С датчиком скорости (Векторное управление). 21 страница

В цю війну були втягнуті СРСР і КНР. Війна в Кореї була найнебезпечнішим конфліктом періоду "холодної війни". У результаті війни відбулось переозброєння американської армії та армій країн Заходу. Відбулась демілітаризація ФРН та Японії. В Європі розроблялись плани створення євроармії. Корея залишається розколотою по сьогоднішній день.

Зіткнувшись з перспективою розширення числа союзників СРСР, США почали формувати глобальну систему блоків з метою не допустити впливу Радянського Союзу. В 1951 р. в Сан-Франциско був укладений Тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС) за участю США, Австралії, Нової Зеландії. У Манілі в 1954 р. створено Організацію договору Південно-Східної Азії (СЕАТО), до якої ввійшли США, Великобританія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Таїланд, Філіппіни та Пакистан. Ще один блок сформовано у 1955 р. за участю Великобританії, Туреччини, Іраку, Пакистану та Ірану. Це був так званий Багдадський пакт, що в 1959 р. після виходу з нього Іраку було перейменовано в СЕАТО. З іншого боку, СРСР а його союзники створили у травні 1955 р. організацію Варшавського договору (Албанія, Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина та СРСР). Члени цієї організації взяли на себе зобов'язання утримуватись у міжнародних відносинах від загрози сили або загрози її застосування, брати участь у всіх міжнародних діях, мета яких зміцнення миру і безпеки народів. У разі укладення загальноєвропейської угоди про колективну безпеку Варшавський договір мав припинити своє існування. Отже, до середини 50-х років "холодна війна" стала глобальною. Світ поділився на два ворогуючі табори, жоден з яких не мав вирішальної переваги. Після успішного випробування атомної зброї в США і застосування її проти японських міст Хіросіма та Нагасакі в СРСР було прискорено розробку атомного озброєння. 5 вересня 1949 р. ТАРС повідомило про успішне випробування атомного пристрою в СРСР. У 1953 р. в СРСР і США майже одночасно були створені термоядерні бомби. У 50-ті роки йшло швидке створення і нагромадження в обох країнах нових носіїв ядерної зброї. На основі досягнень німецького ракетобудування часів війни з'явилися могутні міжконтинентальні балістичні ракети. Були побудовані перші атомні підводні човни - ракетоносці. Суперництво СРСР та США набуло форми гонки ракетно-ядерних озброєнь, а воєнно-блокове протистояння стало ядерним. Таким чином, "холодна війна" перекреслила ту систему колективної безпеки, яка була створена за рішеннями Ялтинської і Потсдамської конференцій. Формування регіональних конфліктів. Перший тур "холодної війни" призвів до виникнення регіональних конфліктів, через які пролягла лінія протистояння між наддержавами. Одним з найбільш небезпечних був конфлікт в Кореї. Не бажаючи втрачати свою зону впливу, США втрутились в цей конфлікт. 15 вересня 1950 р. багатонаціональні сили, основу яких складали війська США, під прапором ООН висадились в місті Інчхон. Наприкінці жовтня 1950 р. вони вийшли на демаркаційну лінію, що розділяла дві корейські держави, і таким чином визволили Південну Корею. Командуючий багатонаціональними силами, американський генерал Макартур, переконав президента США Трумена у необхідності знищення режиму Кім Ір Сена на Півночі і об'єднання Кореї. У жовтні 1950 р. багатонаціональні сили почали наступ на північ і в листопаді досягли китайського кордону. У цей час в конфлікт втрутився Китай. 26 листопада 1950 р. 300 тисяч китайських "добровольців" перейшли в наступ і примусили багатонаціональні сили відступити південніше демаркаційної лінії. Генерал Макартур запропонував розширити масштаби конфлікту: нанести бомбові удари по Північно-Східному Китаю і встановити блокаду його узбережжя. Президент США Трумен відкинув цю пропозицію, а самого генерала звільнив з посади. Трумен розумів, що СРСР, який направляв тільки своїх льотчиків в Корею, буде змушений втрутитись в цей конфлікт, і великої війни не уникнути. У січні 1951 р. фронт остаточно стабілізувався в районі демаркаційної лінії. У червні 1951 р. СРСР запропонував почати переговори про перемир'я, які завершилися вже після зміни американського президента (ним в 1953 р. став Д.Ейзенхауер) і смерті Сталіна. Обидві сторони домовились про відновлення довоєнного становища. Після Другої світової війни остаточно визрів конфлікт на Близькому Сході. Закінчення війни ще більше загострило протистояння між арабами і євреями в Палестині. Прагнучи вирішити цей конфлікт, англійці, які управляли цими територіями, розробили план розподілу Палестини. Араби відкинули цю ідею. По закінченні Другої світової війни стало очевидним проголошення незалежності Палестини. Вона стає місцем постійного насильства. Нарешті Англія передала вирішення палестинського питання ООН, яка розробила і утвердила в 1947 р. план поділу Палестини на єврейську і арабську держави. Після проголошення 14 травня 1948 р. держави Ізраїль сім арабських держав розпочали війну (Перша арабо-ізраїльська війна 1948-1949 pp.). Наприкінці 1949 р. при посередництві ООН було укладено перемир'я і встановлено демаркаційну лінію. Ізраїль відстояв своє право на існування, хоча арабські держави його так і не визнали. Арабська палестинська держава не була створена. Частину її території захопив Ізраїль, Західний берег річки Йордан ввійшов до складу Йорданії, сектор Газа був захоплений Єгиптом. У 40-х роках виник конфлікт на півострові Індостан. У 1947 р. британський парламент розробив план переходу Індії до незалежності. Планувалось колонію Індія поділити за релігійною ознакою на дві держави: Індію і Пакистан. Територіальні розмежування супроводжувались між общинними зіткненнями, в результаті яких загинуло близько 1 млн. чол., а біженцями стали 8 млн. чол. Під час цих зіткнень виникли територіальні суперечки між Індією та Пакистаном через князівство Кашмір. Так сформувався індо-пакистанський конфлікт, який дає про себе знати й сьогодні. Ці дві країни воювали у 1965 р. і 1971 р. У 40-х роках Англія, Франція, Голландія почали колоніальні війни, які з перервами і змінним успіхом точились до початку 60-х років, поки великі колоніальні держави остаточно змирились з втратою колоніальних володінь. Найбільш криваві і тривалі війни в 40-50-ті роки вела Франція в Індокитаї і Алжирі, Голландія в Індонезії, Англія в Малайзії. Послаблення міжнародної напруги. На початку 50-х років відбулись зміни у керівництві США і СРСР, що позначилось на зовнішньополітичному курсі цих країн. У 1953 р. СРСР відмовився від вимог до Туреччини стосовно чорноморських проток. Були нормалізовані відносини з Грецією та Югославією, розірвані у 1948 р. після конфлікту між Тіто і Сталіним, було досягнуто угоду про припинення війни в Кореї. У 1954 р. в Женеві була підписана домовленість про припинення війни в Індокитаї, чим покладено край авантюрі Франції щодо відновлення колоніальних володінь у Південно-Східній Азії. Суттєві зміни відбулися і в стосунках між СРСР та Заходом. У 1955 р. представники СРСР, США, Англії та Франції підписали Державний договір з Австрією. Вона була проголошена не залежною і нейтральною, з її території виводились окупаційні війська. У 1959 р. відбувся перший візит глави радянського уряду в США. У ці ж роки відбувається процес переосмислення радянським керівництвом проблеми взаємодії з національно-визвольними рухами в колоніальних і залежних країнах. У період сталінського правління перевага надавалась китайському варіанту національного визволення, коли воно очолювалось комуністами. Проте ніде більше, крім самого Китаю, Північної Кореї та Північного В'єтнаму, цей варіант реалізувати не вдалось. У більшості країн, що визволились, комуністи не прийшли до влади. Нові лідери не викликали довіри у Сталіна. М.Хрущов запропонував розглядати національно-визвольний рух як союзника соціалізму в його боротьбі проти імперіалізму. Тим самим було усунуто ідеологічні перешкоди для розвитку військово-політичного та економічного співробітництва з країнами, що визволились. Так, у 1956 р. СРСР підтримав у Єгипті націоналіста Гамаль Абдель Насера у боротьбі проти агресії Ізраїлю, Франції та Англії. Відбулись зрушення у взаєминах між соціалістичними країнами. СРСР визнав нейтралітет Югославії; Китай перетворився на майже рівного СРСР партнера. Відносинам з східноєвропейськими країнами був наданий вигляд рівноправних. Рух неприєднання. 29 країн Азії та Африки, що визволились, у квітні 1955 р. в Бандунгу (Індонезія) скликали конференцію, яка схвалила принципи мирного співіснування і співробітництва держав з різним суспільним ладом. Конференція висловила рішучість народів Азії та Африки повністю і назавжди покінчити з колоніалізмом, засудила агресивні блоки, поставила вимоги заборонити ядерну зброю. Країни-учасниці конференції виробили такі основні принципи своєї політики:

1. Незалежна від наддержав політика.

2. Підтримка національно-визвольних рухів.

3. Позаблоковий статус.

4. Заборона використання своєї території для іноземних військових баз.

Пізніше про підтримку цих принципів заявили й інші країни, що визволилися. За ініціативою прем'єр-міністра Індії Дж.Неру, президента Югославії Й.Броз Тіто, президента Єгипта Г.А.Насера та інших у вересні 1961 р. у Белграді відбулась конференція 25 глав урядів, яка поклала початок Руху неприєднання. Учасники Руху, більшість з яких вважали, що США та СРСР несуть рівну відповідальність за міжнародну напруженість і гонку озброєнь, проголосили неприєднання до воєнно-політичних блоків, підтримали боротьбу народів проти колоніалізму, за незалежність, за ліквідацію економічної нерівності у світі, за мирне співіснування. Рух неприєднання став важливим самостійним чинником світової політики. З 1973 р. конференції Руху неприєднання проводяться регулярно кожних три роки. Нестійкість послаблення міжнародної напруги. У Західній Європі в 50-ті роки відбувається становлення ідеї європейської єдності. Створюється Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). Відлига дозволила розблокувати діяльність ООН - до її складу було прийнято 16 нових країн. Ці зміни призвели до деякого послаблення біполярності світу. Разом з тим вони не зламали логіку "холодної війни" і воєнно-блокового мислення. Незважаючи на гнучкість радянської дипломатії, Радянському Союзу не вдалось досягти домовленостей з Заходом з деяких важливих питань. Так, були зірвані домовленості щодо Німеччини та Японії, незважаючи на те, що в 1955 р. СРСР оголосив про припинення стану війни з Німеччиною, а в 1956 р. з Японією, і з ними були встановлені нормальні дипломатичні відносини та економічні зв'язки, проте мирні договори так і не були укладені. США та їх союзники звикли до жорсткого стилю радянської дипломатії, а тому серйозно не сприймали нових пропозицій СРСР. Захід продовжував політику "відкидання комунізму". В 1953 р. ЦРУ і Інтелледженс сервіс (англійська розвідка) здійснили переворот в Ірані, а в 1954 р. в Гватемалі. Причиною переворотів стало те, що уряди цих країн обмежили права американських і англійських монополій. У 1955 р. ФРН було включено до НАТО. Це викликало відповідну реакцію СРСР. 14 травня 1955 р. Радянський Союз та його союзники підписали Варшавський договір і тим самим створили воєнно-політичну організацію на сході Європи. XX з'їзд КПРС відкрив нову сторінку в історії СРСР. В країні почалась "відлига", в тому числі і в зовнішній політиці. У період 1955-1960 pp. СРСР висунув низку мирних ініціатив щодо припинення гонки озброєнь і скорочення воєнних потенціалів країн світу. В односторонньому порядку Радянський Союз скоротив збройні сили на 3980 тис. чол. і військовий бюджет. Були ліквідовані військові бази в Порт-Артурі.

Результати цих дій були обмежені. Підписання угод впиралось в питання контролю. Гонка озброєнь не припинилась, а навпаки, посилилась. З'явились міжконтинентальні балістичні ракети і бомбардувальники, атомні підводні човни. Короткочасне потепління переросло в гострі міжнародні кризи: 1956 р. - Близький Схід і Угорщина, 1957 - Сирія, 1958 - Ліван, Тайвань, 1961 - Берлінська криза, 1962 р. - Карибська криза і т.д.

Відновлення конфронтації. Перша причина відновлення конфронтації пов'язана з суб'єктивним чинником - особистими рисами лідера СРСР Хрущова як політичного діяча. Хрущов був людиною надто емоційною і болісно реагував, коли його зусилля щодо покращання міжнародного становища не зустрічали розуміння і підтримки протилежної сторони. Хрущовський стиль дипломатії дратував Захід, коли висунуті Радянським Союзом пропозиції раптово змінювались іншими. Такі дії СРСР розцінювались Заходом не більше як пропаганда. Негативну роль у відносинах із Заходом відіграла заява Хрущова про те, що він поховає капіталізм.

Другою причиною стала поява ракетної зброї у СРСР, що загрожувало безпеці США, оскільки у радянських лідерів з'явилась можливість силового тиску на США. Третя причина відновлення конфронтації полягала в досить успішному економічному розвитку СРСР в 50-х роках, що стало підставою для думки про те, що рівень промислового виробництва у СРСР перевищить рівень виробництва в США і найближчим часом капіталізм зникне як такий. Четверта причина: в 1960 р. на нараді компартій КПРС була проголошена авангардом світового комуністичного руху. Тим самим вона закріпила за собою право визначати "правильність" або "неправильність" курсу комуністичних урядів, що відразу ; призвело до конфронтації з Югославією та Китаєм. П'ятою причиною став активний розпад в 50-60-х роках колоніальної системи під ударами національно-визвольних рухів, що підтримувались Радянським Союзом. Ним було підписано 20 угод з молодими державами про співробітництво і надання кредитів. Це призвело до протидії з боку західних країн. Підтримка Радянським Союзом національно-визвольних рухів була розцінена на Заході, як спроба поширити радянську систему союзів на 1 весь світ і тим самим відірвати Захід від сировинних джерел. Блок НАТО в цих умовах почав посилювати тиск на СРСР. У 1956 р. приймається "доктрина взаємозалежності", а в грудні 1957 р. рішення про розміщення в Європі ядерної зброї. США та їхні союзники почали силою зброї протидіяти змінам в країнах, які ще не були в зоні радянського впливу і робили спроби повалення урядів, які проводили лінію на співробітництво з СРСР. Так, на І початку 60-х років ареною протидії стала Республіка Конго. Берлінська і Карибська кризи. Відносини між СРСР і США значно загострились у зв'язку з проблемою Західного Берліну. Західний Берлін був відкритим анклавом капіталізму в середині соціалістичної НДР. Це викликало роздратування урядів НДР та СРСР. З 1958 р. Хрущов почав домагатися зміни статусу міста, ) погрожуючи односторонніми діями. В травні 1960 р. в Парижі було скликано конференцію представників США, СРСР, Англії і Франції на вищому рівні. Напередодні цієї події радянські засоби протиповітряної оборони збили над Уралом американський розвідувальний літак У-2. На конференції Хрущов ультимативно зажадав припинити такі польоти над територією СРСР. Президент США Ейзенхауер відхилив цю вимогу. Конференція була зірвана. Не відбувся візит Ейзенхауера до СРСР. На зустрічі з новим американським президентом Джоном Ф.Кеннеді в квітні 1961 р. у Відні Хрущов в ультимативній формі зажадав зміни статусу Берліна. Знову виникла загроза блокади Берліну. Американці на цей випадок навіть підготували план обмеженого ядерного удару по радянських військах в НДР. 19 серпня 1961 р. вздовж всього кордону Західного Берліну було збудовано загорожу, а потім мур , який став символом "холодної війни". Оскільки блокади не було, США обмежились незначною демонстрацією сили. Керівництво СРСР побачило в цьому свій безсумнівний успіх і з легкістю пішло на наступний крок, який викликав серйозну загрозу ядерної війни (Карибська криза). В 1959 р. СРСР визнав уряд Фіделя Кастро, який прийшов до влади в результаті революції на Кубі, поваливши диктатуру генерала Батісти. В 1960-1961 pp. Активно розвивались торгово-економічні відносини між СРСР та Кубою. Проникнення СРСР на американський континент і прорадянська орієнтація режиму Кастро викликали занепокоєння уряду США, який організував збройну інтервенцію на Кубу. Проте інтервенти були розбиті в бухті Плайя-Хірон. СРСР надав Кубі допомогу зброєю. Остерігаючись прямої агресії з боку США на "Острів Свободи", СРСР і Куба домовились про розміщення на острові балістичних ракет з ядерними боєголовками, які мали стати гарантом миру в регіоні. Розміщення ракет призвело до кризи радянсько-американських відносин. США встановили морську блокаду Куби, щоб запобігти подальшому постачанню острова радянською зброєю. 23 жовтня 1962 р. радянський уряд розцінив дії США як агресивні і заявив, що завдасть відповідного удару у випадку розв'язання війни. Заява була розрахована на те, що США відступлять. Американці не були зацікавлені у війні з СРСР. Конфлікт зайшов надто далеко і для його вирішення Д.Кеннеді та М.Хрущову необхідно було проявити політичну мудрість і далекоглядність. 26-28 жовтня 1962 р. між лідерами СРСР і США були досягнуті домовленості, згідно з якими Радянський Союз виводив з території Куби свої ракети і бомбардувальники Іл-28, а США повинні були зняти блокаду і дати гарантії невтручання у внутрішні справи Куби.

Карибська криза показала безперспективність політики з позиції сили і те, що зростання небезпеки ядерної війни може привести до катастрофи. СРСР став проводити більш помірковану політику щодо підтримки революційних рухів в країнах "третього світу" і більше не загрожував застосуванням ядерної зброї в кризові моменти. Карибська криза змусила наддержави вжити заходів для того, щоб зробити гонку ракетно-ядерних озброєнь більш керованою, а значить, більш безпечною. У 1963 р. між США, Англією, СРСР був укладений договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космосі і під водою. Під час переговорів була втрачена можливість домовитись про заборону випробувань ядерної зброї під землею. Сторони не дійшли згоди в питанні контролю. СРСР розцінював контроль як форму шпіонажу. У 1967 р. було укладено договір про заборону розміщення ядерної зброї в космічному просторі. Цим договорами був покладений край міжнародним відносинам, в яких переважали воєнно-політичні методи вирішення конфліктів між великими державами. Проте суперництво між ними не припинилось і прогресу в стосунках не відбулось. Суперництво лише перемістилось на периферію і набуло форми регіональних конфліктів, які надовго заблокували мирний процес. Перехід від конфронтації до співробітництва держав світу. Розрядка 70-х років заклала фундамент подальшого руху до обмеження арсеналів зброї масового знищення. Вона показала можливість досягнення домовленості з усіх питань міжнародної безпеки. Новий тип відносин формувався в період 1963-1973 рр. Характерною рисою їх стали методи мирного врегулювання конфліктів. Основними передумовами розрядки були: по-перше, між США та СРСР наприкінці 70-х років був встановлений військово-стратегічний паритет; по-друге, в результаті гострих криз і небезпечних регіональних конфліктів керівництво обох наддержав переконалось у згубності "балансування" на грані війни.

У липні 1968 р. був відкритий до підписання договір про нерозповсюдження ядерної зброї, який вступив у силу в 1970 р. На теперішній час його підписали понад 160 країн. У 1995 р. його продовжили безстроково. Проте є держави (Індія, Пакистан, Ізраїль та ін.), які в силу різних обставин відмовилися підписати цей договір. За умовами договору держави, які володіють ядерною зброєю, зобов'язуються не передавати будь-кому ядерні вибухові пристрої або контроль над ними, а також не допомагати і не сприяти неядерним державам у виготовленні і придбанні зброї масового знищення. Неядерні держави беруть зобов'язання не отримувати, не контролювати (ні прямо, ні опосередковано), не виробляти, не домагатися і не приймати допомогу у виробництві ядерних пристроїв. Країни, що підписали договір, можуть розвивати мирну сферу застосування атому, але під контролем МАГАТЕ (Міжнародне агентство по атомній енергії, утворене в 1955 р.). Розрядка принесла відчутні зрушення в Європі. Початок їм поклав прихід до влади в ФРН у 1969 р. коаліційного уряду соціал-демократів і вільних демократів на чолі з Віллі Брандтом. Попередні уряди ФРН в зовнішній політиці виходили з того, що європейські кордони є неостаточними і відмовлялись визнавати НДР як суверенну державу. Така політика відповідала конфронтаційній схемі "холодної війни". По мірі зміцнення економічних позицій ФРН вона гальмувала процес поширення політичного впливу ФРН і позбавляла її маневру на Сході. Брандт запропонував "нову східну політику", складовою частиною якої було визнання реалій, що склалися в Європі, і нормалізація на цій основі стосунків з СРСР і країнами Східної Європи.

У серпні 1970 р. між ФРН та СРСР була укладена угода, яка ґрунтувалась на відмові західнонімецької сторони від претензій на перегляд європейських кордонів. З вересня 1971 р. між СРСР, США, Англією та Францією була досягнута угода відносно Західного Берліну, згідно з якою місто отримувало особливий статус і не повинно було належати ФРН.

Угоди також були укладені між НДР і ФРН, ПНР і ФРН, ЧССР і ФРН. Усі сторони відмовлялись від взаємних територіальних претензій. Гельсінський процес. Підсумком розрядки в Європі стала нарада з питань безпеки і співробітництва на континенті, яка відбулась у столиці Фінляндії Гельсінкі в три етапи: На першому етапі 3-7 липня 1973 р. нарада міністрів закордонних справ виробила порядок денний і визначила основні напрямки роботи. На другому (18 вересня 1973 р.- 21 липня 1975 р.) експерти підготували основні документи наради з питань безпеки, економічних та гуманітарних проблем. 1 серпня 1975 р. керівники 33 європейських держав, а також США і Канади підписали Заключний акт наради. Його серцевиною є Декларація принципів, якими держави-учасники будуть керуватися у взаємних відносинах.

Декларація включає такі принципи:

1. Повага до суверенітету.

2. Незастосування сили чи загрози силою.

3. Непорушність кордонів.

4. Територіальна цілісність держав.

5. Мирне врегулювання суперечок.

6. Невтручання у внутрішні справи.

7. Повага прав людини і основних свобод.

8. Рівність і право народів розпоряджатися власною долею.

9. Співробітництво між державами.

10. Сумлінне виконання зобов'язань з міжнародного права.

Крім Декларації, були прийняті такі документи, як "Співробітництво в галузі економіки, техніки, навколишнього середовища", "Співробітництво в гуманітарних та інших областях", "Питання безпеки співробітництва у Середземномор'ї", "Про заходи зміцнення довір'я і деякі аспекти безпеки і роззброєння". Гельсінська нарада стала переломною подією періоду розрядки. Навіть повернення до конфронтації на початку 80-х років не змогло пересилите значення гельсінського процесу.

Результати розрядки в радянсько-американських відносинах. Одночасно з поглибленням розрядки в Європі відбулась нормалізація радянсько-американських відносин. У відносинах з Радянським Союзом адміністрація Р.Ніксона змінила доктрину "гнучкого реагування" на більш наближену до нових реалій – так зване "реалістичне стримування". Наслідком цього була низка радянсько-американських договорів про відвернення загрози війни, обмеження гонки озброєнь, нормалізацію відносин між двома країнами. У травні 1972 р. відбувся візит президента США Р.Ніксона до СРСР, в ході якого були прийняті "Основи взаємовідносин між СРСР та США" та Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО). Вперше дві наддержави уклали угоду про заходи в галузі обмеження стратегічних і наступальних озброєнь (ОСО-1). Під час візиту Л.Брежнєва до США у червні 1973 р. керівники двох держав підписали угоду про запобігання ядерної війни. Згідно з цими угодами були встановлені жорсткі обмеження випробувань ядерної зброї. Ратифікація договору і угод була зірвана у зв'язку із новим загостренням міжнародного становища наприкінці 70-х років. Процес розрядки поширився і на інші регіони світу. У 1971 р. в Східній Бенгалії, яка належала Пакистану, населення при підтримці Індії після тривалої боротьби отримало незалежність. На політичній карті Азії з'явилась нова держава – Народна Республіка Бангладеш, а Індія перетворилась в регіональну наддержаву.

У 1972 р. про вихід із СЕНТО оголосив Пакистан. У 1977 р. блок СЕНТО припинив своє існування. Через деякий час припинив існування і блок СЕАТО. У 1973 р. була укладена Паризька угода стосовно В'єтнаму, яка припинила пряму американську інтервенцію проти цієї країни. Регіональні конфлікти. Новий і останній виток "холодної війни". На тлі розрядки продовжували виникати регіональні конфлікти. Розрив відносин між Китаєм і СРСР наприкінці 60-х років призвів у 70-ті роки до нормалізації стосунків КНР із США. В 1971 р. відбувся таємний візит в Пекін помічника президента США з національної безпеки Генрі Кіссінджера, який домовився про візит в КНР президента США. В тому ж році США зняли своє вето в Раді Безпеки ООН, що дозволило КНР зайняти місце Китаю в ООН, яке до того часу займали представники уряду Гоміндану, який зазнав поразки у громадянській війні і знайшов укриття на о. Тайвань під захистом США. Візит Р.Ніксона став сенсацією в світовій політиці. У 1979 р. були відновлені дипломатичні відносини на рівні послів. Нормалізація відносин КНР з США дозволила Китаю продовжити протистояння з СРСР. Ареною протистояння стала Пів-денно-Східна Азія. В'єтнам після об'єднання в 1975 р. зайняв чітку прорадянську позицію. В сусідній Камбоджі в цей час до влади прийшли прокитайські сили - "червоні кхмери". Це спричинило загострення відносин між В'єтнамом і Камбоджею, яке вилилось у збройний конфлікт. У січні 1979 р. в'єтнамські війська скинули владу "червоних кхмерів". Китай у відповідь здійснив напад на Соціалістичну Республіку В'єтнам, але зазнав поразки (радянські війська в цей час були зосереджені в Монголії і перекинуті у В'єтнам). У 1973 р. відбулась "жовтнева", або "семиденна", арабо-ізраїльська війна, ініціатором якої були арабські країни. Основні бойові дії розгорнулись в районі Суецького каналу. Єгипетська армія, успішно переправившись через канал, нанесла поразку ізраїльській армії, але сама опинилась в оточенні. В свою чергу, ізраїльська армія, форсувавши канал, активно просувалась на Каїр. В цей момент між Єгиптом і Ізраїлем було укладено перемир'я і сторони відновили довоєнне становище. Ця війна переконала єгипетське керівництво у неможливості вирішити близькосхідну проблему воєнним шляхом. Після невдачі скликати міжнародну конференцію з питань близькосхідного врегулювання під егідою СІЛА і СРСР воно пішло на укладення в 1979 р. сепаратного миру з Ізраїлем у Кемп-Девіді (США). Це стало серйозним ударом по позиціях Радянського Союзу на Близькому Сході. Економічна криза 70-х років і завершення процесу деколонізації позначились на міжнародних відносинах. Країни Заходу, зосередившись на внутрішніх проблемах, послабили контроль над своєю зоною впливу.. Цим відразу скористався Радянський Союз для проникнення в нові регіони. Так можна оцінити прихід до влади уряду С.Альенде в Чилі (1971 p.), переворот в Ефіопії (1974 p.), прихід до влади прорадянських сил в Анголі і Мозамбіку після "революції гвоздик" у Португалії (1975- 1976 pp.), об'єднання В'єтнаму в єдину державу (1975 р.), встановлення про радянських режимів в Лаосі і Камбоджі, квітневий переворот в Афганістані (1978 р.), утвердження режиму Д.Ортеги в Нікарагуа (1979). Зміна співвідношення сил на міжнародній арені

не могла не викликати відповідних дій з боку США, що знову призвело до загострення "холодної війни". США організували воєнний переворот в Чилі (1973 p.), пішли на зближення з Китаєм, примусивши СРСР тримати значні сили на Далекому Сході. В Африці США та їх союзники зробили ставку на Південно-Африканську Республіку, на режим Сіада Барра в Сомалі, на сепаратистські рухи в Ефіопії. Таким чином, вони виснажували СРСР, який змушений був підтримувати прорадянські сили. Розрядка 70-х років не стала довгостроковою політикою. Не була подолана логіка "холодної війни" і підозрілість між великими державами. На згортанні розрядки позначилось економічне відставання СРСР і консервативні тенденції у внутрішній і зовнішній політиці. Немалу роль відіграла і економічна криза 70-х років розцінена радянським керівництвом, як криза капіталізму взагалі, якою потрібно скористатись для утвердження соціалізму у всьому світі. Протистояння між Заходом і Радянським Союзом вступило у вирішальну фазу. До кінця 70-х років намітилось різке загострення міжнародного становища. Стало зрозуміло, що марно покладати серйозні надії на гельсінські домовленості. СРСР не поспішав виконувати свої зобов'язання в гуманітарній сфері, Захід же не намагався відмовитись від силового протистояння комуністичному блоку. У відповідь на розміщення радянських ракет середньої дальності в Східній Європі сесія Ради НАТО у Вашингтоні в травні 1978 р. схвалила довгострокову програму збільшення військових витрат на 3% на рік протягом 20 років. 12 грудня 1979 р. в Брюсселі було прийнято рішення про розміщення у Великобританії, Бельгії, ФРН, Італії 574 крилатих ракет і ракет "Першинг-2". У грудні 1979 р. СРСР ввів свої війська в Афганістан. Підтримка Радянським Союзом непопулярного в країні режиму викликала піднесення патріотичних почуттів і масовий опір населення. Іран і Пакистан відкрили свої території для розміщення баз повстанців. США, арабські країни, Китай надали значну воєнну допомогу повстанцям. СРСР отримав свій В'єтнам з таким же шансом на успіх. СРСР засудила світова громадськість, США не ратифікували договір ОСО-2 і наклали ембарго на продаж зерна в СРСР. Навіть деякі країни соціалістичного табору не підтримали дії радянського керівництва, багато країн бойкотувало Олімпіаду 1980 р. в Москві. Розрядку було остаточно поховано. На кінець 1970-х років припадає різке загострення відносин між США та Іраном. В лютому 1979 р. в Ірані відбулась революція, в результаті якої було повалено монархію і влада перейшла до рук фундаменталістського духовенства на чолі з Аятоллою Хомейні. Революція в Ірані відкрила нову сторінку в міжнародних відносинах. Вона стала показником подальшого розмивання біполярної системи світу. Революція дала поштовх поширенню ідей фундаменталізму в ісламському світі, поглибила протистояння між християнською та ісламської цивілізаціями. Почастішали випадки міжнародного тероризму, який став загальним лихом для багатьох країн. Події в Ірані завдали серйозного удару по престижу США. Це призвело до падіння адміністрації президента Картера. Розвиток подій остаточно переконав американців у необхідності проведення більш жорсткої зовнішньої політики. На президентських виборах 1980 р. перемогу одержав республіканець Р.Рейган, який пропонував відмовитись від розрядки і провести переозброєння американської армії. Нова американська адміністрація схвалила стратегію "суперництва", згідно з якою планувалось розвивати перспективні озброєння, максимально використовуючи науково-технічні досягнення, в яких США мають пріоритет. Ця стратегія повинна була не тільки забезпечити воєнну перевагу, а й економічне виснаження СРСР. У рамках даної стратегії була розроблена політика "прямого протиборства", яка передбачала рішуче використання військової могутності для досягнення політичних цілей. Важливою її особливістю є положення про підготовку США до розв'язання воєн різних масштабів і інтенсивності. 23 березня 1983 р. президент США Р. Рейган зробив заяву про розробку в США програми СОІ (стратегічна оборонна ініціатива). Програма передбачала створення глобальної протиракетної оборони з елементами космічних озброєнь. Це означало, що гонка озброєнь переноситься і на космічний простір, а всі домовленості про обмеження стратегічних озброєнь фактично втрачають силу. До участі в цій програмі запрошувався і СРСР. Реакція Радянського Союзу на програму була різко негативною. Розробка анти-СОІ потребувала великих ресурсів, матеріальних витрат, яких би радянська економіка не витримала. Фактично програма СОІ стала блефом і водночас провокацією США, щоб розвалити економіку СРСР, адже СОІ не давала абсолютної гарантії захисту території США і їх союзників. У 80-х роках основною ареною протистояння двох воєнно-політичних блоків знову стала Європа. ОВД і НАТО активно розміщують тут ядерну зброю першого удару, збільшують арсенали неядерних озброєнь. При збереженні відносного паритету СРСР і його союзники мали перевагу в бронетанковій техніці у З рази, артилерії в 6 разів, засобах ППО в 5 разів. Блок НАТО мав перевагу в протитанкових засобах, бойових вертольотах, флоту. Перевазі СРСР в наступальних озброєннях НАТО вирішує протиставити нову оборонну стратегію. У листопаді 1984 р. Комітет по плануванню НАТО схвалив план головнокомандуючого НАТО Роджерса. В основу плану була покладена ідея глибокого удару по другому ешелону військ противника з застосуванням неядерних високоточних систем озброєння . Поряд із загостренням становища в Європі продовжувалось протистояння і в країнах "третього світу". Лінія протиборства між СРСР США проходила через Афганістан, Центральну Америку і Південь Африки. Прихід до влади в 1979 р. в Нікарагуа сандіністів, які отримали значну допомогу Куби і СРСР, успіхи партизанської боротьби в Сальвадорі і Гватемалі непокоїли США. Вони організували і озброїли антисандіністський рух в Нікарагуа, переозброювали армії Сальвадору й Гватемали. У 1983 р. США здійснили агресію проти Гренади під приводом недопущення побудови на острові бази стратегічних бомбардувальників СРСР. В Африці ПАР, яку таємно підтримували США та інші країни Заходу, здійснювала періодичні збройні інтервенції проти "прифронтових" держав - Анголи, Мозамбіку, підтримувала антиурядові угруповання в цих країнах. На початку 80-х років знову загострився арабо-ізраїльський конфлікт. На цей раз ареною протиборства став Ліван, в якому йшла громадянська війна між християнами і мусульманами. Ізраїльське керівництво намагалось шляхом короткочасної військової операції при допомозі ліванських християн знищити бази палестинців на півдні Лівану, з яких вони здійснювали напади на Ізраїль. Але швидка операція не вдалась. Ізраїльські війська пов'язли в боях з сирійцями в долині Бекаа, у вуличних боях в Бейруті і сутичках з партизанами на півдні країни. Навіть виведення палестинських загонів з Лівану не принесло спокою Ізраїлю: на їх місце стали загони проіранської організації "Хезболлах" і ліванські партизани. Втручання США, Англії, Франції теж не принесло миру на ліванську землю, а ще більш ускладнило становище в країні. США були втягнуті в бої з сирійцями і ліванцями. Спроба нав'язати Лівану сепаратний мир на зразок Кемп- Девідського теж не вдалась. Зазнавши значних втрат, ізраїльські війська були виведені з країни, крім 20-кілометрової зони на Півдні Лівану. Американські, французькі, англійські війська теж змушені були покинути країну. Події в Лівані вкотре переконали, що близькосхідний конфлікт можна вирішити лише мирними засобами. У 1980 р. розпочалася війна між Іраном і Іраком. Не дивлячись на причини, які викликали її, вона стала складовою частиною глобального протистояння СРСР і США. З остраху перед ісламською революцією та намагаючись розв'язати внутрішні проблеми за рахунок сусідніх держав, президент Іраку Саддам Хусейн 22 вересня 1980 p. розпочав агресію проти Ірану. Спочатку воєнний успіх сприяв агресору. Влітку 1982 р. у результаті контрнаступу війська Ірану повернули всю втрачену територію. Війна набрала запеклого позиційного характеру. У 1983 р. СРСР вирішив переозброїти Ірак. Не забарились і США, які через посередників постачали зброю Ірану. У США на віть з цього приводу розгорівся політичний скандал - так званий Ірангейт. Воюючі сторони, починаючи з 1985 p., намагалися нанести один одному якнайбільших економічних збитків. Ірак починає бомбардування нафтових терміналів і міст Ірану, Іран систематично обстрілює прикордонні міста, мінує води Перської затоки. Такі дії призвели до нарощування воєнної присутності великих держав у цьому регіоні і до небувалої напруги. Так, американський військовий корабель збив іранський пасажирський літак, іракський літак наніс ракетний удар по американському фрегату, відбулись сутички між американським і іранським флотами, на мінах підривались танкери, що загрожувало екологічною катастрофою тощо. Лише влітку 1988 р. за посередництвом ООН була підписана угода про припинення війни. Загострення міжнародного становища в першій половині 80-х років було не меншим, ніж в 50-60-х роках. Як і раніше протистояння супроводжувалось пропагандистською риторикою. Радянський Союз закликав до миру і в той же час направляв свої війська в Афганістан. Президент США оголосив СРСР "імперією зла" і закликав до "хрестового походу" проти комунізму. При цьому значно збільшились ядерні потенціали країн. В світі нараховувалось 50 тис. ядерних зарядів сумарною потужністю 16 тис. мегатон. Всім цим управляли автоматизовані системи. У таких умовах надзвичайно небезпечними ставали навіть незначні технічні помилки. Найбільша кількість ядерних озброєнь була зосереджена в Європі: 20 тис. одиниць ядерної зброї, 25 тис. літаків, 120 тис. танків, 11 млн. військовослужбовців. У разі широкомасштабного конфлікту, навіть без застосування ядерної зброї, Європа із її 200 атомними реакторами, розвинутою хімічною і нафтопереробною промисловістю перетворилась би на руїни. Яскравим прикладом цього безглуздя було знищення радянськими засобами Протиповітряної оборони (ППО) 1 вересня 1983 р. південнокорейського літака над о. Сахалін, у результаті чого загинуло 296 пасажирів. Передумови і причини завершення "холодної війни". До нового погляду на проблеми Європи і світу політики Сходу і Заходу прийшли різними шляхами. Дослідження вчених, зусилля журналістів, письменників, людей мистецтва формували в свідомості світової громадськості різко негативне ставлення до ідеї насильницького розв'язання міжнародних проблем. Незважаючи на загострення протистояння між двома воєнно-політичними блоками, на початку 80-х років продовжувався загальноєвропейський процес, початий в Гельсінкі. У Белграді (1977-1978 pp.), Мадриді (1980-1983 pp.), Стокгольмі (1984-1987 рр.), Відні (1986-1989 pp.) відбулись зустрічі і наради представників держав-учасниць Загальноєвропейської наради. На Стокгольмській конференції з питань довіри і безпеки в Європі Радянський Союз виступив з рядом ініціатив по обмеженню військово-морської діяльності на Півночі Європи і в Середземному морі. Радянський уряд пропонував вивести з Середземномор'я як радянські, так і американські кораблі-носії ядерної зброї, згодом - військові флоти США і СРСР. На цей раз це не було чисто пропагандистським маневром. У СРСР почали розуміти, що серйозна зовнішня політика неможлива без взаємних поступок. Готовність до таких поступок стала очевидною після приходу до влади М.С.Горбачова. Він проголосив політику перебудови, а також необхідність утвердження нового мислення у міжнародних відносинах. Новий радянський лідер розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. На Стокгольмській конференції було узгоджено широкий комплекс політичних і військово-технічних заходів щодо зниження ризику війни в Європі. 7 квітня 1985 р. СРСР припинив розгортання ракет середньої дальності СС-20 в Східній Європі, а з 6 серпня 1985 р. ввів односторонній мораторій на ядерні випробування, який діяв півтора роки. У січні 1986 р. М.Горбачов висунув програму ліквідації до кінця століття зброї масового знищення. У травні 1987 р. Політичний консультативний комітет ОВД прийняв основні положення нової військової доктрини оборонного характеру. Декларувалось, що учасники ОВД ні за яких обставин не почнуть військові дії проти будь-якої держави чи союзу держав, якщо самі не стануть об'єктом військової агресії; що ніколи не застосують першими ядерну зброю; що СРСР і його союзники не мають територіальних претензій до жодної з держав і не відносяться до жодної країни, як до свого ворога. Радянсько-американські переговори на найвищому рівні в Женеві (1985 р.). Рейк'явіку (1986 р.), Вашингтоні (1987 р.) і в Москві (1988 р.) зумовили позитивні зрушення в галузі реального скорочення ядерних озброєнь. У грудні 1987 р. був підписаний, а в червні 1988 р. набрав чинності Договір СРСР і США про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності. Він передбачав знищення близько 4% арсеналу ядерних озброєнь. У підсумковому документі, прийнятому 15 січня 1989 р. на загальноєвропейській нараді у Відні, серед різних аспектів міжнародної безпеки особливо виділялась проблема прав людини. Всім державам було рекомендовано "удосконалювати свої закони, адміністративні правила і політику в галузі громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних та інших прав людини і основних свобод та застосовувати їх на практиці". Вважається, що після знищення Берлінської стіни в листопаді 1989 р. і грудневої зустрічі М.С.Горбачова з Дж.Бушем на О.Мальта було покладено край "холодній війні" між СРСР і США. Ці держави перестали сприймати одна одну як противники. Нове мислення поширилось і на регіональні конфлікти. В ряді "гарячих точок" (Афганістан, Нікарагуа, Камбоджа, Ангола) був взятий курс на національне примирення, на пошук шляхів розв'язання проблем за столом переговорів. В значній мірі політика національного примирення була викликана нездатністю СРСР надалі підтримувати збанкрутілі прорадянські режими. У 1988 р. В'єтнам вивів свої війська з Камбоджі, а Куба - з Анголи. Після женевських домовленостей між СРСР і США по Афганістану 15 березня 1989 р. Радянський Союз завершив виведення своїх військ з цієї країни. Важливим наслідком нового мислення і закінчення "холодної війни" стало об'єднання Німеччини і виведення радянських військ з східноєвропейських країн.