Філософськосоціологічне осмислення культури

 

Філософія не цуралася культурної проблематики фактично з самого свого народження. Суттєву увагу приділяли питанням культури вже філософи Давньої Греції. Проблематика людського суспільства, його сутності й долі, Шляхів перетворення і засобів збереження, принципів” людської поведінки, сутності звичаїв і законів, тобто широкий спектр власне культурологічної проблематики, Розглядалася у плані загальної антитези “природність і штучність” (згадаємо, що слова “культура” – принаймні в сучасному розумінні – в той час ще не існувало).

В різні періоди і в різних філософських школах Давньої Греції природіphysis протистоїть штучність то у вигляді nomos (закон, звичай, традиція, висловлювання), то the^ sis (установлення), то techne (мистецтво, ремесло). Але в усіх цих варіантах неважко помітити логіку значно пізнішого європейського протиставлення природи і культури. Другою складовою давньогрецької антитези природи і штучності так чи інакше охоплюються три предметні сфери: мова, пізнання і людське суспільство (причому останнє – як у соціальнополітичному, так і у виробничотехнічному плані).

Давньогрецькі філософи нерідко трактували культуру зовсім близько до значно пізніших ідей Форстера і Гердера – як засіб виживання початкове безпорадної людини.

Так, Платон переповідає уявлення Протагора, чиє образне пояснення виникнення людського суспільства має, безперечно, міфологічні витоки. Через недбалість Епіметея, який розподіляв природні засоби до існування між живими істотами, людина не отримала найнеобхіднішого. Для того щоб якось улагодити ситуацію, його брат Прометей украв у Гефеста й Афіни вогонь і “мудрість мистецтвремесел”, тим самим спонукавши людей шанувати богів, іменувати речі, спілкуватись за допомогою слів, споруджувати будинки, шити одяг і взуття. Він навчив людей також землеробства. В боротьбі з хижаками люди почали об’єднуватись і допомагати одне одному. Однак вони ще не вміли жити разом і, тимчасово з’єднуючись, швидко знову розсіювались і гинули. Тоді сам Зевс дав людям Сором і Правду, рівномірно розподіливши їх між людьми. І серед людей запанували лад і дружба, які підтримуються політичним мистецтвом.

Грецькі філософисофісти, мабуть, одними з перших висловили критичне ставлення до культури. Так, вони говорили про те, що суспільні домовленості змушують людину придушувати свої природні нахили (до речі, цікава паралель із фройдівськими положеннями), а освіта і виховання, будучи процесами перетворення людини, є, власне, знищенням її первинної особистості. Філософикініки відверто пропагували повернення до природи і, зокрема, відмову від культурної регламентації природних потреб. І

Відомою була грецькій філософії й ідея регресного розвитку культури. Так, Платон вважав, що людство віддаляється від ідеалу, що культура постійно деградує, оскільки влада почергово переходить від честі до багатства і, нарешті, до натовпу.

 

В Середні віки спрямування філософських пошуків визначалося релігійною картиною світу. культура трактувалася з позицій провіденціалізму – розуміння історії як виявлення волі Бога, як реалізації Божого плану спасіння людства. Один із найвидатніших християнських теологів Августин Блаженний (354–430) розвинув ідею розуміння історичного процесу як шляху до “царства Божого”, і це розуміння утворило основу середньовічного християнського тлумачення культурної еволюції.

Новий час вніс свої корективи в розуміння культурного процесу. Англійський філософ Френсіс Бекон (1561–1626) висловлює переконання, що майбутнє людства має бути прекрасним і що побудова цього майбутнього є закономірним та об’єктивним процесом розвитку культури.

Як об’єктивний процес розглядав історію культури італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668–1744). У своїй найвідомішій праці “Основи нової науки про спільну природу націй” він висунув теорію історичного коловороту – розвитку всіх націй за циклами, що складаються з таких трьох епох: “вік богів” (бездержавність, панування жерців), “вік героїв” (аристократична держава), “вік людей” (демократична республіка або представницька монархія). Кожний такий тричастинний цикл завершується загальною кризою і розпадом даного суспільства. Зміна епох здійснюється шляхом переворотів, що при переході від першої епохи до другої відбуваються внаслідок боротьби між батьками родин і домочадцями, а при переході від другої до третьої епохи – внаслідок боротьби між феодалами та простим народом. Ідеї Дж. Віко багато в чому випереджали філософію історії Гердера і Гегеля.

Термін “філософія історії” запровадив французький філософ епохи Просвітництва Вольтер (J 694–1778). Під Цим терміном він мав на увазі універсальний історичний огляд людської культури. Але першим почав розглядати філософію історії як спеціальну дисципліну Гердер. У XVIII – першій половині XIX ст. філософія історії Розумілась як загальна теорія історичного розвитку. Філософи намагались виявити мету, рушійні сили і сенс історикокультурного процесу.

В цей свій класичний час філософія історії висунула і розробила ряд важливих ідей, серед яких теорія прогресу Ж. А. Н. Кондорсе (1743–1794). На відміну від Віко, котрий вважав, що прогрес поряд з позитивною стороною має негативну – втрату відчуття божественності й героїзму, Кондорсе розумів прогрес як суто позитивний поступальний рух на основі безмежного розвитку людського розуму, який є причиною творення історії й культури. Вищою фазою розвитку культури Кондорсе вважав розвиток і утвердження права приватної власності.

Своєрідною вершиною філософії історії стала теорія Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770–1831). Німецький філософ уявляв історію як єдиний і закономірний процес, у якому кожна епоха є неповторно своєрідною і разом з тим становить закономірний етап у розвитку людства. Рушійною силою культурноісторичного процесу Гегель вважав нескінченне саморозгортання розуму, ідеї – отже, смислів.

Філософи кінця XIX – початку XX ст. досліджували питання історикокультурного розвитку, постійно уточнюючи коло саме філософської проблематики культури. Вже наприкінці XIX століття починає формуватися думка про необхідність виокремлення науки про культуру зі своїми спеціальними методами дослідження і своїм баченням предмета. Однак, попри майже загальну згоду науковців, які займалися культурною проблематикою в межах філософських дисциплін, щодо необхідності спеціальної науки, їхнє бачення як предмета, так і методів дослідження іноді суттєво різнилося.

Представники неокантіанства Вільгельм Віндельбанд (1848–1915) та Генріх Ріккерт (1863–1936) протиставили природничі (номотетичні) науки наукам історичним (ідіографічним), або “науки про природу” – “наукам про культуру”. Науки про природу (до яких неокантіанці відносили і соціологію) мають справу з загальним, повторюваним, закономірним, науки ж про культуру – з одиничними явищами і подіями в їх неповторності й винятковості. культура має ціннісний характер, тому її пізнання полягає у співвіднесенні явищ культури з певними цінностями.

Ріккерт виділяє шість культурних сфер: логіка, естетика, містика, етика, еротика, релігія, яким відповідають певні типи цінностей, а саме: істина, краса, надособистісна святість, моральність, щастя, особистісна святість.

Представники “філософії життя” виступали проти раціоналізму і методологізації в дослідженнях культури. Вільгельм Дільтей (1833–1911) вважав, що життя культури не можна пояснити раціонально, його можна збагнути тільки шляхом “вживання”, “співпереживання”, “співпочування”. Анрі Бергсон (1859–1941) поділяв культури на замкнуті, закриті, в яких життя визначається інстинктами, і відкриті, засновані на духовності, що визначає їх прагнення до спілкування з іншими і подолання національних та державних меж. Існування цінностей у відкритих культурах підтримується закликами й особистими прикладами, тоді як у закритих культурах вони мають примусовий характер.

“Філософія життя” мала певний вплив на “філософію існування”, або, як її частіше називають, екзистенціалізм. Екзистенціалізм також прагнув подолати інтелектуалізм традиційної європейської раціоналістичної філософії та науки і пізнати буття інтуїтивно, але при цьому відмовлявся від характерного для “філософії життя” психологізму. Історичність людського існування для екзистенціалістів полягає в тому, що людина завжди відчуває себе, так би мовити, “закинутою” в певну ситуацію, з обставинами якої змушена рахуватись. Тобто її існування залежить не від обраних особисто, а наданих від народження без можливості вибору належності до певного народу, походження, біологічних якостей і т. ін., що робить існування людини “буттямусвіті”, тобто в конкретному світі обставин. Але “закинутість” приймається самою людиною, точніше, людина має прийняти її, щоб відбутися. І від самої людини залежить, наскільки і до яких меж вона погодиться із своєю “закинутістю”, а що з ситуації (в яку закинута) подолає. Усвідомлюючи і переживаючи своє існування, людина звільняє себе для того, щоб бути самою собою, звільняється для творчості й істинного спілкування.

На думку Карла Ясперса (1883–1969), таке спілкування в “істині”, тобто комунікація, необхідна між людьми, народами, культурами як гарант їх саме людського існування. Уможливлюється ж вона “віссю часу” історії, яка проходить через VIII–III ст. до н. е., коли зусиллями грецьких філософів і засновників філософськорелігійних традицій Азії були закладені основи загальнолюдської культури, за збереження якої сьогодні несе відповідальність кожен із людей.

Ще в середині XIX ст., коли до традиційної метафізичної й онтологічної проблематики філософії історії звернулися представники інших суспільних наук, на статус “головної” науки про культуру почала претендувати щойно оформлена тоді як наукова дисципліна соціологія. Позитивісти, зокрема Огюст Конт (1798–1857), узагалі почали говорити про кінець філософії історії і її заміну соціологією.

Хоча нова наука, попри сподівання Конта, і не змогла охопити всю культурну проблематику, однак вона зробила власний суттєвий внесок у дослідження феномена людської культури. Особливу увагу соціологи звертали на специфіку виявлення культурних закономірностей у різних культурноісторичних контекстах.

Російський соціолог та природознавець Микола Данилевський (1822–1885) виділяв кілька культурноісторичних типів, кожен з яких еволюціонує від етнографічного стану до державного і переходить у цивілізацію. Історія ж є зміною культурноісторичних типів. Письменник і публіцист К. Леонтьєв, загалом поділяючи погляди Данилевського, вважав можливим культурний прогрес тільки за наявності соціальної нерівності й боротьби. Встановлення ж соціальної справедливості й рівності, на думку Леонтьєва, є початком занепаду культури.

Англійський соціолог Арнольд Тойнбі (1889–1975) під впливом ідей О. Шпенглера розглядав історичний розвиток людства в контексті теорії коловороту локальних цивілізацій. Велика Історія складається з історій відносно самостійних цивілізацій, кожна з котрих проходить стадії виникнення, розвитку, кризи і загибелі. Рушійною силою культури Тойнбі вважав творчу меншість, яка є носієм “життєвого пориву” і відповідає на історичні “виклики”.

Якщо творча меншість з якоїсь причини виявиться нездатною відповісти на історичний “виклик”, то вона перетворюється на панівну меншість, а культура починає рухатись до загибелі.

 

Становлення культурології як науковофілософської дисципліни

Як було з’ясовано вище, проблеми смислу і мети культурноісторичного процесу завжди суттєво стимулювали філософські шукання. Особливо ж актуальною ця проблематика стає у XX ст., коли в культурі почали відбуватися численні явища, котрі сприймалися більшістю філософів як тривожні симптоми.

Представники так званої франкфуртської школи, до якої належали М. Горкгаймер, Г. Маркузе, Е. Фромм, Т. Адорно, Ю. Габермас, у своїх дослідженнях аналізували раціональність як визначальну рису європейської ментальності й виділяли в сучасній культурі тенденцію до тотального управління суспільством і зникнення вільної ініціативи. Вони вважали, що панівна верхівка суспільства, використовуючи досягнення науки і техніки, через механізми задоволення потреб формує тип масової “одномірної” людини, у якої відсутнє критичне ставлення до суспільства. Таким чином унеможливлюються будьякі суспільні зміни. Крім того, сучасна культура нав’язує людині неістинні потреби і пригнічує істинні – такі як потреба у спілкуванні (що найповніше реалізується в коханні), потреба у творчості, потреба у відчутті своїх коренів, непорушності буття, потреба пізнання і т. ін.

Хосе ОртегаіГассет (1883–1955), іспанський філософ і теоретик культури, який протиставляв духовну еліту (яка створює культурні цінності) масам (які несвідомо засвоюють стандартні поняття й уявлення), вважав характерною особливістю XX ст. культурне роз’єднання еліти і мас, унаслідок чого зростає загальна соціальна дезорієнтація і виникає “масове” суспільство з властивими йому руйнівними тенденціями. Таку культурну ситуацію ОртегаіГассет слідом за В. Ратенау називав “вертикальним варварством”.

 

Екзистенціаліст Мартін Гайдеггер (1889–1976) розглядав культуру XX ст. як безособовий світ, у якому всі події й думки анонімні, світ, у якому відчуження досягає крайньої межі і ніхто особисто нічого не вирішує, ні за що не відповідає. Людина в такому світі втрачає самоусвідомлення і здатність “відчувати” буття, втрачає вміння осягати “душу” речей, яка живе в мові. Мову Гайдеггер вважав “домом буття”.

Ще в першій половині XX ст. у філософії поширюються ідеї щодо принципової конечності та навіть фактичної завершеності історії. Микола Бердяєв (1874–1948) уважав світ культури “об’єктивацією духу”, в процесі якої розчиняється все особистісне, індивідуальне, обмежується свобода і починає панувати необхідність. Він писав, що культура за своєю сутністю і релігійним смислом є великою невдачею. Тому смисл історії полягає у звільненні від об’єктивації, що означає кінець історії і перехід людини у принципово інший світ. Цей метаісторичний світ не належить майбутньому, а вічно співіснує зі світом історії, стикаючись з ним у актах вільної творчості, в яких і виявляє себе смисл історії. Повна ж реалізація смислу історії полягає в її закінченні.

Американський соціолог Пітирим Сорокін (1889–1968) розглядав історію більш оптимістично, а саме як процес зміни систем цінностей. Він виділяв три типи культур: чуттєвий (у такій культурі переважає безпосереднє сприйняття дійсності), ідеаціональний (домінує раціоналізм) та ідеалістичний (переважає інтуїтивне пізнання). Вихід із кризи сучасної культури Сорокін бачив у переході до ідеалістичної культури.

Згадані та численні інші концепції, в яких з тієї або іншої позиції подано бачення актуальних проблем та перспектив подальшого існування людства, ставлять людське майбутнє в залежність від сутності та природи культури. Проблематика сенсу людського життя все частіше починає ставитись не в особистісному масштабі (як це було раніше), не на рівні онтогенезу та й навіть філогенезу, а на загальному онтологічному рівні. культура ж при цьому виступає своєрідним механізмом зв’язку, з’єднання людини з буттям.

 

Французький католицький теолог П’єр Теяр де Шарден (1881–1955) розробив теорію трьох послідовних стадій еволюції: “переджиття” (утворення літосфери), “життя” (утворення біосфери), “феномен людини” (утворення ноосфери). Рушійною силою еволюції вчений вважав “ортогенез” – властиву живим організмам цілеспрямованість у їхньому русі до так званого пункту “Омега”. Людська культура є не кінцевим пунктом еволюції, а зосередженням її творчих сил, пунктом, у якому надзвичайно зростає здатність буття до самовдосконалення.

Як єдність етики і культури розумів прогрес видатний гуманіст Альберт Швейцер (1875–1965). Життя він розглядав як найвищу цінність, а в “благоговінні перед життям” бачив головний етичний принцип, основу універсальної космічної етики. Протиставляючи культуру і цивілізацію, Швейцер вважав останню тільки зовнішнім прогресом. Справжній же прогрес можливий лише на основі єдності етики і культури. Основною проблемою сучасності (як і причиною загибелі давніх цивілізацій), за Швейцером, є відсутність належного гуманістичного світогляду.

Значний внесок у дослідження культурологічної проблематики зробила така течія сучасної філософії й гуманітарних наук, як герменевтика. Герменевтика (у вузькому значенні – теорія розуміння і тлумачення тексту, осягнення сенсу знаків), яка виникла ще за доби Відродження як мистецтво перекладу пам’яток античної культури на живі мови, у XX ст. стає філософським методом трактування явищ історії і культури через мову. М. Гайдеггер, наприклад, уважав, що не тільки людина говорить за допомогою мови, а й мова “говорить нами”, тобто виявляє в собі наш світогляд і світосприйняття. Пізнання відбувається в межах тієї або іншої мовної традиції, яка не може не впливати на розуміння. ГансГеорг Гадамер, продовжуючи Гайдеггера, зауважував, що так зване “чисте”, об’єктивне розуміння або мислення є фікцією, ілюзією раціоналізму. Залежність мислення від мови становить основу культури, і від цієї залежності не можна звільнитись без того, щоб не зруйнувати культуру як специфічно людський спосіб життєдіяльності.

Гадамер вбачав завдання герменевтики в тому, щоб вона наводила своєрідні “мости порозуміння” між різними культурними епохами, поколіннями, людськими спільнотами, що користуються різними знаковими системами, тобто різними мовами, і з цієї причини втрачають порозуміння. Французький філософ Поль Рікьор вважав герменевтику засобом пізнання як “археології” (або коренів) культури, так і її телеології, тобто зорієнтованості в майбутнє.

Австрійський учений Зигмунд Фройд (1856–1939) першим використав у дослідженнях культури психоаналітичний метод. Швейцарський філософ і психолог Карл Юнг (1875–1961), розвинувши принципи фройдизму, виділив у людській психіці глибинний пласт, який він назвав “колективним несвідомим”. На думку Юнга, архетипи, присутні ще в давніх міфах і легендах, не тільки донині існують у вигляді колективного несвідомого, а й навіть відіграють визначну роль у сучасній культурі. Історія культури не йде від образів і ситуацій міфів, а сублімує їх, тобто перетворює міфи на зовні інші, сучасні феномени науки, мистецтва, ідеології тощо. Уявлення про відмінності культур є результатом нерозуміння людьми своєї єдності як у зовнішньому, так і у внутрішньому планах. Юнг був переконаний, що люди мають не тільки в принципі однакову тілесність, а й у принципі однаковий внутрішній світ, що люди скоріше єдині, однакові, ніж індивідуальні.

У XX ст. поширюються також культурологічні дослідження проблематики технічного розвитку. Причому такі дослідження ведуть як ті науковці, які вбачають у технологічному прогресі загрозу для культури, так і ті, які вважають його позитивним критерієм розвитку культури. Серед останніх слід назвати представника напряму “технологічного детермінізму” В. Ростоу, який, виокремивши “стадії економічного зростання”, висунув концепцію постіндустріального суспільства. В розробці даної концепції взяли участь Д. Белл, 3. Бжезинський, А. Тоффлер, Ж. Фурастьє та ін. Концепція постіндустріального суспільства виникла як результат критики різних сторін суспільства середини XX ст. – причому як капіталістичного, так і соціалістичного.

Об’єктами критики автори концепції постіндустріалізму обрали такі, на їхню думку, характерні риси капіталістичного суспільства, як самовдоволеність, вульгарність масової культури, низька моральність молоді, розповсюдження порнографії, соціальна незахищеність багатьох членів суспільства і т. д. Щодо соціалістичного суспільства, то говорилося про загальну безперспективність його соціальноекономічного спрямування.

Згідно з концепцією постіндустріалізму, людство переживало (або почало переживати) у XX ст. нову технологічну революцію, яка має послабити, а то й зовсім усунути соціальні суперечності за рахунок розвитку масового виробництва і споживання. Майбутнє суспільства бачилося представниками концепції постіндустріалізму насамперед як переважання сфери послуг у виробництві та панівна роль університетів у організації суспільства, а вчених і спеціалістівпрофесіоналів – в управлінні ним. Особливо наголошувалося на значенні в сучасному суспільстві засобів масової інформації, які дають можливість керувати багатьма процесами в масштабах планети.

Проте далеко не всі мислителі бачать майбутнє високотехнологічним. Показовою є позиція Римського клубу – міжнародної громадської організації, створеної в 1968 р. з метою “поглибити розуміння особливостей розвитку людства в епоху науковотехнічної революції”. Дослідження, проведені під егідою Римського клубу (такі, наприклад, як “Межі зростання”), доводили, що за збереження наявних тенденцій науковотехнічного прогресу і глобального економічного розвитку вже в першій половині XXI ст. слід очікувати катастрофи світового рівня. Вихід із ситуації члени цієї організації вбачають у використанні альтернативно спрямованих соціальних, освітніх, психологічних ресурсів культури. Так, у дослідженні “Навчання без меж: звуження розриву в рівні освіти людей” пропонувалося запровадити інноваційне навчання, основною метою якого було б формування здатності людини передбачати наслідки власної поведінки і ситуації, зумовлені власними діями.

У XX ст. категоріями культури все більше починають оперувати такі науки, як теологія, психологія, політологія, мовознавство та ін.

За таких умов зросла нагальна потреба в оформленні спеціальної наукової дисципліни, в межах якої була б вироблена адекватна посталим проблемам методологія дослідження культури. В результаті на межі різних гуманітарних наук (насамперед філософського циклу) утворилася власне культурологічна наукова дисципліна. Поступове дисциплінарне оформлення нової науки супроводжувалося внесенням у її контекст багатьох досліджень культури, раніше проведених під егідою інших наукових дисциплін, що й дало підстави знаходити витоки культурологічної думки в досить далеких від XX ст. часах.

У Радянському Союзі (а в межах радянської наукової стратегії більш ніж сім десятиліть функціонувала й українська наукова думка) вважалося зайвим виокремлення такого напряму наукової рефлексії, як філософія історії або, пізніше, культурологія. Вважалося, що проблематика філософії історії цілком відповідає проблематиці історичного матеріалізму та доповнюється суто історичними дослідженнями. Історичний матеріалізм як “наука про загальні і специфічні закони функціонування, розвитку суспільноекономічних формацій” певною мірою і справді мав відношення до філософії історії. Але, поперше, він був не стільки “філософською концепцією історичного процесу”, як стверджували словники і підручники радянського періоду, скільки соціологічною теорією, – що, власне, також не заперечувалось. А подруге, відбувалась підміна понять: окрема теорія, одна з багатьох наявних, видавалася за всю сферу знань, окрема концепція набувала рангу науки. І коли на Заході почала формуватися культурологія як наукова дисципліна, певною мірою спадкоємна за проблематикою і методами до філософії історії, то їй взагалі не знайшлося навіть формального місця в радянській систематиці наукової діяльності. Власне, до кінця радянської історії навіть поняття “культурологія” або “філософія культури” не були зафіксовані у відповідних словниках, зокрема філософських. Щоправда, в практичному науковому вжитку термін “філософія культури” використовувався, а наприкінці 80х років XX ст. і поняття “культурологія” починає траплятися в пресі та окремих наукових роботах і подекуди навіть ставиться питання про необхідність створення спеціальних наукових центрів або підрозділів для проведення власних культурологічних досліджень

.

Треба зауважити, що відсутність спеціальних наукових культурологічних інституцій та офіційноідеологічне ігнорування (або інтенція до спотворення суті) цієї наукової сфери не завадили цілому ряду науковців досить плідно розробляти культурологічну проблематику і за радянських часів. Наприклад, М. Бахтін, Л. Виготський, С. Ейзенштейн, О. Лосєв, В’яч. Іванов, Ю. Лотман та інші вчені працювали над суто культурологічною проблематикою в межах близьких та споріднених наукових сфер і міждисциплінарних досліджень.

Гердер И. Г, Идеи к философии истории человечества. – М., 1977.

Гумбольдт В. Язык и философия культуры. – М., 1935.

Культурологія: Навч. посібник / За заг. ред. В. М. Пічі. – Л., 2003.

Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М., 1987.

Тойнби А. Дж. Постижение истории. – М., 1991.

Философия культуры. Становление и развитие. – С.Пб.,1998.