С датчиком скорости (Векторное управление). 11 страница

Проте жодна з політичних течій не мала чіткого плану - усе мало залежати від перебігу майбутньої війни. З її початком проголошений у Варшаві Національний урядоголосив Росії війну. Але польські вояки, вступивши на шостий день війни з австрійської території до Королівства Польського, успіху не досягли, оскільки місцеве населення на повстання не піднялося. 1914 р. у Варшаві було створено Польську військову організацію (ПОВ).\Р. Дмовський та «русофіли» з НД поквапилися утворити власні структури: Польські національні комітети у Петербурзі, Варшаві та у Парижі.

На початку серпня 1915 р. німці зайняли Варшаву, але дієвого польського уряду тоді створити не вдалося. Спроби бригадира легіонерів Ю. Пілсудського розпочати вербовку до польського війська (з цією метою він, офіцер австрійської армії, навіть залишив фронт) успіху не мали. Легіони стікали кров'ю на Східному фронті, йпропорційно пролитій крові зростала популярність бригадира. Лише 5 листопада 1916 р. Німеччина дозволила проголосити Акт створення Польської держави й організувати Тимчасову державну раду — польський дорадчий орган при австрійській владі. Після лютневих подій революції 1917 р. в Росії й визнання Тимчасовим урядом права поляків на власну державу, Ю. Пілсудський перейшов на позиції свого опонента Р. Дмовського й розпочав боротьбу проти Німеччини та Австро-Угорщини. За незгоду включити легіонерів до німецького війська у липні 1917 р. його було ув'язнено до магдебурзької в'язниці. Це, врешті-решт, виявилося Ю. Пілсудському на руку, адже з посібника приречених на поразку Центральних держав він перетворився на їхню жертву. Листопадова 1918 р. революція в Німеччині прискорила розв'язання «польського питання», й у ніч з 6_на 7 листопада у залишеному австрійцями Любліні ліві партії (ІШС, Польська селянська партія - «Визволене») та ПО В проголосили створення Тимчасового народного уряду Польськоїреспубліки. 10 листопада Варшава урочисто зустрічала звільненого революцією з ув'язнення Ю. Пілсудського. Уже через чотири дні голова уряду соціал-демократ Ігнацій Дашиньський передав йому владу з надзвичайними повноваженнями. Країна святкувала довгоочікувану свободу. Враховуючи вплив соціалістичних партій на частину суспільства, Ю. Пілсудськийяк фактичний диктатор вирішив на перших порах керувати за їхньою допомогою, ставши, проте, не лише над ними, а й над усіма партіями взагалі. Він залишив при владі«червоний» уряд, знову доручивши його формування І. Дашинському, а коли тому через непоступливість «ендеції» це не вдалося, призначив президентом міністрів (прем'єром) ще одного соціаліста - Енджея Морачевського. Сам Ю. Пілсудський як тимчасовий Начальник держави до скликання Установчого сейму всю повноту влади зосередив у своїх руках.

Випробування не забарилися - на початку 1919 р. «ендеція» здійснила спробузаколоту. В очах поляків скомпрометованими виявилися всі політичні партії, апопулярність Начальника сягнула нових висот. Він передав владу позапартійному «урядові фахівців», призначивши прем'єром відомого польського піаніста ІгнаціяІїадеревського. Головним завданням уряду стало проведення виборів до сейму, після скликання якого Ю. Пілсудський обіцяв скласти диктаторські повноваження. Вибори відбулися наприкінці січня 1919 р стали не лише днем відродження польського парламентаризму, а й відправним пунктом протистояння між сеймом і Ю. Пілсудським. Начальник держави вважав, що він краще за депутатів знає і розуміє потреби народу, а тому не він повинен допомагати парла менту в розбудові Польщі, анавпаки. Депутати ж дотримувалися протилежної думки. Новообраний сейм прийняв закон, який згодом назвали «малою конституцією». За ним сейм перебирав усю законодавчу владу собі, а Начальник держави й уряд були підзвітні парламенту. Отже, Ю. Пілсудському було залишено лише представницькі повноваження. Права непольського населення держави були «малою конституцією» обійдені увагою й це з часом породило серйозні проблеми.

При становленні Польської держави не вдалося, на жаль, уникнути протистояння в Галичині поляків і українців. Збройні сутички між ними розпочалися 1 листопада 1918 р., а впродовж наступних чотирьох днів переросли у справжню війну. При цьому 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). У ніч на 22 листопада поляки оволоділи Львовом, а український уряд перебрався спочатку до Тернополя, а на початку січня 1919 р. - до Станіслава (тепер Івано-Франківськ). У листопаді-грудні 1918 р. 10 з 59 повітів ЗУНР контролювала Польща. До середини червня цей контроль поширився майже на всю Східну Галичину. «Польське питання» на Паризькій мирній конференції. Поляки пов'язували з Паризькою конференцією великі надії й відрядили на неї повноважну делегацію у складі Р. Дмовського, І. Падеревського та В. Грабського. У січні 1919 р. Р. Дмовський представив проект польських кордонів, поклавши в його основу кордони Речі Посполитої 1772 р. Проект був складовою його загального плану створення унітарної Польщі, яка б механічно поглинула Західну Україну й Західну Білорусію. У цьому він розходився з Ю. Пілсудським, який схилявся до конфедеративної держави. Проте східні кордони Польщі виявилися для учасників конференції справою не першої ваги - у березні 1919 р. створена конференцією комісія у польських справах, очолювана французьким дипломатом Мартіном Камбоном, запропонувала спочатку розглянути проблему західних кордонів. Найзапекліша боротьба розгорнулася довкола лінії польсько-німецького кордону. Д. Ллойд Джордж не погоджувався на значне розширення території Польщі за рахунок Німеччини й на передання полякаєм. Гданська (Данциґа). Гданськ проголошувався Вільним містом під мандатом Ліги Націй в межах польських митних кордонів. Ігноруючи погрози німців завдати удару по Варшаві, конференція відокремила від Німеччини на користь Польщі район Познані й частину Західної Пруссії, що відкрило полякам вихід до Балтійського моря. 1921 р. у Верхній Сілезії було приведено плебісцит (опитування населення), під час якого більшість її жителів висловилися за приналежність до Німеччини. У відповідь розпочалося повстання польського населення, й для припинення конфлікту між поляками і німцями Ліга Націй передала південну частину Верхньої Сілезії Польщі, а решту території - Німеччині. Сілезький район Цешина з переважаючим польським населенням відійшов до Чехо-Словаччини. Конференція висловилася за те, щоб східними кордонами Польщі стали етнічні польські кордони по р. Буг. Питання про приналежність Східної Галичини на Паризькій конференції вирішене не було. 8 грудня 1919 р. Рада послів Антанти прийняла декларацію «Про тимчасовий східний кордон Польщі», але його лінія була визначена лише в 1920 р. на конференції у м. Спа й названа на честь міністра закордонних справ Великої Британії Дж. Керзона «лінією Керзона». Польсько-більшовицька війна 1920-1921 рр. Польсько-російський антагонізм розгорався з самого початку проголошення Польщею незалежності. Більшовицький декрет про «відпущення» Польщі було розцінено поляками як тактичний крок Росії, спрямований на те, щоб приспати їхню пильність. Неоголошена війна між двома країнами тривала понад рік, але тривалий час вони були заклопотані загальнішими справами: Польща боролася проти ЗУНР і завойовувала Вільно, а більшовики поборювали білогвардійських генералів Денікіна й Колчака. Ю. Пілсудський, якого не полишала надія на федерацію з Україною, 21 квітня 1920 р. уклав з Симоном Петлюрою, на умовах передачі майже усієї Правобережної України до складу Польщі, союз проти більшовиків. 25 квітня три польські армії (% польських військ на Сході) таукраїнські частини розпочали наступ на Україну. Розбивши дві більшовицькі армії, союзники швидко підійшли до Києва. Надвечір 6 травня патруль уланів 3-ї польської армії генерала Едварда Ридз-Смігли на трамваї в'їхав до столиці України. Більшовики на той час уже залишили місто. Невдовзі на Хрещатику відбувся урочистий парад українських та польських військ. Проте надалі ситуація значно ускладнилася. Польсько-українські війська розтяглися на широкому фронті, а українське населення було насторожене тим, що війська УНР повернулися не силою власної зброї, а завдяки полякам. Більшовики перегрупували сили й 4 липня Західний фронт Михайла Тухачевського перейшов у контрнаступ. Наступного дня Перша кінна армія Семена Будьонного прорвалася в тил південніше Києва, загрожуючи замкнути польсько-українські війська в кільці оточення. Розпочався відступ, який призвів до того, що 13 серпня червоні війська вже були під стінами Варшави. І під Варшавою сталося «диво на Віслі»: 16 серпня 1920 р. польська армія завдала раптового контрудару і відкинула більшовиків аж за Мінськ. Рівновагу, за яку Польща заплатила життям понад 18 тис. вояків, було відновлено. У жовтні 1920 р. у Ризі Польща уклала з Росією перемир'я, кинувши при цьому напризволяще свого українського союзника. У листопаді залишки армії УНР відступили за р. Збруч, потрапивши згодом до польських таборів. За Ризьким договором, між РСФРР, УСРР та Польщею (18 березня 1921 р.) за визнання Варшавою УСРР вона отримала Східну Галичину.

Утворення Чехо-Словаччини. До 1918 р. спільної незалежної держави чехів і словаків не існувало. Напередодні Першої світової війни обидва ці народи входили до складу Австро-Угорської імперії. Воєнні поразки монархії значно активізували зусилля чехів і словаків у боротьбі за незалежність. Для узгодження дій було створено два керівні центри: Національний чехословацький комітет у Празі та Чеський національний комітет у Парижі. Саме зусиллями паризького комітету, очолюваного Томашем Масариком, на території Росії з військовополонених чехів та словаків було сформовано легіон чисельністю близько 200 тис. солдатів та офіцерів. Цей військовий підрозділ мав увійти до складу військ держав Антанти. Наприкінці літа 1918 р., коли неминучість розпаду Австро-Угорщини стала очевидною, австрійські власті вирішили вивезти з чеських районів Богемія та Моравія (тут було зосереджено до 93 % цукрової промисловості імперії, 100 % виробництва всесвітньовідомого чеського скла, 70 % металургійної й текстильної галузей та ін.) обладнання та устаткування. Така політика спричинила обурення чехів і словаків й прискорила їхнє виокремлення зі складу імперії. 28 вересня Національний комітет у Парижі проголосив себе тимчасовим урядом Чехо-Словаччини. Главою уряду було обрано Т. Масарика.

Після офіційного визнання уряду державами Антанти 28 вересня 1918 р. Національний комітет проголосив Чехо-Словацьку республіку (ЧСР). 14 грудня Національні збори (парламент) проголосили про скасування влади Габсбурґів. Невдовзі Т. Масарика було обрано Президентом ЧСР, а провідного діяча Національно-демократичної партії К. Крамаржа - главою уряду. Визначення кордонів. За Версальським, Сен-Жерменським та Тріанонським мирними договорами до складу Чехословацької республіки увійшли Чехія, Словаччина, Австрійська Сілезія з районом Цешина, населеним переважно поляками, та колишнє королівство Богемія з Судетською областю з переважаючим німецьким населенням.

Практично всі території, що межували з Австрією і на які претендувала Прага, були майже стовідсотково «перенесені» на карту ЧСР. Ситуація, за якої німці станом на 1918 р. становили у Богемії, Моравії й Сілезії близько 3,5 млн чоловік (34,9 %), а чехи і словаки - 6,25 млн (62,5 %) об'єктивно спонукала до майбутніх етнічних конфліктів. Так, наприклад, уже в грудні 1918 р. німецька меншина Чехословаччини здійснила спробу проголосити утворення «Німецької Богемії» й приєднатися до Німеччини. На Паризькій мирній конференції міністр закордонних справ ЧСР Едуард Бенеш домагався задоволення територіальних вимог чехів, які, за його словами, були «споконвічним бастіоном» слов'ян проти «германізму». Та все ж головним аргументом майбутнього чехословацького президента була економічна доцільність - Богемія була найрозвинутішою областю Австро-Угорщини.

Громадянами ЧСР стали також 745 тис. угорців та близько 500 тис. українців Закарпаття. Загалом населення республіки становило близько 15 млн чоловік, а територія - понад 140 тис. кв. км. Конституція 1920 р. Засади облаштування державного устрою країни було закріплено конституцією, прийнятою у березні 1920 р. За нею народ визнавався єдиним джерелом державної влади. Абсентеїзм (відмова від участі у виборах) карався грошовим штрафом. У цілому, Конституція Чехо-Словаччини увібрала у себе кращі набутки тогочасного конституційного права й була однією з найдемократичніших у Європі. Внутрішня й зовнішня політика. Сформований після виборів 1921 р. коаліційний уряд Е. Бенеша зумів за короткий час домогтися як стабілізації курсу крони, так і оздоровлення економіки в цілому. Проте досягнуто цього було завдяки над зусиллям більшості населення. 1922 р. кабінет Е. Бенеша був змушений подати у відставку й поступитися урядові на чолі з представником Аграрної партії А. Швеглою. На тлі урядової кризи активізувалися радикальні політичні сили, що вдавалися до екстремістських методів боротьби. У відповідь на це Національні збори у березні 1923 р. прийняли закон «Про охорону республіки». Серйозну загрозу суспільній злагоді становили фашистські групи «Чеське фашистське товариство» та «Національна ліва», які організаційно оформилися у 1926 р. Небезпека з боку партій полягала не у їхній чисельності (вона була незначною), а у самому факті існування організацій, побудованих на фашистських засадах. Господарське життя Чехо-Словаччини упродовж 20-х рр. і до світової кризи розвивалося по висхідній: промислове виробництво порівняно з довоєнним показником зросло на 20 %, зріс рівень життя більшості громадян республіки; у 1924 р, було запроваджено соціальне страхування. Проте економічна криза 1929 - 1933 рр., що вразила ЧСР у 1930 р., зруйнувала ці здобутки: у країні було зареєстровано близько 1млн безробітних, надзвичайно зросли ціни на сільгосппродукти. На міжнародній арені Чехо-Словаччина орієнтувалася на Францію. Це насамперед зумовлювалося небезпечним сусідством з Німеччиною, яка не приховувала своїх намірів приєднати території, населені німцями. У 1934 р. ЧСР уклала з Францією договір про взаємодопомогу, а у травні наступного року таку ж угоду було підписано з СРСР. Щоправда, радянські війська могли прийти на допомогу ЧСР лише через територію Румунії у тому разі, якщо таку допомогу спочатку надасть Франція. За умов зростання загрози з боку Німеччини Т. Масарик, а також Е. Бенеш, який став президентом у 1935р., майже половину державного бюджету спрямовували на зміцнення збройних сил країни, оснастивши їх, зокрема, найкращою, за оцінкою фахівців, стрілецькою зброєю. Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців. Світова війна стала могутнім прискорювачем національного руху в усіх воюючих країнах, зокрема й в угорській частині Австро-Угорської імперії. Поразки на фронтах вивели на вулиці міст тисячі людей під гаслами невідкладного виходу з війни й відокремлення від Австрії. Демонстрація 29 жовтня 1918 р. у Будапешті переросла у збройне повстання. Влада перейшла до Національної ради, більшість у якій належала соціал-демократам та лібералам. 16 листопада 1918 р. Угорщину було проголошено республікою. Нова влада проголосила загальне виборче право, свободу зборів, 8-годинний робочий день, обмеження розмірів землеволодінь тощо. Угорські події були розцінені російськими більшовиками як один із проявів початку «всесвітньої комуністичної революції». Утворена в листопаді 1918 р. з інструктованих у Москві військовополонених Угорська комуністична партія (УКП) на чолі з Бела Куном стала готуватися до захоплення влади. Б. Кун і його послідовники вели активну агітаційну роботу на заводах, в армії, випускали спеціальні газети; було створено Червону гвардію чисельністю близько 2,5 тис. чоловік, Всеугорську спілку робітничої молоді. У січні 1919 р. з Росії до Угорщини було таємно доставлено 18 тис. прокомуністично налаштованих угорців з військовополонених австро-угорської армії, також переправлено 2,5 тис. кулеметів, 30 гармат та інше озброєння і набої.

Наприкінці лютого у відповідь на зіткнення озброєних демонстрантів з поліцією влада заарештувала майже 80 керівників УКП, зокрема й Куна. Проте у той час кровопролиттю вдалося запобігти - занепокоєні перспективою появи в Європі ще однієї більшовицької країни, держави Антанти попередили угорський уряд так званою «нотою Вікса», що для відвернення заколоту вони не зупиняться навіть перед введенням до Угорщини своїх військ. Уряд республіки не бажав брати на себе відповідальність за можливі наслідки інтервенції й поступився владою на користь лівих партій. 20 березня коаліційний уряд подав у відставку. Наступного дня комуністи у спілці з частиною соціал-демократів проголосили диктатуру пролетаріату. Комуністи і ліві соціал-демократи об'єдналися в Соціалістичну партію Угорщини (СПУ) й у ніч на 22 березня 1919 р. утворили радянський уряд. Усередині Революційної урядової ради була утворена Директорія у складі п'яти осіб. Кун хоч і був формально лише одним з 13 народних комісарів республіки (очолював Народний комісаріат закордонних справ), але насправді саме він був найвпливовішою людиною в уряді.

У червні 1919 р. Угорщину було проголошено «Соціалістичною Союзною Радянською Республікою» (УРР). Державний устрій і правові функції державних органів копіювалися з російського зразка, а Конституцію УРР було розроблено за зразком Конституції РСФРР. Нова влада копіювала в російських однодумців не лише назву держави, а також і їхні методи управління: натомість поліції було утворено Червону міліцію, створювалася угорська Червона армія, проводилося масове вилучення у населення коштів, майна, коштовностей; проти невдоволених, яких з кожним днем ставало дедалі більше, застосовувався терор. Щедрі обіцянки, запозичені у російських більшовиків, а саме: передача заводів робітникам, розподіл землі серед селян тощо залишалися на папері. На початку травня після того, як румунські королівські війська зайняли значну територію на схід від р. Тиси, серед керівництва УРР стався розкол - частина народних комісарів вимагала відмовитися від диктатури пролетаріату, оскільки вона не була підтримана навіть угорськими робітниками і селянами, не кажучи вже про заможні верстви населення. Не розв'язавши жодної із соціальних проблем (щоправда, часу на це було надто мало), угорські комуністи зі схвалення Комінтерну вторглися до сусідньої Словаччини. У червні 1919 р. Словаччину також проголосили радянською республікою. Одним з перших рішень нової словацької влади стало приєднання Словаччини до Угорщини. Політика «воєнного комунізму» й терор відвернули від неї населення і вже 7 липня, коли на вимогу французького прем'єр-міністра Ж. Клемансо угорські війська залишили Словаччину, Словацька радянська республіка припинила своє існування. В обмін на виведення угорської армії зі Словаччини Ж. Клемансо від імені Антанти пообіцяв звільнити зайняту румунами територію за Тисою, проте цю обіцянку так і не було виконано. У липні 1919 р. армія вийшла з-під контролю угорського радянського уряду, а робітники і селяни відкрито виступали проти політики Б. Куна. 1 серпня 1919 р., протримавшись при владі лише 133 дні, комуністичний уряд Угорщини склав свої повноваження, а країну окупували держави Антанти. 16 листопада до Будапешта увійшли сформовані в Югославії війська угорського адмірала Міклоша Хорті. Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців. Перша світова війна призвела до краху Австро-Угорщини й відіграла вирішальну роль в об'єднанні південних слов'ян у спільній державі. За світової війни відбулося згуртування політичних центрів південнослов'янських народів. Найвпливовішими з них були комітети, засновані у Римі, Женеві й, особливо, у Лондоні - Південнослов'янський комітет (1915) під орудою лідера хорватських націоналістів Анте Трумбича. У липні 1917 р. на грецькому острові Корфу, де тоді перебував сербський уряд, відбулася важлива зустріч між А. Трумбичем та сербським прем'єр-міністром Ніколою Пашичем. У спільній декларації («Корфська декларація») за підсумками переговорів зазначалося, що укладений пакт передбачає об'єднання сербів, хорватів, словенців і чорногорців у єдиному королівстві під зверхністю сербської династії Карагеоргієвичів. Наріжним каменем об'єднання проголошувалося дотримання федеративно-конституційних засад - кожна із земель, що мали увійти до королівства, зберігатиме свою автономію. «Корфська декларація» стала базовим документом утворення сербсько-хорватсько-словенської держави. 6 жовтня 1918 р. було скликано Народне віче словенців, сербів і хорватів у Загребі, яке 29 жовтня урочисто проголосило об'єднання цих народів у єдину державу. Тим часом Народна скупщина Чорногорії у місті Подгориця проголосила об'єднання Чорногорії з Сербі .ю під егідою Карагеоргієвичів. На порядок денний постало питання про злиття в одне державне утворення Королівства Сербії й Чорногорії та сербсько-словено- хорватської держави. У результаті переговорів між ними 1 грудня 1918 р. було проголошено Королівство сербів, хорватів і словенців (КСХС). Правлячою династією визнавалися Карагеоргієвичі.

Кордони новоутвореного королівства (з 1929 р. воно перебрало назву Югославія) було визнано Сен-Жерменським (з Австрією), Тріанонським (з Угорщиною), Рапалльським (з Італією) та Нейїським (з Болгарією) договорами. Але оскільки таємний Лондонський договір 1915 р. передбачав, що Хорватія й Чорногорія по війні будуть незалежними державами, а дійсно сталося інакше, то виникли серйозні суперечності між Італією та Югославією з питання про приналежність порту Ф'юме (Рієка) у Карінтії. Масла у вогонь додала й Антанта, яка одночасно пообіцяла ці землі обом сторонам, що мало не призвело до італо-югославської війни. Австрія поступалася Югославії Боснією й Герцеговиною, Далмацією, частиною герцогства Корніольського та Південною Штирією; Угорщина - Королівством хорватів і словенців та районом Західного Баната на північний схід від Белграда; Болгарія - македонським районом Струмилиці та ще декількома містами. Для країни, 70 % населення якої було задіяно у сільському господарстві, аграрна реформа стала одним із першочергових завдань. її проведення розпочалося наприкінці лютого 1919 р. обмеженням поміщицького землеволодіння та створенням потужного прошарку середнього сільського господаря. Югославія спромоглася уникнути можливих конфліктів, оскільки реформа здійснювалася на компенсаційній основі впродовж майже двадцяти років. Наприкінці червня 1921 р. у день Святого Вида Законодавчі збори КСХС прийняли конституцію королівства, названу на честь свята Видовданською. Це був досить суперечливий законодавчий акт. З одного боку, усі громадяни одержували політичні права і демократичні свободи, зокрема й виборче право для чоловіків з 21-річного віку, право обиратися до Народної скупщини (парламенту) з 30-річного віку тощо. Виконавча влада у королівстві належала уряду, а законодавча - королю та парламенту. З іншого боку, конституція узаконила централізацію держави з наданням переваг сербам, хоча в офіційних документах ішлося про «єдиний сербо-хорвато-словенський народ». Особам, які не належать до цього «народу», для отримання права на обрання до органів влади потрібно було прожити в королівстві щонайменше 10 років. По суті, конституція узаконила унітарний устрій держави, за якого дискримінації зазнавали національні меншини. Ігноруючи етнічні й історичні кордони, власті поділили територію КСХС на 33 адміністративні одиниці - жупи. Національне питання в країні стало неминучим і логічним результатом переважання сербів. У державу, що мала територію майже 249 тис. кв. км і населення в майже 15 млн чол. Хоча слов'янське населення спілкувалося подібними діалектами, але у цілому Югославія справляла враження складного і суперечливого конгломерату націй з культурними та матеріальними набутками, релігійними переконаннями, що різнилися. Урешті-решт, південно-східні райони країни були складовою східної цивілізації, заснованої на православ'ї, а західні - відповідно, католицької західної. Провідні, порівняно з іншими народами Югославії, позиції з волі короля Александра належали сербам, які становили лише 39 % населення. Найактивніше протидіяла сербізації Хорватія, де Хорватська селянська партія (ХСП), керована С. Радичем, вимагала визнання Хорватської республіки незалежною державою у складі Югославії. Переслідування С. Радича та його прихильників спричинили хвилю протестів проти національної політики уряду і відставки уряду Пашича. Неспокійною була ситуація й у населеному переважно етнічними албанцями Косово та у здебільшого католицькій Словенії. Війна не принесла Румунії лаврів звитяжця: більшу частину її території було окуповано, значно погіршилося економічне становище, загострилися соціальні суперечності. Нерозв'язаність земельного питання негативно позначалася на політичній стабільності та економічному розвитку країни, основою господарства якої було сільськогосподарське виробництво. Показовим щодо рівня розвитку Румунії було те, що 80 % населення країни жило в сільській місцевості. Повстання військових моряків на початку 1918 р. змусили короля Фердинанда І укласти у травні того ж року сепаратний мир з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Формування території післявоєнної Румунії. Але гіркота військової невдачі була підсолоджена суттєвими територіальними надбаннями: у грудні до Румунії було приєднано Трансільванію. У Бессарабії у 1917 р парламентський орган під назвою «Стафул Церій» («Крайова Рада») проголосив Бессарабію «Молдавською Народною Республікою». Згодом молдавський парламент запросив у Бессарабію румунські війська, які впродовж грудня 1917 - лютого 1918 рр. зайняли всю її територію. На початку квітня 1918 р. було проголошено об'єднання Бессарабії з Румунією. У листопаді 1918 р. Румунія включила до свого складу Північну Буковину з м. Чернівцями. Зазначені події істотно збільшили у країні відсоток не румунського населення. У підсумку, після війни територія Румунії збільшилася з 131,3 до 295 тис. кв. км, а населення - з 6,7 до 18 млн чоловік. На приєднаних територіях здійснювалася політика «уніфікації» - поширення на нові землі загальнорумунського політичного та адміністративного устрою.

Внутрішньополітичне становище. Конституційна реформа 1923 р. Нову Конституцію Румунії було прийнято у березні 1923 р. Відповідно до неї країна проголошувалася конституційною монархією, запроваджувалося загальне виборче право, яке враховувало ценз осілості, закріплювалися свобода слова, мітингів, зборів та інших політичних і соціальних прав. Згідно з Конституцією особи без постійних занять, до яких, наприклад, відносили циган, деякі національні меншини, сільськогосподарські робітники та жінки виборчих прав не отримали. Чи не найголовнішою проблемою Румунії було те, що близько 500 тис. селян зовсім не мали земельних наділів. Нерозв'язаність земельного питання прирікала цих людей на зубожіння, становила загрозу розвитку країни. Через це однією з перших проведених реформ була саме земельна. Вона проходила у кілька етапів: у так званій старій Румунії декрет про неї було оприлюднено наприкінці 1918 р., для Буковини - у 1919 р., а для Трансільванії - у 1921 р. Зокрема, у «старій Румунії» на користь селян передавалися 2 млн га поміщицьких земель, а також королівські, державні й частина церковних земель. У Бессарабії реформа мала послідовніший характер, оскільки окупаційна влада намагалася таким чином привернути на свій бік українське селянство. У результаті реформи в Румунії значно зросла кількість селян з високим і середнім достатком, розширився внутрішній ринок, активізувався грошовий обіг. Посилення правих політичних сил у Румунії збіглося з «династичною кризою» в країні. У липні 1927 р. помер Фердинанд і його місце мав посісти старший син Кароль. Проте ні для кого не становили таємниці диктаторські наміри та вади принца, а тому Фердинанд Заповів трон своєму шестирічному онуку, сину Кароля Міхаю. Через малолітство короля при ньому було створено регентську раду. Саме у цей час посилили тиск на уряд організації фашистської орієнтації. Обстановка ще більше дестабілізувалася у зв'язку з поверненням до Румунії у 1930 р. Кароля. Він, позбавивши корони власного сина і присвоївши титул «Великого воєводи», проголосив себе королем - Каролем II. Деякі праві партії, зокрема «цараністи», суттєво посприяли приходу Кароля до влади. Проте невдовзі вони відчули на собі авторитарні методи керівництва короля. Тим часом румунські послідовники Б. Муссоліні та А. Гітлера у 1931 р. об'єдналися у партію - Залізну гвардію на чолі з князем Кантакузеном й почали реально претендувати на владу. Наприкінці грудня 1933 р. у результаті терористичного акту залізногвардійців загинув прем'єр-міністр І. Дука, який дотримувався про антантівської орієнтації. Це стало сигналом до посилення авторитарної влади. За цих умов Кароль II діяв рішуче: Залізну гвардію було розпущено, а Кантакузена, якого не можна було заарештувати через його аристократичне походження, запроторено до божевільні. З часом, у 1937 р., Кароль до певної міри «амністував» фашистів і навіть дозволив їм відкрито носити свастику, оскільки, на думку короля, його позиції були сильні як ніколи, а також потрібна була противага комуністам. 10 лютого 1938 р. у країні встановився режим особистої влади Кароля II.

Проте Залізна гвардія, що продовжувала діяти під зміненою назвою, не полишала спроб повторити італійський сценарій приходу до влади. У квітні вона знову організувала змову, але її було викрито. Керівника партії було засуджено до 10 років каторги, але наприкінці вересня 1939 р. залізногвардійці здійснили чергову спробу перевороту, вбивши при цьому прем'єра А. Калінеску. Заколот знову було придушено, однак він засвідчив, що Кароль II ситуацію в країні не контролює.

Вступ країни у 1915 р. у війну на боці Центральних держав обернувся для Болгарії національною катастрофою. Війна на два фронти - проти Антанти на Південному Заході й проти румун та росіян на Південному Сході - по суті паралізувала економіку. Після поразки болгарської армії на Салонікському фронті у середині вересня 1918 р. країна опинилася у вирі революційних подій антимонархічної та антивоєнної спрямованості. Рятуючи ситуацію, Фердинанд випустив із в'язниці лідера партії Болгарський землеробський народний союз (БЗНС) Олександра Стамболійського, кинутого туди ще у 1915 р. за антимонархічні виступи. Тим ч часом невдоволення охопило армію й флот. Скориставшись з цього, О. Стамболійський зі своїм соратником Райком Даскаловим проголосив Болгарію республікою. 28 вересня повсталі військові частини підійшли до Софії, але загаялися зі штурмом, що дало змогу монарху, уклавши 29 вересня в Салоніках перемир'я з Антантою, 30 вересня за допомогою німецьких військ придушити виступ. Та долю самого Фердинанда вже було вирішено - 3 жовтня 1918 р. він підписав зречення на користь свого 24-річного сина Бориса й відправився доживати віку у Баварію, де й помер у 1948 р. на 88-му році життя. Війна завдала великих втрат Болгарії: 150 тис. болгар загинуло, 200 тис. дістали поранення. За Нейїським мирним договором 1919 р. від Болгарії до Румунії відійшла Південна Добруджа; Югославії було передано частину Македонії, Босилеград, Цариброд, Тимок; Греції - Східну Фракію з портом Дедеагач - єдиним виходом Болгарії до Егейського моря. Загалом країна втратила 11 тис. кв. км (1/10) території і 1/7 населення. Болгарську армію було обмежено до 33 тис. вояків, а сума накладеної на країну контрибуції становила 2,25 млрд франків золотом (1/4 її національного багатства). Особливості політики уряду О. Стамболійського. На виборах до Народних зборів, що відбулися у серпні 1919 р., переміг БЗНС, і його керівник О. Стамболійський очолив коаліційний (крім «землеробів» до нього увійшли представники Народної та Прогресивно-ліберальної партій) уряд. У Болгарії встановилося жорстке правління, спрямоване на стабілізацію становища, яке спричинило спротив лівих радикалів, зокрема комуністів. Для отримання вотуму довіри народу наприкінці березня 1920 р. було проведено дострокові вибори до Народних зборів. За їх результатами БЗНС сформував однопартійний уряд, доручивши очолити його тому ж таки О. Стамболійському. Опираючись на масову підтримку селянства, уряд провів низку важливих реформ. Так, було прийнято закони про трудову повинність та про трудову поземельну власність, запроваджено прогресивний прибутковий податок, зменшено податки на землю та худобу, створено земельний фонд з монастирських та державних земель, обмежено спекулятивні операції, націоналізовано великі житлові будинки та ін. Безземельні та малоземельні селяни отримали змогу купувати землю на пільгових умовах. Завдяки гнучкій зовнішній політиці, зорієнтованій на Францію, О. Стамболійському вдалося досягти значного послаблення репараційного тиску. Успіхи уряду БЗНС серйозно занепокоїли їхніх політичних опонентів як у таборі правих, так і в лівому русі. Праві вважали, що О. Стамболійський веде країну до комунізму. Комуністи ж закидали йому, що він, навпаки, своїми реформами відволікає трудящих від боротьби за комунізм. У 1922 р. праві утворили Конституційний блок, а праві діячі на чолі з професором Софійського університету О. Цанковим об'єдналися у «Народний зговор». Активно втручалася у політику й армія - частина офіцерів утворила Військову лігу. За цих умов молодий цар Борис змушений був зображувати «слухняного монарха» й перебував, як він сам стверджував, у ролі «господаря магазину з продажу скляних виробів, до якого увірвався слон. Доводиться постійно прибирати скалки скла, постійно зазнавати збитків».