С датчиком скорости (Векторное управление). 10 страница

Генеральний прокурор порушив справу проти одного з його близьких друзів, який вкрав величезну суму коштів, виділених для ветеранів війни, що повернулися із Франції. Ряд інших приятелів В. Гардінґа були звинувачені в хабарництві й також постали перед судом. У серпні 1923 р., повертаючись з Аляски, він раптово помер, тим самим уникнувши ганьби імпічменту. Відповідно до конституції владу перебрав віце-президент К. Кулідж (1924 р. його було переобрано президентом на наступний термін). Тихий і врівноважений пуританин, він сформулював головне гасло консервативної політики республіканців: «Головна справа американців - робити діло». На думку президента, потрібно було сприяти збагаченню мільярдерів, і тоді вони збагатять усіх інших американців. У промисловості успіхи не забарилися, а сільськогосподарська політика виявилася менш вдалою. Із закінченням війни попит на збіжжя, найперше на пшеницю та кукурудзу, значно скоротився. До того ж у відповідь на прийняті Сполученими Штатами протекціоністські закони європейські країни закрили ринки для продукції американських фермерів. Як наслідок - криза перевиробництва й зубожіння фермерів. Чимало американців були переконані, що причиною їхніх нестатків, падіння в суспільстві моралі й зростання злочинності був алкоголь. Після сторічних дебатів у 1919 р. в США було прийнято названу «шляхетним експериментом» XVIII поправку до конституції, за якою запроваджувався «сухий закон». Відтепер на усій території країни заборонялося виготовлення та продаж спиртних напоїв, а також знищувалися їхні запаси. Проте невдовзі виявилося, що виконати закон практично неможливо. Ті з американців, хто вважав XVIII поправку порушенням їхньої особистої свободи - головного завоювання Американської революції, стали пити ще більше, ніж раніше. Пиво, вино і джин у величезних кількостях вироблялися нелегально, а також контрабандним шляхом завозилися з підпільних ґуралень, що знаходилися на території Канади. У результаті злочинність набула небаченого раніше розмаху. Рекетири і вимагачі взяли виробництво алкогольних напоїв під свій контроль і мали з того величезні прибутки, які відтепер обминали державну скарбницю. Ґанґстери, очолювані добре відомим Аль Капоне, відчували себе повновладними господарями у великих містах, і поліція далеко не завжди могла дати їм раду. Урешті-решт, 1933 р. «сухий закон» було скасовано. Непокоїли Америку й інші проблеми. Війна одночасно пробудила патріотизм і страх перед комунізмом. Тріумф більшовиків у Росії, вибух бомби у діловому центрі Нью-Йорка Уолл-стрит та інші події зумовили «античервону» паніку. Очікування ліворадикальної революції призвели до несправедливих переслідувань і навіть тюремного ув'язнення представників лівих партій. Недоброзичливо ставилися деякі американці й до емігрантів, яких з початку століття до 1915 р. прибуло до США понад 13 млн. Вони, погоджуючись на неприйнятну для американців низьку платню за свою роботу, створювали їм конкуренцію в пошуках роботи; об'єднуючись у земляцтва, не піддавалися американізації тощо. У 1924 та 1929 рр. у США було прийнято закони, якими встановлювалися обмеження для прийому емігрантів - не більше 150 тис. на рік. На цій хвилі активізувався Ку-клукс-клан, і лише на початку 1930 р. ця організація расистів-фанатиків була істотно послаблена владою. Тим часом в економіці справи складалися якнайкраще. К. Кулідж став символом «новоїери процвітання» («проспериті») Америки: вартість фондового ринку зросла в небачених раніше масштабах, підприємства безперебійно випускали доступні за ціною для більшості американських сімей легкові автомобілі (найпопулярнішою була модель «Форд-Т» вартістю всього лише близько 350 дол.), холодильники, радіоприймачі, технічні новинки домашньої техніки. Нові винаходи створювали враження, що Америку очікує безхмарне й безтурботне заможне майбутнє. І якщо на початку «проспериті» не всі американці вірили в настання «чудового нового світу», то це було лише справою часу.

Наступник К. Куліджа, також республіканець, Герберт Гувер (1929-1933) був сповнений сподівань на продовження «нової ери». Він був людиною досить здібною і наділеною організаторськими талантами. «Ми - в Америці, - виголосив він у 1929 р., - найближчим часом здобудемо цілковиту й остаточну перемогу над бідністю, чого не було в історії жодної іншої країни». Америка вірила своєму президенту й очікувала ще більшого процвітання, яке поспішили назвати «бізнесовою цивілізацією». Це була дійсно вражаюча картина, адже піднесення охопило не лише всю промисловість, небаченими темпами зріс національний прибуток. Охоплені загальною ейфорією, американці воліли не звертати уваги На деякі насторожуючі явища. Зокрема, перестала давати приріст продукції вугільна промисловість, оскільки широко використовувалися газ та нафта. Серед американок величезної популярності набув одяг з синтетичних волокон, а відтак вироби з вовни та бавовни не знаходили в країні збуту. Залізниці вже не витримували змагання зі зручними автошляхами, літаками та модернізованими пароплавами. Ще гірше ситуація складалася в сільському господарстві. «Нова ера» спричинила й суттєві зміни в моралі американців, насамперед молоді. По суті, сталася своєрідна інтелектуальна революція, яку називали то «Ревучими двадцятими», то «Добою джазу», то «Ерою надмірності». Студентські розкуті вечірки, захоплення модними танцями, короткочасними романтичними знайомствами - усе це справляло шокуюче враження на американських інтелектуалів - філософів та письменників, пересічних громадян з консервативним світоглядом. Чимало з представників цього «втраченого покоління», як, наприклад, письменник Ернест Гемінґвей, залишали США й перебиралися до Європи, здебільшого до Франції. Проте усі ці проблеми багатьом здавалися поодинокими хмаринками на в цілому безхмарному небі американського «проспериті». Втрати Франції у Першій світовій війні порівнювані лише з російськими: 1,4 млн французів було вбито, 750 тис. скалічено. У роки війни було мобілізовано кожного 5-го француза (в Англії - кожного 8-го). У цілому загинули кожні 2 з 10-ти чоловіків віком від 20 до 45 років, а кожного 10-го було поранено. Отож працювати могли лише 4 з 10-ти двадцяти-сорокап'ятирічних французів. По війні сталося те, чого французи завжди боялися - на двох французів припадали 3 німці. 1 Не менш жахливими були й економічні втрати країни: промисловість 11-ти північних районів було зруйновано, знищено 10 тис. підприємств, потоплено половину французького флоту тощо. До 134 млрд золотих франків загальних витрат на війну долучилися й понад 60 млрд зовнішнього боргу. Як і перед іншими країнами, перед Францією постала проблема перебудови структури національної економіки. Причому у Франції цей процес, на відміну від США та Великої Британії, не призвів до руйнації традиційних галузей: ювелірної справи, легкої та парфумерної промисловості, індустрії розваг. Важлива роль у цьому належала державі, яка не поквапилася відмовитись від втручання в економіку, а ненав'язливо спрямовувала її через Національну економічну раду, Вишу залізничну раду, заснований урядом банк «Національний кредит».

Про готовність звалити на свої плечі тягар відбудовчого періоду заявляли усі провідні політичні партії країни, що брали участь (у парламентських виборах у листопаді 1919 р. Перемогу на них здобули об'єднані в Національний блок праві консерватори, очолювані Олександром Мільєраном Вони користувалися широкою підтримкою французів, оскільки зуміли знайти розумну середину. Блок був заінтересований у слабкому президенті й досяг свого — на президентських виборах 1920 р. переміг академік Поль Дешанель. Через кілька місяців президента було поміщено до божевільні й його місце заступив О. Мільєран. Настала епоха нових політиків, які успадкували старі проблеми своїх попередників. Після війни для Франції її союзниками було створено режим сприяння: закріплено за нею Ельзас і Лотарингію, надано права на експлуатацію Саарського вугільного басейну, передано турецькі та німецькі колонії, натуральні поставки вугілля, лісу, будівельних матеріалів на суму понад 8 млрд золотих марок. Це, природно, не вирішувало проблем країни і не усувало напруженості у відносинах між Францією та Німеччиною (наприклад, у 1923 р. французи окупували німецький Рур), але було зручним [^стартовим майданчиком для її нового економічного злету. Співчуття збоку США та Великої Британії Франція у 20-х рр. не знайшла через своє ставлення до Німеччини. На думку Лондона, французи невиправдано суворо ставилися до переможених німців і тим стимулювали піднесення в Німеччині націоналізму та реваншизму. Останнє заважало стабілізації в Західній Європі. Тепер Англія вже була не стільки союзником Франції у боротьбі з Німеччиною, скільки посередником між ними. Украй гострою була фінансова проблема. У роки війни уряд фінансував витрати не за рахунок надходжень від податків, а в основному за рахунок англо-американських кредитів та внутрішніх позик. По війні потрібно було виділяти значні кошти на виплату пенсій вдовам та інвалідам, на відбудову економіки. Особливостями післявоєнної відбудови у Франції були збереження характерної для неї великої кількості дрібних підприємств, фінансові вкладення більшості французів не у виробництво, а в цінні папери}(наприклад, у 1929 р. прибуток від них втроє перевищив надходження від промисловості), сімейні торговельні підприємства та сільськогосподарські ферми. У цілому у 20-х рр. французам вдалося досягти непоганих результатів: відновлено господарське життя північно-східних районів; урядові кредити дали змогу повністю ліквідувати безробіття; встановлено 8-годинний робочий день, укладено урядом колективні договори; денаціоналізовано промисловість. На парламентських виборах 1924 р. Національний блок тим не менше зазнав поразки від Картелю лівих сил — блоку центристів, радикалів і соціалістів, очолюваного Едуардом Ерріо. Опозицію йому склали: з правого флангу — Національний блок, з лівого — комуністи.

На кредити від США розраховувати не доводилося через нестабільність франка та відмову французів обговорювати їхні грошові зобов'язання перед США. Американські кредити тепер в основному надавалися Німеччині.

Через два роки (липень 1926 р.) уряд Картелю лівих сил через неспроможність розв'язати фінансові проблеми подав у відставку, а сам блок протягом 1925 р. розпався. Улітку 1926 р. на парламентських виборах першість була за коаліцією правих партій під назвою «Національна єдність» на (золі з Р. Пуанкаре. Новому уряду вдалося забезпечити країні економічне зростання, швидкі (вищі, ніж у Німеччині та Великій Британії) темпи промислового розвитку і, найголовніше, — подолати інфляцію. На хвилі успіху «рятівник франка» Р. Пуанкаре привів блок до перемоги на виборах 1928 р., але через вихід з нього радикалів, очолюваних Едуардом Даладьє, блок розпався, а сам Р. Пуанкаре наступного після виборів року подав у відставку і залишив велику політику. Світова економічна криза 1929—1932 рр., звісно, не обминула Францію. І хоча вона тут розпочалася «із запізненням» на два роки (1931 р.), але й тривала довше — до 1935 р. Власне країна пережила два сплески «Великої депресії» - у 1932 і 1935 рр., коли виробництво порівняно з 1930 р. скоротилося відповідно на 44 і 46 %. Через те, що до 50 % населення країни було зайнято в сільському господарстві, до початку 1931 р. Франції вдавалося уникнути масового безробіття. Більше того, бурхливі темпи розвитку нових галузей промисловості потребували дедалі більше робочих рук, і уряд навіть вдавався до залучення емігрантів на непопулярних серед французів виробництвах. Та на кінець 1934 р. вже кожен десятий працездатний француз утратив роботу. Криза не однаковою мірою зачепила усі галузі французької економіки. Найболючіше вона вдарила не по нових галузях, а по традиційних, насамперед сільському господарству - через падіння цін на сільськогосподарську продукцію почалося масове знищення продуктів харчування. Водночас у містах збанкрутіли понад 100 тис. магазинів, кав'ярень, дрібних і середніх підприємств. При цьому незаперечним фактом є те, що таких масових банкрутств і розорень, як в інших західних країнах, у Франції в період кризи не трапилось. У січні 1919 р. таки відбулися вибори до Законодавчих зборів, після яких було сформовано коаліційний уряд. Наступного місяця парламент зібрався у Ваймарі (звідси назва - Ваймарська республіка) на своє перше засідання й розпочав роботу над конституцією. Більшість населення раділа, що владу було передано мирно, а ще більше з того, що їх це не зачіпало. Внутрішня нестабільність молодої республіки доповнювалася загрозливим зовнішнім становищем: Британія й Франція продовжували поглядати на відтепер «демократичну» Німеччину як на «небезпечних німців». Зима 1918 - весна 1919 рр. - найтяжчий період у житті приниженої країни, де вирувала боротьба за владу різних угруповань. Усе це дуже нагадувало Росію, а самого Ф. Еберта поза очі називали «німецьким Керенським».

Перед новою владою постали дві найважливіші проблеми: забезпечити мирний перехід від монархічного авторитаризму до демократичної республіки; уникнути комуністичної диктатури російського ґатунку. Досягти цього можна було лише забезпечивши порядок і законність, відновивши економіку. Оскільки саме соціал-демократична республіка могла протистояти анархії й комунізму, з одного боку, та була прийнятною для Англії та Франції, з іншого, її підтримали і відверті її противники, як-то: військові та державні чиновники епохи імперії. У серпні 1919 р. у м. Ваймарі було прийнято конституцію республіки, названу Ваймарською, яка закладала підґрунтя демократичного розвитку федеративної країни, що складалася з 18 федеральних земель. Основні права і свободи німецьких громадян за Ваймарською конституцією

- Гарантувалася особиста свобода. Ніхто не міг бути заарештований інакше, як за вироком суду

- Усі німці мали право на мирні зібрання та мітинги

- Усі німці мали право об'єднуватися у спілки і товариства

- Кожний німець мав свободу слова, читати та поширювати інформацію

- Гарантувалося право на власність та недоторканність власності

- Помешкання кожного німця оголошувалося місцем його особистої безпеки.

Влада не могла без судового рішення вторгатися в нього

3.Ваймарська республіка. Республіка з самого початку стикнулася з серйозними політичними проблемами. Як виявилося, прийняття конституції було лише першою цеглиною у зведенні будівлі демократії. Демократичні політики не зуміли скористатися плодами революції 1918 р. й не позбавили влади тих, хто не сприймав нової ліберальної системи. Армія, поліція, державна служба, суди, університети і школи - скрізь на посадах залишилися люди, які люто ненавиділи демократію. Вони з неприхованим сумом згадували довоєнні часи військової та економічної величі Німеччини. Тоді вони відчували себе впевненими і гордими за приналежність до імперії. Тепер впевненість зникла й ними оволоділа зневіра. їм здавалося, що все добре і світле залишилося вчора, сьогодення принизливе і несправедливе, а майбутнього немає взагалі...

Навіть деякі політики і партії, що взяли участь у парламентських виборах, зневажали Ваймарську республіку і демократію взагалі. Вороги Ваймарської республіки критикували, і почасти справедливо, її недоліки: коаліційні (найчастіше у складі Соціал-демократичної партії (СДП), Партії центру і Німецької демократичної партії (НДП)) уряди роздирали суперечки; самі уряди були недовговічними. Інші партії активно агітували проти республіки. Проте більшість німців голосувала за партії, які підтримували демократичну систему в країні. Загальновизнано, що республіка не довела революцію до комуністичного фіналу, не реформувала на армійське командування й імперську армію, відмовилась від перерозподілу власності» Цей факт оцінюється по-різному. Існують дві точки зору. Згідно з першою, нерішучість діячів Ваймарської республіки призвела до їхньої власної політичної смерті і сприяла приходу до влади нацистів. Згідно з другою, у Ф. Еберта не було вибору, адже якби до влади допустили комуністів, то німці знову захотіли б кайзера, а країну негайно окупували б Англія і Франція. До політичних проблем у період кризи 1918-1923 рр. долучилися економічні проблеми: людські втрати внаслідок війни; 1921 р. уряд надрукував велику кількість грошей для виплати репарацій; падіння довіри до німецької марки і держави в цілому внаслідок убивства у 1922 р. націоналістом «єврейського» міністра закордонних справ В. Ратенау; у 1923 р. Франція й Бельгія окупували Рурську область; відмовившись від підвищення податків, уряд поповнював скарбницю новими знеціненими паперовими грошима.

Крім економічних проблем, демократію постійно атакували противники Ваймарської республіки. Зокрема, ситуація в країні загострювалася через сепаратизм у німецьких землях, відтак була загроза того, що Німеччину може спіткати доля Австро-Угорщини. У столиці Баварії Мюнхені незалежні соціалісти на чолі з К. Ейснером підняли повстання робітників та солдатів і проголосили Баварську республіку. Проте вже в лютому 1919 р. партія програла вибори, а самого К. Ейснера було вбито на вулиці, коли він прямував до баварського парламенту складати повноваження. У Баварії розпочалося протистояння комуністів і соціалістів, яке після того, як соціалісти викликали «Вільні корпуси», сформовані з монархістів, відставних офіцерів та пересічних погромників, закінчилося вбивствами комуністів і безневинними жертвами серед населення.

Отож революції не вдалося уникнути крові, а гору в ній взяли соціал-демократи, які в боротьбі проти комуністів діяли спільно з їхніми противниками. Остання обставина відвернула багатьох німців від Ваймарської республіки, зробила ліві партії непримиренними ворогами, заплямувала нову німецьку демократію. Ціна перемоги виявилася надто високою. Усі без винятку німці бажали, щоб усе, пов'язане з війною, якнайшвидше скінчилося як жахливий сон, але більшість із них не хотіли при цьому комуністичного уряду. Законослухняних німців охопила політична байдужість; обивателі, які не звикли до анархії, не звертали уваги на революційні повстання, безчинства «Вільних корпусів», а були заклопотані налагодженням приватного життя. Такі настрої звичних до порядку німців сприяли відносній безкровності революції, але невдовзі ті ж добропорядні обивателі «не помічатимуть» нічні паради зі смолоскипами нацистів і єврейські погроми, а то й братимуть у них участь. У березні 1920 р. праві спільно з командувачем «Вільних корпусів» Вольфгангом Каппом (звідси - «каппівський заколот») здійснили переворот. Генерал Лютвіц увів до Берліна війська і призначив В. Каппа канцлером. Головнокомандувач райхсверу генерал Ганс фон Сект відмовився захищати уряд Ф. Еберта і президент змушений був тікати на південь країни. Але армія, профспілки, державні службовці й банкіри виступили проти перевороту, змусивши В. Каппа «подати у відставку» і вивести війська зі столиці. Не останню роль у зриві заколоту відіграло армійське командування, яке віддавало звіт у тому, що Англія й Франція вдадуться до інтервенції для захисту демократії в Німеччині.

Заколот назвали «безглуздою авантюрою», В. Каппа заарештували, хоч зрадників республіки так і не покарали. У листопаді 1923 р. республіку спіткало нове випробування: лідер нацистів А. Гітлер за підтримки впливових осіб з армії, зокрема генерала Людендорфа, підняв заколот у Мюнхені, названий «пивним путчем». Поліція й армія швидко взяли ситуацію під контроль. Лідери заколоту були заарештовані й ув'язнені. У період відновлення (1924-1929), коли реалізовувалися плани Дауеса та Юнга, німці остаточно повірили в добрі часи й на виборах підтримували поміркованих політиків, а не лівих і правих екстремістів, які хотіли радикальних змін негайно. Обраний на виборах 1925 р. президентом Ваймарської республіки ветеран Першої світової війни Пауль фон Гінденбурґ мав значний авторитет серед німців, насамперед в армії, а відтак до певного часу символізував стабільність та непорушність порядку в державі.

В основу економічної політики фашистів було покладено ідею створення «корпоративної держави» на засадах «класового миру». Власне, її автором був не Б. Муссоліні, а один з ідеологів фашизму поет Габріель д'Анунціо. Саме він створив перші корпорації в загарбаному в 1919 р. місті Ф'юме. На початку дуче досить розпливчасто заявляв, що корпорації мусять взяти на себе функції парламенту з економічних питань. У цілому, суть задуму полягала в тому, що соціальний мир нібито настане тоді, коли в італійській економіці почнуть діяти фашистські картелі й синдикати, об'єднані в корпорації. Згодом він утворив спеціальне міністерство корпорацій для регулювання економічного життя країни. Для усунення конфліктів між робітниками і підприємцями 1927 р. було прийнято Хартію праці, за якою професійні спілки було підпорядковано державним органам під контролем фашистів і включено до галузевих корпорацій. Офіційно же курс на створення «корпоративної держави» було проголошено в 1934 р. В економіці почали діяти фашистські синдикати й корпорації, об'єднані в конфедерації. До їхнього керівництва входили партійні чиновники, представники фашистських профспілок і підприємці. Загалом в основних галузях економіки було створено 22 національні корпорації, а на середину 30-х рр. практично усі італійці стали їхніми членами. Як заявляв Б, Муссоліні, «фашистська держава може бути лише корпоративною, або вона не буде фашистською». Корпорації схвалили заборону страйків і 40-годинний робочий тиждень, контролювали укладення колективних трудових договорів, розглядали конфліктні ситуації, надавали фінансову підтримку профспілкам. На середину 30-х рр. фашистські профспілки об'єднували 4 млн чол. і завдяки численним пільгам та успіхам в організації дозвілля робітників набули великої популярності. До того ж фашистам вдалося зробити те, на що не спромоглися попередні уряди - скоротити безробіття (з 240 до 100 тис). У галузі економіки та соціальних відносин фашисти вжили заходів для залучення капіталовкладень у промисловість, провели широке роздержавлення, провели вдалу грошову реформу (цьому сприяли значні кредити із США, зокрема позика від банківського дому Моргана у 100 млн дол.). У 1929 р. рівень промислового виробництва перевищив довоєнний на 40%, виробництво сталі зросло на 84%, електроенергії - на 100 %. Проте корпорації не виконали покладених на них завдань. Так само провалилися проголошені Б. Муссоліні численні «битви»: «битва за урожай», «битва за народжуваність» і навіть «битви» проти... горобців, мишей і кімнатних мух. Напередодні війни Італія так і не могла сама забезпечувати себе сировиною та продовольством, що постійно обіцяв режим. Жовтневі події 1917 р. у Петрограді, перші кроки радянської влади та опір тих, хто не визнав нової влади, спричинили громадянську війну в Росії. Історики по-різному датують початок громадянської війни: лютий 1917 р., жовтневі події у Петрограді, розпуск Установчих зборів тощо. Також існують і різні її періодизації, більшість з яких все ж таки охоплюють період з літа 1918 р. до 1920 р. Природно, що більшовики та їхні противники по-різному пояснювали причини війни.

Мислячі люди як у минулому, так і в наш час характеризують цю війну як братовбивчу війну на винищення під політичними гаслами. її коріння проросло з давньої бунтарської традиції пугачовщини та разінщини - прагнення вирішувати будь-які конфлікти не шляхом пошуків порозуміння, а фізичним знищенням свого ворога. Майже неможливо за класовою, національною чи релігійною ознакою провести розподільчу лінію між двома ворогуючими таборами: більшовиками («червоними») і анти більшовиками («білими»). Як у Червоній, так і в Білій арміях воювали селяни і робітники, дворяни й творча інтелігенція, росіяни, башкири, татари, православні, католики, мусульмани, тобто віруючі й атеїсти. Жахлива й безглузда війна «розкидала» по різні боки окопів цілу країну, великі міста й дрібні села, батьків і дітей. Особливістю громадянської війни в Росії було те, що вона торкнулася й багатьох інших країн. Одні з них (США, Англія, Франція, Німеччина, Японія) у березні-квітні 1918 р. направили в Росію свої війська, Азербайджан, Грузія, Вірменія, Польща, Україна, Середньоазійські емірати також були обпалені полум'ям цієї війни. Після війни головною проблемою була відбудова економіки та сільського господарства.

Неупереджений аналіз ситуації спонукав В. Леніна до неочікуваного для багатьох рядових комуністів, вихованих на працях К. Маркса і того ж таки В. Леніна, висновку: або радянська влада відмовиться від «кавалерійської атаки на капітал», або народ змете її. Ще в березні 1920 р. В. Ленін рішуче заперечував Л. Троцькому, який пропонував замінити продрозкладку продподатком та відновити товарообіг. Та вже на X з'їзді (1921 р.) партії В. Ленін змінив свою позицію і закликав перейти до «нової економічної політики» (НЕПу) і навіть погрожував відставкою, якщо партія не підтримає його. Марево світової революції, на яку покладалося стільки надій, розтануло за горизонтом економічної стабілізації на Заході, і тепер більшовики повинні були самостійно вирішити питання, що робити далі. К. Маркс жодної поради щодо цього не залишив. Відтак В. Ленін дійшов до думки, що потрібно змінити тактику й соціалізм в Росії слід будувати задопомогою державного капіталізму. НЕП саме і був пристосованою більшовиками до умов комуністичної Росії особливою формою державного капіталізму. В. Ленін заявляв, що НЕП - «це всерйоз і надовго», але він ніколи не казав, що це назавжди. Прийнята X з'їздом РКП(б) резолюція «Про заміну продрозкладки продподатком» передбачала набагато ширшу програму, ніж можна було зробити висновок з назви резолюції — вона заклала основи індустріального стрибка. Слухаючи виступ В. Леніна, делегати X з'їзду без перебільшення пережили шок - вождь закликав їх до того, у боротьбі з чим вони проливали кров на фронтах громадянської війни, наближаючи епоху «світової комуни». Ще кілька місяців тому за слова, виголошувані тепер В. Леніним, ВЧК на чолі з Ф. Дзержинським відправляла на смерть тисячі «ворогів революції». Питанням першочергової ваги було кооперування селянства. Розв'язання цієї задачі включало селян у соціалістичне будівництво, з одного боку, і нейтралізовувало їх як потенційно ворожу більшовикам силу, з другого. Створення прошарку, за словами В.Леніна, «цивілізованих кооператорів», налагодження нормальних економічних зв'язків між містом і селом залишало комуністам надію дочекатися світової пролетарської революції, яка «запізнювалася». Якщо вона все ж таки не відбудеться - самостійно, усупереч ученню К. Маркса, будувати соціалізм у Росії, оточеній «імперіалізмом». Підоймою для відродження не лише села, а й економіки в цілому, стала заміна продовольчої розкладки чітко визначеним податком, дозвіл оренди землі й найму робочої сили. Тепер селянин, сплативши державі наперед відомі йому обсяги податку, вільно продавав решту своєї продукції на ринку й отримував прибуток. Відтак за 1922-1924 рр. сільське господарство досягло рівня найуспішнішого з довоєнних 1913 р., аспоживання м'яса в сім'ях зросло вдвічі. Запроваджуючи НЕП, держава зберегла за собою «командні висоти» у важкій промисловості та інших найважливіших галузях, зате дозволила приватну торгівлю й дрібне приватне виробництво із застосуванням найманої робочої сили. Та й державна промисловість тепер змушена була не просто виконувати план, а працювати на ринок, оскільки була переведена на самофінансування - що продано, те й можна розподіляти серед працівників. Не всім це виявилося під силу, тому частина дрібних виробництв збанкрутіла й була продана колишнім власникам або передана в оренду чи здана в концесію (за роки НЕПу було надано дозвіл лише на 123 концесії). Не менш важливу роль відіграла грошова реформа, розпочата в 1922 р., біля витоків якої стояв народний комісар фінансів Г. Сокольников. Він, який здобув ступінь доктора економіки в Сорбонні, чи не єдиний у більшовицькому керівництві вважав, що економіка Росії є невід'ємною складовою світової економіки. Державний банк РСФРР натомість радзнаків запровадив нову грошову одиницю - червінець, який на 25 % забезпечувався золотом, а на решту 75 % - іноземною валютою, популярними серед населення товарами, цінними паперами. Хоч спочатку паралельно існували старі й нові гроші, але саме червінець відразу набув значної популярності. У 1924 р. за 1 червінець давали майже 2 долари США і майже 9 англійських фунтів стерлінгів; до 1925 р. червінець вільно обмінювався на іноземну валюту, а відтак мав попит на зарубіжних біржах. Поступово радзнаки були витіснені з обігу й їх видрук припинився. Держава почала випуск облігацій, відкрила ощадні каси, до яких населення на вигідних умовах клало свої заощадження. Нові гроші значно активізували як державну, так і кооперативну та приватнуторгівлю, відновилися ярмарки й товарні біржі. Природно, що як і будь-яка інша економічна модель, НЕП не був застрахований від кризових проявів. Перша криза, яку Л. Троцький назвав «ножицями цін», спіткала НЕП у 1923 р., коли ціни на промислову продукцію виявилися невмотивовано завищеними, а ціни на продукцію сільського господарства - низькими. Через це селяни, сплативши податок, відмовлялися за безцінь продавати продукти на ринку. Це негайно позначилося на містах, оскільки погіршилося їх постачання продовольством. Тимчасовий вихід було знайдено в підвищенні державою цін на продукцію селян. У 1925-1928 рр. у країні відбулися дві «кризи хлібозаготівель» - селяни відмовлялися здавати «лишки» за невигідними для них державними цінами. За відмову закон передбачав до 5 років ув'язнення тим, хто не підкорявся, а тому, хто доносив на свого односельця, який «ховав хліб від пролетаріату», перепадало 25 % вилученого збіжжя.

Оскільки ні В. Ленін, ні його наступник Й. Сталін ніколи не розглядали НЕП як шлях побудови соціалізму, а лише як тимчасовий відступ для перегрупування сил, то в 1929 р. цій політиці було покладено край. На початок 20-х рр. більшовики встановили свою владу не лише в Росії, а й в Україні, Білорусії, державах Закавказзя. Відтак постало питання про відтворення Росії в кордонах імперії, хоча б і без втрачених Польщі, Фінляндії, Латвії, Литви та Естонії. Ніхто з більшовицьких лідерів не заперечував проти цього; розбіжності між ними стосувалися не питання, що потрібно відтворити, а як це зробити, щоб зберегти видимість суверенності сусідніх країн. Гору в дискусіях у черговий раз взяв В. Ленін. Наприкінці 1922 р. у Москві відбувся І Всесоюзний з'їзд Рад, на якому було проголошено створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) у складі Білорусії, Закавказької Федерації, Росії, України. Також було обрано керівників СРСР: головою Центрального Виконавчого Комітету (парламенту) СРСР став Михайло Калінін, а союзний уряд очолив В. Ленін. Передбачалося, що договір про створення СРСР для кожної союзної республіки набере чинності після ратифікації його республіканським з'їздом рад, але насправді цього ніколи так і не відбулося. У 1924 р. було прийнято Конституцію СРСР. Формально він був федеративною державою, а фактично - унітарною. Відновлення державної незалежності Польщі. Ю. Пілсудський. Після того як у результаті трьох поділів (1772, 1793 і 1795) Австрія, Пруссія та Росія «стерли» з політичної карти Європи Польську державу, провідні польські політики пов'язували відновлення національної незалежності із загальноєвропейською війною, у якій усі три чи хоча б одна з держав-загарбниць зазнали поразки. Що до того, примкнути до Німеччини чи до Антанти, єдності не було. Зокрема, один із тодішніх керівників Польської соціалістичної партії (ППС) Юзеф Пілсудський вважав най вірогіднішою поразку держав Антанти, зокрема й Росії, а тому закликав стати на бік німецько-австрійського блоку. Як перший крок до незалежності не виключалося й створення триєдиної Австро-Угорщино-Польщі. На противагу йому засновник Національно-демократичної партії (НД, або «ендеція») Роман Дмовський віддавав перевагу Антанті норієнтувався на Росію.