С датчиком скорости (Векторное управление). 13 страница

Передвиборча програма Народного фронту 1936 р.:

- Скорочення безробіття

- Державне регулювання трудових відносин

- Націоналізація важливих підприємств і банків

- Плановість розвитку економіки

- Оздоровлення фінансової системи країни

- Державний контроль над усіма фінансовими операціями

- Активна інвестиційна політика держави

- Підтримка сільського господарства

- Захист політичних свобод

- Свобода засобів масової інформації

- Боротьба з фашизмом та тероризмом

- Захист миру і боротьба за роззброєння

- Демократизація системи освіти

Франція за уряду Народного фронту. За підсумками парламентських виборів, що відбулися у квітні 1936 р., Народний фронт здобув 57 % голосів і сформував уряд, до якого увійшли радикали та соціалісти. Комуністична партія, яка багато зробила для спільної перемоги лівих, не підтримала свого керівника М. Тореза і відмовилася від міністерських портфелів. Прем'єр-міністром Франції було призначено лідера соціалістів Леона Блюма. Наріжним каменем соціальної політики уряду стали так звані Матіньйонські угоди між Всезагальною конфедерацією французьких промисловців і профспілковою Всезагальною конфедерацією праці. Зокрема, вони передбачали встановлення 40-годинного робочого тижня, підвищення заробітної плати, укладення колективних трудових договорів між власниками підприємств і робітниками та ін.

Уряд Народного фронту також запровадив оплачувані відпустки, пільгові залізничні квитки для відпускників, особливо тих, які їхали на відпочинок із сім'ями. У 1936 р. таких квитків було продано 560 тис. Влітку 1936 р. парламент прийняв понад 130 законодавчих актів щодо соціальної сфери; уряд підвищив пенсії та заробітну плату службовцям. Частково через те, що уряд Л. Блюма спочатку намагався уникати адміністративного тиску на підприємців і банкірів, йому більш-менш успішно вдалося розв'язати лише одну з економічних проблем - у жовтні 1936 р. стабілізувався франк. Маючи на меті мирний перехід Франції до соціалізму, кабінет Л. Блюма, утім, не здобув підтримки серед своїх противників, але втратив її серед частини прихильників. Зокрема, щоб збільшити соціальні виплати, уряд вдався по підвищення податків на крупні підприємства, на що їхні власники відреагували вивозом капіталу за кордон, переважно у колонії. Відтак, у той час, коли на освіту уряд потребував 6 % коштів державного бюджету, а на соціальне забезпечення – 7%, і не міг їх відшукати, у 1936 р. за кордон було вивезено понад 340 млрд франків, а в 1938 р. - понад 420 млрд франків. Відчуваючи фінансовий голод, уряд став витрачати золотий запас країни, у результаті чого за час урядування Народного фронту той скоротився на 30 %.

Через застій в економіці і зростання цін, яке зводило нанівець підвищення заробітної плати робітникам, проти уряду виступили ряд екстремістських профспілок, які самочинно захоплювали дрібні підприємства. Урядова заборона їхньої діяльності не поліпшила ситуації, оскільки вони перереєстровувалися під іншими назвами. Авторитет Народного фронту став падати, особливо після кривавих сутичок між правими і лівими у березні 1937 р. Праві заявляли, що «краще Гітлер, ніж Блюм!». Для виправлення становища Л. Блюм став вимагати від парламенту надання йому надзвичайних повноважень, що, у свою чергу, означало б призупинення дії конституції. Такі наміри прем'єр-міністра-соціаліста були розцінені як замах на демократію й не були підтримані навіть партнерами по коаліції. Після цього у червні того ж року Л. Блюм подав у відставку. Після відставки свого уряду Народний фронт проіснував лише один рік. Праві партії розгорнули агітацію за встановлення у Франції «сильної влади». У квітні 1938 р. було сформовано уряд з частини радикалів і правих. Очолив його Е. Даладьє, який, за загальною оцінкою його колег-політиків, сильною особистістю не був. Найбільше, чим він увійшов в історію, - політикою «умиротворення» А. Гітлера і своїм підписом на Мюнхенському договорі 1938 р. про розчленування Чехо-Словаччини. В Іспанії, як і в інших країнах західного світу, стабілізація виявилася короткочасною. Після неї активізувалися робітничий та селянський рухи, націоналісти Каталонії та Країни Басків домагалися автономії. Ліві сили докладали зусиль для послаблення позицій короля та уряду. Економічна криза, яка розпочалася 1921 р., та поразка іспанської армії у колоніальній війні в Марокко породили в правлячих колах переконаність в необхідності встановлення влади «сильної руки». Найкращою, на їхню думку, кандидатурою на роль диктатора був командувач військової округи в Каталонії генерал Прімо де Рівера. У серпні 1923 р. він здійснив переворот, встановивши в країні військово-монархічну диктатуру. Кортеси було розпущено, заборонено діяльність політичних партій, обмежено конституційні права і свободи, проведено арешти серед радикальних і профспілкових діячів. Поклавши край політичним чварам, П. де Рівера досяг немалих успіхів у царині економіки. Так, до осучаснення промисловості було залучено іноземні інвестиції, націоналізовано визначальні галузі. Економічний національний комітет (пізніше -Національний комітет з регулювання промисловості) сприяв появі потужних монополій у нафтовій, вугільній та тютюновій галузях. Також було досягнуто порозуміння з профспілками та легально діючою Соціалістичною партією. Спільно з ними П. де Рівера утворив «паритетнікомісії» з питань умов праці та трудових конфліктів. До цих комісій увійшли як представники підприємців та місцевих органів влади, так і робітничі делегати. За прикладом Б. Муссоліні в Іспанії було продекларовано створення «корпорацій». Проте, врешті-решт, диктатура виявилася вразливою. Жорстокий і марнославний, донжуан і азартний картяр, генерал налаштував проти себе не лише рядових громадян, а й іспанську еліту. Проти П. де Рівери виступили усі провідні політичні сили і навіть деякі військові з'єднання. Після придушення двох спроб військового перевороту (1926 та 1929 рр.) у січні 1930 р. диктатор подав у відставку. У березні того ж року він раптово помер в одному з паризьких готелів, передавши символічну естафету іспанського тоталітаризму своєму сину Хосе Антоніо. Світова економічна криза 1929-1933 рр. не обминула й Іспанію. Вона значно ускладнила ситуацію у й без того не надто заможній країні. Масове закриття підприємств, особливо тих, які працювали на експорт, спричинило зростання безробіття (до 600 тис), зниження заробітної плати, припинення соціальних виплат. Робітничі та селянські виступи проти безпорадної політики уряду генерала Беренгера доповнювалися критикою монархії з боку прихильників республіканського устрою. Республіканці наполягали, щоб король, який скомпрометував себе співпрацею з П. де Ріверою, зрікся корони й передав владу виборним керівникам.

3.Революція 1931 р. На місцевих виборах у квітні 1931 р. республіканці здобули переконливу перемогу. Звістка про це вивела на вулиці тисячі демонстрантів. Муніципалітети ряду міст проголосили республіку, у Барселоні було проголошено Каталонську республіку. 14 квітня революційний комітет оголосив про повалення монархії. Альфонс XIII зрікся трону й відбув за кордон, а Іспанію було проголошено республікою.

У червні відбулися вибори до Законодавчих зборів, після яких було сформовано коаліційний уряд. Прийнята у грудні 1931 р. конституція гарантувала широкі громадянські права і свободи. Відповідно до закону про аграрну реформу, поміщицькі землі конфісковувалися за викуп, зменшувалася поземельна орендна плата. Актуальне для Іспанії національне питання було вирішене лише частково: Каталонія отримала обмежену автономію, а Ґалісії та Країні Басків було відмовлено навіть у цьому. Новий уряд також прийняв закони про 8-годинний робочий день, про регулювання найму робочої сили, про соціальне страхування та ряд інших. Проте йому складно було балансувати між партіями правого та лівого спрямування. Особливо велику активність виявляли комуністи та створена 1933 р. фашистська аланга. Ці сили сподівалися за умов безладу в країні прийти до влади. До того ж за їхньою спиною стояли іноземні держави, які плекали надію втягнути Іспанію до сфери свого впливу, - відповідно СРСР, Німеччина та Італія. У жовтні 1934 р. комуністи зініціювали збройне робітниче повстання в Астурії, яке призвело до великих жертв серед повстанців: у ході двотижневих боїв проти урядових військ понад 3 тис. чоловік було забито, 7 тис. поранено, 30 тис. потрапили до в'язниць.

Уряд Народного фронту. Астурійський погром виявився пірровою перемогою уряду. Жорстокість, з якою він придушив повстання, спричинила різку критику уряду не лише в середовищіробітництва, а й у Кортесах і цим майстерно скористалася ліва пропаганда. Суперечки серед урядових партій, що посилилися після викриття фактів корупції і хабарництва у вищих сферах держави, закінчилися розпадом коаліції і призначенням дострокових виборів. Заради об'єднання сил напередодні виборів під спільним гаслом амністії для учасників подій 1934 р. ліві партії уклали в середині січня 1936 р. пакт про утворення передвиборчого блоку Народний фронт. Вибори, які відбулися наступного місяця, хоч і дали незначну перевагу в голосах правим, але забезпечили більшість місць у кортесах партіям Народного фронту. З 473 мандатів Народний фронт мав 268, у тому числі до парламенту було обрано 159 республіканців, 88 соціалістів і 17 комуністів. Праві партії контролювали 205 місць. Сформований після виборів уряд очолив М. Асанья. Найперша проблема, з якою він зіткнувся - несанкціоновані дії робітничих організацій. Робітники самовільно захоплювали підприємства, запроваджували на них робітничий контроль, створювали непідзвітні уряду воєнізовані загони «робітничої міліції». Праві політики заявляли, що Народний фронт пожинав плоди свого передвиборчого популізму. Для підтримання авторитету уряд М. Асаньї повернув до роботи робітників, які свого часу втратили її. Водночас він продовжив проведення аграрної реформи, розподіливши до червня 1937 р. понад 700 тис. га землі. Було відновлено автономію Каталонії, проте далі у розв'язанні національної проблеми уряд не наважився піти. Прийшовши до влади під гаслами свободи і демократії, звільнивши із в'язниць 30 тис. політичних в'язнів, республіканці у той же час кинули до тих же в'язниць 6 тис. своїх політичних опонентів, обмежили діяльність неприхильних до Народного фронту газет. Організація урядом Народного фронту економіки на засадах соціалістичного вчення, нейтральне ставлення до захоплення робітниками підприємств, на яких ті так і не спромоглися налагодити виробництво, призвело до того, що підприємці та банкіри стали переводити свої капітали за кордон. У країні значно зросли ціни на продукти і товари першої необхідності, підприємства банкрутіли і закривалися, а робітники знову опинялися за їхніми воротами. Швидкими темпами зростала злочинність. Лише за один місяць (13 травня – 15 червня 1936 р.) було зруйновано 36 і частково пошкоджено 34 церкви, загинуло 65 чоловік, 230 було поранено, зірвано 47 бомб. Країна невідворотно сповзала до громадянської війни, відвернути яку Народний фронт виявився нездатним. Леніну керувати Радянським Союзом судилося недовго. Уже з кінця 1921 р. він тяжко захворів, а наприкінці травня 1922 р. в нього трапився перший напад, внаслідок якого стався параліч правої руки і правої ноги, а також розлад мови. В. Леніна було відправлено в селище Горки за декілька кілометрів від Москви й оточено щільним кордоном лікарів, медсестер, прислуги та охорони, ретельно підібраних Й. Сталіним. Біля ліжка помираючого, але ще живого вождя, його найближче оточення розпочало запеклу боротьбу за владу. Головними претендентами вважалися члени політичного бюро ЦК РКП(б) Л. Троцький та Й. Сталін, якого активно підтримували Г. Зінов'єв та Л. Каменєв. Саме завдяки ним Й. Сталіна було призначено посередником у спілкуванні В. Леніна з ЦК. У Москві поширювалися чутки, що в Горках живе людина, яку єднає з вождем лише ім'я, і що В. Ленін став усього лише тінню самого себе, що хвороба позначилася на його розумових можливостях і жити йому залишилося зовсім мало. Незадовго до XII з'їзду партії (квітень 1923 р.) В. Ленін продиктував (сам він писати не міг і, до того ж, це було йому заборонено) своєму секретареві нотатки – так званий «Лист XII з'їзду», відомий як «заповіт» В. Леніна. Окрім інших питань, у цих нотатках було схарактеризовано до того ж не надто доброзичливо, практично всіх видатних більшовиків. Лист так і не було зачитано делегатам з'їзду, але сам факт його існування становив для групи Й. Сталіна серйозну небезпеку. Відносини між В. Леніним і Й. Сталіним тим часом різко загострилися, а лист до Л. Троцького, продиктований В. Леніним своїй дружині Надії Крупській, став приводом до конфлікту між ним і Й. Сталіним. 21 січня 1924 р. помер В. Ленін. Його смерть стала сигналом для нової фази боротьби всередині комуністичної верхівки. Зручним для Й. Сталіна та його прихильників приводом до атаки на Л. Троцького - наркома з військових і морських справ, голови Реввійськради СРСР - стали його книга «Про Леніна» та стаття «Уроки Жовтня», в яких серед героїв Жовтня 1917 р. і друзів В. Леніна для Й. Сталіна та його висуванців місця не знайшлося. Проте, як засвідчили подальші події, Л. Троцький переоцінив власні сили і, навпаки, - недооцінив «трійцю» у складі Й. Сталіна, Г. Зінов'єва, Л. Каменєва. За їхньою вказівкою партійна преса розпочала кампанію з дискредитації Л. Троцького, а з Реввійськради було звільнено відданих йому людей. На пленумі ЦК у січні 1925 р. Л. Троцького спочатку примусили «покаятися», а потім все ж таки зняли з посади. Майже відразу на перший план висунулися протиріччя вже між самими спільниками в боротьбі проти Л. Троцького. У 1925 р. на XIV з'їзді партії, перейменованої у Всесоюзну комуністичну партію (більшовиків) (ВКП(б), «нова опозиція» на чолі з Г. Зінов'євим та Л. Каменєвим виступила проти Й. Сталіна з питання про темпи і засоби проведення в СРСР індустріалізації та колективізації сільського господарства. Під час теоретичної дискусії, що розпочалася напередодні XIV з'їзду РКП(б) (грудень 1925 р.), в партійному керівництві утворилося два табори, між якими лавірував Й. Сталін. «Ліві комуністи» (Л. Троцький, Л. Каменєв, Г. Зінов'єв та ін.) виступали за «надіндустріалізацію» за рахунок села. Зокрема, Л. Троцький вважав цілком реальним штучним заниженням цін на сільськогосподарську продукцію («ножиці цін») щороку збільшувати випуск промислової продукції на 20 %.

Прихильники «правого ухилу» (М. Бухарін, О. Риков, М. Томський) виступали за продовження НЕПу й за «вростання черепашачими темпами СРСР в соціалізм». Опоненти Й. Сталіна вважали, що сама постановка питання про можливість побудови «справжнього» соціалізму в одній країні (СРСР) була хибною. Опозиціонери, а також партійна організація м. Ленінграда (після смерті В. Леніна таку назву було присвоєно Петрограду; тепер - м. Санкт-Петербург) здійснили спробу усунути Й. Сталіна з посади генерального секретаря ЦК ВКП(б), але зазнали поразки. У цілому до 1925 р. ні Й. Сталін, «ліві комуністи», ні будь-хто інший не мали уявлення про те, як у СРСР здійснити індустріальний прорив. Ці дискусії були не стільки сутичкою економічних поглядів, скільки боротьбою за владу між Й. Сталіним та групою Л. Троцького - Л. Каменєва - Г. Зінов'єва. Опозиційність коштувала Г. Зінов'єву посади в політбюро партії, але це не припинило критики з боку «троцькістсько-зінов'євської» групи внутрішньої та зовнішньої політики країни, зокрема авторитарних порядків у партії. У 1927 р. з партії були виключені понад 70 опозиціонерів, зокрема Л. Троцький, Г. Зінов'єв, Л. Каменєв, Г. П'ятаков та ін. Більшість із них швидко схаменулася й «покаялася», але Л. Троцький продовжував боротьбу. На початку 1928 р. його було вислано під конвоєм до Казахстану, а наступного року - за межі СРСР. Ця перемога сприймалася одними як продовження курсу В. Леніна, а іншими - як заперечення зробленого ним, відхід від теорії та практики ленінізму. Дискусії довкола цієї проблеми не вщухли й дотепер. Наприкінці 20-х рр., коли в СРСР загострилася боротьба за владу в комуністичній верхівці, ускладнилося міжнародне становище СРСР через військову слабкість країни, її неспроможність розрахуватися за борги, технологічну відсталість (наприклад від США - на 50 років), існувало щонайменше два варіанти розвитку країни.

Ліберальний шлях розвитку

- За умови продовження НЕПу ситуацію можна було б виправити продовженням ринкових реформ, підняттям сільського господарства через кооперацію та механізацію, зміцненням фінансової системи

- Відмовитись від унітарного федералізму устрою СРСР і дотримання закладеного в конституцію 1924 р. принципу державного суверенітету країн, що увійшли до складу СРСР

- Ці заходи дали б змогу поступово індустріалізувати економіку СРСР, не знижуючи життєвого рівня населення

Адміністративний шлях розвитку

- Згорнути НЕП як шлях розвитку, що ставив під сумнів доцільність монополії РКП(б) на політичну й економічну владу

- Повернутися до методів жорсткого адміністративного контролю часу «воєнного комунізму».

- Відмовитися від поступального розвитку й зробити «стрибок» в соціалізм

- Зміцнившись економічно й збройно, вистояти проти Заходу до настання світової комуністичної революції. У разі, якщо вона затримається, чи не відбудеться взагалі, продовжувати будівництво соціалізму самотужки

Перший шлях був можливий лише за умов одночасного проведення політичних реформ, просування країни шляхом парламентської демократії. Але тоді постало б питання про правомірність диктатури пролетаріату, диктатури однієї партії й однієї особи. Тому був обраний другий шлях, який давав комуністам значний виграш у часі.

У 1926 р. ВКП(б) проголосила курс на те, щоб «наздогнати і перегнати» країни Заходу за економічними показниками. Цього результату мало бути досягнуто під час виконання п'ятирічних планів. До початку Другої світової війни відбулося дві п'ятирічки (1928-1932 рр. - перша, 1933-1937 рр. - друга) виконання третьої (1938-1942 рр.) перервала війна. Під час п'ятирічок їхні плани неодноразово змінювалися у бік підвищення показників, проте країні бракувало сил виконати навіть нижчі завдання. Причини невдач влада пояснювала протидією «шкідників» та інших «ворогів народу». Над ними влаштовувалися показові судові процеси, звинувачуваних змушували обмовляти себе та інших, часто навіть незнайомих їм, людей. Так, у 1928 р. був проведений так званий «шахтинський процес» над «шкідниками» у вугільній промисловості, з яких 5-х засудили до розстрілу, а 6 отримали по 10 років ув'язнення. 1930 р. відбувся процес над «Промпартією». До заарештованих застосовували моральні й фізичні тортури, вимагаючи зізнання в тому, що, буцімто, вони мали намір зірвати радянську індустріалізацію. За такого судочинства на суді звинувачені зізналися навіть у зв'язках із засновником газети «Утро Россіи» П. Рябушинським, який помер ще в 1924 р. Хоча Радянському Союзу й не вдалося досягти запланованого, проте результати перших трьох п'ятирічок були вражаючими. Постали нові потужні електростанції (Штерівська, Волховська, Дніпровська), тракторні заводи (Харківський, Челябінський, Сталінградський), було збудовано Уральський машинобудівний завод (Уралмаш), підприємства важкої промисловості в Ростові, Керчі, Краматорську, автомобільні заводи в Москві та Нижньому Новгороді, металургійні - у Магнітогорську й Кузнецьку. При цьому, з одного боку, помітним було трудове завзяття багатьох людей. Так, у країні масового поширення набув рух за перевиконання планів, пов'язаний з ім'ям донбаського шахтаря Олексія Стаханова, який в 1935 р. перевиконав виробничу норму в 14 разів. Його приклад наслідували машиніст П. Кривонос, коваль О. Бусигін, ткачихи сестри Виноградови та ін. Для морального стимулювання стахановців (послідовників О. Стаханова) було затверджено державні нагороди за трудові досягнення: ордени Трудового Червоного Прапора, Леніна та «Знак Пошани». Щодо матеріального рівня життя, то, за винятком стахановців, він залишався вкрай низьким, адже перевиконання планів не супроводжувалося підвищенням оплати праці. Навпаки, рекорди одинаків відразу запроваджувалися як норма для всіх інших при збереженні тієї ж заробітної плати. Умови праці були дуже тяжкими, адже багато об'єктів зводилися в тундрі, відкритому степу; бракувало техніки, житла, найнеобхідніших продуктів тощо. При цьому багато працівників свідомо йшли на жертви, щиро прагнучи зробити свій внесок у загальну справу створення індустріальної країни. У СРСР також широко застосовувалися найрізноманітніші методи примусу, як-то: запровадження паспортного режиму, невиправдано жорсткі методи боротьби з порушниками трудової дисципліни тощо. Також використовувалась праця в'язнів ГУТБу (Головного управління трудових таборів і трудових поселень). Політичні та кримінальні в'язні видобували до 50 % золота і хромонікелевих руд, понад 30 % платини й деревини. В'язні збудували міста Ангарськ, Магадан, Норильськ та інші, Біломорсько-Балтійський канал та канал Москва-Волга, спорудили тисячі кілометрів залізниць та автошляхів. Наприкінці II п'ятирічки до ладу вступили 4500 нових підприємств, а валова продукція зросла в 2,2 раза. На початку III п'ятирічки промисловість у цілому стала прибутковою, а СРСР за обсягами виробництва посів друге місце у світі після США, значно поступаючись західним країнам за рівнем життя людей. За ці успіхи було заплачено дорогу ціну, насамперед селом. Колективізація. Здійснення індустріалізації потребувало значних коштів. На закордонні позики СРСР не міг розраховувати, оскільки Росія відмовилася повернути довоєнні борги, отож джерелом фінансування було обране сільське господарство. Для придбання на Заході машин, обладнання, технології важкої промисловості необхідні були товарні ресурси. І хоч Й. Сталін стверджував, що в країні є необхідні для індустріалізації ресурси, реальним джерелом валюти був лише хліб. Але він був у руках селян, які за роки НЕПу звикли до вільної торгівлі, й зголошувалися віддати хліб лише в обмін на потрібні їм промислові товари. їх же в держави якраз і не було. Щоб розірвати це замкнуте коло, було вирішено відібрати хліб у селян силою, для чого спочатку об'єднати їх у колективні господарства (колгоспи), а потім уже звідти вилучати хліб. Наступ на приватних сільських господарів розпочався майже відразу після взяття влади більшовиками. Улітку 1918 р. з цією метою було створено «комбіди» («комітети бідноти»), які за півроку свого існування відібрали у господарів, яких радянська влада називала не інакше як «куркулями», 50 млн га землі з 75-80 млн га. У роки НЕПу сільське господарство відродилося. Та наприкінці 1927 р. в СРСР через «ножиці цін» сталася хлібозаготівельна криза - селяни відмовлялися задарма віддавати хліб. Мобілізувавши близько 30 тис. комуністів, Й. Сталін особисто виїхав до Сибіру й організував насильне вилучення хліба в селян. Спеціальні «продовольчі загони» по всій країні відбирали хліб, на дорогах стояли загороджувальні загони, суди ледь встигали виносити вироки. У відповідь лише в 1929 р. вибухнули близько 1300 селянських повстань, які були жорстоко придушені. У переліку ознак «куркульських» господарств, видрукуваному в 1930 р., визначалися наявність млина, крупорушки, олійниці та інші підприємства і пристрої, де застосовувався механічний двигун; постійне здавання у найм складної сільськогосподарської техніки з механічним двигуном, заняття торгівлею тощо. «Куркульськими» вважалися господарства, які мали хоча б одну з цих ознак, а також якщо розмір прибутку становив більше 300 рублів у рік на одного члена сім'ї, але не менше 1 500 рублів на господарство. Влада не тішила себе ілюзіями, що селянство не чинитиме опору, тому було прийнято «антикуркульське» законодавство й прийнято рішення про «розкуркулювання» села. Ще в 1928 р. Й. Сталін переконував, що в країні «куркульські» господарства становлять 5 %, з них 2-3 % - дуже заможні. У період «розкуркулювання», яке, одночасно з проголошенням курсу на суцільну колективізацію, розпочалося в 1929 р., було ліквідовано щонайменше 3млн господарств і репресовано понад 10 млн сільських жителів. Отож було знищено не 5 %, а 11-12 % найпрацьовитіших, умілих і старанних хліборобів. Так було покладено початок першій і найтрагічнішій сторінці «розселянювання», тобто знищення селянства як численної соціальної, якісно відмінної від інших групи населення, з її особливим місцем у виробництві, особливим складом соціальної психології, особливим укладом селянського життя. У 1929 р. було запроваджено надзвичайні «трійки», які вершили скорий суд над «куркулями». Для проведення колективізації на село були направлені понад 25 тис. комуністів, колгоспам надавалася державна підтримка технікою, посівним матеріалом. Колективізація та «розкуркулення» здійснювалися поспіхом. Потрібно було створити атмосферу страху, щоб послабити опір селянина, і якнайшвидше, поки цей страх тримався, сформувати колгоспи. Відповідно до вказівок Й. Сталіна, людей насильно заганяли до колгоспів, усуспільнювали їхній реманент, худобу, а коли це спричинилося загальним обуренням, Й. Сталін у статті «Запаморочення від успіхів» усю відповідальність переклав на місцевих керівників. Та вже через півроку він висунув гасло: колективізацію за два роки. Колгоспників перетворили з господарів у найманих працівників, для свого споживання вони отримували не свою долю в спільно вирощеному врожаї, а лише оплату праці. Так, у 1931 р. за трудовий день колгоспники отримували щонайбільше 1,5 кг хліба. З осені 1932 р. радянська влада розпочала справжню війну проти селянства. За законом, названим «законом про п'ять колосків», 55 тис. селян були засуджені до 10 років в'язниці та концтаборів та до смертної кари за спробу «крадіжки» зерна чи худоби. Продовольчі загони за сприяння місцевих комуністів відібрали у селян практично всі продукти харчування. За таких умов селяни намагалися забивати худобу для власного споживання, щоб вижити в умовах голоду, який настав з 1931 і тривав до 1933 р. Небачений в історії голод охопив Україну, Нижнє Поволжя, Північний Кавказ, степові райони Дону й Кубані. Випадки людиноїдства й смерті цілих сіл були настільки частими, що це нікого не дивувало. Масштаби голоду були катастрофічними, й дотепер не відома точна кількість померлих. Так, щодо України називаються цифри від 3 до 12 млн людей. У 1937 р. колективізацію було в основному завершено. На кінець 30-х рр. у колгоспи було об'єднано майже 97 % селянських господарств. У результаті прискореної індустріалізації та суцільної колективізації в Радянському Союзі суттєво змінилася не лише економіка, а й саме суспільство. Прийнята в 1936 р. нова «сталінська» конституція заклала зовні демократичний фасад радянської влади: парламент (Верховна Рада), місцеві ради, з'їзди, всезагальні, рівні й прямі, таємні вибори, інші демократичні права і свободи. Проте в реальному житті положень конституції не дотримувалися, оскільки все вирішувала єдина з існуючих у країні партій - комуністична. Партійні органи по суті підміняли органи державної влади, а керівник ВКП(б) Й. Сталін був фактичним керівником держави, хоч формально ним вважався голова Верховної Ради Михайло Калінін. Пропаганда стала возвеличувати Й. Сталіна як єдиного послідовника В. Леніна, мудрого й всезнаючого вождя, закладаючи цеглини до підмурка культу особи генерального секретаря. Внутрішня політика режиму базувалася на загальних для будь-якої тоталітарної моделі засадах, які включали в себе підкорення державі господарства, освіти, культури, приватного життя людей, централізацію управління й політичні репресії проти дійсної та надуманої опозиції. Серйозним конкурентом нової влади у формуванні світогляду людей була церква, тому релігію було оголошено «опіумом для народу», церковне майно значною мірою вилучене державою, а коштовності здебільшого продані за кордон для фінансування індустріалізації. У 20-30-х рр. було репресовано лідерів Російської православної церкви й організовано церковний розкол, коли більшовики стали на бік «обновленців» - прихильників радянської влади серед священиків. З огляду на необхідність ведення пропагандистської роботи та впровадження нових технологій в СРСР значна увага приділялася підвищенню освітнього рівня населення. У середині 30-х рр. у СРСР сталася заміна політичних гасел: натомість «Техніка вирішує все» було висунуто гасло «Кадри вирішують все». Досвід попередніх років засвідчив, що в країні гостро бракувало кваліфікованих кадрів. Початкову ж освіту (чотирикласну) було запроваджено лише в 1930 р. Навіть у 1939 р. 20 % населення старше 10 років ще не вміли ні читати, ні писати. Фахівців з вищою освітою взагалі налічувалося не більше 1 млн. Для розширення доступу до вищої освіти було узаконено переваги для вихідців з робітників і селян при вступі до вузів. Сталінська теза про те, що у міру просування СРСР до соціалізму класова боротьба загострюватиметься, була зручним прикриттям для переслідування будь-кого, кого влада вважала «неблагонадійним» чи «ворогом народу». При цьому багато людей, які виросли в злиднях і чий рівень життя поступово підвищувався, щиро підтримували такі порядки, оскільки вірили в те, що репресії дійсно мають на меті захистити країну від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Інші не вірили цьому, але страх за себе та своїх рідних змушував їх займати споглядальну позицію, чи навіть брати участь у репресіях. Поступово формувався режим особистої влади Й. Сталіна, якому приписувалися всі заслуги в досягненнях країни. Серйозним випробуванням для нього став XVII з'їзд ВКП(б) 1934 р. На цьому з'їзді, який назвали «з'їздом переможців», при підрахунку голосів, поданих на виборах до ЦК, було виявлено близько 300 бюлетенів проти кандидатури Й. Сталіна. У кулуарах партійного форуму велися розмови про те, щоб обрати керівником партії і держави іншу людину, хоч би, наприклад, керівника ленінградської парторганізації Сергія Кірова. Проте саме С. Кіров виступив на з'їзді на підтримку Й. Сталіна, а делегатів з'їзду згодом було показово покарано: з 1966 чоловік 1100 були розстріляні як «вороги народу». Наприкінці 1934 р. при загадкових обставинах було вбито й С. Кірова. Відразу після вбивства з'явилася постанова ЦВК СРСР про боротьбу з тероризмом. Того ж року Особливе державне політичне управління (ОДПУ) перейменували в Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС), розширивши його повноваження. Проте за умов політичного терору навіть його провідники не могли почуватися в безпеці. Наприклад, 10 з 15 перших наркомів внутрішніх справ, зокрема віддані Й. Сталіну Г. Ягода та М. Єжов, також були розстріляні. Фаворитом Й. Сталіна на посаді наркома НКВС став Лаврентій Берія. У 1937 р. дія постанови була поширена на «шкідників» і «диверсантів», максимальний строк тюремного ув'язнення збільшили з 10 до 25 років, а справи з політичними звинуваченнями стали розглядатися в позасудовому порядку із застосуванням розстрілу. Для прискорення виконання смертних вироків було запроваджено осудження списками. Після розгрому більшовиками справжніх і уявних ворогів розпочалася нова фаза боротьби - тепер вже між самими більшовиками. У цьому сенсі 30-і рр. – це період суцільних політичних процесів над так званими ухилами: «право-лівацьким блоком» (1930), «союзним бюро меншовиків» (1931), «Союзом марксистів-ленінців» (1932-1933), процес у справі «Московського центру» (1935), «троцькістсько-зінов'євського терористичного центру» (1936), «антирадянського троцькістського центру» (1937), «антирадянського правотроцькістського блоку» (1937) та багато інших. При цьому звичним явищем були взаємні доноси репресованих, зізнання їх у злочинах, котрих вони не скоювали, «щиросердне каяття».