С датчиком скорости (Векторное управление). 15 страница
Тема: «Назрівання Другої світової війни.»
План
1. Вплив світової економічної кризи на загострення міжнародної напруженості в умовах 1930-х років ХХ століття. Зовнішньополітичні пріоритети провідних країн світу у другій половині 30-х років ХХ ст..
2. Відмова Німеччини від дотримання статей Версальського договору й підготовка до війни. Агресивні дії Німеччини, Італії та Японії. Формування осі Рим — Берлін — Токіо. Спроби створення системи колективної безпеки. Громадянська війна 1936—1939 роки в Іспанії. Мюнхенська конференція та її наслідки. Крах політики
умиротворення.
3. Провал англо-франко-радянських переговорів (літо 1939 року). Зближення СРСР із Німеччиною. Радянсько-німецький пакт про ненапад („Пакт Молотова — Ріббентропа”) і його наслідки.
Література:
1. Бураков Ю.В. Всесвітня історія: новітні часи. – 1945 – 1998: Підручник для 11 кл. – К: Ґенеза, 2000 – 400 с.
2. Бураков Ю.В. Всесвітня історія: новітні часи. – 1945 – 2005.– К: Ґенеза, 2005 – 416 с.
3. Бердичевський Я.М., Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 1914-1939 рр. (посібник) 10 кл. – Прем’єр, 2002.
4. Бердичевський Я.М., та ін.. Всесвітня історія,, 11 кл., підручник – Прем’єр, 2003.
5. Полянський П.Б. Всесвітня історія 1914 – 1939. Підручник для 10 кл. – К: Ґенеза, 2002 – 289 с.
6. Щупак І.Я. Всесвітня історія 10 кл. – Запоріжжя – Прем’єр. – 2010. – 272 с.
7. Ладиченко Т. В. Всесвітня історія. – К.: Ґенеза. – 2010. – 294 с.
8. Полянський П.Б. Всесвітня історія 10 кл. – К: Ґенеза, 2010 – 256 с.
Вплив світової економічної кризи на міжнародні відносини. Світова економічна криза загострила міжнародні відносини і призвела до появи вогнищ нової війни. На відміну від передодня Першої світової війни, у 30-ті роки лише незначна кількість держав прагнула до війни. Таке становище робило реальною можливість усунути загрозу війни за умов спільних дій усього співтовариства. Першим спільним випробуванням здатності світового співтовариства діяти спільно стала економічна криза. Вона була світовою і поставила перед всіма країнами завдання скоординувати свої зусилля для її подолання. З самого початку, наприклад, стало необхідним полегшення фінансового тягаря репарацій і боргів. США у 1931 р. запропонували оголосити мораторій на один рік по виплаті боргів і репарацій. Ця пропозиція була прийнята. У 1932 р. було прийнято рішення взагалі ліквідувати репараційні зобов'язання Німеччини. Країни-боржники, з свого боку, просто перестали сплачувати борги США. Здавалося, що був створений прецедент колективних дій перед лицем спільної загрози. Але майже одночасно США ввели високі митні податки, а Великобританія відмовилася від "золотого стандарту", вільного обміну фунтів стерлінгів на золото за фіксованим курсом і спробувала встановити такий обмінний курс фунта, який би сприяв експорту англійських товарів. Такими діями США і Великобританія спровокували митні і валютні "війни", що дезорганізувало світову торгівлю і ще більше поглибило кризу. У 1933 р. в Лондоні була скликана світова економічна конференція. На ній обговорювались проблеми стабілізації валют і розроблення шляхів пожвавлення світової торгівлі. Вона закінчилась безрезультатно. Перемогло прагнення вирішувати економічні проблеми не спільно, а поодинці, коли кожна країна намагалася перекласти тягар кризи на сусіда. В результаті зросло економічне суперництво і зменшилась можливість чинити опір перед загрозою війни. Напрями зовнішньої політики США. Тридцяті роки позначилися глибокою кризою у міждержавних відносинах. Економічні потрясіння 1929 - 1933 рр. не лише дестабілізували світове господарство, а й поляризували світ: США знову повернулися до традиційної для них політики ізоляціонізму, вважаючи, що Європа - цей постійний генератор воєнних конфліктів - заважає економічному процвітанню Америки. Відтоді, як під час англо-американської війни 1812-1814 рр. європейці захопили Вашинґтон і спалили Білий дім, Сполучені Штати вже ніколи не відчували загрози своїй національній безпеці ззовні. Майже вся Західна півкуля належала до сфери інтересів США й їх це цілком влаштовувало; гасло пан американістів «Америка для американців!» дедалі частіше звучало як «Америка – для північноамериканців». Безпека країни стала не просто доконаним геополітичним фактом, а й філософією пересічного громадянина США. Америка намагалася проводити багатополюсну політику, активно діючи по всьому світі. Важливим кроком Білого дому стало встановлення у 1933 р. дипломатичних відносин із СРСР та початок економічного співробітництва з Москвою. Того ж року Ф. Рузвельт проголосив політику «доброго сусіда» щодо країн Латинської Америки, де американські інвестиції успішно витісняли британських, японських та німецьких конкурентів. Проте 30-і рр. поклали край самозаспокоєнню США. На Сході набирала сили Японія, загрожуючи американській військовій монополії в Тихому океані, Європа була збурена фашистським режимом в Італії та нацистським – у Німеччині. В Америці були достатньо обізнані з «Майн кампф» А. Гітлера, де відверто йшлося про досягнення світового панування, зокрема й над США, щоб зрозуміти, що відтепер жодна країна не може почуватися у цілковитій безпеці. У США гучніше стали лунати голоси «втручальників» - тих, хто вважав, що й цього разу Америці не вдасться перечекати війну в Європі й необхідно до неї належно готуватися. Проте у серпні 1935 р. в США було прийнято закон про нейтралітет, який означав перемогу ізоляціоністів над «втручальниками». Навіть за умов офіційно проголошеного конгресом ізоляціоністського курсу країни, США не були лише пасивним спостерігачем. У цьому, до певної міри, віддзеркалилися суперечності між ізоляціонізмом американських обивателів і прагненням адміністрації президента Ф. Рузвелта до виведення США на шлях світового лідерства. Без активної зовнішньої політики ця мета залишалася недосяжною, адже епіцентром найважливіших подій, що відбувалися у після версальському світі, залишалася Європа. Загострення англо-німецьких суперечностей. Велика Британія, відокремлена від континенту Ла-Маншем, відчувала себе, як і Америка, у цілковитій безпеці. Вона тривалий час відігравала роль стримувача французьких претензій на лідерство на континенті, що стало вакантним після поразки Німеччини. Британська зовнішня політика в цілому була доброзичливо налаштована щодо Німеччини. Проте на Туманному Альбіоні були свідомі того, що переможену, але не зломлену Німеччину варто тримати на безпечній відстані. До середини 1934 р. британцям це вдавалося, але зі зміцненням Німеччини стала зростати й напруженість між двома країнами. Велика Британія зі значним запізненням помітила, що А. Гітлер зі спринтерською швидкістю відроджує армію та флот, мобілізуючи всі національні ресурси. Саме змагання у військовій сфері, а не, як це було раніше, боротьба за ринки сировини чи конкуренція товарів, спричинили загострення англо-німецьких відносин. У 1934 р. через швидке посилення німецької військової авіації британський уряд прийняв рішення про збільшення впродовж п'яти років чисельності королівських військово-повітряних сил на 41 ескадрилью (понад 800 бойових літаків). У Лондоні віддавали собі звіт у тому, що якщо А. Гітлер випередить Англію в цьому напрямі, то наздогнати Німеччину буде вже неможливо й Британські острови будуть зручною мішенню для ударів німецької бомбардувальної авіації. З огляду на те, що в 1935 р. Німеччина офіційно повідомила про існування в неї забороненої Версальським договором військової авіації, ці кроки були хоч і запізнілими, але життєво необхідними. Дошкульним ударом по престижу Великої Британії стало зазіхання Німеччини на святая святих Англії - її першість на морі. Як і у випадку з авіацією, у Лондоні «раптом» виявили, що Німеччина давно нехтує статтями Версальського договору, які обмежували її військово-морський флот. Німеччина таємно будувала надводні кораблі, створювала підводний флот. Це звісно, лякало англійців, а заяви німців, що їхні субмарини не воюватимуть проти торгових суден, наштовхували на думку, що якраз проти них вони і воюватимуть. Зовнішня політика Франції. Зовнішня політика Французької республіки у період між двома світовими війнами пройшла кілька етапів. У перші повоєнні роки Франція категорично наполягала на безумовному виконанні всіма країнами, насамперед Німеччиною, Версальського договору. Упродовж цього «версальського періоду» Париж невсипно пильнував за обмеженням німецьких збройних сил і виплатою Німеччиною репарацій. На спроби німців ухилитися від виконання зобов'язань Франція реагувала миттєво, як під час франко-бельгійської окупації Руру в 1923 р. Проте Версальський договір був з точки зору їхніх інтересів недосконалим, оскільки не усував загрози німецького реваншу. До того ж Велика Британія й США не приховували, що посилення Франції не входить в їхні розрахунки. Звідси – новий напрям у французькій зовнішній політиці - створення військово-політичних, так званих «тилових союзів» у Східній і Центральній Європі. Такий союз Франція уклала з Польщею (1921,1934), а також створила блок придунайських країн (Чехо-Словаччина, Югославія, Румунія), що отримав назву Малої Антанти. «Тилові союзи», крім їхньої антинімецької спрямованості, також повинні були замінити для Франції її традиційне партнерство з Росією. Згодом, насамперед завдяки зусиллям міністра закордонних справ Л. Варту, Франція змінила своє ставлення до СРСР, чому значною мірою сприяло те, що Радянський Союз мав добрі відносини з Німеччиною. У 1924 р. між Францією й СРСР було встановлено дипломатичні відносини, у 1932 р. підписано пакт про ненапад. Французи вважали, що нерозумно було б перетворювати СРСР, навіть якщо не все в ньому подобалося, у друга Німеччини. Франція, маючи на своєму кордоні Німеччину, не могла сподіватися лише на міцні оборонні споруди на французько-німецькому кордоні - «лінію Мажино» - чи на допомогу союзної Англії, а тому частіше поглядала у бік Росії. У 20-х - на початку 30-х рр. на міжнародних конференціях дедалі частіше порушувалося питання про те, що врівноваження військових сил Франції й Німеччини призведе до загального та вічного миру в Європі. Відповідно до розробленого в Лондоні в 1933 р. «плану Макдональда» передбачалося скоротити в мирний час французьку армію з 500 до 200 тис, а німецьку збільшити до такої ж кількості. План було відхилено, але сам факт його появи свідчив, що Франція повинна була самотужки дбати про свою безпеку. У середині 30-х рр. Франція добилася створення ще одного блоку - Балканської Антанти у складі Греції, Румунії, Туреччини і Югославії, а також докладала активних зусиль для збереження своєї колоніальної імперії, насамперед в Африці. Експансіоністські претензії Італії. Б. Муссоліні обіцяв італійцям, що під його керівництвом Італія посяде гідне її величної історії місце в Європі, стане великою й шанованою країною, якою разом з тим й остерігалися б інші країни. Від перших своїх заяв про те, що «фашизм не розрахований на експорт», Б. Муссоліні якраз і перейшов до експорту фашизму, створивши на середину 1925 р. фашистські партії в 40 країнах світу. Мета міжнародного фашизму, заявляв дуче, полягає в тому, щоб знищити «протестантську цивілізацію» Північної Європи. Перші десять років фашистського правління Італія не виявляла експансіоністських намірів. Перший серйозний інцидент стався наприкінці серпня 1923 р. з Грецією, коли на грецько-албанському кордоні невідомими греками було вбито чотирьох високопоставлених італійських вояків. Італія пред'явила Греції ультиматум з вимогою виплатити компенсацію в розмірі 50 млн лір, і коли Греція відхилила італійські домагання, Б. Муссоліні захопив грецький острів Корфу. Питання розглядалося в Лізі Націй, завдяки чому вдалося досягти компромісу: Греція виплатила суму, на якій наполягала Італія, а Італія вивела свої війська з Корфу. У загальних рисах засади фашистської зовнішньої політики були сформульовані до 1925 р. й полягали у створенні могутньої Італійської імперії й перетворенні всього континенту на потужний фашистський блок. Зоною своїх виняткових інтересів Італія проголосила ряд регіонів світу. У 1924 р. Італія підписала з Югославією договір, за яким остаточно приєднала до себе о. Ф'юме; наступного року було проголошено про приєднання до Італії Албанії. Колоніальна політика Італії включала в себе, з одного боку, постійні вимоги до Ліги Націй визнати за Римом права на колоніальні мандати, а з іншого - активне освоєння африканських колоній (Сомалі, Ефіопія, Лівія, Еритрея) заселенням їх італійцями. В інших колоніях, на які Італія не могла реально претендувати, наприклад у Ємені та Марокко, вона постійно перешкоджала Великій Британії й Франції. У Східному Середземномор'ї Б. Муссоліні підтримував антидемократичні сили в Єгипті й антифранцузьких повстанців у Сирії та в Лівані. Італія одночасно успішно діяла на дипломатичному фронті. Б. Муссоліні співчутливо ставився до країн, обділених Версальським договором, зокрема до Німеччини. Проте Італія, зберігаючи вірність Великій Британії й Франції, до пори до часу займала досить незалежну позицію, претендуючи на роль третейського судді між західними демократіями і Німеччиною. Б. Муссоліні не міг вибачити французам того, що свого часу вони торпедували італійські домагання рівноправності у військових флотах із великими державами. Важливим дипломатичним успіхом Б. Муссоліні було встановлення в 1924 р. дипломатичних відносин з Радянським Союзом. Щоправда, він був розлючений тим, що Італії не вдалося стати першою країною західного світу, яка визнала СРСР – на кілька днів її випередила Велика Британія. У 1933 р. Італія запропонувала Великій Британії, Франції та Німеччині підписати «пакт 4-х», який передбачав за посередництва Італії та Англії примирення Франції і Німеччини. Проте з посиленням намагання А. Гітлера розрубати «версальський вузол», Італія стала займати щодо Німеччини більш насторожену позицію, остерігаючись, що німецькі апетити можуть бути настільки великими, що Італії взагалі нічого не дістанеться. Б. Муссоліні розглядав плани створення міцної Анти німецької коаліції з Лондоном і Парижем та невдовзі віддав перевагу союзу з Німеччиною та Японією. Зовнішньополітична доктрина СРСР. Характер радянської зовнішньої політики був надто суперечливим. Комуністична верхівка СРСР уже усвідомила, що розрахунки на блискавичну «світову революцію» зазнали краху й потрібно уживатися із Заходом. До середини 30-х рр. Радянський Союз переконливо доводив свою заінтересованість у мирному співіснуванні, але тоталітарний характер сталінського режиму позначався і на зовнішній політиці країни. Як генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й. Сталін офіційно й безпосередньо не брав участі в переговорах з іноземними країнами, не приймав послів, не підписував дипломатичних документів. Але саме за його вказівками радянська зовнішньополітична доктрина базувалася на переконаності, що в міжнародних відносинах визначальним є не принцип переважання загальнолюдських інтересів над класовими, а навпаки. Звідси - однобічна оцінка розстановки і співвідношення політичних сил у світі. Згідно з цією доктриною у центрі світової політики перебувала боротьба на знищення двох соціальних систем - соціалістичної (СРСР) і капіталістичної (весь Захід, незалежно від того, чи це демократичні - США, Велика Британія й Франція, чи фашистська Італія й нацистська Німеччина). Причому, у міру «просування» СРСР до комунізму, ця боротьба, за Й. Сталіним, мала неодмінно загострюватися. Тому СРСР повинен був одночасно нарощувати військову міць і прагнути використати першу-ліпшу нагоду, щоб зіткнути між собою капіталістичні країни. Відповідно до вказівок Й. Сталіна Радянський Союз нагнітав дух протистояння у міжнародних справах, що заважало тверезо визначитись, де його вороги, а де потенційні союзники. До того ж Й. Сталін послідовно не довіряв Англії і Франції, тому хоча з приходом до влади в Німеччині націонал-соціалістів він й активізував контакти з Англією і Францією, але при цьому мав на меті скористатися «між імперіалістичними суперечностями». У моральному й політичному плані Й. Сталін був більше схильний до союзу з А. Гітлером. Він перебував на роздоріжжі: бажав краху Версальської системи, яка нічого не дала Росії, але без надійного союзника, яким виявиться згодом А. Гітлер, досягти цього не міг. Розвиток Радянського Союзу, за впливу на цей процес постаті Й Сталіна, змушував комуністичну верхівку йти на зближення з Німеччиною незалежно від того, які політичні сили були при владі у ній. До початку в 1939 р.
Другої світової війни СРСР поставив до Німеччини 2 млн тонн зерна, 1 млн тонн нафти, 100 тис. тонн бавовни та багато інших матеріалів. рах «воєнного комунізму», згортання НЕПу та перехід до сталінського варіанту «форсованої індустріалізації - запоруки реалізації доктрини «світової комуністичної революції», змушували Й. Сталіна шукати шляхів до налагодження економічних зв'язків з ненависним йому Заходом. Важливим торговельним партнером СРСР були Сполучені Штати, які хоч і відчували страх перед комуністичним режимом, але були заінтересовані в безмежному радянському ринку для збуту своїх товарів. Незважаючи на відсутність дипломатичних відносин між двома країнами, американські ділові кола у 20-х - на початку 30-х рр., особливо в період «Великої депресії», активно розвивали економічне співробітництво з СРСР. Але в подальшому через комуністичний терор під тиском громадської думки спочатку США, а потім й інші західні країни практично згорнули торгівлю з СРСР, що призвело до стрімкого скорочення виробництва в Радянському Союзі й, як результат, - провалe другої п'ятирічки. Саме тоді Й. Сталін звернув погляд до Німеччини, яка, затиснута в прокрустове ложе статей Версальського договору, конче потребувала джерел сировини та ринку збуту своїх товарів. Те, що Берлін і Москва перебували у подібному становищі й вважали себе приниженими Версалем, робило їх природними союзниками у боротьбі за ліквідацію усієї повоєнної спадщини Версальських угод. Так само, як і затавровані Й. Сталіним «імперіалістичні хижаки», СРСР мав далекосяжні плани. До переліку держав, до яких радянське керівництво мало територіальні претензії, належали Польща, Румунія, Фінляндія, Угорщина. Латвія, Литва й Естонія взагалі розглядалися як такі, що мали бути поглиненими Радянським Союзом. Зовнішньополітичні пріоритети провідних країн світу базувалися на національному, державному й ідеологічному егоїзмі, тому наприкінці 30-х рр. світ опинився перед загрозою нової світової війни. Відразу після поразки Німеччини у Першій світовій війні військові кола країни виношували плани реваншу. Заклики до нього знаходили відгук і серед частини німців, які й стали живильним середовищем для встановлення нацистської диктатури в країні. А. Гітлер, що прийшов до влади під гаслом «звільнення нації від пут Версалю», від самого початку вважав, що війна - єдиний засіб розширення «життєвого простору» для Німеччини. Першим кроком А. Гітлера на шляху до розриву з Версальським договором стали події, пов'язані із Сааром - районом, багатим на залізну руду, який відповідно до Версальського договору на 15 років був переданий під управління Ліги Націй. Після закінчення цього терміну в січні 1935 р. в Саарі було проведено плебісцит (голосування), під час якого саарці мали вибрати: або вони хочуть об'єднатися з Німеччиною, або увійти до складу Франції, або ж залишитися під управлінням Ліги Націй. Більшість населення Саару становили німці, чимало з яких, не вірячи в те, що розповідали про нацистську диктатуру, щиро хотіли повернутися до складу Німеччини. Результатом голосування стала величезна перевага прихильників приєднання до Німеччини, й 1 березня 1935 р. Саар став частиною Німеччини. Два тижні по тому А. Гітлер офіційно заявив, що він більше не має наміру дотримуватися обмежень щодо переозброєння Німеччини, встановлених Версальським договором, і збільшить чисельність армії до 550 тис. призовників, а згодом Німеччина відновила загальний військовий обов'язок. Відродження військового потенціалу Німеччини розпочалося ще до приходу А. Гітлера до влади. Німеччина з допомогою СРСР, який так само був невдоволений Версалем, розпочала переозброєння ще в 20-х рр. За Версальським договором їй заборонено було це робити, отож після укладення між СРСР та Німеччиною в 1926р. договору про ненапад і нейтралітет (його дію було продовжено в 1931 р., а ратифіковано в травні 1933 р.) підготовка німецьких військових фахівців здійснювалася в ряді російських міст. Там було створено радянсько-німецькі бази й тренувальні табори: авіаційну базу в м. Липецьку, танкову - під м. Казанню на Камі, станцію з випробування бойових отруйних речовин у м. Саратові. Щороку в СРСР проходили підготовку близько 80 німецьких офіцерів, багато з яких потім брали участь у бойових діях проти СРСР у роки Другої світової війни. З німецького боку програмою керували визначні німецькі генерали, а з радянського - К. Ворошилов, І. Уборевич та ін. Відповідно радянські військовики й фахівці проходили навчання в Німеччині. Проте вже з літа 1933 р. німецька сторона стала згортати військові програми з СРСР, пояснюючи це браком коштів, і невдовзі німецькі тренувальні табори на території СРСР були ліквідовані. Надалі А. Гітлер дедалі більше опирався на внутрішні резерви та співробітництво з потужними німецькими (Круппа, Тіссена, Феґлера та ін.) й західноєвропейськими та американськими фірмами з виробництва зброї. Об'єднана в галузеві й територіальні групи, переведена на військовий лад німецька економіка виробляла сотні, а потім і тисячі танків, літаків, підводних і надводних суден. Нові підприємства, оснащені за останнім словом інженерної думки, на 1938 р. забезпечили країні першість у західному світі з виробництва металу та інших стратегічних матеріалів. Темпи переозброєння вермахту були вражаючими й не могли не свідчити про військові приготування націонал-соціалістів. Упродовж 1933 - 1939 рр. бюджетні видатки на військові потреби зросли в 10 разів. Проте в 1935 р. Англія підписала з Німеччиною морський договір, за яким Німеччина отримала право мати надводний флот, тоннажність якого становила 35 % тоннажності британського флоту, й підводний - 45%. Того ж року таємно й незаконно створені військово-повітряні сили Німеччини («люфтваффе») вже відкрито претендували на рівність із британською військовою авіацією. 7 березня 1936 р. Німеччина запропонувала Англії, Франції, Бельгії та Голландії укласти терміном на 25 років мирний договір і провести демілітаризацію обох сторін райнського кордону. Та вже через дві години після цього А. Гітлер оприлюднив у райхстазі свій намір повернути Райнську зону Німеччині. Поки тривала його промова, близько 40 тис. німецьких вояків на порушення Версальського й Локарнського договорів перетнули кордон Райнської зони. Населення, з одного боку, раділо їхньому приходу, а з іншого - боялося реакції на цю акцію з боку Англії й Франції. Для заспокоєння Лондона та Парижа А. Гітлер заявив, що окупація Райнської зони має символічний характер. Ліга Націй розглянула порушення Німеччиною міжнародних договорів лише наприкінці місяця і застерегла А. Гітлера від збільшення чисельності німецьких військ у Райнській області, проте на той час на Б. Муссоліні вже не можна було покластися, а без Італії Локарнський договір втрачав сенс. Захід знову не зважився зупинити агресію в її зародку. Оскільки авантюра на Райні зійшла нацистам з рук, вони розпочали форсовану підготовку до завоювання світового панування. Напад Італії на Ефіопію. Економічні проблеми, а також мрія про лаври Наполеона спонукали Б. Муссоліні до колоніальних завоювань в Африці. З 1934 р. Італія розпочала приготування до агресії проти Абіссінії (Ефіопії) - єдиної на континенті незалежної держави. Б. Муссоліні був свідомий того, що Ліга Націй не має реальних важелів припинення агресії, а Британія та Франція надто стурбовані діями А. Гітлера в Європі, щоб втрутитися у конфлікт. Публічно перелічивши «91 приклад ефіопської агресії проти Італії» й зосередивши у Східній Африці найчисленнішу в історії колоніальних воєн 500-тисячну армію, Б. Муссоліні 2 жовтня 1935 р. розпочав війну проти Ефіопії. До Ліги Націй він направив повідомлення, що Італія стала жертвою ефіопської агресії, але в це ніхто не повірив - усі 56 країн - членів Ліги проголосували за визнання агресором Італії. Європейці були шоковані, а Ліга Націй наклала заборону на поставки до Італії військових матеріалів і озброєння. Щоправда, через невключення до переліку нафти, такі заходи Ліги не могли спинити війни. Крім того, для Англії та Франції дружба з Італією була важливішою і за долю Ефіопії, і за саму Лігу Націй. Поведінка під час війни міністрів закордонних справ, відповідно британського - Самуеля Ґора і французького - П'єра Лаваля, була свідченням тому. Війна виявила слабкість італійської армії. Зустрівши рішучий опір місцевих племен, вона застосувала заборонений міжнародним правом отруйний газ, але ціною великих втрат спромоглася лише на початку травня наступного року здобути столицю країни Аддис-Абебу. Ефіопія капітулювала, а її імператор Гайле Селласіє подався у вигнання. При цьому більшість території Ефіопії залишалася не завойованою. Японія претендувала на лідерство на Далекому Сході та й в усій Азії. Саме вона першою стала на шлях війни, вибрала об'єктом агресії Маньчжурію. Ця китайська провінція здавна приваблювала Японію, але особливо активне японське проникнення розпочалося після російсько-японської війни 1904 - 1905 рр. Маньчжурія та Монголія зображувалися японською пропагандою як території, що не мали відношення до Китаю й повинні бути самостійними державами, «першою лінією оборони» Японії проти «червоної загрози» з боку Китаю та СРСР. До середини 20-х рр. Японія практично безперешкодно встановила свій фінансовий і митний контроль над Маньчжурією, але китайський уряд за підтримки США став протидіяти мирній японській експансії. На початку 1928 р. японці вторглися у китайську провінцію Шаньдун, але успіху не досягли. Та вже з весни 1931 р. японська преса розпочала кампанію звинувачень китайських властей у Маньчжурії в утисках японських підданих. 18 вересня, організувавши вибух на японській ділянці Південно маньчжурської залізниці, Японія, відповідно до «меморандуму Танаки», розв'язала війну проти Китаю. Після японського вторгнення Чан Кайші записав у своєму щоденнику: «З початком японської агресії в Китаї розпочалася Друга світова війна». Саме в цей час у Женеві тривала міжнародна конференція щодо роззброєння. З падінням м. Мукдена японські війська за 12 годин окупували всю територію Південної Маньчжурії й, не наражаючись на опір китайської армії, рушили в глиб країни. Поставлена перед фактом війни між двома країнами - членами Ліги Націй, Рада Ліги запропонувала Японії та Китаю нормалізувати відносини, але японська Квантунська армія продовжувала бойові дії. Наприкінці жовтня Рада Ліги Націй прийняла резолюцію з вимогою до Японії у тритижневий термін вивести війська з Маньчжурії. Проте через те, що представник Японії проголосував проти резолюції, вона не мала юридичної сили. На початок 1932 р. Японія окупувала всю територію Маньчжурії й проголосила створення окремої держави Маньчжоу-Го на чолі з останнім представником маньчжурської династії Цін Пу І, якого невдовзі було проголошено імператором. Японія та Маньчжоу-Го підписали угоду, за якою «з метою забезпечення оборони й захисту» Маньчжоу-Го Японія отримувала право мати в Маньчжурії свої війська, а також інші важливі для неї пільги. Восени 1932 р. комісія лорда Літтона представила Раді Ліги Націй звіт про становище в Маньчжурії, в якому наголосила на фактичній її окупації Японією та рекомендувала не визнавати Маньчжоу-Го. Наприкінці 30-х рр. Японія двічі перевірила на міцність СРСР на Далекому Сході й у союзній йому Монголії. Перший серйозний японсько-радянський збройний конфлікт стався влітку 1938 р. у районі озера Хасан, де японці силами двох піхотних дивізій, кавалерійської та піхотної бригад безуспішно атакували позиції Червоної армії. У серпні бойові дії закінчилися поразкою Японії. Удруге дві країни зійшлися на полі бою в 1939 р. у районі озера Халхін-Гол на території Монголії. Після запеклих боїв, під час яких Японія втратила близько 80 тис, а монгольські й радянські війська - близько 18 тис. вояків, японці знову зазнали поразки. Вторгнення Японії до Центрального Китаю. Під гаслом протистояння посиленню впливу Радянського Союзу в Китаї Японія у 1937 р. поширила інтервенцію на Центральний Китай. Приводом до поновлення воєнних дій Японії в Китаї став збройний інцидент біля Пекіна, що стався у липні 1937 р. Тоді японські солдати, які проводили навчання, потрапили під обстріл китайської артилерії. Чан Кайші відхилив японські вимоги визнати провину Китаю та покарати винуватців і закликав народ до боротьби. Долаючи опір китайців, японські війська до кінця 1938 р. окупували значну частину країни. Однак остаточної перемоги їм досягти не вдалося; опір партизанським діям китайців потребував збільшення чисельності японських військ. Китайська армія, попри півторамільйонні жертви Китаю, не була знищена. З-поміж великих країн лише СРСР, який наприкінці серпня 1937 р. підписав договір про ненапад з Китаєм, надав Китаю значну допомогу військовими фахівцями, насамперед льотчиками, та озброєнням. Як наслідок - у 1939 р. японці припинили наступ й висловили готовність до встановлення двосторонніх відносин шляхом переговорів. «Вісь» Берлін - Рим - Токіо. Починаючи з 1936 р. Німеччина, Італія та Японія значно активізувалися на міжнародній арені. Незважаючи на наявність певних розходжень (зокрема, Німеччина не схвалювала дії Японії в Китаї, вважаючи, що вони підштовхнуть Пекін до альянсу з СРСР), ці країни поступово ставали союзниками. Перемога на виборах у Франції Народного фронту відвернула Б. Муссоліні від Парижа й штовхнула в обійми А. Гітлера. Улітку 1936 р. А. Гітлер ще вагався між перспективою налагодження добрих відносин з Англією та союзом з Італією, але все ж таки схилився до другого варіанту. Не останню роль у цьому відіграло досьє під назвою «Німецька загроза», складене британським дипломатом А. Іденом і передане А. Гітлеру зятем Б. Муссоліні графом Г. Чіано. 24 жовтня 1936 р. між Італією й Німеччиною було підписано таємний протокол про узгоджені дії. Так, за словами Б. Муссоліні, утворилася «вертикаль», або «вісь» Берлін - Рим. У листопаді 1936 р. між Німеччиною та Японією було підписано угоду «проти Комуністичного Інтернаціоналу» та «Додаткову таємну військову угоду», що поклали початок Антикомінтернівському пакту. На початку листопада 1937 р. до нього приєдналася й Італія, завершивши формування «осі» Берлін - Рим, - Токіо. Проте хоча Антикомінтернівський пакт формально був спрямований проти підривної міжнародної діяльності Комінтерну й СРСР, але він становив загрозу і для західних держав. Недаремно Й. Сталін у 1940 р. розглядав питання про прилучення до нього, а відразу після підписання радянсько-німецького пакту про ненапад Й. фон Ріббентроп запевняв Й. Сталіна, що пакт був «загалом спрямований не проти Радянського Союзу, а проти західних демократій», і Берлін «знав і міг здогадатися з тональності російської преси, що радянський уряд це цілком усвідомлює». Й. Сталін до цього додав, що Антикомінтернівський пакт налякав головним чином «лондонське Сіті й дрібних англійських торговців» Спроба створення система «колективної безпеки» В роки світової економічної кризи СРСР прагнув використати суперечності між капіталістичними країнами з метою забезпечення перетворень першої п'ятирічки. Невдовзі стало зрозуміло, що дії Німеччини і Японії загрожують безпеці СРСР. Це змінило його зовнішньополітичну доктрину. Загроза з боку Японії змусила СРСР піти на зближення з Чан Кайши і рекомендувати КПК діяти спільно з Гомінданом у боротьбі проти Японії. СРСР виступив за створення системи колективної безпеки і стримування агресорів. Провідником цього курсу став народний комісар закордонних справ СРСР М.Литвинов. СРСР вдалося зміцнити своє становище. У 1933 р. були встановлені дипломатичні відносини з США, а в 1934 р. СРСР був прийнятий у Лігу націй як член Ради, що означало визнання його великою державою. Успіхом на шляху створення системи колективної безпеки стало укладення у 1935 р. радянсько-французького договору про взаємну допомогу. Правда, у ньому були відсутні військові статті, але у будь-якому випадку договір відкривав шлях до спільної боротьби з агресором. Аналогічний договір у 1935 р. був укладений з Чехословаччиною. Ставлення країн Заходу до створення системи колективної безпеки було прохолодним. Радянсько-французький договір був ратифікований Францією лише через рік. Сумніви викликало насамперед те, що СРСР не має спільного кордону з Німеччиною і щоб виконати свої зобов'язання, довелося б радянським військам перетинати територію Польщі та Румунії. А ці держави боялись СРСР більше, ніж Німеччини, і категорично відмовлялись пропускати радянські війська. У французів складалось враження, що СРСР хоче втягнути Францію у конфлікт з Німеччиною, а самому залишитись осторонь. Коли на Заході стали відомі наслідки репресій у радянській армії, то військовий союз з СРСР розцінювався як малозначний. Приводом до громадянської війни стали події ІЗ липня 1936 р., коли у відповідь на вбивство в Мадриді офіцера було забито депутата-монархіста X. Кальво Сотело. 17 липня в іспанському Марокко група вищих іспанських військовиків під орудою генералів Мола та Санхурхо повстали проти уряду Народного фронту. 20 липня внаслідок авіакатастрофи Санхурхо загинув і у вересні військова хунта проголосила своїм вождем генерала Франсіско Франко. Радіостанція м. Сеута передала умовний сигнал: «Над усією Іспанією безхмарне небо», який слугував наказом до виступу заколотників по всій країні. До заколотників приєдналися 120 тис. військовослужбовців - 80 % збройних сил держави, моральну підтримку надала католицька церква. Кардинал Гома закликав здійснити «хрестовий похід проти червоних», під якими він мав на увазі Народний фронт. Іспанські єпископи направили Ф. Франко колективного листа з підтримкою його боротьби. Розпочалася громадянська війна, яка спричинила гостру міжнародну кризу і яку п'ять років по тому Ф. Франко назвав «першою битвою за новий порядок». Радянський Союз підтримав республіканців, а Німеччина й Італія - націоналістів. Західні ж демократії, побоюючись появи на політичній карті Європи ще одного тоталітарного режиму, вважали за краще зберегти в Іспанії законний уряд. Отже, Іспанія ставала яблуком розбрату між західними демократіями, з одного боку, й тоталітарними державами - з іншого. На пропозицію британського міністра А. їдена 27 країн оголосили про політику невтручання в іспанський конфлікт, а на початку вересня в Лондоні було утворено Комітет із невтручання. Проте невдовзі стало очевидним, що тоталітарні країни - Німеччина, Італія й СРСР не мали наміру перебувати осторонь. Найактивнішим «втручальником» був Б. Муссоліні, який майже відразу відправив на допомогу Ф. Франко 20 військових літаків. Його підтримав А. Гітлер: операції «Фойєрзаубер» і «Отто» (липень - жовтень 1936 р.), створення легіону «Кондор» та ін. Й. Сталін у вузькому колі керівництва партії висловлював переконаність у легкій перемозі республіканців, внаслідок якої за Піренеями постане ще одна соціалістична країна. Такої ж позиції, природно, дотримувався й Комінтерн. Коли ж в Іспанії гору почали брати націоналісти, Й. Сталін і нарком оборони СРСР К. Ворошилов наполягали на безпосередній інтервенції Червоної армії. Проте з часом обоє визнали переконливість контраргументів заступника К. Ворошилова маршала М. Тухачевського, який доводив, що такі дії призведуть до вступу в Іспанію регулярних німецьких та італійських військ, і не зважилися на цей крок. Натомість на допомогу республіканцям було таємно відправлено близько 3 тис. радянських військових радників. З огляду на це Комінтерн визнав за краще формувати для допомоги республіканцям «інтербригади» з добровольців. Одними з перших інтербригадівців стали близько сотні спортсменів з багатьох країн, які прибули на барселонську Олімпіаду праці, організовану у знак протесту проти «фашистських» Олімпійських ігор 1936 р. у Берліні. Загалом у Іспанії воювали понад 42 тис. добровольців-інтернаціоналістів з 54 країн. Лише трохи більше 7 % з них залишилися неушкодженими. Водночас на боці іспанських націоналістів воювали понад 300 тис. іноземних вояків. З самого початку війна відзначалася надзвичайною жорстокістю і непоступливістю воюючих сторін. Ті, хто симпатизував Народному фронту, вірили у швидку й переконливу перемогу республіканців. Справді, на перших порах франкісти зазнали ряду відчутних поразок, поступившись 2/3 території. Але з часом вони перехопили ініціативу. За півтора місяці боїв націоналісти взяли під свій контроль 17 із 50 провінцій. Незважаючи на стійкість, виявлену при обороні Мадрида (1936 р.), у битві під Гвадалахарою (березень 1937 р.) та при захопленні Теруеля (грудень 1937 р.), становище республіканців ставало все гіршим. Воно ускладнювалося ще й тим, що в таборі республіканців почався розбрат. Зокрема, нищівного удару було завдано по троцькістських та анархістських організаціях, які активно боролися проти Ф. Франко й італо-німецької неоголошеної інтервенції. Наприкінці 1938 р. націоналісти остаточно переломили хід війни на свою користь. Наприкінці грудня вони прорвали оборону республіканських військ в районі Нижньої Сегре, а ще через три дні вибили їх з Манреси, Тарраси і Барселони. На цей час Сталін фактично покинув своїх союзників напризволяще. На початку лютого франкісти зайняли Каталонію, а в останні дні березня розпочався їхній генеральний наступ на усіх фронтах. Перехід на бік заколотників командувача армії центру Касадо відкрив націоналістам шлях на Мадрид. Наступаючі йшли на столицю чотирма похідними колонами, а п'ята, яку становили противники республіки, перебувала у самому місті. З того часу вислів «п'ята колона» став синонімом зради. 28 березня 1939 р. беззастережно капітулював Мадрид, а 1 квітня Ф. Франко оголосив: «Війну закінчено». Громадянська війна обійшлася Іспанії в суму, рівнозначну шести державним бюджетам у цінах 1935 р., або майже усьому річному валовому національному продукту. Точна кількість людських втрат не встановлена. Франкістський режим оголосив про 1 млн. загиблих, більшість же істориків схильні вважати ближчою до істини цифру в 600-700 тис. чоловік. У країні на довгі роки встановилася авторитарна диктатура. Відразу після завершення громадянської війни Ф. Франко запровадив жорстокий терор. Лише за один рік - з квітня 1939 по березень 1940 р. - було страчено близько 100 тис, а ще 2 млн. чоловік було кинуто до в'язниць та концтаборів. Кульмінацією політики "умиротворення" став "аншлюс" Австрії і Мюнхенська угода по Чехословаччині. Приєднання Австрії було одним із важливих завдань політики Німеччини. У лютому 1938 р. канцлер Австрії Шушніг підписав з Німеччиною угоду, яка поставила Австрію під контроль Німеччини. 12 березня 1938 р. німецькі війська при підтримці австрійських нацистів окупували Австрію. Наступного дня австрійський фашист Зайс-Інкварт проголосив возз'єднання Австрії з німецькою імперією. Ні великі держави, ні Ліга націй ніяк не прореагували на це. Тільки СРСР висловив протест проти таких дій. Наступною жертвою фашистської агресії стала Чехословаччина, від якої Німеччина зажадала Судетської області, де проживало 3 млн. німців. 13 вересня 1938 р. студентські фашисти вчинили заколот. Після його придушення Німеччина стала загрожувати Чехословаччині розправою. Але тоді співвідношення сил було не на користь Німеччини. Чехословаччина мала добре озброєну і підготовлену армію з 45 дивізій, яка спиралась на прикордонні оборонні споруди. Німеччина мала 47 недостатньо озброєних дивізій. До того ж уряд СРСР запропонував Чехословаччині відповідно до договору 1935 р. всебічну допомогу. Виникла міжнародна криза. Для її розв'язання Чемберлен двічі зустрічався з Гітлером. Вони домовились, що конфлікт буде вирішено у Мюнхені. Під час мюнхенської зустрічі Гітлер заявив, що Судетська область – остання територіальна вимога Німеччини в Європі. Це, а також англо-французький ультиматум чехословацькому уряду про негайну передачу Німеччині територій ЧСР, заселених німцями, розчистили шлях до Мюнхенської угоди. її було укладено за спиною Чехословаччини главами урядів Великобританії, Франції, Німеччини та Італії 29-30 вересня 1938 р. Наслідком угоди стало відторгнення від ЧСР на користь Німеччини всіх прикордонних західних і північно-західних районів. ЧСР втратила 20% населення і майже 50% важкої промисловості. Кордон з Німеччиною став проходити у 40 км від Праги. Мюнхенська угода зобов'язала ЧСР задовольнити претензії Польщі та Угорщини. Польщі була передана Тешинська Сілезія, Угорщині – частина Словаччини і Карпатської України. Чехо-Словаччина перетворилась у федеративну державу. Мюнхенська угода - одна з найбільш ганебних сторінок західної дипломатії. Англія і Франція зрадили Чехословаччину, країну, саме виникнення якої було пов'язане з Версальською системою, одну з не багатьох реальних демократій в Європі. Цинічним було посилання на право націй на самовизначення, на право німців, угорців, поляків об'єднатися зі своєю батьківщиною, тому що у 1919 р. у Парижі це право було принесено у жертву стратегічним антинімецьким і антиугорським інтересам, як у 1938 р. у жертву політиці "умиротворення". Мюнхенська угода означала перетворення Німеччини у найсильнішу державу Центральної Європи. Всі малі держави цього регіону зрозуміли, що ні Ліга націй, ні Англія з Францією не можуть гарантувати їхній суверенітет і пішли на зближення з Німеччиною. У цьому розумінні Мюнхенська угода була стратегічною поразкою Англії і Франції і наблизила початок війни. Але на той час на Заході результати змови були сприйняті з полегшенням. Чемберлен заявив, повернувшись у Лондон, що він привіз мир цьому поколінню. Такі думки панували недовго. Вже взимку 1938/1939 pp. лідери Англії і Франції зрозуміли хибність своїх міркувань. Тим часом Німеччина не залишала часу на роздуми. 15 березня 1939 р. німецькі війська окупували Чехію і Моравію, Словаччина була проголошена незалежною, а Угорщина захопила всю Карпатську Україну. Далі Німеччина почала домагатися від Польщі згоди на передачу їй Данцига і на побудову через польський коридор екстериторіальної траси, яка б зв'язала Німеччину з Пруссією. Німецькі війська вступили у Мемельську область (Клайпеда), яка належала Литві. У квітні 1939 р. Італія здійснила агресію проти Албанії і захопила її. Крах політики "умиротворення" став очевидним. У суспільній свідомості стався злам. Від урядів вимагали жорсткості і рішучості у ставленні до Німеччини. Англія і Франція обмінялися нотами про взаємну допомогу на випадок агресії і надали відповідні гарантії державам, які мали спільний кордон з Німеччиною. Почались приготування до війни. Виникнення безпосередньої загрози війни вимагало від урядів Англії і Франції зближення з СРСР. Мюнхен у повній мірі показав радянському керівництву неможливість створити систему колективної безпеки. Радянсько-французький і радянсько-чехословацький договори виявились простими клаптиками паперу. Для радянського керівництва Мюнхен став сигналом, що його хочуть усунути від участі у європейських справах. Незабаром Франція і Німеччина уклали угоду, рівноцінну пакту про ненапад. СРСР розцінив це як спробу Заходу направити агресію Німеччини на Схід. Поразка СРСР на європейському дипломатичному фронті проходила на тлі загострення відносин з Японією, що вилилось у конфлікт біля озера Хасан у липні 1938 р. На думку радянського керівництва, СРСР опинився перед перспективою агресії зі Сходу і Заходу. Втративши надію на можливість створення системи колективної безпеки, опинившись у політичній ізоляції, пройнявшись недовірою до Англії і Франції, радянське керівництво починає пошуки шляхів зближення з Німеччиною. Важливою ознакою зміни зовнішньополітичної орієнтації СРСР стала заміна Литвинова на посаді наркома закордонних справ. Новим наркомом став В. Молотов, а це означало, що сам Сталін береться за керівництво зовнішньою політикою. Перелом у зовнішній політиці СРСР збігся з початком перегляду політики країн Заходу. СРСР рухався від Англії і Франції до Німеччини, а Англія і Франція шукали зближення з СРСР. Англія і Франція, стурбовані непередбаченим ними розвитком подій, виступили з заявою про гарантії допомоги ряду європейських держав - Польщі, Румунії, Бельгії, Голландії, Швейцарії та ін. Гарантії створили нову ситуацію в Європі. Німеччина не могла здійснити агресію проти СРСР, не порушивши суверенітету Польщі та Румунії і, відповідно, не ризикуючи опинитись у стані війни з Англією і Францією. У березні 1939 р. Англія запропонувала СРСР підписати спільно з Францією і Польщею загальну декларацію про взаємодію. У квітні 1939 р. західні держави звернулись до Радянського Союзу з пропозицією дати гарантії Польщі і Румунії. У відповідь СРСР запропонував пакт про взаємодопомогу між Англією, Францією і СРСР з одночасним наданням гарантій всім прикордонним з СРСР державам. Однак переговори, що почались з цього питання, виявились непростими через взаємну недовіру між учасниками і небажання сторін йти на компроміс. Сторонам не вдалося подолати суперечку з питання про непряму агресію. Англія і Франція вбачали у радянському формулюванні загрозу для суверенітету сусідніх з ним держав, тому що будь-які зміни у прикордонних з СРСР державах могли бути кваліфіковані радянським керівництвом як агресія і туди б вводились радянські війська. До того ж Англія розглядала ці переговори як засіб тиску на Німеччину і не бажала укладення угоди. Поряд з політичними переговорами Англія, Франція і СРСР домовились розпочати переговори військових місій для укладення спільної конвенції. Вони теж виявились малоефективними. Формальною перешкодою для підписання конвенції стало небажання Польщі та Румунії пропустити через свою територію радянські війська. Радянське керівництво вивчало питання про зближення з Німеччиною. У серпні 1939 р. СРСР опинився у центрі світової політики. Його прихильності домагались як Англія з Францією, так і Німеччина. Перед радянським керівництвом стала проблема остаточного вибору орієнтира, від якого залежала доля світу. На думку Сталіна, союз з Англією і Францією, у кращому випадку, міг принести напружені відносини з Німеччиною, а в гіршому, війну з нею. Союз же з Німеччиною залишав би СРСР осторонь світового конфлікту. Можна було розраховувати на припинення бойових дій з Японією на річці Халхін-Гол (точились з травня по серпень 1939 р. на території МНР), на яку могла вплинути лише Німеччина, і на територіальні придбання за рахунок Польщі, Прибалтики, Фінляндії і Румунії. Німеччина була згодна на це, аби тільки вивести СРСР з гри і розв'язати собі руки для агресії проти Польщі, яка була призначена на 26 серпня, а згодом на 1 вересня. 21 серпня Сталін отримав від Гітлера телеграму, в якій той заявляв, що прагне до укладення пакту про ненапад з СРСР і готовий підписати будь-яку додаткову угоду, яка стосується всіх суперечливих питань. Гітлер просив прийняти міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа для підписання відповідних документів. Того ж дня Сталін дав розпорядження перервати переговори з Англією та Францією і направив Гітлеру телеграму з висловленням надії на суттєвий поворот у радянсько-німецьких відносинах. Він погоджувався прийняти Ріббентропа у визначений термін. Після нетривалих переговорів Ріббентроп і Молотов підписали у Кремлі 23 серпня 1939 р. договір про ненапад і таємний протокол до нього. У протоколі сторони домовлялись про розмежування "сфер інтересів" у Східній Європі. Німеччина визнавала сферою інтересів СРСР Фінляндію, Латвію, Естонію і Бессарабію. Литва визнавалась сферою інтересів Німеччини. Протокол передбачав розподіл Польщі. Лінія, розподілу повинна була проходити приблизно по річках Нарев, Вісла, Сян. Зміст підписаних у Москві документів чітко виявив характер переорієнтації зовнішньої політики СРСР. Суть цього повороту полягала не просто у зміні зовнішньополітичних орієнтирів і не зводилася тільки до спроби забезпечити безпеку через безпосередні відносини з Німеччиною. Таємний протокол свідчив про відмову СРСР від визнання пріоритету міжнародного права. СРСР неначе повернувся до політики, яку проводив царський уряд: її рисами були таємна дипломатія і територіальна експансія. Підписавши протокол, СРСР фактично опинився серед держав - "підпалювачів війни". Безпосереднім підсумком підписання цих документів стало те, що німецькі війська вранці 1 вересня 1939 р. здійснили напад на Польщу. 3 вересня Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Спалахнула Друга світова війна.