С датчиком скорости (Векторное управление). 27 страница

- 4 жовтня 1957 р. був запущений перший штучний супутник Землі;

- створено міжконтинентальну балістичну ракету;

- 12 квітня 1961 р. у космос полетіла перша людина Ю.О.Гагарін;

- введено в експлуатацію перший атомний криголам "Ленін".

Іноді такі вражаючі досягнення супроводжувались людськими жертвами. Так, у жовтні 1960 р. під час вибуху балістичної ракети перед самим стартом загинули маршал М.І.Неделін, кілька сотень інженерів, робітників, офіцерів і солдатів.

Під час аварії у 1957 р. в м. Киштим біля Челябінська сталося зараження радіоактивними речовинами території ряду областей. Сотні людей опромінились, понад 10 тис. чол. було відселено з радіоактивної зони. Реформи управління економікою. У 1957 р. розпочалися реформи управління народним господарством. На думку Хрущова, надцентралізовані галузеві міністерства, які тоді існували, не могли забезпечити швидке зростання промислового виробництва. Замість них створювались територіальні управління - ради народного господарства (раднаргоспи). Організація раднаргоспів дала певний ефект. Скоротились безглузді зустрічні перевезення вантажів, закривались сотні дрібних виробництв, які дублювали одне одного на підприємствах різних міністерств. Вивільнені площі використовувались для виробництва нової продукції. Прискорився процес технологічної реконструкції багатьох підприємств: за 1956-1960 pp. було введено в дію в 3 рази більше нових типів машин, агрегатів, приладів, ніж у попередню п'ятирічку. Відбулось істотне скорочення адміністративно-управлінського апарату. Проте кардинальних змін у розвитку економіки не сталося. Підприємства замість дрібної опіки міністерств одержали дріб'язкову опіку раднаргоспів. До підприємства, до робочого місця реформа не дійшла та і не могла дійти, бо не була навіть зорієнтована на це.

Замість пошуку матеріальної заінтересованості кожного працівника у результатах своєї праці було проведено зміни у нормуванні й оплаті. Результатом цього стало значне скорочення кількості робітників, які працювали на основі відрядної оплати і зростання кількості погодинних працівників. І без того невисокі матеріальні стимули до праці почали різко падати. Проте активніше почали застосовуватись моральні стимули. Виник новий рух - бригади комуністичної праці. Члени цих бригад намагались запровадити комуністичні методи у своє повсякденне життя: проводити разом вільний час, підвищувати свій загальноосвітній, технічний і професійний рівень. Реформи управління призвели до збоїв у виконанні шостої п'ятирічки. Однак визнавати це і вносити необхідні корективи не стали. Було знайдено інше рішення: замінити п'ятирічний план 1956-1960 pp. на семирічний 1959-1965 pp. Тоді "нестача" перших років п'ятирічки покривалась би новими планами. Семирічний план передбачав рішучий ривок у забезпеченні населення житлом, товарами споживання, але як і раніше наголос робився на випереджаючому розвитку групи "А". Семирічний план був прийнятий на XXI з'їзді КПРС. На з'їзді також урочисто було проголошено, що СРСР вступив у "період розгорнутого будівництва соціалізму". Ставилось завдання - в найкоротший строк догнати і перегнати найбільш розвинуті капіталістичні країни по виробництву продукції на душу населення. Це передбачалось досягти на початку 70-х років. У своїй доповіді Хрущов зробив висновок про повну і остаточну перемогу соціалізму в СРСР і тим самим, на його думку, підтвердилась можливість побудувати соціалізм в одній країні. Подальша реформаторська діяльність Хрущова була знову пов'язана з сільським господарством, яке продовжувало залишатись слабким місцем радянської економіки, хоча там і відбулись деякі позитивні зрушення (у 1956 р. дало позитивні результати освоєння цілини). За цих умов у кінці 1958 р. з ініціативи Хрущова прийнято рішення про продаж колгоспам сільськогосподарської техніки, яка знаходилась у розпорядженні МТС. Більша частина колгоспів не могла відразу її купити і брала на виплат. Це спочатку погіршило фінансове становище значної частини господарств і породило невдоволення. Іншим негативним наслідком була фактична втрата кадрів механізаторів і ремонтників, до цього зосереджених у МТС, які не бажали переходити до колгоспу, що означало б зниження їхнього життєвого рівня. Вони знаходили собі роботу в районних центрах, містах. У колгоспах ставлення до техніки погіршилось, бо вони не мали , як правило, гаражів, місць для зберігання у зимовий час, та й загальний рівень технічної культури колгоспників був ще низьким. На сільське господарство, як і раніше, тиснули стереотипи рапортоманії, прагнення апаратних працівників домогтися значних показників будь-яким шляхом. Наприкінці 50-х років це найяскравіше виявилось у так званій "рязанській афері", коли керівництво області з метою виконати своє зобов'язання збільшити заготівлю м'яса у 3 рази, пустило під ніж майже все поголів'я худоби області. На початку 60-х років сільське господарство знову опинилось на межі кризи. Керівництво почало шукати вихід у нових кадрових перестановках. Так у 1961 р. Міністерство сільського господарства було перетворено в консультативний орган. Хрущов сам об'їжджав десятки областей, даючи особисті вказівки, як вести сільське господарство. Але бажаного ривка так і не відбулось. Програма побудови комунізму. XXII з'їзд КПРС, який відбувся у жовтні 1961 p., був одночасно і тріумфом, і початком занепаду політики, пов'язаною з іменем Хрущова. В ході роботи і рішеннях з'їзду відбилась вся суперечливість епохи: реальні досягнення процесу десталінізації, певні успіхи в економічному розвитку і фантастичні, утопічні плани, кроки до демократизації внутрішньопартійного життя і різке посилення культу особи самого Хрущова. З'їзд обговорив питання "Про Програму Комуністичної партії Радянського Союзу". Хрущов заявив, що програма будівництва матеріальної бази комунізму розрахована на 20 років. Наприкінці цього періоду "нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі". Але трапилось не так, як сподівався Хрущов. 1962-1964 pp. стали роками внутрішнього безладдя і зростання напруженості. Погіршилось продовольче постачання міського населення.

У 1962 р. замість колишніх сезонних знижень держава підвищила роздрібні ціни на масло на 50%, на м'ясо на 25-40%. Відповідно підвищились ціни на десятки найменувань продукції. Це викликало велике невдоволення найширших мас народу, особливо робітників. Робітничі заворушення. Суспільна криза. У М.Новочеркаську Ростовської області звістка про підвищення цін збіглася із зниженням розцінок робітникам одного з великих місцевих підприємств. Це призвело до стихійної зупинки заводу і страйку. Для розслідування обставин туди виїхала комісія ЦК КПРС на чолі з А.І.Мікояном і Ф.Р.Козловим. Напруження в місті наростало. Були викликані війська і танкові частини. Останні блокували дорогу від заводу, розташованого за містом, до центру. Робітники, дізнавшись про прибуття партійних керівників, влаштували мирну демонстрацію. Але коли колони демонстрантів досягли площі перед будинком міськкому, у підвалі якого Мікоян і Козлов влаштували свій штаб, проти робітників було застосовано зброю. Були вбиті і поранені. Трагедія сталась у супереч рішучій відмові віддати наказ про застосування зброї з боку генерала М.К.Шапошнікова, Героя Радянського Союзу, заступника командуючого Північно-Кавказьким військовим округом. У тодішній пресі відомостей про цю подію не було.

Восени вибухнула нова криза. У вересні 1963 р. виповнювалось 10 років з того часу, як на вересневому (1953 р.) Пленумі ЦК КПРС М.С.Хрущова було обрано Першим секретарем. Почалось ретельно сплановане святкування "Великого десятиріччя", яке мало прославити Хрущова і його правління. І раптом зник хліб у булочних і магазинах. Виникла паніка: у всіх містах, крім Москви, люди стояли в тисячних чергах, але хліба не було кілька днів. Причиною цього було те, що у 1963 р. цілина не дала врожаю (чорні бурі змели верхній родючий шар землі), до того ж партійні працівники всіх рівнів боялись доповісти, що нема хліба, щоб не зіпсувати святкування "великого десятиріччя". Щоб справитись з дефіцитом хліба, довелось пустити в хід стратегічні запаси і терміново закупити зерно за кордоном.

СРСР вперше закупив хліб за кордоном. Але хлібну торгівлю в країні лихоманило майже рік. Підвищення цін, поява нових дефіцитів були відображенням наростання кризових явищ в економіці країни загалом. Після 3-4 років сприятливої кон'юнктури у промисловості темпи її зростання почали сповільнюватись. Наростали явища неузгодженості, порушувались господарські зв'язки. Сповільнився технічний прогрес. Останні реорганізації. Причини невдач. Листопадовий (1962 р.) Пленум ЦК КПРС вжив заходів для зміни керівництва народним господарством. З метою проведення єдиної технічної політики створювались галузеві державні комітети у Москві, яким передавались провідні наукові, проектні і конструкторські інститути, конструкторські бюро заводів з дослідницькими і експериментальними базами. На них покладалась відповідальність за впровадження нової техніки. Створені держкомітети стали розширювати свою експансію, оббирати раднаргоспи, забираючи в них все нові і нові підприємства. Так створилось двовладдя в управлінні промисловістю. До того ж для держкомітетів створювався тепличний режим: раднаргоспи відповідали за план, а держкомітети за впровадження нової техніки. У березні 1963 р. "з метою дальшого вдосконалення керівництва промисловістю і будівництвом" було створено Вищу Раду Народного Господарства СРСР при Раді Міністрів СРСР. Це структура створювалась над Радою Народного Господарства СРСР, Держпланом, Держбудом і Держкомітетом по координації науково-дослідних робіт. Крім того, Пленум запропонував широку програму реорганізації партійного керівництва усім народним господарством: поділ партійної організації кожної області на дві - промислову і сільськогосподарську. Відповідно формувався крайовий або обласний комітет партії "керівництва сільськогосподарським виробництвом". Це рішення фактично приводило до підміни державного керівництва партійним, а відповідно і до повного злиття партії з державним апаратом. Партійний апарат різко збільшився. Слідом за обкомами партії почали ділитись радянські, комсомольські, профспілкові організації. Звичайно, не тільки до цього зводилась внутрішня політика хрущовського керівництва. Важливе значення мало масове житлове будівництво, яке дало змогу поліпшити матеріальні умови життя багатьох громадян. За період Хрущова темпи житлового будівництва були найвищими за всю історію СРСР. Також були зрівняні з городянами у пенсіях та інших видах соціальної допомоги члени колгоспів. Головна причина невдач реформ Хрущова полягала в тому, що соціалізм радянського зразку принципово не підлягав реформуванню. Будь-які зміни мали привести або до введення ринкових елементів і, відповідно, - до капіталізму, або до посилення контролю держави і відповідно - до сталінізму. Хрущов, відмовившись від сталінізму, не зумів, у силу своїх переконань, зробити рішучі кроки до введення ринкових механізмів. І вся його реформаторська діяльність була приречена на поразку.

Восени 1963 р., в десяті роковини обрання Хрущова першим секретарем ЦК у країні виник дефіцит хліба, що призвело до паніки серед населення. Вихід із ситуації було знайдено: термінова закупівля зерна за кордоном і використання стратегічних запасів, впровадження талонів на хліб (уперше після скасування продовольчих карток 1947 р.). Авторитет Хрущова у суспільстві різко падав. Відставка першого секретаря ЦК КПРС, голови Ради Міністрів СРСР стала неминучою. Найбільшу активність в усуненні Хрущова від влади відіграли його поплічники — Л. Брежнєв, М. Суслов, М. Ігнатов, Г. Шелепін. їх підтримали О. Косигін, В. Семичастний. Скориставшись відсутністю Хрущова у Москві (він разом із Мікояном відпочивав у Піцунді), опозиція підготувала засідання президії та пленуму ЦК. Потім М. Хрущова викликали у Москву нібито для розв'язання невідкладних питань розвитку сільського господарства. 14 жовтня 1964 р. на пленумі ЦК КПРС зі звинувачувальною доповіддю проти нього виступив М. Суслов. Звинуваченого у волюнтаризмі, суб'єктивізмі, порушенні норм колегіальності керівництва партією та країною, піє-лясталінського реформатора було усунено з усіх посад і відправлено на пенсію, а його ім'я на двадцять років викреслено з історії СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС став Л. Брежнєв, головою Ради Міністрів — О. Косигін. Головою президії Верховної Ради СРСР (із липня 1964 р.) став А. Мікоян. Причини падіння М. Хрущова. Відставка М. Хрущова була зумовлена невдоволенням партійного апарату, представників військово-промислового комплексу, байдужістю суспільства та його інтелектуальної еліти. Оцінка значення ярущовської "відлиги" лишається неоднозначною і дискусійною. Головною заслугою М. Хрущова стало започаткування процесу десталінізації, повернення чесного імені мільйонам радянських людей. Новий лідер партії був представником післясталінської генерації радянського керівництва, яке почало висуватися на передові ролі після XX з'їзду КПРС. У перші роки свого перебування на чолі партії Брежнєв намагався здійснювати колективне керівництво президії ЦК КПРС (з 1966 р. — політбюро). Проте особливість партійно-державної системи СРСР полягала ще й у неможливості діяти без чітко визначеного лідера, яким після 1967 р. став Брежнєв. Він значно зміцнив свої позиції, поставииши на чолі КДБ Ю. Андропова (1967 р.). Того ж року міністром оборони призначили А. Гречка. Це були люди Брежнєва. "Косигінська" реформа та її результати. У 1965 р. нове радянське керівництво здійснило спробу економічних реформ. Пріоритет у розробленні та проведенні їх належав голові Ради Міністрів СРСР О. Косигіну. Рішеннями березневого (1965 р.) пленуму ЦК КПРС передбачалося, що реформа має забезпечити подолання традиційних для тогочасної моделі економіки вад: диспропорцій у. розвитку галузей економіки, її затратності, невідповідності між рівнем виробництва та рівнем оплати праці та ін. Сутність економічної реформи полягала: у скороченні планових показників, що їх доводили до підприємства; у створенні на підприємствах фондів матеріального стимулювання; у перерозподілі частки національного прибутку на користь аграрного сектора; у заходах щодо розвитку соціальної інфраструктури села та ін. Перші кроки реформи принесли позитивні результати: пожвавилося сільськогосподарське виробництво, покращилося постачання населення міст продовольством, зросла продуктивність праці; основні показники 8-ї п'ятирічки було виконано. Успіх реформи в перші роки скоріше був зумовлений фактором "початкового ефекту", тому що вже на початку 70-х рр. темпи розвитку почали падати. Основна причина полягала в тому, що реформа не була спрямована на докорінну зміну старого господарського механізму управління економікою. Вона лише дещо видозмінювала розподіл функцій між центральними та низовими ланками за незмінності тієї самої командно-адміністративної системи. Проведення "косигінської" реформи засвідчило, що економічне реформування радянської системи неможливе без політичного, без демократизації органів влади та управління, без реального державного суверенітету республік. На початку 70-х рр. у політичному курсі партійного керівництва утвердилися консервативні тенденції. Головну роль у реабілітації сталінщини, насадженні догматизму в царині суспільних наук відіграв головний партійний ідеолог М. Суслов. Водночас від середини 70-х рр. зростав вплив військово-промислового комплексу на політичні рішення вищого партійного керівництва. 7 травня 1976 р. Брежнєв став маршалом Радянського Союзу і оголосив про тотожність інтересів партії та армії. Таким чином, партія ставала основним виразником армійських інтересів, а її номенклатура — їхнім захисником. Однією з рис політичного життя партійного керівництва 70-х рр. було утвердження принципу формування вищих партійних і державних органів від різних бюрократичних інститутів: республіканських і союзних, комсомольських і профспілкових. У 1977 р. було прийнято нову радянську конституцію — конституцію розвиненого соціалізму, що, як і більшість законодавчих актів, мала декларативний характер, не підкріплений гарантіями та правовим механізмом їх реалізації.

Брежнєвське керівництво прагнуло поліпшити зовнішньополітичне становище СРСР, покращити відносини з такими провідними державами світу, як США, Франція, ФрН. Значною мірою воно цього досягло. Перша половина 70-х рр. характеризувалася розрядкою міжнародної напруженості. Одначе торгово-економічні відносини із західними партнерами розвивалися не на користь СРСР 80% радянського експорту становив продаж нафти, газу, вугілля, лісу, мінеральної сировини, а частка готових виробів, машин, устаткування становила тільки 5%. Це свідчило про відставання багатьох галузей економіки СРСР, про відсутність у країні конкурентоздатних товарів. У відносинах із союзниками СРСР продовжував політику диктату і втручання в їхні внутрішні справи, що особливо яскраво виявилось у серпні 1968 р. коли збройні сили соціалістичних держав на чолі з СРСР вторглися до Чехо-Словаччини для "захисту завоювань соціалізму". З "Празькою весною" — спробою демократизації в ЧССР — було покінчено. У другій половині 60-х рр. різко загострилися відносини з Китаєм. Справа дійшла до збройної сутички на кордоні в 1969 р. В Азії, Африці, Латинській Америці СРСР продовжував курс на розширення сфер впливу. Так, Радянський Союз підтримав кубинську інтервенцію в Анголі, допомагав у боротьбі Народному фронту визволення Мозамбіку, втрутився в конфлікт у районі ' Африканського Рогу спершу на боці Сомалі, а потім на боці Ефіопії. СРСР демонстрував силу свого флоту в акваторії Світового океану, підтримав вторгнення військ В'єтнаму до Кампучії (Камбоджі). Під час арабо-ізраїльських війн (1967 р., 1973 р.) СРСР односторонньо підтримував арабські країни, що призвело до розриву дипломатичних відносин з Ізраїлем (1967 р.) і відсувало мирне вирішення близькосхідного конфлікту. Одначе смертельного удару "міжнародній розрядці" було завдано вторгненням радянських військ до Афганістану у 1979 р. Війна СРСР проти афганської опозиції для підтримки прорадянського режиму закінчилася поразкою, вона обійшлася (за офіційними, значно заниженими даними) у 13 тис. вбитих та більш як 37 тис. поранених радянських військовослужбовців, а також підірвала міжнародне довір'я до СРСР. Знову в термінології західних політиків стало лунати визначення СРСР як "імперії зла". На середину 80-х років СРСР охопила економічна, соціальна і політична кризи. Тоталітарна система з командно-адміністративними методами управління вже не відповідала вимогам часу. Постала нагальна необхідність оновлення всіх сторін суспільства, його економічних основ, соціального життя, політичного устрою, духовної сфери. Перші спроби вийти з кризи були здійснені Андроповим, який став Генеральним секретарем у 1982 р. після смерті Брежнєва. Андропов спробував навести порядок, застосовуючи більш жорсткі санкції проти злочинного світу, проти порушників трудової дисципліни. Було порушено цілу серію судових справ проти корумпованих посадових осіб. Такі заходи дали певний ефект: дещо збільшилось виробництво. Але радикально переломити ситуацію він не зміг. До того ж, тяжко захворів і невдовзі помер. На його місце було обрано К.У.Черненка, який вже тоді був смертельно хворий. У березні 1985 р. після смерті К.У.Черненка на посаду генерального секретаря ЦК КПРС було обрано М.С.Горбачова. Незабаром відбувся квітневий (1985 р.) Пленум ЦК КПРС, на якому питання суспільно-політичного життя у багатьох випадках були поставлені по-новому. Був проголошений курс на прискорення соціально-економічного розвитку. Вироблення конкретних заходів по проведенню реформ (Перебудова) виявилось не простою справою. Проведення реформ згідно з традиційною командно-адміністративною практикою виявилось неможливим. Бюрократичні методи давали значні деформації у проведенні перетворень (яскравим підтвердженням цього є проведення антиалкогольної компанії і боротьби з нетрудовими доходами) і побічні явища, які повністю нівелювали реформи. М.С.Горбачов на січневому пленумі ЦК КПРС у 1987 р. підняв питання про вироблення кадрової політики партії в умовах перебудови, яка мала б забезпечити кадрами проведення реформ. Одночасно пленум започаткував і нову політику гласності. Тут вперше за всю радянську історію ЦК взяв на себе відповідальність за допущені "деформації" у розбудові радянського суспільства. У засобах масової інформації спочатку несміливо, а потім на весь голос стали простежуватися критичні мотиви. Але критика зводилась до того, що потрібно "повернутися до ленінських норм" - надміфологізованої, ідеальної моделі соціалізму. 70-річчя Жовтня дало початок наростаючій хвилі антисталінізму. Робиться спроба здійснити реформування радянської економіки на засадах "самофінансування", "самоуправління", "самоокупності". У основі реформ лежали дві складові:

а) розширення самостійності трудових колективів (закон "Про державне підприємство та об'єднання";

б) розширення сфери дії приватної ініціативи (закон "Про кооперацію", "Про індивідуальну трудову діяльність").

Але у здійсненні цих реформ простежувалася непослідовність і до того ж вони не виривали економіку з рук бюрократії. А ослаблення бюрократичного керівництва при нестворених нових механізмах управління економікою привело до ще більшого хаосу і падіння виробництв. Стало зрозуміло, що успішне проведення економічних реформ не можливо без реформування політичної системи. Рішення про реформи політичної системи були ухвалені на XIX партійній конференції, яка відбулась в червні 1988 р. Зіткнувшись з опором консервативних сил в партії, Горбачов спробував вищим державним органам зробити З'їзд Рад, а Верховну Раду перетворити у постійно діючий законодавчий орган. Також він запропонував поєднати посаду перших секретарів районних, міських, обласних комітетів партії з посадою голови Рад. Тим самим він намагався місцевих партійних вождів пропустити через альтернативні вибори і тим самим усунути консерваторів. Партійна номенклатура спочатку погодилась, але усвідомивши, чим це погрожує, домагалася відміни такого рішення. Також на конференції були накреслені основні риси виборчої системи, за якою 1/3 депутатів обиралась від громадських організацій (100 депутатів від КПРС, трохи менше від комсомолу, ветеранів). Інші 2/3 висувались на окружних виборчих зборах, які провадились за старою схемою. Така система виборів повинна була забезпечити керований склад з'їзду Рад. З'їзд Рад розпочав свою роботу 25 травня 1989 року. Його робота кардинально відрізнялась від колишніх сесій Верховної Ради СРСР. Не дивлячись на консервативний характер виборчої системи, серед депутатів виявилась значна кількість прихильників радикальних реформ, які об'єдналися у міжрегіональну депутатську групу, яка фактично стала парламентською опозицією. Заявили про своє існування і інші групи, об'єднання депутатів за професійними і політичними інтересами. Найбільш консервативні позиції займала група "Союз", яка виступала за збереження єдності СРСР будь-якою ціною. При такому розмаїтті політичних поглядів Голова Верховної Ради СРСР фактично перетворювався у спікера, який керує засіданнями і повинен проводити лінію більшості. Це приводило до непорозуміння між Горбачовим, який був головою ВР СРСР і одночасно Генеральним секретарем ЦК КПРС, і консервативними силами в партії, які звинуватили його у м'якості. Демократизація суспільного життя дала поштовх до виникнення політичних партій, народних рухів і фронтів, пожвавлення національно-визвольних рухів. У різних районах СРСР спалахнули міжнаціональні конфлікти. Досить швидко "неформальні" рухи починають політизуватися, особливо після XIX партконференції. Другим значним поштовхом стали вибори 1989 р. До цього часу в деяких республіках, насамперед у Прибалтиці, виникають "Народні фронти", які виступали з ідеями економічного, культурного і національного відродження корінних націй у своїх республіках. Спочатку ці рухи не виступали проти радянської влади. За своїм складом вони були переважно інтелігентськими.

Літом 1989 р. на політичну арену виходить робітничий клас. У липні страйки охопили шахтарські райони: Кузбас, Донбас, Караганда. Поштовхом до початку масових страйків стало погіршення забезпечення шахтарських містечок продовольством і предметами першої необхідності. Взагалі починаючи з літа 1989 р. у СРСР відбуваються періодичні кризи у постачанні деяких товарів: "цукрова криза", нестача миючих засобів, "чайна криза" (осінь 1980), "тютюнова криза" (літо 1990) і т.д. Уряд СРСР, очолюваний Рижковим, який після І з'їзду рад попросив 1,5 року на здійснення програми реформ, був змушений вжити екстрені заходи. Переговори з шахтарями призвели лише до половинчастих результатів. Верховна Рада СРСР прийняла закон "Про порядок вирішення колективних трудових спорів, конфліктів", але страйки не припинились. У травні 1990 р. уряд вирішив оприлюднити програму переходу до регульованої ринкової економіки. її складовою частиною повинні були стати заходи щодо фінансової стабілізації, які включали підвищення цін з одночасною виплатою компенсацій. Оприлюднення програми викликало ажіотажний попит. Населення почало скуповувати все підряд. Реалізацію програми довелося припинити. Такі дії уряду сприяли падінню його авторитету і в кінцевому результаті привели до відставки Рижкова. С.Шаталін і Г.Явлінський розробили альтернативну програму "500 днів". Згідно з нею передбачалось створити фундамент для ринкової економіки, роздержавлення державного сектору, формування приватної власності і одночасно стабілізувати фінансову сферу. (Аналог польської "шокової терапії"). Однак ця програма після розгляду її Верховною Радою СРСР була змінена настільки, що суть плану виявилась вихолощена.

У жовтні 1990 р. Горбачов запропонував компромісну програму "Основні напрямки стабілізації народного господарства і перехід до ринкової економіки". Але цей компроміс, фактично, нічого не давав для реальних реформ і ця програма, як і всі попередні провалилась. Вище союзне керівництво виявилось нездатним провести економічні реформи і це давало додаткові аргументи силам, які виступали за ліквідацію СРСР. На фоні економічних негараздів і в умовах формування багатопартійності все більше починає звучати вимога про ліквідацію статті 6 Конституції СРСР, яка закріплювала керівну роль КПРС в державі. Спроба винести на обговорення цю пропозицію на засідання Верховної Ради СРСР і II з'їзду рад блокувалась комуністичною більшістю до тих пір, поки сам Горбачов не став ініціатором скасування 6 статті. Одночасно він запропонував ввести посаду президента СРСР. На III з'їзді рад у березні 1990 р. було скасовано 6 ст., а першим президентом СРСР обрано М.С.Горбачова. Вибори 1990 р. стали переломними у житті радянського суспільства. Це були перші демократичні вибори. В результаті виборів радикально змінився депутатський корпус, особливо в союзних республіках (у Прибалтиці, Грузії, Вірменії КПРС зазнала повної поразки), що ще більше посилило політичну боротьбу. Кардинальні зміни у СРСР прискорили процес банкрутства КПРС. У минулому монолітна (20 млн.) КПРС у 1990 була розколота на різні течії. Першою відкрито заявила про себе "Демократична платформа в КПРС", яка пропонувала змінити назву партії, відмовитись від кінцевої мети - побудови комунізму як мети недосяжної, утопічної, відмовитись від принципа демократичного централізму і перейти до принципу демократичної єдності, будувати партію як федерацію республіканських незалежних партій. Опонентом "демплатформи" виступили учасники "Ініціативного" з'їзду Російської компартії, який відбувся у Ленінграді. Згодом сформувалась "Марксистська платформа в КПРС", прихильники якої вважали необхідним повернутися до витоків марксизму і виступали за збереження комуністичної перспективи. Стан, в якому опинився СРСР, вони оцінювали як переплетіння елементів різних формацій. У 1990 р. організаційно оформився і розкол у республіканських компартіях. Одна частина переходила на позиції європейської соціал-демократії, інша - займала агресивно - комуністичні позиції (Комуністична партія РСФСР, яка була утворена в 1990 р. і виступала проти будь яких реформ). У липні 1990 р. відбувся XXVIII з'їзд КПРС. Цей з'їзд проходив в умовах, коли партія втратила свою монополію на владу і перед нею постало завдання або перетворитися в партію парламентського типу, або вдатись до силових заходів і відновити колишнє становище. Засідання з'їзду були надзвичайно бурхливими. Більшість делегатів складали представники партноменклатури, які були досить агресивно настроєні, але в них ще зберігалась традиційна повага до вищих партійних діячів. Завдяки цьому Горбачову вдалося провести і утвердити деякі принципові рішення і відхилити бажання Є.Лігачова претендувати на посаду заступника Генерального секретаря. Також Горбачову вдалося провести пропозицію, щоб Політбюро ЦК КПРС стало формуватися з числа перших секретарів республіканських парторганізацій. Перші секретарі відразу погодились, прагнучи збільшити владу на місцях. Внаслідок такої реорганізації Політбюро втратило функції Верховної влади. Тим самим був нанесений ще один удар по КПРС. Центр політичної влади у державі переміщувався у Ради. Це призвело до того, що КПРС почала перетворюватись з "державної партії" в державу в державі, зі своїми закритими лініями зв'язку, мережею інформаторів, шифрованим зв'язком, значними матеріальними привілеями і т.д. За рік після XXVIII з'їзду КПРС з неї вийшло більше 4 млн. чол., а значна кількість перестала сплачувати членські внески. З партії вийшли Б.М.Єльцин, голови Московської і Ленінградської Рад Г.Х.Попов, А.А.Собчак. Учасники Дем. платформи виступили за організований вихід з КПРС і створення Демократичної платформи (згодом стала Республіканською партією). Літом 1991 р. частиною членів КП РСФРР була створена нова партія - Демократична партія комуністів Росії на чолі з О.Руцким. Одночасно почав формуватись рух за демократичні реформи, лідерами якого стали Яковлев, Шеварднадзе. Такий розвиток подій вів до зміцнення агресивних консервативних сил у КПРС, які у 1991 р. переходять до рішучих дій. Розгортання демократичних процесів, послаблення ідеологічного тиску на суспільство, панування партократії, неврахування національних проблем вивело на передній план у політичній боротьбі права націй. Але в умовах коли повага прав людини не була внутрішнім переконанням більшості населення ідея суверенітету і незалежності могла наповнюватись як демократичними так і національними гаслами. На порядок денний постала проблема забезпечення реального державного суверенітету союзних республік. Найбільш гостро ця проблема постала під час виборів 1990 p., коли національні рухи заявили у весь голос і в деяких республіках отримали більшість на виборах (Прибалтика, Грузія, Вірменія, Молдова). Після ліквідації нацизму й відновлення національної незалежності у країнах Центральної та Південно-Східної Європи у 1944— 1945 рр. до влади доступились уряди Національних фронтів, які складалися з декількох партій та організацій, що боролися проти окупантів або проти власних профашистських правителів. Як писав французький історик Ж.-Б. Дюрозель: "Встановлення комуністичного режиму здійснювалося трьома послідовними етапами: