С датчиком скорости (Векторное управление). 30 страница

Конфлікт на Близькому Сході став складовою частиною глобального протистояння двох військових блоків - НАТО та Варшавського договору. Війна Судного дня (жовтень 1973 р.) ледве не призвела до ядерного конфлікту між СРСР та США. У вересні 1978 р. на зустрічі президентів Єгипту та Ізраїлю в Кемп-Девіді, резиденції президента США Д.Картера, було підготовлено історичну угоду між двома країнами про початок мирних переговорів.

26 березня 1979 р. у Вашингтоні Ізраїль та Єгипет підписали мирний договір. Президенту Єгипту А.Садату та прем'єр-міністру Ізраїлю М.Бегіну була присуджено Нобелівську премію за досягнення миру та припинення ворожнечі між двома державами. Спроба укласти подібний договір з Ліваном (1983 р.) була невдалою. Влітку 1994 р. подібний договір Ізраїль підписав з Йорданією. Але гострою залишається палестинська проблема. Під час арабо-ізраїльських війн за межами Палестини опинились 900 тис. палестинських біженців. В той же час на території сучасного Ізраїлю проживає значне палестинське населення, яке користується всіма політичними та економічними правами громадян цієї держави. В результаті переговорів між урядом Ізраїлю та лідером ООП Ясером Арафатом з середини 90-х років почала створюватись Палестинська автономія (м.Газа, Ієрихон та ін.), де влада належить палестинській адміністрації. Цей процес іде складно й суперечливо. Пов'язано це з багатьма факторами:

- з обох сторін залишається взаємна недовіра, щодо планів мирного

урегулювання;

- екстремістські угруповання "Хамаз", "Хезболлах", "Ісламський джихад" та інші ведуть активну терористичну діяльність проти Ізраїлю, часто це відбувається з території Палестинської автономії (терористи здебільшого вбивають мирних жителів, влаштовують вибухи в транспорті, інших громадських місцях);

- фактично не відмовились від планів збройного протистояння проти Ізраїлю Сирія, Ірак, Іран, деякі інші арабські держави, які активно підтримують діяльність терористичних угруповань;

- не приймають миру й ізраїльські радикали, які вбили прем'єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабіна - ініціатора арабо-ізраїльського діалогу.

Ситуація на Близькому Сході залишається важкою і суперечливою. В будь який час може відбутись ескалація протистояння, наслідки якої неможливо передбачити.

Після закінчення воєнних дій на Далекому Сході й підписання акта про капітуляцію Японію окупували американські війська, що виступали від імені всіх союзних держав. Верховна влада у країні перейшла до рук американської окупаційної армії, яку очолював генерал Дж. Макартур. Для підписання угоди про мир з Японією 20 липня 1951 р. у м. Сан-Франциско (США) було скликано мирну конференцію за участю делегацій 52 країн. Одначе на конференції були відсутні делегації азійських країн, з якими воювала Японія. Делегації СРСР, а також Польщі та Чехо-Словаччини відмовилися поставити свої підписи під угодою, що була підписана 7 вересня 1951 р. Того ж дня було підписано Угоду про безпеку між Японією та США, що закріпила перебування американських військ на території Японії. Хоч Японія відмовилася від Курильських островів і Південного Сахаліну, СРСР не підписав Сан-Франциської мирної угоди. Це дало змогу Японії поставити питання про Південнокурильські острови (Шикотан, Хабомаї, Кунашир, Ітуруп), які належали їй за Портсмутським договором. Тільки у жовтні 1956 р. в Москві було підписано Спільну декларацію СРСР і Японії, що юридично припиняла стан війни між державами та проголошувала відновлення миру і добросусідських відносин між двома країнами. Мирну угоду так і не було підписано. Проблему островів не розв'язано й досі. Японське "економічне диво". Японія вийшла з війни зі зруйнованою промисловістю, зубожілим сільським господарством і практично не маючи запасів паливно-сировинних ресурсів (за винятком кам'яного вугілля), та вже наприкінці 60-х рр. спромоглася посісти друге місце в капіталістичному світі за обсягом промислового виробництва, а на початку 70-х рр. — і за обсягом ВНП. Протягом 1955—1973 рр. темпи зростання японської економіки були найвищими у світі — близько 11% на рік. Це явище дістало назву японського "економічного дива", яке, втім, має цілком земне походження.

Важливу роль у повоєнній відбудові японської промисловості відіграли також щедрі доларові "ін'єкції" США, коли вони під час війни в Кореї (1950—1953 рр.), а потім у В'єтнамі (1964— 1973 рр.) використовували потужності японських підприємств і допомагали будувати нові. Це, — друга причина. У 1960 р. правлячою ліберально-демократичною партією було висунуто план подвоєння національного прибутку (план Ідзангі), розрахований на 10 років. Згідно з цим планом Японія мала посісти провідні місця у світі в ряді галузей промисловості, значно підвищити якість своїх товарів, налагодити їх випуск у такій кількості, яка дасть змогу одержувати великі прибутки за рахунок експорту. Щоб реалізувати план, його ініціатори різко скоротили податки і ставки банківського кредиту, тобто розміри процентів, що їх сплачують бізнесмени за отриману позику. Завдяки цьому зросла ділова активність підприємців, які охоче розширювали виробництво. В цьому полягає четверта причина японського "економічного дива". Важливо також зазначити, що інтенсифікація праці в сільському господарстві вивільняла робочі руки, необхідні для реалізації.плану в промисловості. В цьому п'ята причина швидких економічних перетворень Японії. Крім того, японці успішно використовували закордонні досягнення в найсучасніших галузях індустрії. Закуповуючи патенти й ліцензії на наукові відкриття, оригінальні технології тощо і. вміло пристосовуючи їх до своїх можливостей, вони отримували величезні прибутки. Це — шоста причина. Поза сумнівом, велике значення мало й те, що в Японії не було потреби витрачати великі кошти на оборону. Витрати на "сили самооборони", які лише наприкінці 60-х рр. зросли до 247 тис. військовослужбовців, не перевищували 1% бюджету. В цьому — сьома причина. Але найголовніше багатство країни — її народ. Упродовж повоєнних років японські трудящі працювали більше часу і значно інтенсивніше, ніж у багатьох інших країнах, за досить скромну винагороду. Й лише наприкінці 80-х рр. заробітна платня японців досягла рівня розвинених країн (19,5 долара на годину 1988 р.). Працелюбність і дисциплінованість стали традиційними в японському суспільстві, де мірилом людської гідності є не так багатство, як-сумлінне ставлення до праці та навчання. Це — восьма причина. Дев'яту слід шукати в досить високій ефективністі державного регулювання економічного розвитку Японії, високому ступені координації зусиль між державою І приватним бізнесом на стадії вироблення принципових рішень із питань економічного розвитку, що полегшувало їхню практичну реалізацію. Швидкі темпи промислового розвитку змусили японців переглянути зовнішньоекономічний курс. До середини 60-х рр.- японський уряд здійснював політику обмеження доступу іноземних товарів на внутрішній ринок і сприяння національній буржуазії у вивозі товарів (протекціоністська політика): Але така політика викликала зворотні дії інших країн. Тому, починаючи з 1964 р., японський уряд удався до лібералізації зовнішньої торгівлі. Це — десята причина. Активна участь у міжнародній торгівлі відразу дала добрі наслідки. Дешеві японські товари заполонили світовий ринок. За лічені роки в декілька разів збільшилися золоті й валютні резерви країни. Японські бізнесмени почали фінансувати промисловість в інших країнах. Особливо активно вкладалися кошти у видобування сировини, щоб забезпечити нею японську промисловість. У самій Японії теж почали виникати спільні з іноземцями підприємства. Деякі японські та іноземні фірми зливалися. Так розташована на Далекому Сході Японія ставала невід'ємною частиною західної економічної системи.

Умови розвитку японської економіки в 70-ті рр. корінним чином змінилися. Зміни було започатковано кроками американського уряду із захисту долара ("два шокові удари Ніксона"). Японія змушена була піти на різке підвищення курсу єші, перейти до ЇЇ "плавання". Конкурентоспроможність японських товарів на зовнішніх ринках значно знизилася. В середині 70-х рр. розпочалася енергетична криза, спричинена підвищенням майже в 5 разів ціни на нафту. "Нафтовий шок" став поштовхом до економічної кризи, яка охопила більшість розвинених держав. Падіння промислового виробництва в Японії в ті роки дорівнювало 19,3%, тоді як у США —13,5%, ФРН — 11,2%.

Наслідком кризи стало розроблення нової стратегії розвитку японської економіки. Ставку було зроблено на енерго- та матеріалозберігальні технології. Перебудова структури економіки в 90-ті рр. проходила також у напрямку зростання ролі інформаційних технологій в усіх сферах життя і реалізації концепції побудови в країні суспільства, головним продуктом якого будуть нові знання та інформація. Завершено створення загальнонаціональної системи обробки й передавання інформації, інтегрованої системи мобільного зв'язку, яка забезпечуватиме телефонні розмови, передавання комп'ютерних даних, електронну пошту тощо. Успіхи Японії в економіці багато в чому визначає активна науково-технічна політика, великі витрати на наукові розроблення, наявність великої кількості добре підготовлених фахівців. У другій половині 80—першій половині 90-х рр. кредитно-фінансова система країни почала кульгати. У 1997 р. почалася глибока фінансова криза, за 2 роки японські банки втратили 1,2 млрд доларів. Криза потягнула за собою фінансовий обвал і в інших країнах Азії. У жовтні 1998 р. парламент ухвалив основний пакет із восьми законів про реформу фінансово-кредитної системи під загальною назвою "Закони про фінансове оздоровлення". Того ж року прийнято черговий загальнонаціональний план соціально-економічного розвитку, який визначає головні пріоритети для економіки країни, накреслює способи й засоби їх досягнення. Японія вступила у XXI ст. в неоднозначному становищі. З одного боку — безпрецедентні успіхи в найпередовіших галузях економіки, з іншого — наявні труднощі у фінансовій, соціальній, аграрній сферах. Однак японська економіка має найважливішу перевагу: вона вміє пристосовуватись до умов, що змінюються. Ця обставина неодноразово допомагала країні долати труднощі в попередні роки. У політичній сфері ситуація е стабільнішою. 38 років (з 1955 р. по 1993 р.) Японією керувала ліберально-демократична партія. На три роки вона втратила владу через розкол в її лавах. Вперше в країні було створено коаліційні кабінети, куди, крім ліберальних демократів, увійшли й соціалісти, але вже 1996 р. ліберальні демократи знову повернули собі всю повноту влади і твердо утримують її в останні роки. Правляча партія Японії, як і країна в цілому, вміє пристосовуватися до нових умов. У здійсненні свого зовнішньополітичного курсу Японія прагне налагоджувати рівноправні та взаємовигідні відносини з усіма країнами світу. А от головним стратегічним партнером для Японії впродовж усіх повоєнних років залишалися США.

Після завершення Другої світової війни в Китаї склалася цікава ситуація, коли за владу розпочали боротьбу дві впливові сили: гоміндан і компартія Китаю. Ця боротьба між ними тривала вже протягом 20 років, і лише японська окупація змусила їх тимчасово об'єднатися проти спільного ворога. Після війни боротьба розгорілася з новою силою. За гомінданом і КПК стояли великі держави — США та СРСР, які надавали своїм друзям всіляку допомогу: постачали озброєння, боєприпаси, продовольство, надсилали інструкторів, навчали керівні кадри тощо. Громадянська війна в Китаї тривала з 1946 р. по 1949 р. Спершу перевага була на боці гоміндану, але в середині 1947 р. становище військ Чан Кайші різко погіршилося. До середини серпня комуністи оволоділи майже всією Маньчжурією. Незважаючи на допомогу, яка надійшла від США у квітні 1948 р. в розмірі 570 млн доларів, уряд гоміндану продовжував здавати позиції. У першій половині 1949 р. комуністи захопили Пекін, Шанхай, Нанкін, Гуаньчжоу. Війська гоміндану практично були розгромлені. У вересні 1949 р. в Пекіні відбулася перша пленарна сесія Народної політичної, консультативної ради Китаю (НПКРК). Перебравши функції Всекитайських зборів народних представників (ВЗНП), сесія ухвалила Загальну програму, яка відіграла роль тимчасової конституції КНР. 1 жовтня 1949 р. на площі Тяньаньмень у Пекіні відбулася урочиста церемонія проголошення Китайської Народної Республіки. Однак Чан Кайші 28 лютого 1950 р. поновив за собою титул президента Китайської Республіки. Разом із більшістю членів уряду Чан Кайші вилетів літаком на о.Тайвань, де вже зібралися сотні тисяч його прихильників. На карті світу з'явилася друга китайська держава — Китайська Республіка. Наприкінці 50-х рр. Китай відійшов від погодженого з СРСР курсу і розпочав форсовану індустріалізацію з метою наздогнати передові країни світу. Цей експеримент з ініціативи Мао Цзедуна було названо "великим стрибком" і розпочато 1958 р. "Великий стрибок" повинен був перетворити Китай протягом дуже короткого часу на одну з найбільш економічно розвинених країн світу. Перед народним господарством було поставлено нездійсненні завдання з різкого збільшення виплавки чавуну істалі видобутку вугілля. Якщо в первісному варіанті другого п'ятирічного плану передбачалося вншіавита до кінця п'ятирічки, тобто у 1962 р., 10—12 млн т. сталі, то в затвердженому 1958 р. плані ця цифра сягнула 100 млн т. У країні почалося масове спорудження примітивних доменних печей, що виплавляли крихкий, непридатний для промислового використання чавун. 740 тис. кооперативів було перетворено на 23.6 тис. "народних комун", які за земельною площею і кількістю робочих рук у 20—30 разів переважали кооперативи. У власність комун перейшли всі засоби виробництва з усуспільненням навіть домашньої птиці та посуду. Працю було організовано на основі військової дисципліни. Здійснювався безплатний розподіл продовольства без урахування кількості та якості праці, було ліквідовано ринки у містах і селах, заборонено торгівлю. "Великий стрибок" закінчився повним провалом. Він обійшовся китайському народові у 100 млрд юанів. Промислове виробництво скоротилося, господарські зв'язки було порушено, в деяких регіонах почався голод.

На ліквідацію тяжких наслідків "великого стрибка" було витрачено декілька років. За цей час Мао Цзедун підготував новий експеримент під назвою "культурна революція" (1966—1976 рр.). Під вивіскою "культурної революції" нове покоління прихильників китайського вождя провадило відвертий геноцид колишніх сподвижників Мао, що насмілилися виступити з критикою режиму.

Першими жертвами репресій стали лідери КПК — голова КНР Лю Шаоці, генеральний секретар ЦК КПК Ден Сяопін та ін. Боротьба за вплив і владу між різними угрупованнями діячів "культурної революції" тривала аж до смерті Мао Цзедуна у 1976 р. Загалом "культурна революція" ще більше погіршила економічну ситуацію в країні. Вона обійшлася Китаєві у 500 млрд юанів. Реформи Ден Сяопіна. Наприкінці 70-х рр. до влади в Пекіні повернувся Ден Сяопін, репресований під час "культурної революції". У 1973 р. він був поновлений на верхівці влади, однак 1976 р. знову зазнав переслідувань. Після смерті Мао Цзедуна його реабілітували, і з 1978 р. він став найвпливовішим політичним діячем Китаю, ініціатором і головним архітектором реформ, хоча й не обіймав найвищих посад у КПК і державі. У грудні 1978 р. під його керівництвом було проведено пленум ЦК КПК, який поставив завдання радикальним чином змінити внутрішню і зовнішню політику країни.

Отже, реформи в Китаї почали втілюватись у життя з 1979 р. Першою з них стала перебудова сільського господарства. Кооперативи було розпушено, селяни отримали землю в довгострокову оренду, їм дозволялося реалізовувати більшу частину врожаю за вільними цінами, і лише певну кількість вони здавали державне замовлення. Прибутки селян значно зросли. Держань мулювала сільськогосподарську реформу, зокрема піднявши купівельні ціни на 18 видів продукції села. У 1984 р. врожай; нових у Китаї сягнув 407 млн т — удвічі більше, ніж 1958 р. дозволило не тільки "нагодувати народ", а й перетворити Китай з імпортера продовольства на його експортера. З 1984 р. розгорнулася реформа системи управління держав Ною промисловістю, мета якої — відмова від централізованого директивного плану й перехід до ринкових відносин. На початку 1995 р. 5% державних підприємств працювали за підрядними формами роботи. У березні 1998 р. на сесії вищого законодавчого органу Китаю пролунали такі цифри — в недержавному секторі економіки країни зайнято понад 200 млн. осіб, що на 80 млн більше, ніж на підприємствах і в установах державного сектора. Наприкінці 1993 р. керівництво вдалося до нових реформ, найбільш значних після 1978 р. Ці реформи консолідували, і зміцнили національну валюту, поліпшили податкову систему, яка почала давати більше прибутку, посилили повноваження центрального банку й водночас передбачили велику кількість заходів, що зміцнювали права корпорацій і громадян, право власності. Важливою рисою досить успішних економічних реформ у Китаї є те, що вони здійснюються не "за будь-яку ціну", а супроводжуються підвищенням життєвого рівня населення. З 1979 р. середньорічний приріст прибутків міського населення становив 6,5%, сільського — 8,2%, а обсяг ощадних вкладів населення збільшився в 103 рази. Водночас у перерахунку ВНП на душу населення Китай не входить навіть до гурту перших 50 країн, оскільки його населення становить 1,2 млрд. Отже, економічні реформи в Китаї мають великий успіх. Це пов'язано, насамперед, із бажанням перемін, працелюбністю китайського народу, його талантом, історичним досвідом, поверненням почуття власної гідності, правильною стратегією і тактикою китайського керівництва. Хоча надбудова в країні лишається старою і компартія продовжує відігравати вирішальну роль у політичному житті, економіка Китаю впевнено переходить на ринкові рейки. Сьогоднішній Китай буквально перекреслює уявлення про себе, що склалися наприкінці 1980-х рр. Поголоска про низьку якість китайських товарів широкого вжитку також уже кілька років не відповідає дійсності. Нині країна посідає за обсягом ВВП сьоме місце у світі після США, Японії, Німеччини, Франції, Великої Британії та Італії. На початку 1999 р. валютні запаси КНР сягнули 145 млрд доларів США. Загальний обсяг імпорту й експорту перевищив 324 млрд доларів США. Давалися взнаки негативні явища, викликані до життя ринковим господарством (зловживання владою, корупція, контрабанда, інфляція, соціальна напруженість). Від реформи виграли селяни, дрібні підприємці, торгівці. Становище інших прошарків населення було непевним. Невдоволення відсутністю політичних реформ виплеснулось у потужний рух навесні 1989 р. У столиці було оголошено воєнний стан. У відповідь студенти спорудили барикади на вулицях. На світанку 4 червня 1989 р. 27-й корпус НВА вивів танки на площу Тяньаньмень і в прямому розумінні розчавив сотні маніфестантів. Розпочалися численні арешти. Розстріли відбувалися на місці. Генсека КПК Чжао Цзияна усунули від влади за виявлення нерішучості й поступливості. Його наступником став Цзян Цземінь. Ще однією могутньою країною Азії є Індія. Національно-визвольний рух у цій найбільшій англійській колонії значно посилився після другої світової війни. Керували ним дві партії — ІНК (Індійський національний конгрес), лідером якої був Джавахарлал Неру, і Мусульманська ліга на чолі з Мухаммедом АлІ Джинною. ІНК виступав за збереження цілісності та єдності країни, а Мусульманська ліга вимагала створення незалежної мусульманської держави Пакистан. Англійці намагалися маневрувати, шукали компроміси, щоб якось примирити позиції сторін. Одначе новий віце-король Індії лорд Л. Маунтбеттен після довгих консультацій з лідерами обох провідних партій зрозумів, що примирення неможливе, І в червні 1947 р. з'явився план розділу Індії лорда Маунтбеттена, за яким країну передбачалося переділити за релігійною ознакою на дві держави — Індію (або Індійський Союз) і Пакистан, які мали увійти до складу Британської співдружності націй на правах домініонів. План ліг в основу закону "Про незалежність Індії", прийнятого парламентом Великої Британії. Вивід британських військ було завершено 15 серпня 1947 р. На картах світу з'явилися дві нові держави — Індійський Союз (Індія) і Пакистан. Кордони між новоутвореними державами не відображали особливостей національного складу, географії та історичних традицій, що призводило до збройних конфліктів між Індією і Пакистаном.. Перший з них виник восени 1947 р. у князівстві Кашмір.

Магараджа (князь) Кашміру, за віросповіданням індус, хотів приєднати князівство до Індії, а основна маса населення, мусульмани, — до Пакистану.

У жовтні 1947 р. між Індією й Пакистаном спалахнув збройний конфлікт через Кашмір, що його змогли припинити лише за посередництва ООН. Політика протистояння спричинила переселення мільйонів людей з однієї країни до іншої. За приблизними підрахунками, мігрувало понад 6 млн мусульман і 4,5 млн індусів. Близько 700 тис. осіб загинуло в індусько-мусульманських сутичках. Проти індусько-мусульманської ворожнечі різко виступав Магатма Ганді. Він у черговий раз оголосив голодування на знак протесту. Але позицію Ганді не поділяли екстремісти з обох боків. У січні 1948 р. його було смертельно поранено під час одного з мітингів. Смерть М. Ганді дещо згасила пристрасті, змусила лідерів ЩК та Мусульманської ліги піти на поступки. Протягом 1947—1949 рр. відбулося приєднання 555 індійських князівств (із 601) до домініону Індія, інші увійшли до складу Пакистану. Індійський уряд провів реформу князівств, ліквідувавши чимало з них. 26 листопада 1949 р. було ухвалено нову конституцію Індії. Після набрання чинності конституцією 26 січня 1950 р. країна стала повністю незалежною. За державним устроєм Індія — федеративна республіка. Голова держави — президент, що обирається на 5 років колегією виборців. Найвищий орган законодавчої влади — парламент, що складається з двох палат — Народної палати ( 545 місць) і Ради штатів (250 місць). Уряд Індії — Рада міністрів — формується парламентською фракцією партії, що перемогла на виборах до Народної палати. Фактично прем'єр-міністри та уряд Індії зосереджують у своїх руках значну владу. Судова влада існує окремо, як третя гілка влади. Першим прем'єр-міністром незалежної Індії став Джавахарлал Неру. Курс Дж. Неру в розвитку економіки передбачав створення державного сектора у промисловості, покликаного зайняти чолові позиції. Держава також опікувалася приватним капіталом, який зміцнював свої позиції. Крім того, створювався змішаний сектор, фінансування якого здійснювалося як державою, так і приватними особами (переважно це були підприємства сучасних галузей економіки). Отож, у промисловості було створено три сектори: державний — важка промисловість, енергетика, транспортні засоби, зв'язок; змішаний — сучасні галузі економіки; приватний — легка і харчова галузі. Індустріалізація Індії збіглася з початком НТР у розвинених країнах. Через це Індії, за образним висловам Дж. Неру, "перш ніж навчитися ходити, довелося вчитися бігати". Уряд ІНК докладав великих зусиль для створення в країні сучасних галузей промисловості, що вимагало величезних капіталовкладень, яких хронічно не вистачало. Західні країни, і насамперед Велика Британія і СНІА, надавали Індії свій технічний досвід, кредити, вкладали кошти в індійську промисловість. Конкуренція на індійському ринку змушувала західних підприємців пом'якшувати умови подання допомоги. З 1955 р. почали швидкими темпами розвиватися економічні взаємини між Індією та СРСР. У грудні 1953 р. було підписано першу радянсько-індійську торговельну угоду про радянську участь у будівництві в м. Бхілаї металургійного заводу потужністю 1 млн т сталі на рік із перспективою наступного розширення заводу у 2,5 раза. За роки незалежності Індія досягла великих успіхів у розбудові економіки. З'явилися нові сучасні галузі промисловості — аерокосмічна, приладобудівна, нафтохімічна та ін. Індія виготовляє електронну апаратуру, легкові автомобілі, ліки тощо. В аграрній сфері справи стояли значно гірше. Головна соціальна проблема індійського села — малоземелля основної маси сільських трудівників — вирішувалася з величезними труднощами. Уряд спромігся ліквідувати інститут посередників — замінда-рів. які орендували землю в поміщиків, а потім віддавали її в суборенду селянам, ввести фіксовану орендну плату, в деяких районах викупити частину поміщицьких земель і передати її селянам. Одначе головний зміст аграрної політики ІНК зводився до розвитку великих господарств, які мали б високу продуктивність. У деякому зростанні виробництва зернових певну роль відіграла "зелена революція" — комплекс агротехнічних заходів, пов'язаних із застосуванням високоврожайних сортів культур, штучних добрив, сучасної сільськогосподарської техніки. Втім, "зелена революція" мала обмежений характер. Вона охопила порівняно невелику кількість поміщицьких І заможних господарств, оскільки вимагала значного збільшення капіталовкладень. Зовнішньополітичний курс ІНК в 1947—1964 рр. вирізнявся чіткістю позицій у таких основоположних питаннях, як боротьба за мир, безпеку і співробітництво, протидія агресії, колоніалізму і расизму. Разом із чотирма Іншими країнами Азії (Пакистан, Індонезія, Бірма, Цейлон) Індія стала ініціатором скликання конференції в індонезійському м. Бандунг у квітні 1955 р., в роботі якої взяли участь керівники, урядів 29 держав Азії та Африки.

Бандунзька конференція, на якій провідна роль належала Індії та КНР, виступила від імені більшості населення земної кулі (понад 1,5 млрд душ) на підтримку миру й національної свободи. Дж. Неру і його країна стояли біля витоків руху неприєднання. З ініціативи Індії, Індонезії та Югославії у вересні 1961 р. в Белграді відбулася 1-ша конференція керівників держав та урядів країн, що не приєдналися, в якій взяли участь 25 держав. Одначе серйозних ускладнень зазнали в ті роки відносини з Китаєм. Наприкінці 50 — на початку 60-х рр. КНР висунула претензії на деякі райони в Гімалаях, провадила шовіністичну політику стосовно народів Тибету. Це призвело до втечі з Тибету "живого бога" всіх буддистів далай-лами до Індії. Підтримка далай-лами індійським урядом погіршила відносини між державами. Спалахнув збройний конфлікт. Китайські війська захопили частину індійської території в Гімалаях. Ці негаразди згубно вплинули на стан здоров'я Дж. Неру, і в травні 1964 р. він помер. Зі смертю Дж. Неру завершилася ціла епоха в житті незалежної Індії. Більшою мірою, ніж будь-хто Інший, Неру був творцем політичної системи країни та її зовнішньої політики. Після смерті Дж. Неру 1964 р. прем'єр-міністром Індії став Лал Бахадур Шастрі. У своєму першому виступі по радіо він заявив, що його уряд неухильно йтиме курсом Дж. Неру. Однак у січні 1966 р. Шастрі несподівано помер від серцевого нападу. Незважаючи на протидію опозиції на чолі з М. Десаї, третім прем'єр-міністром незалежної Індії стала Індіра Ганді, дочка Дж. Неру. Уряд І. Ганді розумів необхідність рішучих соціально-еконо-мічних реформ. Перша програма їх здійснення передбачала націоналізацію банків і системи загального страхування, поступове переданий до рук держави експортної та Імпортної торгівлі, організацію кооперативної торгівлі товарами широкого вжитку в містах і сільській місцевості, встановлення обмежень на міське землеволодіння, якнайскоріше здійснення земельної реформи, скасування пенсій і привілеїв князів. Світова енергетична криза середини 1973 — початку 1974 рр. призвела до кількаразовою збільшення витрат на імпорт нафти, за рахунок якої покривалися 2/3 потреб Індії у цьому виді сировини. Стався різкий спад виробництва в енергетиці, що, своєю чергою, негативно позначилося на промисловості. Тривали зростання цін та інфляція. Сільському господарству завдала тяжкого лиха страшна посуха, що тривала чотири роки поспіль. Падав і без того невисокий життєвий рівень населення. Незважаючи на оголошений урядом І. Ганді курс на досягнення економічної самостійності, Індія мусила знову вдатися до солідних іноземних позик. В умовах економічної кризи наростав спротив опозиції. За цієї ситуації уряд вдався до екстраординарних заходів: 26 червня 1975 р. оголосив надзвичайний стан у країні. Тим часом опозиція консолідувала свої сили. Депутати парламенту від правих партій об'єдналися в одну фракцію, що дістала назву "Джаната фронт", перетворену потім на "Джаната парті" (Народна партія). На виборах до парламенту, що відбувались у березні 1977 р., більшість місць (270) отримали представники "Джаната парті", а ІНК здобула лише 153 місця. Відтак було сформовано уряд "Джаната парті" на чолі з Морарджі Десаї. Скінчилася 30-річна епоха перебування при владі ІНК. Поразка ІНК призвела до його остаточного розколу. На початку 1978 р. І. Гандіоголосила про створення нової партії, названої Гї ім'ям, — Індійський національний конгрес (Індіри), що стояв на позиціях М. К. Ганді та Дж. Перу. На позачергових виборах до народної палати в січні 1980 р., викликаних урядовою кризою, ІНК(І) досяг значного успіху, отримавши 2/3 мандатів. Ін діра Ганді після 33-місячної перерви знову стала на чолі уряду, який продовжив курс реформ ліво-центристського напрямку. Одначе, крім економічних проблем, які поступово вирішувались, в Індії ще існують проблеми етнічні та релігійні. Сепаратистські течії використовують їх у своїх цілях, зокрема вони прагнуть перетворити окремі регіони країни на самостійні держави. Ця проблема залишається чи не найголовнішою для Індійського уряду. Так, сикхи прагнуть створити незалежну державу Халістан на території Пенджабу (північно-західнз частина Індії). Вони, закликали до розчленування Індії, тероризували населення, вбивали небажаних їм політичних і громадських діячів, провокували зіткнення між різними релігійними громадами. Сикхи були організаторами низки диверсій на залізницях, індійських авіалайнерах. Спроби переговорів з їхнім керівництвом результатів не принесли, хоча індійський уряд готовий був піти на деякі поступки. Більше того, навесні 1984 р. вони захопили