С датчиком скорости (Векторное управление). 28 страница

1. Створення справжнього коаліційного уряду. В Румунії та Болгарії він протримався лише кілька місяців (у Болгарії — до січня 1945 р., а в Румунії — до лютого 1945 р.). В Угорщині він зберігав владу до весни 1947 р., а в Чехо-Словаччині — до лютого 1948 р." На цьому етапі було здійснено низку перетворень у різних сферах. Ліквідовувалися фашистські партії та організації, поновлювалася дія демократичних конституцій, почали функціонувати парламенти, створювалися нові органи місцевого управління — національні комітети або ради. До певного часу зберігалася монархічна форма правління (у Болгарії, Румунії, Югославії).

"Другий етап — створення формально коаліційного уряду, в якому вся влада фактично належала комуністам". На цьому етапі в усіх країнах, крім Болгарії, де ця проблема вже була вирішена, ліквідовувалося поміщицьке землеволодіння. Націоналізації підлягали найбільш значні підприємства й банки, одначе питання про ліквідацію приватної власності взагалі ще не ставилося. Вилучалася на користь держави власність фашистів та їхніх поплічників. Здійснювалися соціальні реформи з метою поліпшення життя у післявоєнних містах і селах, розширювалися можливості для здобуття освіти і користування культурними цінностями. Компартії прагнули розширити соціальну опору для майбутніх виборів. Водночас ущемлювалися права буржуазних і дрібнобуржуазних партій, які змушені були перейти в опозицію, а їхніх лідерів, котрі не емігрували, заарештовували. Проте до 1947 р., незважаючи на військову і політичну присутність СРСР у Східній Європі, зберігалася можливість розвитку політичної та економічної системи, що припускала у певних межах політичний плюралізм, багатопартійність, різноманітність форм власності. Це був такий собі період демократії. Лідери комуністичних партій східноєвропейських країн тоді вважали, що. процес побудови соціалізму буде тривалим, еволюційним, без застосування насильства. Але події 1947 — 1948 рр. круто змінили ситуацію. Поразка комуністів на виборах в Угорщині, перенесення виборів у Польщі на 1947 р. через недостатньо сильну позицію компартії стривожили Кремль, де намагалися прискорити перехід влади до комуністичних лідерів. З метою утримання цього процесу під своїм контролем СРСР створив у вересні 1947 р. Інформаційне бюро дев'яти комуністичних партій (СРСР, Польщі, Болгарії, Чехо-Словаччини, Угорщини, Румунії, Югославії, Франції та Італії). На першому його засіданні А. Жданов заявив про можливість приходу комуністів до влади у країнах Східної Європи і про те, що вони можуть розраховувати на підтримку СРСР. Отже, третій етап установлення комуністичного режиму — "це створення власне комуністичного уряду (восени 1947 р. — в Болгарії та Румунії, в лютому 1948 р. — в Чехо-Словаччині, в березні 1948 р. — в Угорщині”). Відтоді у східноєвропейських країнах реалізувався ленінський план будівництва соціалізму, тобто розпочалися індустріалізація і кооперація сільського господарства. Колективізація мала примусовий, насильницький характер. Усі методи й форми колгоспного будівництва в СРСР переносились у ці країни. Практично в кожній із них склалися культи власних вождів — Б. Берута (Польща), К. Готвальда (Чехо-Словаччина), М. Ракоці (Угорщина) та ін. Отож, у більшості країн Центральної та Південно-Східної Європи наприкінці 40-х рр. запанував державний устрій тоталітарного типу, влаштований на радянський копил. Цей устрій одразу ж був приречений на перманентні соціально- політичні кризи. Свій вплив у країнах Східної Європи СРСР намагався закріпити укладенням серії міжнародних політичних угод. 25 січня 1949 р. Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, СРСР і Чехо-Словаччина проголосили створення Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) для спільного розв'язання економічних проблем у зв'язку з розколом Європи, координації народногосподарських планів, реалізації спільних проектів (завод "Ікарус", газо- та нафтопроводи і т. ін.). У лютому до РЕВ приєдналась Албанія, а потім і Монголія. РЕВ у різні часи співробітничала з Кубою, В'єтнамом, Югославією, Анголою, Іраком, Мексикою, Нікарагуа, Мозамбіком, Ефіопією, Афганістаном, НДРЙ на основі окремих угод. Одначе створення РЕВ не виправдовувало надій її учасників з розвитку інтеграції та економічного співробітництва. У відносинах усередині РЕВ переважала торгівля, причому країни Східної Європи отримували вельми пільгові умови на торгові відносини з СРСР. Радянський Союз постачав до Східної Європи насамперед природні ресурси. РЕВ припинила діяльність 1991 р. У 50-ті рр. у країнах Східної Європи почала наростати внутрішня нестабільність, зумовлена кількома причинами. По-перше, смерть Сталіна 1953 р. і початок "відлиги" в СРСР привели до деякої лібералізації політичного курсу керівництва країн регіону. По-друге, індустріалізація за радянським взірцем, що здійснювалась у країнах Східної Європи, призвела до значного погіршення матеріального становища насамперед селянства, оскільки основні капіталовкладення спрямовувались у промисловість. А втім, становище робітників І службовців, як засвідчили події у Польщі та НДР, було не набагато кращим.

По-третє, економічні реформи у 50-ті рр. практично зводилися нанівець догматичним втручанням вищого партійного керівництва, що призводило до авантюристичної політики у сфері економіки. По-четверте, на вияв внутрішньої нестабільності вплинули успіхи країн Західної Європи у відновленні економіки в післявоєнний період. Про зміни, що відбувались у ФРН, Італії, Франції, добре знали у Східній Європі, і ця обставина значно посилювала невдоволення комуністичними режимами. Найяскравішими проявами цього невдоволення були події 1956 р. в Польщі та Угорщині. В Угорщині справа дійшла до антитоталітарної революції, яку було придушено за допомогою військової сили. Після подій у Польщі та Угорщині керівництво країн Східної Європи мусило змінити політику, щоб усунути найголовніші причини невдоволення. Було припинено масові репресії та проведено часткову реабілітацію їхніх жертв. Відбувалася лібералізація у сфері культури, ідеології, освіти; поширювалися контакти Із західними країнами.

На початку 60-х рр. у більшості країн регіону було зроблено спроби провести економічні реформи. Не відмовляючись від наріжних принципів економічної системи соціалізму (пріоритет держави в економіці, планово-адміністративна система управління і розподілу матеріальних благ тощо), передбачалося надати підприємствам відносну економічну самостійність. Проте, зберігаючи державну власність, партійно-бюрократична номенклатура забезпечувала можливість повного підкорення всіх сфер життя своїм інтересам. У другій половині 60-х рр. (а інколи й дещо раніше) резерви, що забезпечували можливості екстенсивного розвитку країн Східної Європи, виявилися значною мірою вичерпаними, що мало наслідком падіння прибутку та уповільнення темпів розвитку економіки. Криза у Чехо-Словаччині (1968—1969 рр.), або "'Празька весна", стала одним із найважливіших і доленосних періодів для народів Східної Європи у повоєнні часи. Загальна криза тоталітарного режиму проявилась і в Польщі в подіях 1968 і 1970 рр. У Югославії на тлі загострення економічних проблем на початку 70-х рр. посилилися диспропорції в розвитку Словенії та Хорватії, з одного боку, та інших югославських республік — з іншого. Поглибилися національні протиріччя. Учасники заворушень у Хорватії в листопаді 1971 р. виступали з вимогами відокремлення республіки від СФРЮ. Після поразки "Празької весни", подій у Польщі, Югославії почалося посилення тоталітарних режимів у Східній Європі. Економічні реформи практично зупинилися, ринкові відносини, що зароджувались, або ліквідовувались, або вкрай обмежувались. Активізувався дисидентський рук. Відставання Від розвинених країн Заходу зростало. Дня придушення невдоволення правлячі компартії зміцнювали армії, органи внутрішніх справ, держбезпеки. Росія. На першому з'їзді народних депутатів РРФСР 12 червня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет, яка проголосила, що вся повнота влади на території Росії належить її державним органам. У Декларації говорилось про "прагнення створити демократичну правову державу".

З Декларації про державний суверенітет РРФСР:

1. РРФСР є суверенна держава, створена народами, які історично об'єднались в ній.

2. Суверенітет РРФСР - природна і необхідна умова існування державності Росії...

3. Носієм суверенітету і джерелом державної влади РРФСР є її багатонаціональний народ.

4. Державний суверенітет РРФСР проголошується в ім'я вищої цілі - забезпечення кожної людини невід'ємним правом на відповідний життєвий рівень, на вільний розвиток і користування рідною мовою, а кожен народ - на самовизначення в обранні ним національно-державних і національно-культурних форм.

5. Для забезпечення політичних, економічних і правових гарантій суверенітету РРФСР встановлюється:

- повна влада РРФСР при вирішенні всіх питань державного і суспільного життя...;

- верховенство Конституції і Законів РРФСР на всій території РРСФР...;

- виключне право народу на володіння, використання і розпорядження національними багатствами Росії;

- повноважне представництво РРФСР в інших союзних республіках і за кордоном...

Посада президента РРФСР була затверджена за підсумками референдуму, проведеного 17 березня 1991 р. (одночасно з всесоюзним референдумом про відновлення і збереження СРСР). Перші вибори президента відбулись 12 червня 1991 р. На виборах переміг Б. Єльцин.

В основу державної політики Росії в кінці 1991 р. були покладені три головні фактори:

1. Демонстративний розрив з минулим (який зводився до розвалу СРСР і спрощеного антикомунізму).

2. Безсумнівний особистий авторитет і престиж Б. Єльцина.

3. Розрахунок на швидкий успіх радикальних економічних реформ.

Початок радикальних перетворень, а особливо скасування 6 ст. Конституції СРСР (1990 р.) дали могутній поштовх до формування багатопартійної системи.

Особливості:

1. Значна кількість партій і рухів (понад 100).

2. Нечисленність і нестабільність партій.

3. Формування партій під певного лідера.

4. Найбільш сильні і багаточисельні ліві і націонал-патріотичні партії.

Вирішальною подією у становленні нової Росії став серпневий заколот у Москві 1991 р. Тільки завдяки рішучим діям Єльцина, який оголосив заколот злочином, і згуртованості москвичів вдалося без значних жертв подолати заколотників. Ці події зробили Єльцина "першою людиною" в країні, і він в умовах розпаду Союзу зробив рішучий крок до цивілізованого "розлучення". Ставши повністю суверенною і незалежною державою, Росія відразу взяла курс на радикальні ринкові реформи, які пов'язують з іменем прем'єр-міністра Росії Є.Гайдара.

Мета реформ:

1. Лібералізація цін, відмова від їх державного регулювання, ліквідація "економіки дефіциту", насичення прилавків товарами.

2. Фінансова стабілізація, знищення інфляції шляхом скорочення державних витрат.

3. Лібералізація зовнішньої торгівлі.

4. Стимулювання структурної перебудови в промисловості шляхом використання ринкових механізмів.

5. Створення стійкої національної валюти, досягнення її конвертованості.

6. Приватизація промисловості, землі. Створення класу власників.

7. Аграрна реформа (становлення приватного фермерства; перетворення колгоспів, радгоспів у господарства, здатні адаптуватися до ринкових умов; створення кооперативів і зміцнення селянських господарств).

Наслідки реформ:

1. Лібералізація цін.

2. Інфляція. Зростання цін. Насиченість прилавків товарами.

3. Зростання експорту (за рахунок сировини).

4. Зростання зовнішньої заборгованості.

5. Спад виробництва.

6. Хронічна затримка з виплатою заробітної плати.

7. Зростання безробіття.

8. Зростання кримінальної злочинності.

9. Падіння життєвого рівня значної частини населення та стрімке збагачення невеликої меншості.

10. Соціальне розшарування населення. Створення класу власників. Загострення соціальних протиріч.

11. Приватизація значної кількості підприємств.

12. Кризові явища науки, культури, освіти.

Проти реформаторського курсу Гайдара відразу виникла опозиція, яку очолили голова Верховної Ради Російської Федерації Хасбулатов і віце-президент Руцькой. їхніми союзниками виступили націонал-патріоти, які мріяли про відродження імперії, та прокомуністичні сили. Антиреформатори згуртували навколо себе більшість депутатів ВР і почали обмежувати повноваження президента. Перше серйозне зіткнення відбулось на VII з'їзді народних депутатів РФ (1-11 грудня 1992 p.), після якого Гайдар пішов у відставку. Новим головою уряду став В.С.Черномирдін.

Після деякого затишшя політична боротьба між гілками державної влади РФ розгорілась з новою силою. 20 березня 1993 р. Єльцин у телевізійному виступі різко охарактеризував дії Верховної Ради і З'їзду народних депутатів Рф, які, на його думку, заважали продовженню реформ. У відповідь на це законодавча влада терміново скликала позачерговий З'їзд народних депутатів, де було поставлене питання про усунення президента від влади. Але імпічменту не вийшло. Противники президента не набрали потрібної кількості голосів. Тоді було прийнято рішення про проведення 25 квітня 1993 р. референдуму, на який виносились питання про довіру президенту і Верховній Раді Російської Федерації. На референдумі більшість голосів було подано за переобрання Верховної Ради, ніж президента. Отже, населення підтримало курс ринкових реформ. Розуміючи, що протистояння ВР і президента може призвести до двовладдя в країні, Єльцин 21 вересня 1993 р. у "Зверненні до громадян Росії" повідомив, що підписав Указ "Про поетапну конституційну реформу в РФ", у відповідності з якою розпускалась Верховна Рада, і призначались вибори в новий представницький орган влади - Федеральні збори. У відповідь Верховна Рада РФ зібралась на термінове засідання, а віце-президент О.Руцькой кваліфікував дії Єльцина як державний переворот і заявив, що приймає на себе повноваження президента. Заклики громадськості до мирного вирішення конфлікту шляхом одночасних виборів парламенту і президента властями не були почуті. Лідери непримиримої опозиції вивели своїх збройних прихильників на вулиці Москви. Президент ввів у Москву війська, які придушили виступ опозиції. Центр опозиції - будинок Верховної Ради Російської Федерації ("Білий дім") був розстріляний з танків, а потім був взятий штурмом. Лідери опозиції були заарештовані. Придушивши виступ опозиції, Єльцин здійснив конституційну реформу. 12 грудня 1993 р. на референдумі була прийнята нова Конституція РФ і одночасно були проведені вибори у вищий представницький і законодавчий орган - Федеральні збори, які складаються з двох палат - Ради Федерації і Державної думи. У виборах активну участь брали лідери опозиції і лідери ГКЧП, які були амністовані. Відносну більшість місць у Федеральних зборах посіли представники Ліберально- демократичної партії Росії (ЛДПР) на чолі з Жириновським, комуністи і націонал- патріоти. Демократичні сили були представлені незначною кількістю депутатів. У 1995 р. відбулись чергові вибори в Державну думу, на яких більшість набрали комуністи на чолі з Г.Зюгановим, друге місце посіла ЛДПР, третє - урядовий блок "Наш дом Россия", четверте - демократи. За новою Конституцією значно розширились повноваження президента, що дало йому право діяти відносно самостійно, не рахуючись з думкою Федеральних зборів. Болючою проблемою сучасної Росії є відносини з суб'єктами федерації, деякі з них проявляють сепаратистські тенденції. Прагнення зберегти єдність Росії призвело до трагеді . в Чечні в якій у 1992 р. утвердився режим Джохара Дудаева. Він повів політику за вихід зі складу Росії і створення незалежної держави Ічкерії. У грудні 1994 р. російське керівництво після невдалої спроби розпалити в республіці громадянську війну і привести до влади сили, лояльні Росії, вдалось до збройної інтервенції. Інтервенція, задумана як поліцейська акція, вилилась у тривалу війну. її жертвами стали понад 50 тис. осіб. Загони чеченців чинили впертий опір федеральним військам. Спроби мирним шляхом подолати конфлікт не мали успіху.

Бойові дії спалахнули у різних районах Чечні і навіть за межами республіки. На початку 1996 р. Б.Єльцин оприлюднив програму мирного вирішення чеченської кризи. Російське керівництво погодилось на прямі переговори з Д.Дудаєвим, від чого раніше відмовлялось. Д.Дудаєв загинув від прямого ракетного удару. Акція в Чечні стала ніби попередженням іншим суб'єктам Федерації, що Кремль ніколи не дозволить їм вийти зі складу Росії. Війну в Чечні засудили російські демократи. Росії довелось вивести війська з Чечні. Розв'язання чеченського конфлікту відкладено на майбутнє. Крім відносин з суб'єктами федерації, в Росії гострою залишається економічна проблема. Влітку 1998 р. її вразила фінансова криза, яка потягла за собою інфляцію, новий спад виробництва, масове розорення приватних підприємств, особливо банків. З кризою не зумів впоратись новообраний уряд на чолі з О.Кірієнко, він був замінений на посаді прем'єр-міністра Євгеном Примаковим. Азербайджан. Серед країн, що утворились на території колишнього СРСР, Азербайджан поставив своєрідний рекорд за кількістю державних переворотів і заколотів. Така нестабільність пояснювалась боротьбою різних політичних сил, які спирались на закордонних покровителів. Основне, навколо чого йшла боротьба, це нафта. Політична боротьба посилювалась міжнаціональним конфліктом між вірменами і азербайджанцями, який вилився в тривалу війну 1988-1994 pp. Перебудова в СРСР сприяла виникненню в Азербайджані національного руху, який оформився в Національний фронт Азербайджану. НФА став в опозицію до існуючого комуністичного І режиму. НФА об'єднав у своїх рядах весь спектр націоналістичних сил - від поміркованих до радикальних. Демократичні процеси, започатковані в СРСР, дали змогу НФА взяти участь у парламентських виборах 1990 р. НФА мав настільки сильну підтримку, що комуністичні лідери втратили ! контроль над ситуацією. Небажання комуністів поступитися владою призвело до того, що у НФА гору взяли радикальні елементи, які стали ініціаторами низки акцій: - восени 1989 р. був ініційований страйковий рух; - силовий тиск на владні структури республіки; - ініційовано знищення прикордонних загорож і укріплень на кордоні з Іраном. Спроба Москви врегулювати проблему шляхом переговорів між конфліктуючими сторонами не мала успіху. Напруга наростала з кожним днем. Масло в огонь підливала ворожнеча між ] вірменами і азербайджанцями. 20 лютого 1988 р. сесія Ради народних депутатів Нагорно-Карабахської автономної області, в і якій проживало 98% вірмен, звернулась з проханням до Верховної Ради СРСР передати НКАО в склад Вірменії. На початку грудня в Баку почались погроми помешкань вірмен. Через три дні після завершення погромів і евакуації вірменського населення в Баку введено війська під приводом захисту... вірмен. У місті розпочались бої між військами і загонами НФА. Про справжню мету цієї збройної акції згодом висловився маршал Язов: знищити структури НФА, що і було досягнуто. На парламентських виборах 1990 р. в умовах надзвичайного стану, перемогли комуністи. Президентом Азербайджану став і А.Муталібов. Протриматись при владі йому вдалось до лютого і 1992 р.

Розпад СРСР позбавив комуністів основної опори - армії, і на виборах в лютому 1992 р. переміг НФА. Президентом країни був обраний А.Ельчібей. Була розпущена Верховна Рада республіки. Влада передана мінімеджлісу (національна рада з 50 осіб). Комуністи не змирились з поразкою і 15 травня 1992 р. прихильники Муталібова повернули його до влади. Правив він країною лише до ранку 16 травня. НФА, повернувшись до влади, взяв курс на зближення з Туреччиною і з іншими ісламськими державами. Був розроблений контракт з західними нафтовими компаніями про розробку покладів нафти на шельфі Каспійського моря. Прихильники Муталібова вдались до державного перевороту з метою усунути Ельчібея. 4 червня 1993 р. командуючий азербайджанськими військами в Карабасі полковник С.Гусейнов у місті Гянджа підняв заколот і направив війська в Баку. Ельчібей, позбавлений підтримки військових, залишив Баку. В той час, як на Баку рухались загони Гусейнова, владу в столиці перехопив Гейдар Алієв, колишній керівник Комуністичної партії Азербайджану. Гусей нову залишилось вступити в союз з Алієвим. Але цей союз був неприродним. Восени 1993 р. Г.Алієв підписав нафтовий контракт, що відразу викликало заколот, центром якого стала знову Гянджа і очолив його знову Гусейнов. На цей раз заколот було придушено. Алієв закріпився при владі. Прийшовши до влади, Алієв здійснив кроки, які забезпечили йому підтримку населення:

- були припинені бойові дії з Вірменією і переведено конфлікт в режим дипломатичних переговорів;

- продовжувались ринкові реформи;

- Азербайджан вступив в СНД;

- почав здійснюватись проект по видобутку і транспортуванню каспійської нафти.

Таджикистан. Після розпаду СРСР боротьба за владу в Таджикистані теж набрала трагічних форм. Першим президентом країни було обрано колишнього секретаря ЦК Компартії Таджикистану Рахмона Набієва. Він був виходець з Ходжента (колишній Ленінабад), однієї з найрозвинутіших областей. Його підтримував також кулябський клан. Демократичні та економічні перетворення в Росії мали значний вплив на формування демократичної опозиції курсу Набієва на збереження в завуальованому вигляді радянських порядків. В менш розвинутих районах країни формувалась ісламська опозиція, яка спиралась на підтримку афганських таджиків. У травні 1992 р. опозиція організувала безперервний мітинг на центральній площі в Душанбе. Під тиском демонстрантів було заборонено Комуністичну партію, демонтовано пам'ятник Леніну, таджицька мова оголошена державною. Прихильники Набієва організували паралельний мітинг. За короткий час політичне протистояння переросло в криваву різанину. Коли зневірені люди прийшли до Набієва, їх зустріли танки російської 201-ї дивізії. Зрештою Набієв погодився піти у відставку і видав указ про створення коаліційного уряду. Але мир не наступив. Ситуація вийшла з-під контролю. Ходжентські і кулябські клани утворили Народний фронт на чолі з С.Сафаровим. У країні розпочалась громадянська війна. Тим часом в опозиції відбувся розкол. У липні 1992 р. в Хорозі була підписана угода про припинення вогню, але вона була зірвана бойнею в кишлаках Саріпулі Курган-Тюбинської області. Через деякий час загони НФ захопили місто Курган-Тюбе. Для врегулювання конфлікту ворогуючі сторони при посередництві Москви сіли за стіл переговорів. 24 жовтня 1992 р. спікер парламенту С.Канджаєв зі своїми загонами пішов на Душанбе і захопив владу в місті. Він не був підтриманий і заколот провалився.

У цей час в Ходженті було скликано XVI сесію Верховної Ради, на якій спікером парламенту обрано Емомалі Рахмонова, який одночасно очолив НФ. НФ і опозиція уклали мир. Душанбе, який знаходився в руках опозиції, чекав нового уряду. Рахманов увійшов у Душанбе за допомогою танків. Опозиція була розгромлена. Бої були кривавими і супроводжувались звірствами з обох боків: загинуло понад 20 тис. осіб, 350 тис. змушені були емігрувати в Афганістан. Нова влада заборонила всі політичні партії, крім комуністичної. Були закриті всі опозиційні журнали і газети. Опозиціонери були оголошені карними злочинцями. Зазнавши поразку, опозиція не склала зброю. Домінуюче становище в ній зайняли фундаменталісти на чолі з Саїд Абдуллою Нурі. Отримавши матеріальну і збройну допомогу від афганського уряду і деяких ісламських країн, вони розпочали партизанську війну на території Таджикистану. Основний тягар боротьби з загонами опозиції ліг на російських прикордонників, які охороняють таджико-афганський кордон. На теперішній день загони опозиції перетворились на добре озброєну і навчену армію, яка може розгорнути широкомасштабні дії. Таджицький уряд, зрозумівши, що ігноруючи опозицію, він втягує країну у жорстоку громадянську війну, в якій не має шансів виграти, вступив у переговори з опозицією, прагнучи одночасно до легімітації свого режиму. В 1995 р. були проведені вибори, на яких перемогу одержав Рахмонов. Рахмонову вдалось здійснити прорив на дипломатичному фронті, його визнало кілька ісламських країн (Іран, Пакистан). Таким чином, у Таджикистані в боротьбі за владу перемогли прокомуністичні сили, які утримуються при владі значною мірою завдяки підтримці Москви. Країна весь час знаходиться на грані громадянської війни. Заколоти, збройні рейди опозиції, повний економічний хаос стали звичайним явищем. Демократичні процеси в СРСР мали значний вплив на Грузію. Почалось формування опозиційних рухів, в яких домінували антикомуністичні настрої. У квітні 1989 р. відбулась демонстрація в Тбілісі під демократичними гаслами. Проти демонстрантів були кинуті війська. Це призвело до посилення антикомуністичних настроїв. На виборах 1990 р. переміг альянс "Круглий стіл - Вільна Грузія". На перших президентських виборах президентом було обрано Звіада Гамсахурдію, письменника, колишнього дисидента. Гамсахурдія взяв курс на розбудову незалежної унітарної Грузії. Почалось створення власної армії - національної гвардії. Проти такого курсу виступили національні меншини (осетини, абхази і т.д.), союзне, а згодом і російське керівництво. Першим актом на шляху до створення унітарної держави стало скасування автономії Південної Осетії, в якій панували сепаратистські настрої і прагнення об'єднатися з Північною Осетією, яка знаходилась у складі Росії. Така акція призвела до напруги у відносинах між осетинами і грузинами, а згодом і до початку бойових дій. Основним місцем боїв став адміністративний центр Південної Осетії - місто Цхінвалі. Для припинення цього конфлікту в район протистояння були введені радянські війська, які вперше були використані у миротворчій місії. Поступово етнічне протистояння перекинулось в Абхазію, де сепаратистські рухи почались ще в 1988 р. На чолі абхазьких сепаратистів став Ардзерба, голова Верховної Ради Абхазії. Поряд з національними проблемами Грузію вразили і економічні негаразди. Не маючи змоги справитись з проблемами, Гамсахурдія вдався до диктаторських методів правління: заборонялася критика в його адресу, обмежувались демократичні свободи. Проти опозиції застосовуються силові методи. У відповідь опозиція переходить від мирних методів боротьби до збройної протидії. Значний вплив на події в Грузії справив серпневий заколот 1991 р. у Москві. Лідери ГКЧП пред'явили ультиматум Гамсахурдії про негайний розпуск Національної гвардії. Наляканий можливістю збройної акції проти Грузії Гамсахурдія прийняв ультиматум. Але командуючий Національною гвардією Грузії Кітовані відмовився виконати указ президента. Так стався розкол у таборі "звіадистів". Придушення заколоту у Москві не призвело до припинення протистояння в Грузії. Опозиційні сили у грудні 1991 р. здійснили заколот проти Гамсахурдії. У Тбілісі розпочались бої. Майже місяць опозиція намагалась захопити Будинок уряду, де перебував Гамсахурдія. У січні 1992 р. він втік до Західної Грузії, де сформував загони своїх прихильників. У Грузії розпочалась громадянська війна. Тим часом Абхазія фактично відділилась від Грузії. Державна рада, яка прийшла до влади в Тбілісі, не мала авторитетного загальнонаціонального лідера. Всі її члени були у віці до ЗО років і схилялись до екстремістських дій. Політика Державної ради принципово не відрізнялась від політики Гамсахурдії. Грузія відмовлялась від вступу в СНД, була вороже настроєна до Росії; у внутрішній політиці проводила репресії проти "звіадистів" і прагнула відродити єдину і неподільну Грузію. Економіка країни була у повному розвалі: розпочалась небачена інфляція, не вистачало предметів першої необхідності, продуктів харчування. Щоб підняти авторитет нового державного органу, Головою ради був запрошений М.Шеварднадзе, колишній міністр закордонних справ СРСР. Прагнучи подолати сепаратистські рухи, Державна рада вдалась до збройних акцій проти Абхазії. У лютому 1992 р. був здійснений перший похід проти Абхазії. Дійшовши до річки Псою, загони під керівництвом Каркарашвілі через два тижні повернулись до Грузії. Ця акція залякування мала зворотний результат. В Абхазії при підтримці Росії посилено озброювались і створювали збройні формування. Літом 1992 р. Грузія отримала зброю колишніх радянських військ, розташованих на її території, і 14 серпня 1992 р. розпочала війну проти Абхазії. Грузинські війська оволоділи містом Сухумі і підійшли впритул до міста Гудаути. Загони абхазців чинили впертий опір. На їх боці воювали найманці з Росії, Чечні. "Абхазький батальйон" на чолі з Басаєвим відіграв вирішальну роль у розгромі грузинських військ. Абхазькі війська, в яких з'явились авіація і важка зброя, на початку 1993 р. перейшли в наступ, влітку захопили місто Сухумі і витіснили грузинські війська з Абхазії. Поразкою вирішили скористатись прихильники Гамсахурдії, які активізували свої дії на заході Грузії, але були остаточно розгромлені. Гамсахурдія перебрався в Чечню, де згодом загинув за нез'ясованих обставин. Шеварднадзе зрозумів, що єдиний спосіб вийти з скрутного становища – це позбавити Абхазію підтримки Росії. Він дав згоду на вступ Грузії в СНД і розпочав переговори про розміщення російських баз в Грузії, згодом була укладена угода про творення 4 російських баз. Росія, домігшись свого, примусила Абхазію піти на мирні переговори з Грузією. На зустрічі лідерів країн СНД у грудні 1995 р. було прийнято рішення про введення економічних санкцій проти Абхазії. її лідери, опинившись в складному становищі, зробили відчайдушний крок - проголосили незалежність Абхазії. Але її ніхто не визнав. Абхазії залишилось одне: погодитись на перебування у складі Грузії на правах автономії, як це пропонував уряд в Тбілісі. Розправившись с опозицією і заручившись міжнародною підтримкою своїх дій, Шеварднадзе повів боротьбу за укріплення влади і наведення в країні порядку. Після низки кадрових переміщень Шеварднадзе усунув своїх конкурентів, зумів приборкати злочинні угруповання. Розпочалось проведення радикальних економічних реформ. Була розроблена і прийнята нова Конституція. Восени 1995 р. Шеварднадзе обрано президентом. У Грузії встановилась довгоочікувана стабільність. Однак двічі на президента країни було вчинено замах. Це свідчить, що в нинішніх керівників Грузії є серйозні противники. Вірменія. В скрутному становищі перебувала Вірменія. Знаходячись в оточенні конфліктуючих сторін, вона опинилась в ізоляції, їй довелося вести виснажливу війну з Азербайджаном, через який проходять шляхи сполучення з країнами СНД. У цій війні Вірменія зуміла оволодіти 1/10 частиною Азербайджану. Значну допомогу країні надала вірменська діаспора, що допомогло їй вистояти у скрутні часи. Першим президентом країни став Леон Тер-Петросян. Після урядової кризи 1998 р. він змушений був піти у відставку. Новим президентом Вірменії обрано Роберта Кочаряна. Молдова. Обраний президентом Республіки Молдова Мірча Снєгур став на шлях створення незалежної держави. Проте частина націонал-радикалів вимагала приєднання Молдови до Румунії. Така перспектива лякає російське і українське населення, що компактно проживає на лівобережжі Дністра, яке колись належало Україні і було передане до складу Молдови за наказом Кремля. Тут зосереджено основний енергетичний і промисловий потенціал Молдови. Населення Придністров'я побоюється примусової румунізації, якщо здійсняться плани націонал-радикалів. На емоціях придністровців зіграли деякі проросійські політики. Вони штучно нагнітали антимолдовські настрої на Придністров'ї, особливо після прийняття закону про мови, який вимагав від посадових осіб знання державної молдовської мови. У розпорядженні лідерів Придністров'я виявилися великі кошти, на які вони почали формувати загони озброєних гвардійців і протиставляти їх молдовській поліції. Коли кишинівський уряд спробував відновити у Придністров'ї законну владу, гвардійці вчинили опір. Була проголошена Придністровська Молдовська Республіка. Її лідери вимагали від Кишинева визнання своєї республіки, а також гарантій, що в разі приєднання Молдови до Румунії Придністров'я зможе самостійно вирішити свою долю. Спроби Молдови силою ліквідувати незаконну республіку призвели до тяжких запеклих боїв, що тривали весну і літо 1992 р. Загинуло понад 600 осіб. У цій ситуації Росія, знаючи про проросійські настрої у Придністров'ї, використала 14-ту армію, щоб розвести ворогуючі сторони. Російські війська припинили кровопролиття, але залишилися на придністровській території. В 1995 р. Снєгур домігся підписання угоди з Росією про їх виведення з території молдовської держави, а в 1997 р. за посередництва Росії і України було підписано угоду стосовно Придністров'я. Молдова зберегла територіальну єдність. Спільно з придністровцями проти входження до складу Румунії виступила одна з етнічних груп Молдови - гагаузи. Цей невеликий народ поділений державними кордонами між Молдовою та Україною. За часів існування Союзу такий поділ не заважав йому. Опинившись у різних незалежних державах, гагаузи побоюються за свою національну цілісність і тому розпочали рух за автономію на території Молдови. Припинення етнічного протистояння не зупинило політичної боротьби всередині керівництва Молдови. Під час нових президентських виборів Снєгур потерпів поразку і новим президентом став Петру Лучинський. У лютому 1999 р. в країні вибухнула політична криза. В інших країнах СНД боротьба між прихильниками комуністичної ідеології і демократії хоча й не набрала збройної форми, але теж триває. Так, у Киргизії главою держави став представник демократичних сил Аскар Акаев. У Казахстані - колишній компартійний лідер Нурсултан Назарбаев, який докладає зусиль для створення Казахської світської національної демократичної держави, проте іноді вдається до недемократичних заходів. Це пояснюється тим, що казахи складають лише 40% республіки і на країну сильний тиск здійснює Москва. Узбецький президент Іслам Карімов і Туркменський - Сапармурад Ніязов (обидва колишні компартійні лідери) прагнуть під оболонкою незалежності зберегти старі тоталітарні порядки, залунаючи на допомогу іслам та мусульманське духовенство. В Узбекистані відбувається неприховане переслідування опозиції, порушуються основні громадянські права. Більшість країн Заходу була незацікавлена в розпаді СРСР. Вони всіляко підтримували спроби Горбачова зберегти імперію. Західні країни звикли до світового порядку, в якому існують дві наддержави, де кожна знайшла своє місце в системі міжнародних відносин. Поява нових держав обумовлювала нові міжнародні клопоти. Беззастережною підтримкою користувались лише країни Прибалтики, перед якими Захід відчував моральну відповідальність. Однак, коли розпад СРСР став фактом, країни Заходу стали визнавати нові держави. Натомість вони висунули низку умов: