С датчиком скорости (Векторное управление). 12 страница
Упродовж 1921-1922 рр. БЗНС намагався співпрацювати з комуністами, але після того, як останні почали створювати власні збройні формування, це співробітництво припинилося. Незважаючи на те що «Селянська диктатура» О. Стамболійського мала широку підтримку серед більшості болгар (свідчення тому - результати виборів у квітні 1923 р., які завершилися беззастережною перемогою БЗНС), комуністи виступили проти аграрників. Державний переворот 1923 р. Успіхи уряду О. Стамболійського прискорили виступ правих, які за «нейтралітету» царя вже давно готувалися до захоплення влади. У Болгарії визріла змова (її притягальним центром був О. Цанков), до якої долучилися македонські націоналісти, Військова ліга, Спілка унтер-офіцерів, «Родна защита», «Кубрат», що об'єдналися під егідою «Народного зговору». У ніч на 9 червня вони здійснили державний переворот, убивши О. Стамболійського, й поставили на чолі виконавчої влади О. Цанкова. Вияви протесту, що подекуди набрали форми воєнних акцій проти заколотників, були розрізненими і зазнали поразки.
Тема: «Світ у період економічної кризи 1929-1933 та подолання її наслідків.»
План
1. Світова економічно криза 1929-1933 роки (Великої депресії). Пошуки шляхів подолання кризових явищ в економіці й суспільному житті. США напередодні та в роки Великої депресії. Америка за президента Г. Гувера. Засади «Нового курсу» Ф. Д. Рузвельта та його основні підсумки. Впровадження елементів державного регулювання економіки. Велика Британія, уроки кризи. Реформування Британської Імперії. Впровадження системи імперських преференцій.
3. Світова економічна криза в Німеччині. Прихід до влади А. Гітлера. Нацизм. Встановлення націонал-соціалістичної диктатури в Німеччині, економічна, соціальна та ідеологічна політика нацистського режиму. Знищення політичної опозиції. Войовничий антисемітизм.
4. Франція та Іспанія в період кризи. Утворення, прихід до влади та політики урядів Народних фронтів у Франції та Іспанії; їх досягнення, прорахунки та причини розпаду.
5. Вплив світової кризи на соціально-економічне становище країн Центральної та Східної Європи (Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія). Боротьба між демократичними цінностями та тоталітарними тенденденціями.
6. Велика депресія й Радянський Союз. Соціалістичне будівництво в СРСР. Політика «прискореної» індустріалізації та колективізації, сільське господарство в Радянському Союзі. Голодомори.
7. Життя пересічної людини в СРСР: успіхи, турботи, страхи. Остаточне оформлення тоталітарного режиму, масові репресії 1937-1938 роки. Сутність авторитаризму та тоталітаризму.
8. Китай. Об’єднання країни, встановлення влади Гоміндану. Боротьба проти японської агресії в 30-х роках. Індія Кампанія громадської непокори народів Індії в 30-х роках та її результати. Японія Основні тенденції внутрішньополітичної та зовнішньополітичної стратегії Японії в 20-30-ті роки. Арабський світ у міжвоєнний період. Близькосхідна проблема.
9. Латинська Америка. Особливості економічних і політичних процесів у регіоні. Вплив іноземних держав. Протиборство демократичних сил і диктаторських режимів.
10. Найважливіші досягнення освіти і науки. Технічний процес, його мілітаристична спрямованість у період підготовки та ведення війни. Основні ідеї та напрямки у розвитку мистецтва 30-х роках ХХ століття. Відмінності в розвитку культури в демократичних і тоталітарних державах.
Література:
1. Бураков Ю.В. Всесвітня історія: новітні часи. – 1945 – 1998: Підручник для 11 кл. – К: Ґенеза, 2000 – 400 с.
2. Бураков Ю.В. Всесвітня історія: новітні часи. – 1945 – 2005.– К: Ґенеза, 2005 – 416 с.
3. Бердичевський Я.М., Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 1914-1939 рр. (посібник) 10 кл. – Прем’єр, 2002.
4. Бердичевський Я.М., та ін.. Всесвітня історія,, 11 кл., підручник – Прем’єр, 2003.
5. Полянський П.Б. Всесвітня історія 1914 – 1939. Підручник для 10 кл. – К: Ґенеза, 2002 – 289 с.
6. Щупак І.Я. Всесвітня історія 10 кл. – Запоріжжя – Прем’єр. – 2010. – 272 с.
7. Ладиченко Т. В. Всесвітня історія. – К.: Ґенеза. – 2010. – 294 с.
8. Полянський П.Б. Всесвітня історія 10 кл. – К: Ґенеза, 2010 – 256 с.
Наступник К. Куліджа, також республіканець, Герберт Гувер (1929-1933) був сповнений сподівань на продовження «нової ери». Він був людиною досить здібною і наділеною організаторськими талантами. «Ми - в Америці, - виголосив він у 1929 р., - найближчим часом здобудемо цілковиту й остаточну перемогу над бідністю, чого не було в історії жодної іншої країни». Америка вірила своєму президенту й очікувала ще більшого процвітання, яке поспішили назвати «бізнесовою цивілізацією».
Це була дійсно вражаюча картина, адже піднесення охопило не лише всю промисловість, небаченими темпами зріс національний прибуток. Охоплені загальною ейфорією, американці воліли не звертати уваги На деякі насторожуючи явища. Зокрема, перестала давати приріст продукції вугільна промисловість, оскільки широко використовувалися газ та нафта. Серед американок величезної популярності набув одяг з синтетичних волокон, а відтак вироби з вовни та бавовни не знаходили в країні збуту. Залізниці вже не витримували змагання зі зручними автошляхами, літаками та модернізованими пароплавами. Ще гірше ситуація складалася в сільському господарстві. «Нова ера» спричинила й суттєві зміни в моралі американців, насамперед молоді. По суті, сталася своєрідна інтелектуальна революція, яку називали то «Ревучими двадцятими», то «Добою джазу», то «Ерою надмірності». Студентські розкуті вечірки, захоплення модними танцями, короткочасними романтичними знайомствами - усе це справляло шокуюче враження на американських інтелектуалів - філософів та письменників, пересічних громадян з консервативним світоглядом. Чимало з представників цього «втраченого покоління», як, наприклад, письменник Ернест Гемінґвей, залишали США й перебиралися до Європи, здебільшого до Франції. Проте усі ці проблеми багатьом здавалися поодинокими хмаринками на в цілому безхмарному небі американського «проспериті». Раптово і драматично «нова ера» скінчилася у жовтні 1929 р. й настали жахи кризи перевиробництва - «Великої депресії» 1929-1933 рр. Найперше паніка охопила фондові біржі: 24 жовтня близько 12 млн акцій змінили своїх власників. Через п'ять днів по тому криза стала загальнонаціональною, а пізніше охопила весь світ. В одну мить у США розорювалися ще вчора міцні фірми, акції яких стрімко впали в ціні щонайменше наполовину, майже 5 тис. банків луснули як мильні бульки й мільйони вкладників втратили все, нажите впродовж життя. Не один вчорашній мільйонер, залишившись ні з чим, наклав у розпачі на себе руки. Не маючи кому збувати продукцію, підприємства припиняли роботу, залишивши за воротами, мільйони американців. Зарплата тих, кому пощастило зберегти роботу, скоротилася більш ніж наполовину, долар знецінився на третину, кожна п'ята фірма збанкрутіла. За проїзд у місцевому транспорті майже ніхто не платив; шкільні вчителі працювали, не отримуючи платні. Полум'я соціальної катастрофи боляче обпалило довірливу націю. У відчаї люди вдавалися до рішучих дій, як, наприклад, 1932 р., коли відбувся грандіозний марш ветеранів до Вашинґгона. Але Г. Гувер не мав рецептів, як відновити економіку, й лише намагався полегшити страждання співвітчизників. У 1932 р. він наказав виділити кошти на проведення громадських робіт та реконструкцію промисловості, надавати позички банкам тощо. Проте американці вже не сподівалися на нього й усі надії покладали на обрання нового президента. Республіканська партія кредит довіри громадян вичерпала й до влади поверталися демократи.
Головні причини «Великої депресії»
- За роки Першої світової війни господарство США розвивалося так, що капітали вкладалися у галузі важкої промисловості, де вироблялися зброя та набої. Ці галузі й після війни мали найбільші прибутки, а інші зазнавали збитків
- Стихійне зростання обсягів виробництва у 20-х рр. значно перевищило зростання прибутків більшості американців. З цієї причини товари не розкуповувалися й осідали на складах виробників
- Непомірно великі пільги монополіям призвели до того, що вони диктували ціни на сировину і на готову продукцію. При цьому незважалося на ситуацію на ринку, а враховувалися лише інтереси монополій
- Союзники, а також переможена Німеччина, заборгували Америці значні суми й не могли їх виплатити
- Надання дешевих кредитів, які були доступні «середньому» американцю, призвело до величезних спекуляцій ними й надмірного захоплення американцями покупками. Коли ж наставав час розраховуватися за кредити, то грошей на це зазвичай вже не залишалося
- У відповідь на прийняті в США закони, спрямовані на захист американських виробників, європейські країни також закрили свої ринки для американських товарів і послуг. До того ж Європа не мала чим розраховуватися за американський імпорт.
На президентських виборах у листопаді 1932 р., набравши майже 23 млн голосів проти менше 16 млн голосів свого головного конкурента Г. Гувера, переконливу перемогу здобув кандидат від Демократичної партії Франклін Делано Рузвелт. Тридцять другому Президенту США судилося стати найвизначнішим із американських політиків XX ст. Програма Ф. Д. Рузвелта, яка отримала гучну назву - «Новий курс», передбачала вжиття заходів, покликаних оздоровити економіку завдяки її докорінному реформуванню. Її наріжним каменем стало державне регулювання фінансових (насамперед торгівлі й кредиту - галузей, які стали живильним середовищем для кризи перевиробництва), економічних та соціальних відносин у країні. Це вимагало від уряду сміливих дій.
Президент покладався на «принцип пилососа» - усі наявні в країні ресурси були кинуті на те, щоб не лише допомогти великому бізнесу, як це завжди робилося раніше, а насамперед відновити купівельну спроможність рядових американців. Вони, у свою чергу, повинні були «розсмоктати» надлишок товарів. До планів Ф. Д. Рузвелта також входило обмеження сваволі монополій. Він мав намір покласти край зловживанням в економічному і соціальному житті, а також припинити марнотратне використання природних ресурсів. Президент у своїх традиційних радіозверненнях до країни дохідливо роз'яснював ці принципи американцям, і нація, оцінивши його відвертість, стала надійним партнером свого лідера у відновленні життя. Він також створив дорадчий орган, який складався з тямущих в економіці людей - «Мозковий центр». На тлі того, що впродовж 15-ти років у США взагалі не відбувалося жодних перетворень в економічному законодавстві (маючи більшість у конґресі, республіканці блокували їх), «Новий курс» став своєрідною революцією. 3.Втілення «Нового курсу». Насамперед потрібно було покласти край банківській паніці. Всі банки було зачинено; повторно вони відкривалися під більш пильним наглядом з урядовими гарантіями, що їхні вклади убезпечуватимуться. Встановлювався державний контроль за ринком акцій. За наполяганням Ф. Д. Рузвелта було прийнято Закон про відновлення національної промисловості (НРА), про зменшення безробіття, «кодекси чесної конкуренції» регулювали заробітну плату й умови праці. Праця підлітків була заборонена, а профспілки здобули право вести переговори з підприємцями й укладати колективні трудові угоди. Система позик на будівництво і ремонт житла, доріг і мостів допомогла створити нові робочі місця й скоротити безробіття. Також було надано грошову допомогу авторам, художникам і музикантам, які перебували у скруті. У 1935 р. цей закон був визнаний Конституційним судом таким, який суперечить американській конституції, але пізніше суд визнав, що його необхідність диктувалася кризою. Закон про регулювання сільського господарства (ААА) 1933 р., до речі, також визнаний неконституційним, відіграв значну роль не лише в оздоровленні фермерських господарств, а й промисловості. Фермерам надавалися значні кредити, заохочувалося поліпшення ґрунтів та скорочення виробництва. Для допомоги 18-25-річним було створено спеціальний Громадянський корпус (ССС), члени якого займалися лісонасадженням та ремонтними роботами. Це забезпечило роботою близько 3 млн молодих американців. Ф. Д. Рузвелт також здійснив успішний експеримент з надбання додаткових повноважень владі штату Теннессі (ТВА). Його мета полягала в тому, щоб розвинути ресурси однієї з найбільших річкових систем країни через модернізацію гідроелектричних дамб, які належали федеральному уряду. У результаті електроенергія здешевилася, що дало могутній поштовх розвитку штату.
Президент опікувався долею безробітних, престарілих та інвалідів, оскільки окремі штати самотужки не могли розв'язати проблему соціального страхування. У 1935 р. конґрес прийняв ряд рішень про забезпечення пенсій для літніх людей та інвалідів і страхування проти безробіття. Ці програми частково фінансувалися підприємцями, а частково - самими працівниками, федеральним урядом. Але оскільки СІЛА значно відстали від Європи в цих заходах, то спочатку американці зустріли їх насторожено. Проте невдовзі усі належно оцінили переваги нововведення.
Було б помилкою вважати, що Ф. Д. Рузвелту вдалося реалізувати усі плани. Насправді чимало задумів 1933 р. виявилися нездійсненними або потребували вдосконалення. Верховний суд, чиїм головним завданням було тлумачення конституції, традиційно був дуже консервативним органом і чимало з указів президента визнав антиконституційними. У відповідь у 1937 р. Ф. Д. Рузвелт висунув вимогу про реформування Верховного суду, пропонуючи відправляти суддів у відставку після досягнення ними 70-річного віку. І хоча президент зазнав тут невдачі, але суд, усвідомлюючи силу громадської думки, яка беззастережно була на боці Ф. Д. Рузвелта, став значно менше присікуватися до указів. Президент прищепив нації розуміння того, що конституція не є чимось застиглим, а повинна відігравати роль інструмента для прогресу американської демократії, а не його гальма.
Отож, Ф. Д. Рузвелт мав не лише палких прихильників, а й принципових критиків. Та все ж на виборах 1936 р. він здобув вражаючу перемогу, заручившись підтримкою усіх, за винятком двох, штатів. Його перемога мала величезне значення не лише для Америки, а й для Європи, де зростала загроза тоталітаризму й нової війни. Для демократичних європейських лідерів було украй важливо мати в особі Ф. Д. Рузвелта союзника. Гострі соціальні конфлікти, незадоволення мільйонів англійців жорсткими заходами консерваторів після загального страйку 1926 р. сприяли тому, що на виборах 1929 р. перемогу здобули лейбористи, отримавши 287 місць. У 1929 р. лейбористи на чолі з Р. Макдональдом, зі значною перевагою вигравши парламентські вибори, сформували однопартійний кабінет. Проте другому лейбористському уряду судилося швидко відчути полум'я «Великої депресії». Економічна криза в Англії почалася в першому кварталі 1930 р. і досягла своєї найвищої точки весною 1932 p., коли виробництво упало на 23% від рівня 1929 р. Однак такого розмаху, як у СІЛА та Німеччині, криза не набрала. Англійська промисловість і до цього розвивалася повільно. Найбільше постраждали старі, базові галузі. Так, виплавка чавуну і сталі скоротилася майже втроє, продукція суднобудування в 12 разів. На третину знизились ціни на сільськогосподарську продукцію, що загрожувало розоренням фермерів та орендарів. В 2 рази скоротився експорт. Утворився величезний дефіцит торгового балансу. Раніше він перекривався прибутками від зарубіжних інвестицій, міжнародних фінансових операцій та суднових фрахтів. 1931 року витрати Англії вперше перевищили доходи на 110 млн. ф.ст. 1932 року кожний четвертий був без роботи. Уряд добре розумів природу кризи перевиробництва товарів і послуг, проте обрав для подолання інфляції найкоротший, але й соціально найвразливіший вихід - скоротив державні витрати. Така політика партії, яка неодноразово декларувала, що вона є захисником людей праці спричинила невдоволення нею не лише серед населення, а й серед лейбористів.
Одним із заходів в плані пошуку грошей стало відновлення 3 жовтня 1929 р. дипломатичних стосунків з СРСР. Від радянської сторони англійська промисловість чекала замовлень на 100 млн. ф.ст. Заходи лейбористського уряду 1930 року не зупинили кризи. Навесні 1931 р. почався відтік іноземних короткострокових вкладів з банків лондонського Сіті. У березні 1931 р. уряд Макдональда створює спеціальну комісію по «національній економії». Після 5 місяців роботи комісія, вивчивши ситуацію, запропонувала покрити 120 млн. ф.ст. дефіциту державного бюджету економією на допомозі безробітним та зниженні платні державним службовцям. 23 серпня 1931 p. при обговоренні питання про зниження на 10% допомоги безробітним лейбористський кабінет розколовся., лейбористський уряд подав у відставку, розраховуючи забезпечити партії переконливу більшість у парламенті на дострокових виборах, що відбулися того ж року. Проте сталося інакше – лейбористи не лише не поповнили свою фракцію у парламенті, а й програли вибори. Тоді ж Р. Макдональд, вийшовши з партії з нечисленною групою лейбористських прихильників, очолив коаліційний (спільно з консерваторами) «національний уряд». Ця коаліція лише за назвою була консервативним урядом. У 1935 р. Р. Макдональд поступився прем'єрським кріслом лідеру Консервативної партії С. Болдуїну. У1931-1932 pp. прийнято низку законів про обкладення митом в розмірі не менше 10% всіх видів товарів, що ввозилися в Англію. Захист внутрішнього ринку від іноземної конкуренції позитивно подіяв на англійську промисловість і покращив платіжний баланс за рахунок скорочення імпорту. Політичне життя незвичної до політичних скандалів, тим більше у зв'язку з королівською родиною, Англії 1936 р. було збурене у зв'язку з подіями, що сталися після смерті внаслідок застуди короля Георга V. У січні принц Уельський і герцог Корнвелльський став новим королем - Едуардом VIII. Проте на заваді тривалому і, можливо, щасливому правлінню нового короля став його намір побратися з простолюдинкою - американкою Уолліс Симпсон. Від імені уряду і більшості британців прем'єр-міністр С. Болдуїн поставив короля перед вибором: або кохана, або корона. І король прийняв рішення - 10 грудня 1936 р. Едуард VIII звернувся по радіо до нації із заявою, що він зрікається трону на користь свого брата герцога Йоркського. Останній у травні 1937 р. став королем Георгом VI, а Едуард, зберігши титул «Королівської Величності», виїхав зі своєю обраницею до Франції, де вони через місяць взяли шлюб. Зміни сталися не лише на троні, айв уряді. Унаслідок конституційної кризи кабінет на Даунінг-стрит, 10 зайняв консерватор Невілл Чемберлен, молодший брат О. Чемберлена. Упродовж наступних років консерватори домоглися деякого економічного відновлення країни, але міністри виявилися сліпими перед загрозою миру, яка насувалася з боку диктаторських режимів. Більшість британців, які проголосували на виборах 1937 р. за консерваторів, були в цілому задоволені своїм життям і не виявляли бажання ризикувати миром і статком, щоб спинити А. Гітлера та Б. Муссоліні. Коли у 1938 р. вони зорганізувалися, було надто пізно. Після Першої світової війни домініони прагнули ще більше звільнитися від британської опіки. Проблемою для Англії став все міцніючий потяг британських колоній до незалежності, особливо тих, що ще до війни отримали статус домініону. Вони прагнули йти далі — оформити свою повну незалежність. Щоб пом'якшити ситуацію, метрополія змушена була до поступок. 1923 року англійські домініони — Канада, Австралія, Південно-Африканський Союз — отримали право самостійно укладати договори з іноземними державами Однак це повністю не задовольнило прагнення до незалежності. Особливо неспокійною виявилася у післявоєнний період найбільша англійська колонія — Індія. Політика пряника (надання індійським верхам права участі в роботі адміністративних органів влади) і батога (закон про розширення прав британських каральних органів у колоніях, розстріл британськими військами в квітні 1919 р. мітингу в Амрітсарі) не зупинили визвольні змагання індійського народу. Про ослаблення Британської імперії свідчило й надання англійською короною в грудні 1922 р. незалежності Єгипту. Вирішальним роком в історії Британської імперії став 1926 p., коли імперська конференція одностайно висловилась за незалежність домініонів. Передбачався й перехідний період, під час якого в царині зовнішніх справ, а також у питаннях оборони найбільша частка відповідальності припадала на британський уряд. Чергова імперська конференція 1930 р. на вимогу Південної Африки та Ірландії одностайно визнала право домініонів на відокремлення. А вже наступного року в парламенті було ухвалено Вестмінстерський статут, що уточнював функції парламенту кожного домініону і надавав їм право анулювати прийняті Лондоном закони, які стосувалися їх. Фактично цей акт замінював закон 1865 p., за яким закони, прийняті колоніальними парламентами, не повинні були суперечити законам, ухваленим у Лондоні. У 1932 р. на Оттавській конференції були врегульовані економічні взаємини міме членами Співдружності й були підписані двосторонні угоди між Великою Британією, з одного боку, і кожним домініоном з другого. Велика Британія зобов'язувалася надати виробам домініонів більш привілейовані умови, ніж закордонним. Домініони ж взяли на себе досить невиразні зобов'язання. Створена система дозволяла Великій Британії послабити тяжкі наслідки депресії, однак її механізм спрацьовував не завжди. Серед ворогів Ваймарської республіки вирізнялися чіткою організацією та дисциплінованістю націонал-соціалісти, керовані Адольфом Гітлером - одним із тих колишніх солдатів, які вціліли у Великій війні, а повернувшись додому, застали революцію, а також зазнали краху військової кар'єри.
Вступивши у 1919 р. до Німецької робітничої партії, заснованої Антоном Дрекслером, А. Гітлер невдовзі став її лідером. Наступного року партію було перейменовано в Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини (НСДАП) й прийнято нову її програму з 25 вимог. Серед них були об'єднання всіх німців у «Велику Німеччину», анулювання Версальського договору, боротьба за нові території, позбавлення політичних прав і громадянства осіб «неарійського» походження та заборона не-німцям переселятися до Німеччини, свобода релігії, «поки релігія не загрожує безпеці держави чи моральним засадам німецької нації», але водночас проти єврейської релігії «через її любов до багатства». У програмі не бракувало й соціалістичних гасел на кшталт вимоги, «щоб крупні промисловці поділилися прибутком з робітниками», вдосконалення старої пенсійної системи, прийняття закону про конфіскацію власності без компенсації, якщо це «відповідає спільним інтересам нації» тощо. Проте головним, що відрізняло націонал-соціалізм від інших політичних течій, а НСДАП від інших політичних партій, була расова теорія руху. За цією теорією «вищою расою» проголошувалися німці - нащадки арійців, а всі інші нації -«неповноцінними». Залежно від того, якою мірою нацисти визнавали націю наближеною до «арійської раси», залежала подальша її доля. Євреїв, рома (циган), слов'ян та сотні інших націй нацисти вважали ворожими «вищій расі» й планували їхнє винищення чи перетворення на рабську робочу силу. Території, на яких проживали «неповноцінні» з точки зору нацистів народи, проголошувалися «життєвим простором» майбутнього «тисячорічного Третього Райху» й мали бути заселені німецькими колоністами. Власне, расова спрямованість німецького націонал-соціалізму найбільше відрізняла його від італійського фашизму, який не мав чіткої расової теорії.
Соціалістична й расова риторика знайшли своє відображення й у партійних символах. У написаній 1924 р. в ув'язненні за участь у «пивному заколоті» книзі «Майн кампф» («Моя боротьба») А. Гітлер писав: «Як національні соціалісти ми вбачаємо нашу програму в нашому прапорі. У червоному ми вбачаємо соціальну ідею руху, в білому ми вбачаємо націоналістичну ідею і у свастиці ми вбачаємо нашу місію досягти перемоги арійської людини». У 1924 р. офіційною уніформою НСДАП, на відміну від фашистів, яких називали «чорносорочечниками», стали коричневі сорочки. Відсидівши 9 місяців натомість належних за вироком суду 5 років, А. Гітлер став активно вербувати до своєї партії невдоволених Ваймарською республікою. Незважаючи на свою «пролетарську» назву, партія ніколи не була по-справжньому робітничою. У ній переважали не робітники, а представники середніхверств, невдахи-інтелектуали, безробітні, професійно не зорієнтована молодь. Саме з них А. Гітлер сформував свою особисту армію - «штурмові загони» СА під командуванням Ернста Рема, а потім і «охоронні загони» СС під орудою Генріха Гіммлера. У партії переважали представники «скривджених» Версальським договором західних та східних прикордонних територій. Середній вік членів НСДАП був на 7 років нижчим за середній вік населення країни, а партійні функціонери були на 8 років молодшими за державних діячів, які не належали до нацистів, і на 5 років молодшими за середній вік чоловічого населення країни. У середині 20-х рр. прихильники А. Гітлера створили кілька громадських організацій нацистської орієнтації: «Нацистська студентська ліга», «Учительська ліга», «Офіцерська ліга», «Жіноча ліга» та ін. З 1926 р. нацисти стали регулярно проводити свої партійні воєнізовані паради з маршами нічними вулицями міст із запаленими смолоскипами.
В умовах світової економічної кризи нацисти стали здобувати дедалі більше голосів виборців на виборах до райхстаґу: 1928 р.-2,6 % голосів, 1930 р. - 18,3 %, липень 1932 р. - 37,4 %. Але наступні вибори у листопаді того ж року засвідчили падіння популярності НСДАП - 33,1 % голосів (11,7 млн). Соціал-демократи і комуністи набрали в сумі 13,1 млн. Навесні 1932 р. А. Гітлер зазнав двох поразок на президентських виборах. Лише ворожнеча, що панувала між комуністами і соціал-демократами, завадила їм створити в Німеччині лівий уряд.
А. Гітлер віддавав собі звіт у небезпеці для його кар'єри відходу виборців від партії, а тому категорично вимагав від Президента республіки П. фон Гінденбурґа, щоб той призначив його канцлером. Неодноразові пропозиції зайняти посаду віце-канцлера А. Гітлер відхиляв. Перспектива приходу до влади лівих не влаштовувала також крупних промисловців і генералітет. У результаті складних переговорів із впливовими німецькими підприємцями, політиками та військовими 30 січня 1933 р. в Німеччині було сформовано коаліційний уряд з представників НСДАП та Німецької народної партії, а А. Гітлера президент П. фон Гінденбурґ призначив канцлером. Це ще не означало встановлення нацистської диктатури, адже уряд був коаліційним й нацисти не мали більшості у райхстазі, але шлях до неї було розчищено. Готуючись до призначених на 5 березня 1933 р. виборів до райхстаґу, нацисти не гребували найогиднішими методами боротьби проти своїх політичних опонентів. Опираючись на 2,5 млн штурмовиків із СА, вони закрили опозиційні газети й розгорнули шалену пропаганду проти лівих партій (1933 р. міністром пропаганди було призначено Йозефа Ґеббельса). 27 лютого, за тиждень до виборів, сталася пожежа в райхстазі. При цьому було затримано молодого голландського комуніста Марінуса ван дер Люббе. Уже тоді виникла підозра, що підпал було здійснено самими нацистами, щоб звинуватити в ньому комуністів і тим відвернути від них виборців, а М. ван дер Люббе було обрано «цапом спокути». На показовому судовому процесів Лейпциґу представник А. Гітлера Герман Герінґ не зміг довести причетність німецьких комуністів і Комінтерну до підпалу й програв двобій заарештованому у цій справі болгарському комуністу Георгію Димитрову.
Незважаючи на це, нацисти відправили до в'язниць 10 тис. своїх політичних противників. В умовах терору й залякування відбулися вибори до райхстаґу, в результаті яких нацисти разом з іншими націоналістичними групами набрали майже 52 % голосів. Уже через два тижні в Німеччині було створено перший концентраційний табір Дахау, який заповнювався тисячами демократів. Улітку 1933 р. було розпущено німецькі профспілки, заборонено всі політичні партії, крім НСДАП. За результатами нових «виборів» до райхстаґу в листопаді нацисти оголосили, що за них подали голоси понад 92 % виборців. А. Гітлер досяг вершин влади й не мав наміру ділитися нею з будь-ким, навіть з тими, хто започатковував нацистський рух. У НСДАП від самого її створення існувало кілька течій, одну з яких, консервативну, очолювали брати Штрассери і Ернст Рем. У ніч з 29 на ЗО червня 1933 р. А. Гітлер здійснив «другу революцію» (інша назва - «ніч довгих ножів»). Було вбито Е. Рема та багатьох інших опозиціонерів і тих, хто просто заважав А. Гітлеру, як, наприклад, колишній канцлер Курт фон Шлейхер. Ця подія набула широкого розголосу у світі. Зокрема, Й. Сталін так відгукнувся на «ніч довгих ножів»: «От Гітлер який молодчина! Ось так потрібно розправлятися з політичними противниками!» 2 серпня 1934 р. помер П. фон Гінденбурґ, і того ж місяця А. Гітлер проголосив себе «фюрером (вождем) Третього Райху». Період встановлення нацистської диктатури завершився.
Прийшовши до влади, А. Гітлер не став ворогувати з традиційними елітами й перебудовував державне управління обережно й не завжди вдало. Так, у січні 1930 р. було прийнято закон «Про відродження Райху», який проголошував скасування федеральних засад держави і ліквідовував суверенітет земель. їхні повноваження перейшли до загальнонімецького уряду, а на місця було призначено гауляйтерів (намісників), які призначалися А. Гітлером і йому ж підпорядковувалися. На відміну від Й. Сталіна, якого «створив» апарат, А. Гітлер власноруч створив свій апарат і всі найважливіші питання вирішував одноосібно. Крім СА та СС, каральні функції режиму здійснювали поліція, СД (служба безпеки), гестапо (таємна політична поліція). З часом поліція й СС були об'єднані, це означало, що поліція виводилася з-під впливу держави і підпорядковувалася СС - організації, що була своєрідною преторіанською гвардією фюрера. На відміну від Й. Сталіна, А. Гітлер не втручався в міжусобиці у своєму найближчому оточенні; не брав участі в управлінні поточними справами держави, а передовіряв це оточенню. Потреба в парламентських дискусіях відпала, оскільки все залежало від думки А. Гітлера, який підписував закони і декрети. Вищим органом держави, що здійснював безпосередньо владні функції, стала райхсканцелярія. Згодом процедура прийняття законів була замінена актами. А. Гітлер зневажав правові норми і процедуру, а тому запровадив принцип фюрерства, за яким вся влада в країні й у партії належала лише йому. Тому райхстаґ скликався лише для прийняття 7 законів. Влада А. Гітлера базувалася не на його посаді чи результатах виборів, а визнанні його винятковості. Воля А. Гітлера прирівнювалася до провидіння. Партійні й державні органи переплелися й становили нерозривне ціле. Щоправда, в державному й партійному управлінні не було схематичної чіткості й фюрер залишав за собою право призначати на посади і знімати з них будь-кого і будь-коли без жодних пояснень. Найближчі соратники Гітлера ніколи так і не змогли згуртуватися в партійну бюрократію. А. Гітлер, людина, яка для жодної людини не була особистим другом, не просто очолював усіх, він був над усіма. Необхідність подолання економічної кризи і підготовка до війни потребували централізації економіки. Як і у США, СРСР та Італії, в Німеччині запроваджувалося державне регулювання економікою. Підприємства об'єднувалися в монополістичні групи, що підпорядковувалися Генеральній раді німецького господарства. Рада підпорядковувалася Міністерству економіки; спілки підприємців були об'єднані в корпорацію «Імперський стан німецької промисловості». Господарство Німеччини поділялося на 7 галузей, примусово об'єднаних у корпорації: промисловість, енергетика, ремесла, торгівля, транспорт, банківська справа, страхування. Держава встановлювала: плани виробництва (в 1936 р. було прийнято так званий 4-річний план Г. Герінґа), ціни, ринки збуту; існувала карткова система розподілу товарів, стандартизувалися металеві вироби і деталі машин, будувалися автошляхи, канали, оборонні споруди тощо. Закінчення світової кризи, мілітаризація економіки, звільнення з роботи громадян «неарійського» походження й заміна їх «чистокровними» німцями дали змогу значно скоротити безробіття в країні. Нацисти вжили заходів щодо одержавлення сільського господарства. Було створено Державний продовольчий фронт, який контролював виробництво, ринки збуту і ціни на сільськогосподарську продукцію. Кожному селянину держава вказувала, скільки й чого він має виробити, якому покупцеві й за яку ціну продати. Для заохочення німецьких сільських господарів було наказано миловарним заводам та маргариновим фабрикам використовувати у якості сировини лише сало худоби, вирощеної німецькими господарями. Для заохочення споживання масла було підвищено на нього ціну майже в 3 рази і обмежено виробництво маргарину і сільськогосподарських продуктів. Було встановлено високі мита на ввіз до Німеччини сільгосппродуктів, а німецьким господарям, які імпортували хліб, видавалися премії. Також було прийнято закон «Про спадкове селянське господарство», який передбачав створення сімейних ферм, причому селяни не могли залишати землю, продавати її чи розподіляти між спадкоємцями; запроваджувалося почесне звання «бюргер». Правом володіти землею нацисти наділяли лише німців «арійського походження», які зможуть довести документально чистоту своєї «арійської» крові щонайраніше від 1800 р. Такий господар міг одержати звання «бауера» з великими пільгами до нього. У цілому ці заходи користувалися популярністю серед селян. Політика щодо сім'ї визначалася, як і в Італії, необхідністю заохочення народжуваності, адже А. Гітлер планував не лише загарбницькі війни, а й масове заселення окупованих територій. Місцеві органи влади запроваджували знижки в оплаті за воду та електроенергію; було встановлено офіційну державну відзнаку «Хрест Матері» трьох ступенів: золотий - за народження 8 дітей, срібний - 6, бронзовий - 4. Молодим подружжям надавалися безвідсоткові кредити і 1000 райхсмарок, але лише за умови, що жінка не працюватиме. Ці та інші пільги поширювалися лише на «арійські» сім'ї й не стосувалися змішаних шлюбів, жінок з комуністичними, соціалістичними та пацифістськими переконаннями, єврейок, рома та інших категорій. Проте, починаючи з 1937 р., коли нацисти розпочали активні воєнні приготування і робочої сили не вистачало, потрібно було заохотити жінок до повернення на роботу. Але невисока платня і тяжкі умови праці не приваблювали їх. За 1939-1944 рр. кількість жінок на виробництві зросла несуттєво: з 14,6 до 14,9 млн. Отож агітація уряду за «природну» роль німецької жінки вдарила по ньому ж бумерангом. А. Гітлер значну увагу приділяв пропаганді серед населення. Молодь проходила нацистський вишкіл в організації «Гітлер-юґенд» та численних «військово-спортивних» таборах. Газети, радіо, кіно, театр, література й музика повинні були вихваляти А. Гітлера та його режим. Було встановлено жорстоку цензуру над усіма німецькими виданнями, з бібліотек вилучалися й публічно спалювалися неугодні нацистам книги. Й. Ґеббельс приділяв значну увагу пропаганді засобами радіо й тому кількість радіоприймачів у країні зросла з 4,5 до 16 млн. Нацистська кіноіндустрія щороку випускала на екрани близько 100 стрічок, які вихваляли диктатуру. Для пропаганди режиму було використано й Олімпійські ігри, що відбулися в серпні 1936 р. в Берліні. Багато спортсменів і цілі країни бойкотували ці змагання, які, за задумом А. Гітлера, повинні були довести перевагу «арійської» раси. Цю нацистську вигадку чудово спростували багато «неарійських» спортсменів, особливо чорношкірий легкоатлет Джессі Оуен, який виборов відразу чотири золоті медалі. Невід'ємною рисою нацистської диктатури стали масові репресії, зведені в ранг державної політики. На підставі закону про арешт підозрюваних у «підривній діяльності» понад 200 тис. противників режиму було вбито чи закатовано, 450 тис. за політичними, релігійними й расовими мотивами були осуджені в сумі на 1500 років в'язниці чи концентраційних таборів. У цілому було піддано репресіям понад 3 млн осіб. Якщо комуністів, соціал-демократів та представників інших антинацистських організацій знищували за їхні політичні переконання, то інші люди страждали через свою національність та колір шкіри. Євреї, які становили менше 1 % населення Німеччини, були проголошені чи не головними ворогами диктатури. Нацисти поставили за мету вилучити «неарійців» (євреїв) з громадського життя (нацистське тлумачення «неарійців» передбачало осіб, що мали батьків чи дідусів євреїв). Євреям було заборонено займатися громадськими справами, викладати в школах і університетах, практикувати лікарями, стоматологами і юристами, в їхніх паспортах ставили спеціальні позначки й усім жінкам дописували ім'я Сара, а чоловікам - Ізраїль. У квітні 1933 р. НСДАП закликала до бойкоту єврейських магазинів і фірм, проте тоді акція мала лише частковий успіх, оскільки населення виявилося ще непідготовленим до такого неприхованого антисемітизму. У цілому в 30-х рр. було прийнято понад 400 законів і постанов проти євреїв. У Німеччині процес витіснення євреїв з економічного, політичного і культурного життя тривав п'ять років. Дітей виганяли зі шкіл, а студентів з вузів, тих, хто хотів емігрувати, випускали без їхнього майна. В ніч з 9 на 10 листопада 1938 р. нацисти влаштували різню, що увійшла в історію як «кришталева ніч». По всій Німеччині грабувалися й руйнувалися єврейські магазини, синагоги, цвинтарі. Сотні євреїв загинули, а близько 30 тис. нацисти відправили до концтаборів. Відповідальність за цей злочин нацисти поклали на євреїв і змусили їх виплатити 1 млрд марок «компенсації». Геноцид було розв'язано й проти більшості рома. У 1939 р. після окупації Польщі більшість з них та німецьких євреїв було вивезено до цієї країни й кинуто до спеціальних закритих районів - ґето. Не менш трагічна доля спіткала й чорношкірих громадян Німеччини. У 20-х рр. багато чорношкірих солдатів відповідно до Версальського договору прибули до Німеччини, зокрема в Райнську зону, як вояки французької окупаційної армії. Дітей, які народилися від зв'язків солдатів з Сенегалу та Марокко з місцевими німецькими жінками, презирливо називали «райнськими байстрюками» і «гібридами» й зневажали ще за ваймарських часів. Під тиском расистських акцій політиків і журналістів, ваймарська влада збирала про них інформацію й ізолювала цих дітей. У 1937 р. нацисти на підставі цієї інформації стерилізували - хірургічним шляхом позбавили можливості мати у майбутньому потомство - 385 чорношкірих дітей. У 1939 р. А. Гітлер власноруч підписав наказ про проведення автаназії («легкої смерті»), під дію якого підпадали всі, чиє життя було «позбавлене цінності»: душевнохворі, хворі на гемофілію, хвороби шкіри, очей, вуха, епілепсію, туберкульоз тощо. У школах для розумово відсталих дітей було розгорнуто націонал-соціалістичне змагання з представлення до «судів у справах про здорову спадковість» матеріалів на вихованців, а лікарні змагалися за першість зі стерилізації. Німецька католицька церква, з якою А. Гітлер підписав угоду про співпрацю, проігнорувала послання папи Пія XI про неприпустимість автаназії і насильної стерилізації як втручання у справи Всевишнього й підтримала нацистський вандалізм. Священики, які протестували, також піддавалися репресіям. Підтримала ці злочини й офіційна протестантська церква. У Німеччині було обладнано 6 закладів для вбивства хворих. Оскільки основні функції покладалися на СС, то потреба в садистах і мерзотниках стрімко зросла. Усього до 1941 р. автаназії було піддано понад 70 тис. осіб. Комуністки і соціалістки, пацифістки, рома, єврейки також примусово стерилізувалися. Нацисти на практиці втілювали своє гасло, що «неповноцінні» люди не повинні мати потомства. Упродовж 1934-1939 рр. від примусової стерилізації постраждали 320 тис. осіб. Опозиція диктатурі не була єдиною: ліві, насамперед комуністи і соціал-демократи - традиційні противники нацистів, частина консерваторів, певні кола церкви, окремі представники державного апарату та економіки. У 1938 р. в центрі опозиції постали військові. Трагедія народів усіх тоталітарних країн, у тому числі й Німеччини, полягала в тому, що там не було єдиного руху опору. У Німеччині його також ніколи не існувало, а можна вести мову лише про окремі напрями і групи. У 1938 р. розпочалися контакти між опозиційними силами, але, наприклад, єдиний опозиційний фронт з комуністів та соціал-демократів не вдалося створити навіть в еміграції. Економічний спад і соціальні негаразди спричинили політичну кризу у Франції. Низка фінансових скандалів скомпрометувала політичних діячів, сприяла посиленню анти парламентських настроїв. Режим втратив довіру частини населення. Одні французи звернули свої погляди до лівих партій, насамперед Соціалістичної (СФІО) та Комуністичної, які пропонували такі термінові заходи, як-то: політична, соціальна й економічна перебудова суспільства на засадах соціалізму. Комуністи, які не приховували того, що отримували розпорядження від Комуністичного Інтернаціоналу – міжнародної організації зі штаб-квартирою у Москві, не робили таємниці з того, що їхньою метою є повалення капіталізму й парламентського ладу у Франції. Інші через страх перед комунізмом покладали надії на екстремістські праві організації: «Французьку солідарність», «Молодих патріотів», «Аксьон Франсез» («Французька дія») та інші, які ратували за авторитаризм і політику «міцної руки». Ці ліги були дуже близькими до фашизму, а то й не приховували своїх фашистських симпатій, виступали проти «засилля» іноземців у Франції, проповідували антисемітизм. Так, «Аксьон Франсез» набагато раніше, ніж Б. Муссоліні, сформувала загони своїх «чорносорочечників», створила бойові групи. Ця і подібні їй організації щедро фінансувалися деякими газетними магнатами і директорами крупних фірм, які вбачали в А. Гітлері меншу небезпеку, ніж у комуністах. Через атаки на республіку як справа, так і зліва у Франції тривалий час не вдавалося сформувати уряд більшості і при владі перебували коаліції центристських партій. І хоча французи, виховані на традиціях трьох революцій, мали достатньо сильний імунітет проти фашизму і тиранії, проте вони, розпорошені по численних ворогуючих партіях, були менше за британців підготовленими до захисту демократії. Слабкість уряду й жорстока конкуренція між комуністами і екстремістськими правими організаціями у 1934 р. підвели Францію до прірви громадянської війни. 6 лютого 1934 р. організації фашистського спрямування та об'єднання колишніх вояків з вигуками «Геть парламент!» зібралися перед будинком парламенту. У результаті зіткнення з поліцією 15 чоловік загинуло і 1500 було поранено. Наступного дня прем'єр Едуард Даладьє подав у відставку. Після подій 6 лютого ліві партії й профспілки для утворення спільного фронту проти загрози фашизму зробили кроки назустріч одне одному. У лютому 1934 р. домовилися про участь у наступних виборах за єдиним списком соціалісти і комуністи; згодом представники інтелігенції об'єдналися у Комітет пильності інтелектуальних антифашистів. У червні 1934 р. соціалісти і комуністи підписали офіційну угоду про спільні дії, а в 1935 р. до неї приєдналися й радикали. Коаліція лівих партій висунула гасло «Хліб, Мир, Свобода!», популярне серед учасників демонстрації 14 липня 1935 р. У той день 500 тис. французів на чолі з генеральним секретарем СФІО Леоном Блюмом, генеральним секретарем Комуністичної партії Морісом Торезом та лідером радикалів Едуардом Даладьє пройшли вулицями Парижа. Моріс Торез запропонував назвати об'єднання Народним фронтом.