С датчиком скорости (Векторное управление). 25 страница

У результаті реформ, проведених лейбористами, було націоналізовано вугільну, газову, металургійну галузі промисловості, електроенергетику, зв'язок, транспорт, Англійський банк. Власникам підприємств сплачувалась компенсація - 2,5 млрд. фунтів стерлінгів. Згодом темпи націоналізації були знижені, лейбористам стало ясно, що держава неспроможна взяти на себе занадто багато. Було проголошено курс на змішану економіку. Лейбористський кабінет став більше уваги приділяти питанням програмування економіки, регулювання зайнятості, експорту-імпорту та ін. За планом Маршалла Англія отримала близько 2,5 млрд. доларів, що сприяло структурній переорієнтації британської економіки, водночас посилило її залежність від США. Лейбористи здійснювали також програму соціальних реформ: скасування антипрофспілкових законів, розширення безкоштовної системи охорони здоров'я та розширення житлового будівництва. Лейбористи домоглись подальшого обмеження повноважень палати лордів британського парламенту. У галузі зовнішньої політики лейбористи залишались на позиції союзу з США і повністю поділяли небезпеку відносно радянської загрози. У 1949 р. Англія стала членом НАТО. Найскладнішою проблемою для післявоєнної Великобританії була доля колоніальної імперії. Надання незалежності Індії було неминучим, і з цим довелося змиритися. Незалежність було надано Палестині та Йорданії, але на більше йти вона не бажала. Реформи лейбористів призвели до непомірного зростання державних витрат і різкого збільшення дефіциту державного бюджету. Фінансові труднощі сприяли перемозі у 1951 р. консерваторів на чолі з У.Черчіллем. Консерватори здійснили часткову денаціоналізацію, скоротили соціальні програми. У 1952 р. помер король Георг IV, на престол вступила його донька Єлизавета II. У тому ж році Великобританія, прагнучи залишитись наддержавою, з допомогою США створила ядерну зброю.

У 50-ті роки Англія, як і інші західні держави, вступила в смугу економічного піднесення. Але темпи розвитку були надто низькими. Це пояснювалось такими обставинами: в попередні роки її економіка розвивалась в умовах відсутності конкуренції на великому ринку імперії; колонії забезпечували її дешевою сировиною і продовольством, отже Англія не мала достатніх стимулів для розвитку. Деколонізація виявила всі слабкі сторони Англії. Зусилля по збереженню імперії сприяли консервації відсталості. Після поразки в 1956 р. агресії Англії, Франції та Ізраїлю проти Єгипту, Великобританія взагалі відмовилась від спроб зберегти імперію. Останньою спробою зберегти вплив в колишніх колоніях стало зміцнення Британської Співдружності націй. В Європі консерватори намагались зміцнити позиції Англії, створивши Європейську асоціацію вільної торгівлі, що було своєрідною противагою ЄЕС. Всі ці поразки, як у внутрішній, так і в зовнішній політиці, призвели до "англійської хвороби": Англія з кожним роком втрачала свої позиції. Повернення до влади лейбористів не вилікувало Англію. В 1964 р. прем'єр-міністром став Г.Вільсон. Спроба посилити ета-тистські тенденції не сприяла економічному піднесенню Англії. Було продовжено націоналізацію, встановлено контроль за квартплатою, цінами, підвищено пенсії і соціальні виплати, створено національне управління по цінах і прибутках. Однак ці заходи мали зворотний результат. Країну охопило масове безробіття. Матеріальне становище англійців погіршилось. Здавалося, вже ніщо не вилікує "хвору" Англію: ні відкриття багатих нафтових покладів на Північному морі, ні перемога в світовій першості з футболу в 1966 p., ні всесвітня слава "Біттлз" і "Роллінг стоунз". На тлі цих обставин відбулися зрушення в суспільній свідомості та в політиці провідних партій. Серед консерваторів посилився вплив прихильників розвитку приватного підприємництва і згортання державного втручання в економіку, європейської інтеграції. Перші спроби Англії вступити в ЄЕС не мали успіху. Президент Франції Шарль де Голль двічі накладав вето на прийняття Великобританії в ЄЕС, аргументуючи це занадто тісними відносинами Англії з США. І лише в 1973 р. принижена Англія була "допущена" в Європу. Економічна криза 70-х років не дала змоги проявитись позитивним рисам цього кроку. Економічні труднощі поглибились, зросли безробіття, інфляція. Наприкінці 60-х років загострилась ірландська проблема. Після надання Ірландії незалежності в складі Великобританії залишилось шість графств Північної Ірландії, заселених переважно протестантським населенням. Католицька меншість Ольстера почала в 1968 р. боротьбу за громадянські права. У 1969 р. в Ольстер було введено англійські-війська для наведення порядку. У відповідь на території Північної Ірландії таємна організація Ірландська республіканська армія (ІРА) розв'язала терор проти англійських солдат. Жертвами взаємної жорстокості все частіше ставало цивільне населення. Хвиля насилля перекинулась і на інші райони Великобританії. Лейбористські уряди Вільсона та Каллагена не змогли ефективно розв'язати

назрілих проблем. Ситуація змінилась після перемоги на виборах консерваторів. червня 1979 р. був сформований уряд на чолі з Маргарет Тетчер. Новий уряд енергійно дався до заходів, які, на думку М. Тетчер, повинні були дати оздоровлення англійській економіці та фінансам. Політика уряду отримала назву тетчеризм.

Напрямки цієї політики були такі:

1. Жорсткі заходи у боротьбі з інфляцією - скорочення державних витрат, апарату та соціальних програм.

2. Підтримка приватного підприємництва, ініціативи, введення опосередкованого оподаткування.

3. Приватизація нафтової, авіакосмічної, суднобудівної та інших галузей промисловості.

4. Запровадження антипрофспілкових заходів – обмеження прав страйкуючих на пікетування, боротьба зі страйками, що визнані незаконними і т.д. Політика кабінету М. Тетчер відзначалась твердістю і рішучістю, вона враховувала реальні потреби часу. Наприклад, приватизація відбувалась не "обвально", а у кілька етапів:

У 1979-1984 pp. майбутнім власникам продавались активи компаній, частина їх перетворювалась у "публічні" корпорації. У 1984-1989 pp. акціонерами колишніх державних компаній стали індивідуальні власники. З 1989 р. головна увага зосередилась на економічній ефективності приватизованих підприємств. Тетчер рішуче виступила проти так званого "егоїзму" профспілок - страйків, що призводили до неконтрольованого підвищення заробітної плати і до зростання темпів інфляції. Від березня 1984 р. по березень 1985 р. тривав страйк шахтарів, що закінчився поразкою. У 80-ті роки в країні значно послабився профспілковий рух, чисельність британського конгресу тред-юніонів скоротилась у півтора рази. Водночас впав авторитет лейбористської партії. Позитивний вплив на економічний розвиток мав зростаючий видобуток нафти у Північному морі (близько 100 млн. т. щорічно), що повністю задовольняло потреби Англії. Політичний курс кабінету М. Тетчер забезпечив зниження рівня інфляції, скорочення безробіття. Знову підвищились темпи розвитку британської промисловості. Зріс добробут населення, особливо середніх верств. 15 листопада 1985 р. була укладена англо-ірландська угода про Ольстер, згідно з якою Ірландія отримувала право брати участь в управлінні Північчю. Однак проблема тероризму залишилась, оскільки прихильники ІРА продовжували свою діяльність. У 1994 р. ІРА оголосила про перемир'я, але на початку 1996 р. знову пролунали вибухи. У зовнішній політиці консерватори займали однозначну позицію атлантичної солідарності. З початку загострення міжнародної напруги в 1979 р. Великобританія приєдналась до жорстких антирадянських заходів. Тетчер твердо і рішуче відстоювала інтереси Великобританії в ЄЕС. У зовнішній політиці М.Тетчер завоювала широку популярність у країні після успішного завершения конфлікту з Аргентиною навколо Фолклендських островів (1982 р.)- Аргентинські війська, які окупували острови, були примушені англійськими військами капітулювати. Втрати Англії в цій війні: загинуло 250 чол., 6 військових кораблів, 10 літаків. Аргентина втратила 500 чол., кілька кораблів понад 70 літаків. Ця перемога продемонструвала відродження духу Англії і сприяла перемозі Тетчер на позачергових виборах. Після перемоги на виборах 1983 р. консерватори продовжували втілювати в життя свою програму реформ. До 1990 р. було приватизовано 21 державну компанію, 9 млн. англійців стали акціонерами, 2/3 сімей - власниками будинків або квартир. Однак наприкінці 80-х років уряд Тетчер зіткнувся з низкою гострих проблем: європейська економічна інтеграція, протести населення проти введення "подушного" податку та ін. У керівництві консерваторів загострились суперечності, особливо після того, як колишній міністр кабінету М.Тетчер М.Хазелтайн виступив з критикою політики "залізної леді". В листопаді 1990 р. Тетчер пішла у відставку. Новим прем'єр-міністром став Джон Мейджер, який прагнув зберегти досягнення тетчеризму. Тривале знаходження при владі консерваторів (18 років), які вже нічого не могли запропонувати нового, набридло англійцям. їхні здобутки - зменшення податків, приватизація тощо, вже ставились їм у провину. На цій хвилі зневіри в консерваторів на виборах 1 травня 1997 р. лейбористи здобули переконливу перемогу, отримавши абсолютну більшість місць в обох палатах парламенту. Новим прем'єр-міністром став Тоні Блер, наймолодший в історії Англії XX ст. політик. Т.Блер відразу взявся за реформи, які можна назвати радикальними. Реформування зачепило конституційний устрій Великобританії. Сформовано регіональні парламенти в Шотландії та Уельсі. Важливим кроком стало поступове реформування палати лордів з метою перетворення її в орган, до якого обирають, а не який призначають. Передбачається взагалі змінити систему виборів до англійського парламенту. Уряд лейбористів не обмежився конституційними реформами. Ним започатковано реформи в системі освіти, охороні здоров'я. Важливим здобутком Т.Блера стало підписання Угоди про політичне врегулювання ольстерської проблеми. Основний зміст цього документу полягає в тому, що Ірландія відмовляється від возз'єднання з Північною Ірландією, а Великобританія надає право Північній Ірландії на самовизначення аж до відділення, якщо за це проголосує населення на референдумі. Угода передбачає припинення насилля, введення самоуправління (Північноірландська ассамблея), здачу зброї і проведення референдуму про статус Північної Ірландії. У зовнішній політиці як консерватори, так і лейбористи чітко координують свою політику з США, беруть участь майже у всіх зовнішньополітичних акціях американців. У рамках Європейського Союзу нерідко займають особливу позицію. Великобританія була однією з перших країн, які підтримали перебудову в СРСР. Після розпаду СРСР визнала незалежність України. Друга світова війна і окупація країни завдали великої шкоди французькій економіці. Хоча людські втрати були меншими, ніж у роки Першої світової війни, але масштаби руйнувань були значно більшими. Промислове виробництво у країні скоротилось втричі, а сільськогосподарське - вдвічі. Нараховувалось близько 600 тис. безробітних. Відбулись зміни в політичному житті країни. Довоєнні політичні партії зійшли з політичної арени. Провідну роль почали відігравати комуністична (ФКП) і соціалістична (СФІО) партії, Народно-республіканський рух (МРП). На перших післявоєнних виборах у жовтні 1945 р. в Установчі збори ФКП набрала найбільшу кількість голосів і п'ять її представників увійшли в уряд, який очолив Шарль де Голль. Всі три політичні партії виступали за створення у Франції парламентської республіки. Де Голль, не будучи прихильником жодної з партій, виступив за створення президентської республіки. Ці протиріччя змусили де Голля піти у відставку. Під тиском комуністів і соціалістів у країні відновлювалось соціальне трудове законодавство часів Народного фронту. Було проведено часткову націоналізацію промисловості (заводи Рено, п'ять банків, електростанції і т.д.). Встановлювався робітничий контроль на підприємствах. У 1946 р. було прийнято конституцію Четвертої республіки – найбільш демократичної за всю історію Франції. У країні вводилось загальне виборче право. До звичайних політичних прав були додані права на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, освіту. Країна проголошувалась парламентською республікою. Головну роль у житті країни повинен був відігравати двопалатний парламент, який обирав президента з обмеженими повноваженнями. Вибори 1946 р. в новий парламент закріпили провідну роль у політичному житті країни ФКП, СФІО, МРП. Режим Четвертої республіки не був стабільним. Значний вплив на розвиток внутрішньополітичних процесів мала "холодна війна". ФКП підтримувала СРСР і це неодмінно впливало на роботу парламенту й уряду. З 1946 р. по 1958 р. змінилось 14 урядів. Наростала напруга у відносинах між комуністами і соціалістами, що згодом призвело до розриву їхніх відносин. Падав життєвий рівень населення. Промисловці були невдоволені проведенням політики націоналізації. Таке становище в країні турбувало США, невдоволених полівінням Франції. Вони зробили ставку на антикомуністичні сили всередині країни. В обмін на фінансову допомогу за планом Маршалла США зажадали виведення комуністів з уряду Франції, що й було зроблено в травні 1947 р. У 1951 р. була прийнята мажоритарна система виборів з метою послабити позиції лівих сил. Усунення комуністів з уряду зумовило розпад блоку політичних партій, на співробітництві яких ґрунтувалась Четверта республіка, викликало наростання напруги в суспільстві. У листопаді 1947 р. ФКП продемонструвала свою силу, організувавши загальнонаціональний страйк, який поставив під загрозу існування республіки. З іншого боку, виник рух прихильників де Голля (Об'єднання французького народу), який виступив за конституційні реформи і проти режиму Четвертої республіки. Основними ідеями голлізму були: ідея нації, сильної влади і соціальних реформ, створення керованої економіки на основі співпраці різних прошарків суспільства. Напруги в суспільстві додавали невдалі колоніальні війни в Індокитаї (1946- 1954 pp.), Алжирі (1954-1962 pp.), в інших куточках колоніальної імперії Франції. Франція опинилась перед лицем загальнонаціональної кризи. Прощання з колоніальним минулим для Франції було тривалим і болючим. Франція змушена була залишити Індокитай, надати незалежність Марокко, Тунісу, але з Алжиром вона розставатись не бажала. Це і стало причиною глибокої кризи. Алжирські французи (близько 1 млн. осіб) були категорично проти незалежності АДжиру і стали основою для консолідації прихильників збереження колоніальної імперії - ультраколоніалістів, або просто ультра. Визвольна війна алжирського народу примусила Францію втягнутися у тривалий конфлікт, в якому французи знищили 2млн. алжирців. Війна внесла розкол у французьке суспільство: одна частина населення виступала за припинення війни, інша (ультра і військова верхівка) - за її продовження. Скориставшись таким становищем, у країні на політичну арену вийшли крайні сили. У 1956 р. комуністи набрали більшість на виборах у парламент. Після критики культу особи Сталіна і змін в СРСР вони поправили авторитет, підірваний зовнішньополітичними акціями Сталіна. В той же час в Алжирі ультра і армійська верхівка відкрито здійснювали підготовку до державного перевороту. У таких складних умовах голова уряду Коті звернувся до національного героя Франції генерала де Голля з проханням очолити На тлі політичної боротьби, завдяки американській допомозі, економічне становище в країні до 1949 р. нормалізувалось. В цьому ж році була відмінена карткова система. У 1948 р. досягнуто довоєнного рівня виробництва в промисловості, а у 1950 р. - у сільському господарстві. У 50-ті роки у Франції, як і в інших країнах Заходу, почалось економічне піднесення, але темпи його зростання були менші ніж у ФРН та Італії. Зростання йшло головно за рахунок промисловості, яка активно модернізувалась при державній підтримці. Важливу роль у цьому процесі відігравав націоналізований сектор економіки, який розвивався згідно з планами (програмування). Виникли нові галузі виробництва: нафтодобувна, нафтопереробна, атомна, електронна. Впроваджувались нові технології, на придбання яких було витрачено значну частину допомоги за планом Маршалла. -Шарль де Голль. 1958 р. став переломним в історії Франції. 1 червня 1958 р. де Голль отримав надзвичайні повноваження і відразу розпустив парламент. У вересні на референдумі французи схвалили конституцію, розроблену де Голлем. За новою конституцією були розширені права президента, який обирався на 7 років. Президент одержав право видавати ордонанси, які мають силу закону, призначати прем'єр-міністра та інших посадових осіб, розпускати національні збори. Президент є головнокомандуючим збройними силами. У країні було впроваджено нову виборчу систему. Був змінений адміністративно-територіальний поділ країни. Колонії перетворювались у заморські департаменти. Найбільшою партією став деголлівський Союз за нову республіку. Друге місце посіли прихильники де Голля, які не увійшли в Союз - незалежні. Ці дві партії зайняли домінуюче становище в парламенті. У грудні 1958 р. де Голля було обрано президентом.

Головною проблемою П'ятої республіки відразу, звичайно, став Алжир. Головним своїм завданням де Голль вважав відновлення величі Франції. Вона вбачалась йому у вигляді могутньої держави з сильною владою, яка проводить незалежну політику. Колоніалізм він вважав перешкодою для вирішення цього питання. У 1960 р. була надана незалежність 14 африканським колоніям Франції. Тим самим де Голль відкрито заявив, що він проти колоніальної імперії. Але з Алжиром було складніше: потрібно було рахуватися з ультра. І він наважився на конфлікт з ними. 16 вересня 1959 р. де Голль вперше в своїй промові урочисто визнав за алжирським народом право на самовизначення. Це був мужній крок. У відповідь в Алжирі 24 січня 1960 р. французькі офіцери підняли заколот. Завдяки рішучим діям заколот ультра було придушено. 22 квітня 1961 р. там же вибухнув ще небезпечніший заколот, який очолив генерал Шаль. Заколотники захопили владу на значній частині алжирської території і заарештували представників уряду. У самій Франції знайшлись прихильники Шаля. Президент де Голль діяв твердо і рішуче. Заколот було придушено, а керівники заарештовані. Однак і після цього ультра не вгамувалися. На президента було влаштовано кілька замахів. І все ж алжирську проблему було розв'язано. У березні 1962 р. була досягнута Евіанська угода про припинення вогню. У тому ж році Алжир став незалежною державою. Рішуча позиція де Голля і підтримка більшості населення дали змогу Франції позбутись колоніального минулого. На руїнах Французької колоніальної імперії для збереження позицій у колишніх володіннях створювалось так зване Французьке співтовариство. Всі зазначені заходи сприяли соціальній і політичній стабілізації Франції. У країні був встановлений режим особистої влади де Голля. Стабілізації в країні сприяло завершення у 60-ті роки модернізації французької економіки. Темпи її зростання поступались лише японським. Франція стала сучасною індустріальною державою з передовою багатогалузевою промисловістю. Домігшись значного збільшення експорту, Франція до середини 60-х років розрахувалась зі всіма своїми боргами і стала знову державою-кредитором. Було завершено модернізацію сільськогосподарського виробництва: французький селянин перетворився у фермера, а Франція стала найбільшим експортером сільськогосподарської продукції в Європі. Водночас у країні накопичилась низка проблем. Стрімкий розвиток економіки під впливом НТР потребував значної кількості освічених інженерів, адміністраторів і т.д. Розвиток виробництва і модернізація сільського господарства стали причиною урбанізації. Сільська молодь, відірвавшись від традиційного світогляду і опинившись в маргінальному стані, стала сприятливим середовищем для поширення ультрареволюційних поглядів. Французькі підприємці, укріпивши свої позиції завдяки підтримці держави, почали гнітитись її жорсткою регламентацією. Профспілки, робітничий рух теж були незадоволені надмірним контролем за трудовими відносинами з боку державних структур. Традиційні цінності, структура суспільства, політична влада - все потребувало змін. Ці чинники і стали причиною кризи П'ятої республіки наприкінці 60-х років. У березні 1968 р. розпочались студентські заворушення. Студенти виступали за демократизацію освіти. Уряд силою вирішив придушити студентський рух, що стало детонатором масових безпорядків. У Сорбонну було введено поліцію. У відповідь студенти оголосили війну поліції. В ніч з 10 на 11 травня студенти захопили латинський квартал Парижу і збудували барикади. У Париж було стягнуто 2/3 сил жандармерії і служби безпеки, які штурмували барикади студентів. Під час сутичок було поранено до тисячі чоловік. Після цього студентські заворушення поширились на всю країну. В цей момент студентів підтримали профспілки і комуністи, почавши загальний страйк. Влада на деякий час була паралізована. Поступово дії студентів набирали екстремістського характеру в зв'язку з поширенням анархістських, троцькістських і маоїстських ідей ("нові ліві"). Прокотилася хвиля погромів, спалювали автомобілі тощо. Екстремізм став причиною розриву між студентським і робітничим рухом (в цей час страйкувало 9 млн. осіб). 25 травня 1968 р. уряд пішов на поступки робітникам. З профспілками було укладено Генеральний протокол: у промисловості заробітна плата підвищувалась на 35%, а у сільському господарстві - на 56%, скорочувався робочий тиждень, розширювались права профспілок. Однак страйки продовжувались. 29 травня 1968 р. де Голль заручився підтримкою військових і 31 травня під приводом загрози комуністичного перевороту роз- 1 пустив парламент. У столицю стягуються війська. На підтримку дій уряду в Парижі відбулась демонстрація 500 тис. осіб. 12 червня було заборонено проведення маніфестацій і оголошено про розпуск студентських організацій. 16 червня армійські підрозділи І вступили в Сорбонну. Наприкінці червня страйки припинились. Пішовши на поступки профспілкам і придушивши екстремістські рухи, де Голль домігся стабілізації, але ціною втрати довіри більшості французів. Причинами студентських рухів були болісний процес структурної перебудови економіки, урбанізація, застаріла система освіти та поширення лівоекстремістських ідей.

Наслідками "студентської революції" стали демократизація освіти ("Закон про вищу освіту"), перелом у політичних поглядах французів, втягнення у політичну боротьбу нових соціальних прошарків суспільства (жінок і іммігрантів), поширення лівоекстремістських ідей, організацій у різних країнах світу: в Італії-"Червоні бригади", у ФРН "Фракція Червоної армії" і т.д. У квітні 1969 р. де Голль пішов у відставку. На референдумі про місцеве самоврядування французи виступили проти позицій президента. Зовнішня політика Франції до приходу де Голля була повністю підпорядкована США, Франція була членом НАТО і вела активні колоніальні війни. Де Голль, прийшовши до влади, взяв курс на вироблення самостійної зовнішньої політики, створення сильної Франції і Європи, як противаги США. За словами де Голля, комуністи менш небезпечні, ніж США. Щоб відігравати самостійнішу роль у НАТО і в знак протесту проти війни у В'єтнамі, Франція вийшла із воєнної структури цієї організації. Незалежність було надано всім французьким колоніям. У 1966 р. де Голль відвідав СРСР, встановив нормальні відносини між двома країнами. Щоб поставити Францію врівень з великими державами, почалось створення власної ядерної зброї. У лютому 1960 р. Франція здійснила випробування ядерної зброї, приєднавшись до "ядерного клубу" США, СРСР, Великобританії, створила національні ядерні сили, що включають стратегічні ракети, бомбардувальники, підводні човни. Водночас де Голль став одним з ініціаторів розрядки міжнародної напруженості. У 1969 р. на дострокових виборах президентом Франції було обрано Жоржа Помпіду. Він, враховуючи настрої у країні, послабив державну регламентацію соціально-економічного життя, розширив соціальне законодавство. Були покращені відносини з США. У 1973 р. Франція зняла вето на прийняття Великобританії в ЄЕС. У 1974 р. після несподіваної смерті Помпіду, президентом був обраний Валері Жискар д'Естен. У період його правління було завершено перегрупування політичних сил. Голлісти створили Об'єднання в підтримку республіки (ОПР), незалежні - Союз за французьку демократію (СФД), різні соціалістичні угруповання об'єднались у рядах Французької соціалістичної партії, яка разом з ФКП склала ліву опозицію. Наприкінці 70-х років у Франції різко змінилась економічна кон'юнктура, що потягло за собою загострення соціальних проблем. Це дало змогу лівим силам одержати перемогу на президентських, а згодом і на парламентських виборах 1981 р.

Президентом Франції став соціаліст Міттеран. Уряд, сформований лівими силами, спробував вийти з кризи шляхом розширення державного втручання. У Франції відбулась третя хвиля націоналізації: націоналізувався ряд фінансово-промислових груп. Розширювались соціальні програми і вводилась 5-тижнева відпустка. Такі заходи посилили інфляцію. Тоді уряд ввів державний контроль над цінами і заробітною платою, що відразу викликало невдоволення населення. У 1984 р. відбувся різкий поворот у політиці Міттерана. Він призначив прем'єр-міністром Жака Ширака, який здійснив перетворення у дусі консервативної революції. Було оголошено про приватизацію державного сектору, який складав до 30%, послабив державне регулювання бізнесу, розпочав боротьбу з інфляцією. Останнє означало введення режиму суворої економії, що відразу призвело до скорочення соціальних програм. На тлі зростаючого безробіття це викликало невдоволення населення. Цим уміло скористався Міттеран і на виборах 1988 р. він знову отримав перемогу. Потім ліві перемогли і на парламентських виборах. Ліві продовжили політику, розпочату Ж.Шираком, що забезпечило стабільний розвиток країни. Але, проводячи політику правих, ліві яскраво довели, що їхня ідеологія переживає кризу. Це дало змогу правим крок за іфоком відвойовувати позиції і на парламентських виборах 1993 р. одержати перемогу. Міттеран призначив прем'єр-міністром представника ОПР. Цього разу ним став Едуар Валадюр. Ліві сили - ФСП і ФКП охопила криза. На президентських виборах 1995 р. перемогу одержав Жак Ширак. Перемога не була легкою - ліві знайшли у собі сили і навіть набрали більшість у першому турі. Жак Ширак, ставши президентом, відразу оголосив про відновлення Францією ядерних випробувань, чим накликав на себе хвилю протестів як у самій Франції, так і за кордоном. Соціально-економічна політика Ж.Ширака в 1996-1998 pp. не була однозначною. Безробіття досягло вищих показників після Другої світової війни, економічне зростання дорівнювало майже нулю, державний сектор працював все менш ефективно, ріс державний дефіцит. Держава ледве справлялась зі своїми соціальними зобов'язаннями. Спроби обмежити державні витрати за рахунок соціальних програм незмінно викликали хвилю мітингів і протестів Ж.Ширак відважився розпустити парламент і призначив нові вибори з метою забезпечити собі підтримку у проведенні непопулярних реформ. Але сподівання не справдилися. На виборах 1997 р. перемогу здобули соціалісти і Шираку довелося призначити прем'єр-міністром соціаліста Л.Жоспена. Проте і новий уряд не зумів одразу справитися з проблемами, що накопичувалися тривалий час. У січні 1998 р. відбувся новий соціальний вибух, який з великими труднощами вдалося погасити. Великі сподівання уряд покладає на продовження інтеграційних процесів, приватизацію державного сектору, скорочення військових витрат за рахунок докорінного реформування армії. Скорочується чисельність армії з 500 до 350 тис, змінюється структура, воєнна доктрина, відбувається повернення до воєнних структур НАТО. Важливим елементом військової реформи є скорочення носіїв ядерної зброї на 28% (знімаються з бойового чергування наземні балістичні ракети).

У зовнішній політиці Ж.Ширак продовжує традиційний курс, започаткований де Голлем. Франція є одним з двигунів європейської інтеграції. Вона виступає за розширення НАТО за рахунок східноєвропейських країн і продовжує відігравати вирішальну роль в регіонах традиційного впливу (особливо в Африці). Франція відіграє значну роль у миротворчих операціях ООН. Італія була одним із підпалювачів Другої світової війни, але вона вийшла з неї інакше, ніж Німеччина. Ще у 1943 р. Муссоліні було скинуто, а новий уряд оголосив війну Німеччині. У відповідь на це Німеччина окупувала північну частину країни і відновила владу Муссоліні. Це викликало розгортання масового руху Опору, в якому брали участь майже 500 тис. італійців. Партизанам вдалося звільнити значну частину території Італії, захопити в полон і стратити Муссоліні. Під час боротьби сформувався союз антифашистських партій і рухів: християнських демократів, комуністів, соціалістів, які у 1944 р. увійшли до складу уряду Італії. У силу цього союзники не розглядали Італію як ворога і на її території не був встановлений окупаційний режим. Мирний договір 1947 р. не передбачав значних територіальних втрат для Італії. Рух Опору в Італії наклав значний відбиток на післявоєнний розвиток країни. Провідну роль у післявоєнному політичному житті відігравали християнські демократи (ХДП), комуністи і соціалісти. У 1945 р. ці партії утворили уряд. Відразу після закінчення війни уряд провів важливі реформи: необроблювані поміщицькі землі було передано селянам; введено рухому шкалу заробітної плати (вона періодично збільшувалась залежно від зростання вартості життя); заборонялось звільнення з роботи без згоди профспілок; створювались робітничі ради на підприємствах. Важливим питанням післявоєнного устрою Італії стало вирішення долі монархії. Король Віктор-Еммануїл III дискредитував себе співробітництвом з фашистами в роки війни, підірвав авторитет монархії як державного інституту. В таких умовах ліві партії виступили з вимогою замінити монархію республікою. 2 червня 1946 р. разом з виборами в Установчі збори відбувся референдум з питання збереження монархії. Католицька церква і частина ХДП виступали за збереження монархії на чолі з сином короля. В умовах гострої політичної боротьби 12,7 млн. осіб віддали свої голоси за республіку, 10,7 млн. осіб - за монархію. Італія стала республікою. На виборах в Установчі збори більшість місць отримали ХДП (за них подали голоси 8,1 млн. осіб), Італійська соціалістична партія (ІСП - 4,7 млн. голосів) і Італійська комуністична партія (ІКП - 4,3 млн. голосів). Ці партії сформували уряд нової держави. Розгортання "холодної війни" загострило стосунки між ХДП та ІКП. У травні 1947 р. християнський демократ Альчіде де Гаспері під тиском американців (вони відмовлялись надати допомогу Італії, якщо в уряді будуть комуністи) сформував уряд вже без комуністів. Установчі збори прийняли у грудні 1947 р. Конституцію, згідно з якою Італія проголошувалась демократичною, парламентською республікою і ввела вперше в історії Італії загальне виборче право. Королівській сім'ї заборонялось повертатись в Італію. Вищим органом влади проголошувався двопалатний парламент, який обирав президента - главу держави. Виконавчу владу очолював голова ради міністрів, який призначався президентом і затверджувався парламентом. Перші парламентські вибори на основі нової конституції дали впевнену перевагу ХДП, яка сформувала уряд на чолі з де Гаспері. Він до 1953 р. знаходився при владі у країні. Гаспері не мислив Італію поза європейським співтовариством. У 1949 р. однією з перших вона стала членом НАТО - єдиною з колишніх фашистських країн, якій було виявлено таку честь (ФРН прийняли в НАТО у 1955 р.). На відміну від країн, які утворювали НАТО, Італія не була ні північною, ні атлантичною державою. Великобританія та інші союзні країни спочатку заперечували членство Італії, побоюючись, що вона стане споживачем союзних ресурсів. Зрештою союзники погодились з тим, що прийняття Італії до НАТО слугуватиме зміцненню прозахідних політичних сил в Італії і полегшить залучення цієї країни до західних економічних структур. У 1957 р. Італія стала однією з співзасновниць ЄЕС. У 50-60-ті роки Італія пережила період бурхливого розвитку економіки. За темпами зростання вона поступалась лише ФРН. Завдяки економічному зростанню, Італії вдалось розрахуватись з боргами і стабілізувати грошову одиницю ліру. Виріс життєвий рівень італійців, сформувалась держава процвітання. Результатами цього зростання в основному скористалась промислово розвинута Північ країни. Південь залишався джерелом бідності і соціальної напруги. Там зростало безробіття. Для розвитку Італії це мало важливе значення. Щороку 300 тис. італійців виїжджали за кордон на заробітки. Бурхливий економічний розвиток супроводжувався і масовим робітничим рухом, який домігся вагомих результатів. За рівнем заробітної плати, системи соціального забезпечення, розміру пенсій Італія поступалась лише скандинавським країнам. Відсталість Півдня створювала соціальну базу для комуністичної партії. В умовах загального падіння авторитету комуністів у Західній Європі ІКП зуміла зберегти вплив у суспільстві завдяки перегляду своєї політичної лінії. ІКП визнала цінність демократичного устрою і на зміну революційній стратегії висунула курс на структурні реформи суспільства. У 1972 р. комуністів нараховувалось 1,7 млн. осіб. До того ж ІКП вносила зміни у стратегію й тактику, а також в саму ідеологію комуністичного руху. ІКП була ініціатором розробки ідеології єврокомунізму - своєрідної спроби деяких компартій Західної Європи відмовитись від догм марксизму-ленінізму. Ці спроби призвели до розриву відносин між КПРС і ІКП. Після краху соціалістичної системи ІКП проголосила себе Демократичною партією лівих сил і займає вагоме місце у політичному житті країни.