релігії й церкві. Проте не слід думати, що від самого початку між релігійною і науковою свідомістю існували антагоністичні відносини. Насправді протягом тривалого часу церква не тільки не переслідувала науку, а й всіляко підтримувала її. Більшість наукових досліджень доби Середньовіччя проводилася саме під патронатом церкви (при монастирях та інших релігійних центрах). І то були не тільки богословські або філософські студії, а й дослідження природничого спрямування. Так, у 1277 р. паризький єпископ Етьєн Темп’є, виконуючи волю папи Іоанна XXI, піддав анафемі догмат про існування одного світу. Він доводив, що астрономічні відкриття підтверджують безмежність божественних сил (тож ідея множинності світів не переслідувалася середньовічною церквою, як то часто вважається). Ідея карданного механізму була запропонована Джероламо Кардано, італійським єпископом (а не тільки математиком і лікарем, як стверджується в більшості сучасних джерел). Подібних прикладів можна наводити безліч.

Справжньою ж причиною пізніших негативних оцінок взаємин церкви і науки в Середні віки стала конфронтація між наукою і релігією, яка нагніталася протягом кількох наступних віків, вже в добу Нового часу. Крізь призму цього пізнішого протистояння нерідко упереджено трактувались історичні факти. Наприклад, саме так було при поясненні причин страти Джордано Бруно, – фактично всі підручники історії стверджували, що причиною його смерті стали висловлювані ним наукові погляди про множинність світів, які нібито були неприйнятними для церкви. Але насправді в протоколах інквізиції майже не йшлося про наукові погляди підсудного, ворожість церкви викликали оприлюднені критичні висловлювання Бруно щодо значних церковних володінь (тобто причина загибелі славетного Ноланця – скоріше в суто економічній площині, а не у світоглядній, тим більш науковій).

А втім, конфлікт між потенційно науковою і релігійною свідомістю людини справді виростає ще з Середньовіччя, хоча і з пізнього.

Папа Іван Павло II в одній із своїх останніх енциклік (послань) FIDES ET RATIO (Віра і Розум) так писав про цей процес розмежування: “Із зародженням перших університетів богослов’я встановило безпосередній контакт з іншими формами досліджень і наукових знань. Хоча св. Альберт Великий і св. Тома захищали певний зв’язок між богослов’ям і філософією, вони першими визнали, що філософії та різним наукам потрібна автономія, щоб провадити плідні дослідження у своїх галузях. Та починаючи з пізнього середньовіччя таке правомірне розмежування двох форм знання перетворилося на згубне протистояння. Надмірний раціоналізм деяких мислителів призвів до радикалізації поглядів і зародження практично ізольованої й цілковито автономної щодо істин віри філософії. Одним із наслідків такого протистояння стала зростаюча упередженість щодо самого розуму. Дехто став на позицію цілковитої недовіри, скептицизму й агностицизму – чи то з метою розширити простір віри, чи з метою повністю позбавити її раціонального обґрунтування”.

Слід, мабуть, погодитись, що тільки в XVII ст. наука (принаймні європейська) остаточно усвідомила свою самостійність як форма людської діяльності. Соціальним стимулом розвитку наукового пізнання стали нові капіталістичні відносини, що складалися на той час у Європі. Вирішальним стало прагнення збільшення матеріального добробуту людини шляхом досягнення нею панування над природою. Виробництво потребувало все більше природних ресурсів та інструментів їх переробки – машин. Наука за таких обставин набувала значення продуктивної сили. Формулювалися нові цілі і принципи пізнання, які суттєво відрізнялися від цілей пізнання минулих епох. Специфічна європейська раціональність дуже вдало поєдналась із капіталістичним устроєм суспільства і створила суспільну систему, яка за рахунок поділу праці й постійного технічного оновлення здатна була забезпечувати максимальну прибутковість матеріального виробництва. За таких обставин різко посилилася практична спрямованість природничонаукових досліджень, відбулося становлення технічних наук, поширення кількісного експерименту та математизації.

Гуманітарні та суспільні науки також переходили на більш раціональну загальнонаукову методологію.

Рене Декарт писав тоді про необхідність формування нової стратегії пізнання світу: “... з тим, щоб ми здобули знання про силу і дію вогню, води, повітря, зірок, небесного купола та всіх інших тіл, що нас оточують, причому це пізнання (елементів, стихій) буде так само точним, як наше знання різноманітних видів діяльності наших ремісників. Потім ми таким самим шляхом зможемо реалізовувати і застосовувати ці знання для всіх цілей, для яких вони придатні, і таким чином ці знання ... зроблять нас хазяями і володарями природи”.

Френсіс Бекон, якому належить знаменитий афоризм “Знання – сила”, пропагував експеримент як головний метод наукового дослідження, зорієнтований на те, щоб питати природу (Ф. Бекон для означення дій і намірів людини відносно природи вживає слово inquisition, яке має цілу низку значень – від “розслідування”, “слідство” до “тортури”, “катування”). Саме за допомогою такої наукової інквізиції новонароджена наука і планувала випитувати у природи її таємниці.

Починаючи з другої половини XVII ст. в різних країнах Європи утворюються наукові товариства, починає розвиватись система передачі наукової інформації, з’являються вчені нового універсального типу, такі як X. Гюйгенс, І. Ньютон, Г. Лейбніц, К. Лінней, М. Ломоносов та ін. Етапами в подальшому розвитку наукової культури ртали: формування в геології XIX ст. “теорії катастроф” Ж. Кюв’є та теорії актуалізму Ч. Лаєлля; поява в біології еволюційної теорії походження видів Ч. Дарвіна; створення періодичної таблиці хімічних елементів Д. Менделєєвим; відкриття у фізиці межі XIX–XX ст. явища радіоактивності; теорія ноосфери В. Вернадського; створення теорії відносності А. Ейнштейном та інші події, які зрештою привели до формування сучасної наукової картини світу.

Що стосується питання про закономірності розвитку науки, то тут спектр думок обмежується двома точками зору. Згідно з першою розвиток науки є еволюційним процесом поступового нагромадження й узагальнення знань.

Друга ж точка зору вбачає в історії науки чергування тривалих періодів еволюційного розвитку та короткочасних етапів потрясінь, коли змінюються самі основи науки, її фундаментальні ідеї, методи, стиль наукового мислення тощо. Такі радикальні зміни основ науки, що відбуваються за короткий проміжок часу, дістали назву наукових революцій.

Іноді “науковою революцією” називають також значні відкриття (нових об’єктів, процесів, законів) або видатні винаходи (інструментів, методів), які значно впливають на науку й прискорюють її розвиток. Проте в таких випадках маємо справу скоріше з метафоричним, оцінним використанням поняття. Під науковою ж революцією в точному розумінні поняття мається на увазі саме кардинальна зміна наукової картини світу, тобто системи найзагальніших ідей та уявлень про дійсність або певний її аспект (біологічний, фізичний, астрономічний тощо).

Наукова картина світу є внутрішньо узгодженою системою уявлень, яка формується в результаті необмеженої екстраполяції (і, тим самим, фактично абсолютизації) достовірних для даної епохи (але реально – завжди обмежених і відносних, якщо згадати принцип незавершеності науки) наукових знань. Безмежна екстраполяція обмежених, тобто перевірених тільки обмеженою або суб’єктивною практикою й досвідом, знань є обов’язковою умовою виникнення та існування наукової картини світу. Власне екстраполюються при цьому за межі доступного нам досвіду скоріше певні умови, за яких були знайдені або відкриті ті чи інші явища, закономірності тощо, а вже внаслідок екстраполяції умов відбувається й екстраполяція наукових законів. Екстраполяційний принцип побудови зумовлює принципову гіпотетичність будьякої наукової картини світу.

Наука як експериментальнотеоретичне дослідження дійсності та наукова картина світу являють собою різні й водночас взаємозумовлені сторони загального нескінченного процесу наукового пізнання реальності. Певна картина світу, доповнена науковою парадигмою як зведенням правил і способів отримання знання (тобто системою методологічних, логічних та навіть етичних норм науки), поряд з матеріальнотехнічними можливостями отримання та опрацювання інформації є і засобами, й умовами здійснення процесу наукового пізнання.

Іншими словами, картина світу є одночасно й умовою, й одним із головних результатів процесу наукового дослідження, оскільки вона спрямовує це дослідження і змінюється сама під впливом його результатів за принципом зворотного зв’язку. Наукова картина світу і парадигма визначають стратегію і тактику наукового пошуку (наприклад, відбір актуальних проблем, ракурс їх дослідження тощо), а також інтерпретацію отриманих результатів. У свою чергу, поява нових знань і гіпотез та їх екстраполяція на дедалі ширші сфери дійсності збагачує і доповнює картину світу або й виявляє її невідповідність нововідкритим фактам. Таким чином створюються передумови кризової ситуації в науці, яка врештірешт розв’язується науковою революцією та формуванням нової наукової картини світу,