Позанаукові уявлення про культуру
Філософськосоціологічне осмислення культури
Історикоантропологічні дослідження культури
Позанаукові уявлення про культуру
ІСТОРІЯ ТА СКЛАДНИКИ СТАНОВЛЕННЯ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ
ТЕМА 2
Становлення культурології як науковофілософської дисципліни
Терміни та поняття:
аксіологія, антропологія, герменевтика, екзистенціалізм, емпіричний, есхатологія, етнографія, етнологія, метафізика, методологія, онтологія, парадигма, провіденціалізм, прогрес, регрес, рефлексія, семантика, синкретичний, функціоналізм
Культурологія як спеціальна наукова дисципліна склалася тільки у XX ст. Однак протягом тривалого часу (а надто з кінця XVIII ст.) різні гуманітарні науки, як ті, що мали давню історію, так і ті, що тількино виокремлювалися в Новий час як самостійні сфери наукової рефлексії, розробляли широкий спектр специфічно культурологічної проблематики. Ідеї і концепції, висунуті й обґрунтовані представниками різних наукових традицій протягом попередніх століть, утворили історичний фундамент сучасної культурології.
Звісно, дослідження культури, що мають значення в контексті передісторії культурології, проводились із застосуванням різних методологій і принципів, що були притаманні різним науковим дисциплінам. Тому для уникнення хаотичності є потреба якось розподілити результати досліджень залежно від концептуальних принципів підходу до аналізу культури.
Найбільш узагальнено підходи до аналізу культури можна поділити на безоцінні (неаксіологічні) й оцінні (аксіологічні), тобто такі, що досліджують її порівняно статичні моменти, і такі, що розглядають культуру в її динаміці. Перші з них тяжіють до описовості і реєстрації фактів, другі – до пошуку сенсу і логіки розвитку. Перший підхід переважає в історії, антропології, етнографії. Другий – визначає бачення культури філософськими та, до певної міри, соціологічними дисциплінами. Саме за критерієм переважання першого або другого принципу в дослідженнях культури і будуть далі виокремлені два типи протокультурологічних досліджень: історикоантропологічні та філософськосоціологічні.
Вважаю за необхідне окремо виділити і питання позанаукового бачення та розуміння культури. Справа в тому, що навіть сама наука сьогодні вже починає визнавати специфічність і частковість наукового пошуку істини. Інакше кажучи, до істини веде безліч шляхів, і науковий – тільки один із них. Крім того, різні напрями і форми пізнавальної активності людини в різні часи то наближались до специфічно наукової сфери, то таврувались як псевдонаука, то знову входили до наукового світу як повноправні його складові, – хоча, можливо, і в дещо зміненому категоріальнопоняттєвому оформленні. Наука також дуже часто плідно розробляє ідеї, що виникли спочатку в позанаукових сферах. Усе це дає підстави окремим питанням розглянути позанаукову рефлексію над проблематикою культури.
Питання походження людства і сутності людського способу буття, закономірностей і перспектив його розвитку цікавили людей здавна. Саме така зацікавленість значною мірою стимулювала міфотворчість прадавніх народів, яка була адекватним до тогочасного етапу розвитку людини способом рефлексії над сутністю буття.
Фактично в усіх міфологічних системах походження людини пов’язується із зовнішнім впливом, якоюсь (або чиєюсь) творчою інтенцією. Цікаво, що в багатьох міфах в образній формі викладаються причиннонаслідкові умови буття взагалі і людської форми зокрема, які підтверджуються (звісно, в інший, а саме науковий категоріальнопоняттєвий та термінологічний спосіб) і сучасною наукою. Для прикладу можна згадати хоча б те, що в давньоєгипетській міфології око бога Сонця Ра уособлює Життєву силу, що оживляє матерію, а існування Створеного підтримується рухом Ра в його манджеті (човні). Після відкриття процесів фотосинтезу у свій спосіб про таку ж роль сонячної енергії в зародженні й підтриманні життя на Землі говорить і новітня європейська наука. Подібних паралелей можна віднайти безліч. Причому при проведенні таких паралелей більшого ризику спрощення і примітивізації зазнає не сучасна наукова концепція, як могло б здатися на перший погляд, а якраз міф. Така ситуація складається з причини багаторівневості, семантичної багатовимірності і багатозначності художнього стилю міфологічної мови, яку важко звести до конкретності й однозначності стилю наукового мовлення.
Таким чином, для адекватного раціонального розуміння викладених у художньому стилі думок міфологічні тексти потребують свого роду “перекладу” на стиль логічного раціонального мислення, якими є стилі науковий та повсякденного мовлення.
Дуже характерною складовою різних міфологічних систем є розповідь про набуття людиною суто людських знань, умінь, навичок, тобто про набуття нею культурного стану як про окрему подію, що відділена від процесу її біологічного, тілесного творення. Як правило, міфи розповідають про богів або героїв, які подарували людині вогонь, навчили робити знаряддя праці, займатися сільськогосподарською працею, скотарством та ремеслами тощо. Тут можна згадати і популярний в європейській культурі образ Прометея, і полінезійського бога Мауі, який дав людям вогонь, гачок для риболовства та силки для полювання, і водяне чудовисько з шумерських міфів, яке навчило людей багатьох культурних умінь. За біблійною версією, суто фізичне створення людини Богом також відокремлене від набуття нею специфічно людської здатності до пізнання (розуму) та праці на землі. Як відомо, людьми в сучасному стані та розумінні наші предки стали після того, як вкусили плоду пізнання і почали вести земний (не едемський) спосіб життєдіяльності.
Не обходили стародавні народи і питання закономірностей розвитку та перспектив людства. Досить поширеною в різних прадавніх культурах є ідея регресної еволюції, тобто розвитку від вищого до нижчого стану. Так, давня індійська культурологічна концепція говорить про чотири “юги” – культурні епохи в житті людства: від Сатьяюги (золотого віку) до сучасної Каліюги (залізного віку ворожості й лицемірства). В давньогрецькій культурі також існували уявлення про етапи регресу людського суспільства. Гесіод у поемі “Роботи і дні” розповідає про п’ять віківепох людства: золотий, срібний, мідний, героїчний і залізний. Перше покоління кожної епохи створюється богами (“золоте” людство – Кроносом, а наступні – Зевсом), а останнє покоління гине. Причини загибелі людей золотого віку невідомі. Люди срібного віку загинули, бо не віддавали належних почестей богам. Люди мідного та героїчного віків знищили один одного в міжусобицях.
32
Нині ж триває залізний вік турбот, розбрату, заздрості та насилля.
У стародавніх світоглядних системах були поширені ідеї циклічності буття. Так, ведична концепція говорить про періодичне виникнення, розвиток і знищення всієї світобудови. Один такий період називається “кальпа” і триває 100 років життя Брами. Однак такі планети, як Земля, знищуються в кінці кожного дня Брами, який триває приблизно 4300000000 земних років, а вранці Брама створює замість “вчорашніх” нові планети. Таке есхатологічне бачення перспектив Всесвіту взагалі і людства зокрема певною мірою може пояснювати і регресні ідеї щодо розвитку культури. Якщо створення людства є виявом найвищих творчих потенцій богів, своєрідним апогеєм матеріального прогресу, що породжує феномен людської культури, то далі, природно, має йти спад, регрес. Усе, що має початок, повинно мати і кінець.
Дещо поіншому, як правило, розглядається есхатологічна проблема в пізніших, монотеїстичних, релігійних системах. Наприклад, у християнстві майбутнє людства трактується варіативне: різне майбутнє чекає грішників і праведників. А земний кінцевий світ після Суду Господнього має змінитись окремими вічними світами як для перших, так і для других. Як бачимо, ідея циклічності буття тут цілком відсутня. Християнство зменшує, так би мовити, масштаб рефлексії і бачить тільки цю планету та турбується тільки про це людство, розуміючи їх як унікальні. Що ж стосується категорії вічності (“І ці підуть на вічну муку, а праведники – на вічне життя”, (Мт. 25:46), то в християнстві вона співвідноситься не з категорією буття як такого (що ми бачимо, наприклад, у ведичній та деяких інших системах давнини), а з категоріями унікальноособистісного існування, тобто з категорією індивідуального людського життя.
Світоглядні системи давнини, в тому числі міфологічні та релігійні, через саму свою сутність зосереджувалися здебільшого на загальних проблемах культури, таких як її походження, смисл, перспективи. При цьому культура розумілась максимально узагальнено – як генезис, єство та доля всього людства.
Усвідомлення ж специфіки та відмінностей життя різних народів, тобто усвідомлення їхньої культурної інваріантності, а звідси і виділення культури як предмета дослідження, походило з інших джерел.
Людина, яка знає тільки одне, своє власне культурне середовище, в якому вона живе все життя, взагалі виявляється не в змозі усвідомити, що вона “живе в культурі”, і виділити культуру як об’єкт рефлексії. Це подібно до того, як людина, мислячи в межах певної світоглядної парадигми, не здатна бачити основи і структуру самої даної парадигми, бо вона перебуває, так би мовити, “всередині” цієї парадигми. Американський науковець Ф. Бок дав таке цікаве визначення культури: “Культура в найширшому значенні слова – це те, через що ти стаєш чужинцем, коли залишаєш свою домівку. Культура включає в себе всі переконання і всі очікування, які виказують і демонструють люди... Коли ти в своїй групі, серед людей, з якими поділяєш спільну культуру, тобі не доводиться додатково обдумувати і проектувати свої слова і вчинки, адже всі ви – і ти, і вони – бачите світ однаково, знаєте, чого очікувати один від одного. Але, перебуваючи в чужому суспільстві, ти будеш мати труднощі, відчуватимеш безпорадність і дезорієнтованість, що можна назвати культурним шоком”.
Як приклад можливих міжкультурних непорозумінь можна навести розбіжності в “мові жестів” у різних культурах. Так, в українській культурі розмахування піднятою рукою у напрямку “від себе – до себе” при відверненій від себе долоні означає “прощавай”, “до побачення”, а якщо долоня розвернута до себе – то таке саме розмахування є закличним жестом. Італійці ж прощаються, помахуючи якраз розвернутою до себе долонею. Хрестоматійним прикладом є і діаметральна протилежність у значенні похитувань головою вгору – вниз та ліворуч – праворуч в українській та болгарській культурах. У різних культурах існують і досить різні “правила” вияву емоцій. Так, людина японської або китайської культури може посміхатись, навіть розповідаючи про своє горе, що європейцем може неправильно розцінитись як легковажність або байдужість, нездатність до глибоких переживань. Насправді ж посмішка японця або китайця в такій ситуації є ввічливим перепрошенням слухача за те, що йому доводиться вислуховувати таку прикру, безрадісну історію.
Для того щоб розпочати вивчення культури і культур, людина мала зазнати такого “культурного шоку”, про який писав Ф. Бок, і внаслідок цього виокремити оте “через що ти стаєш чужинцем” як окремий предмет вивчення і дослідження.
Від давніх часів до нас дійшли різноманітні свідчення про міжкультурні контакти. Давньогрецькі історики вже принаймні з VI–IV ст. до н. е. починають цікавитися записами і розповідями мандрівників, купців, учасників військових походів та посольств. Такі оповіді відіграли важливу роль у формуванні науки про культуру, хоча їх ще не можна назвати культурологічними. Описи інших народів мали синкретичний характер, оскільки суто природні та інші відмінності не відділялися від власне культурних і можливі були такі характеристики, як “люди з собачими головами, що їдять своїх мерців”. Відмінності давали підстави тільки для абстрактного розуміння “іншого”. Критеріїв же для класифікації “іншості” та виділення саме культурної відмінності тривалий час не існувало.
Особливе значення для формування уявлень європейців про різноманітність культур мала епоха великих географічних відкриттів. Ернан Кортес, Христофор Колумб, Фернандо Магеллан та інші мореплавці, купці, конкістадори відкривали не тільки нові світи і нові шляхи, а й нові культури. Під час подорожей та експедицій мандрівники і завойовники часто вели щоденники, робили дорожні нотатки, в яких описували спосіб життя та звичаї далеких народів. Хоча такі описи і не були науковими дослідженнями, але вони стали надзвичайно цінним джерелом даних для науки про культуру в подальшому.
Вже в XX ст. лауреат Нобелівської премії Еліас Канетті ділився своїми думками: “Чим точніші повідомлення мандрівників про “прості” народи, тим скоріше хочеться забути про суперечливі панівні етнологічні теорії і почати думати зовсім поновому. Найважливіше, найвиразніше ці теорії якраз упускають... Давній мандрівник був просто зацікавлений... Сучасний етнолог є методичним; роки навчання зробили його вправним спостерігачем, не здатним, проте, до творчого мислення; його споряджають найтоншою сіттю, в яку сам же він першим і потрапляє... Записки давніх мандрівників необхідно зберігати надійніше, ніж безцінні скарби”.
Тільки з другої половини XVIII ст. європейці почали здійснювати подорожі з суто науковою метою, а з XIX ст. і записи давніх мандрівників почали читати не тільки із цікавості, а з метою дослідження і систематизації викладених у них фактів. Це було одним із свідчень початку формування повноправної спеціальної науки про культуру.