С датчиком скорости (Векторное управление). 9 страница

Напередодні війни Індійська армія зазнала чергової реорганізації і в ній з'явилося більше індійських офіцерів. У роки Першої світової війни індійські полки брали участь у боях на Західному фронті, а також служили в Месопотамії, Палестині та Єгипті; Велика Британія активно використовувала індійську сировину для потреб військового виробництва. По війні вона суттєво скоротила чисельність індійської кінноти, а саму Індійську армію було перетворено в Допоміжні (територіальні) війська. Однак індійський персонал поступово допускався до технічно складних військових спеціальностей, зокрема інженерних. У повоєнні роки в індійському національному русі продовжували співіснувати традиційні для Індії дві головні політичні течії: ліберальна та радикально-націоналістична.

Індійський національний рух мав особливість, який вирізняв його з-поміж подібних рухів, зокрема й східних країн. Він не поєднувався з соціальним, власне селянським, рухом. Ця особливість була зумовлена тим, що в Індії заможні верстви були зацікавлені не стільки у налагодженні сільськогосподарського виробництва, скільки у надбанні земельної власності. Індійська еліта віддавала перевагу надійним доходам від здачі землі в оренду, а не ризикованому товарному виробництву сільськогосподарської продукції.

Відтак, це усувало неминучі конфлікти з найманими працівниками, зокрема селянські повстання, а також робило землевласників незалежними від непередбачуваного ринку з його кризами, постійною зміною попиту і пропозиції, банкрутствами тощо. Зміна настроїв у Індії не залишилась непоміченою в Британії. Вона, яка в усі часи славилася вмінням «випускати пар» напруги і не доводити справу до конфлікту з будь-якою зі своїх колоній, була вкрай стурбована наростанням національного руху в Індії.

Тверезо мислячим британським політикам було очевидно, що залишити в управлінні Індією все, як було, неможливо. Проблема полягала в іншому - що і як потрібно зробити, щоб не втратити цю колонію. «Гарячі голови» в Лондоні, які ратували за придушення силою зброї будь-якого опору британській короні, залишились у вражаючій меншості. Більшість же віддавали собі звіт у тому, що доведеться йти на поступки, шукати компроміс. Таким компромісом убачався з Лондона парламентський акт 1919 р., прийнятий з метою умиротворення індійського націоналізму й упередження вірогідності здобуття Індією незалежності. Проте урядовий акт, що мав на меті гарантувати громадський спокій в Індії і розглядався як важливий крок на правильному шляху до індійської незалежності, призвів до масових виступів протесту по всій країні. Більше того - у м. Амрітсарі (провінція Пенджаб) - історичному центрі сикхів, де розташований їхній Золотий храм, пролилася кров. У середині квітня 1919 р. у ході акції протесту сикхських націоналістів проти парламентського акта ними було вбито п'ятьох англійців. У відповідь англійські війська вдалися до зброї. Наслідки каральної акції вразили всю Індію - 379 індійців було вбито, 1200 - поранено.

Відтак було зруйновано не лише хиткі сподівання на поступальність переходу через діархію до індійського самоврядування, а й дано могутній поштовх небаченому раніше піднесенню націоналістичного руху в Індії. Індуси і мусульмани, відклавши на потім з'ясування протиріч між собою, єдиним фронтом виступили в боротьбі за цілковиту державну незалежність від Великої Британії. Настав час значних подій і видатних особистостей.

Ліберальна течія

- Безперечне повалення британської колоніальної влади в Індії й викорінення британської присутності в країні

- Включення Індії в загальносвітовий процес на основі збереження нею національних, релігійних і культурних традицій

- Створення в Індії гармонійного суспільства загальної рівності й справедливості, що базувалося б на традиційних цінностях давньої індійської філософії: терпимості, самодостатності людини, її гармонії з природою

Радикально-націоналістична течія

- Здобуття Індією незалежності через політичний діалог з британською владою

- Утвердження в індійському суспільстві демократичних свобод англійського зразка

- Подолання економічної відсталості Індії, усунення середньовічних пережитків і переведення господарства на ринкові засади

- Збереження політичних, економічних і культурних зв'язків з Англією, вигідних для Індії

Британський парламентський акт 1919 р. передбачав двопалатний законодавчий парламент для всієї Британської Індії. У провінціях передбачав підготовку індійців до запровадження «відповідального уряду» через систему діархії, згідно з якою в індійських провінціях розмежовувалися владні повноваження між індійськими органами самоуправління і колоніальною владою:

1) сфера фінансів, поліції і суди - під контролем віце-короля;

2) сфера освіти й охорони здоров'я - передавалась індійським міністрам, призначених органами самоврядування під контролем Законодавчої ради.

Покладена в основу акта 1919 р., система проіснувала до 1935 р.

М. Ґанді. Кампанія громадянської непокори. Людиною, якій історією судилося очолити боротьбу свого народу за незалежність і, уникнувши класової війни з її численними невиправданими жертвами, досягти мети, став новий лідер ІНК (з 1920 р.) Махатма Ґанді.

Ще перебуваючи в Південній Африці, Ґанді дійшов висновку, що Індія здобуде незалежність через сатьяграху - ненасильницький опір колоніальній владі. Власне, невиконання розпоряджень британської колоніальної адміністрації, ухиляння від сплати податків, мирні демонстрації та інше не були для Індії чимось новим. Проте саме М. Ґанді звів ненасильницькі принципи в ранг головного та єдиного засобу досягнення омріяної його народом свободи. Цей, за висловом У. Черчілля, «бунтівний факір» був настільки органічно споріднений зі своїм народом, як, можливо, не був жодний з політичних лідерів XX ст. У часи, коли слова «політика» і «злочин» багатьма сприймалися як синоніми, М. Ґанді поставив перед собою і нацією надмету - поєднати політику і моральність, зробити вільними і щасливими себе, не зробивши при цьому рабами і знедоленими інших. Навіть своїх ворогів. Незалежність Індії була не кінцевою метою, а кроком на шляху до сарводайї - «суспільства загального благоденства».

Соціальний ідеал М. Ґанді Сарводайя

- Повернення індійців до «золотого віку», коли вони жили в гармонії з природою, коли панувала селянська общинна взаємодопомога

- Захист людини як частини природи від руйнівного впливу індустріальної цивілізації

- Національне і духовне визволення індійського народу від чужоземного колоніалізму

- Соціальна рівність і соціальна справедливість

Шлях досягнення ідеалу Сатьяграха

- Відданість релігійним, філософським і культурним національним традиціям

- Духовний, культурний і економічний протест проти колоніального статусу Індії у поєднанні з терпінням і терпимістю

- Ненасилля («ахімса») - єдиний шлях до незалежності: мітинги, демонстрації, відмова від посад в колоніальних органах влади, бойкот англійських товарів, неучасть у виборах тощо

Після того як у 1920 р. ІНК очолив М. Ґанді, Конгрес значно активізував свою діяльність. У 1920-1921 рр. Індією прокотилася хвиля першої кампанії громадянської непокори, наслідком якої стало запровадження в 1921 р. місцевого самоврядування в Індії.

Розвиток Ірану, який до 1935 р. називався Персією, у першій половині XX ст. відбувався під впливом трьох головних чинників:

геополітичного – геополітичне становище країни, насамперед її сусідство на півночі з Росією, яка постійно прагла тримати під контролем незамерзаючі порти, та на сході - з Британською Індією;

економічного - значні запаси нафти і газу; релігійного - стійка відданість більшості населення ісламу, який відігравав велику роль в об'єднанні багатоетнічного населення країни в єдиний народ.

Багаті поклади нафти стали причиною того, що в роки Першої світової війни Іран був окупований Росією та Великою Британією з метою не допустити, щоб ця стратегічна сировина потрапила до Німеччини.

Після війни країна з населенням близько 10 млн чоловік, з яких лише 20 % жили в містах, а близько 25 % займалися кочовим скотарством, перебувала в напівколоніальній залежності від Великої Британії та Франції. У 1919 р. іранський уряд уклав з Англією договір, який ще більше посилив залежність країни від Лондона. З цієї причини Іраном прокотилася хвиля антибританських повстань. Проте повстання в іранському Азербайджані, короткочасне існування «Гілянської республіки», й анти британське повстання в Хорасані були придушені. Урешті-решт через активізацію антиколоніального руху Англія в 1921 р. вивела свої війська з Ірану. У 1921 р. група молодих офіцерів на чолі з Резою-Ханом здійснила військовий державний переворот і встановила військову диктатуру на чолі з останнім представником Каджарської династії Ахмад-шахом. Та вже в 1925 р. Реза-Хан здійснив новий переворот і самочинно проголосив себе шахом під ім'ям Реза-шах Пехлеві. Через десять років новий шах змінив назву країни з Персії на Іран, що мало символізувати намагання шаха реформувати традиційне східне суспільство країни у бік спрямування головних зусиль іранців на опір іноземній присутності. Разом з тим Реза-шах Пехлеві здійснив у країні низку реформ, які, попри непослідовність і незавершеність деяких із них, справили позитивний вплив на осучаснення тогочасного Ірану. Однак, прагнучи побудувати централізовану державу з більш освіченим суспільством, він досяг зворотного результату - Іран традиційно не довіряв зарубіжним країнам, а всередині країни режим переслідував будь-яку опозицію. Шах, який докладав значних зусиль для розвитку індустрії, привласнив собі право на цілковитий контроль над економічним розвитком країни. При цьому сповідувалася політика опори на власні сили, без залучення іноземних капіталовкладень. Так, спорудження в 1927-1938 рр. Трансіранської залізниці було успішно здійснене без зарубіжної фінансової участі. Революція в Туреччині. Участь Туреччини у Першій світовій війні на боці Німеччини позначилася на країні й по завершенні війни. Територіальні й матеріальні втрати турок за умовами Севрського мирного договору 1920 р., введення на початку 1919 р. до Туреччини та у протоки Босфор і Дарданелли британських військ, грецька окупація Ізміра (Смірни) спричинили наростання націоналістичних настроїв серед турок.

Лідером турецьких націоналістів був генерал Мустафа Кемаль, який закликав націю до боротьби проти антантівської окупації країни. У відповідь на проголошення скликаним з ініціативи М. Кемаля в м. Анкарі восени 1919 р. турецьким меджлісом (парламентом) декларації незалежності на турецькій території висадилися грецькі й італійські війська, а британці увійшли до турецької столиці - Стамбула й поклали край діяльності бунтівного парламенту. Залежний від Антанти турецький султан змушений був осудити діяльність М. Кемаля, чим налаштував проти себе більшість населення. Навесні 1920 р. меджліс, очолюваний М. Кемалем, відновив свою діяльність під назвою «Великі національні збори Туреччини» і сформував уряд.

Після того як у 1921 р. Туреччина уклала договір з Росією, турецькі та російські війська завдали поразки Вірменії, Грузії й Азербайджану, ліквідувавши їхню державну незалежність і порушивши територіальну цілісність. Наступного року кемалійські війська завдали поразки грецькій армії й відновили турецький суверенітет над Ізміром. Місто було спалене, а багато греків-християн, що мешкали в ньому, були вирізані. На жаль, ця огидна різанина не стала поодиноким випадком під час грецько-турецької війни. Усі великі держави, за винятком Великої Британії, відсторонено спостерігали за стражданнями греків. Коли М. Кемаль перейшов до масованого наступу, він опинився віч-на-віч з британськими військами. Повномасштабна війна між Туреччиною й Великою Британією здавалася не уникною, та, на щастя для М. Кемаля, англійці вже достатньо навоювалися за роки Першої світової війни, а Д. Л. Джордж, який палко підтримував греків, уже був не при владі. У результаті з підписанням Лозаннського договору війна припинилася; міжнародним співтовариством було визнано незалежність Туреччини. М. Кемаль став улюбленцем нації (при запровадженні в Туреччині прізвищ, його назвали Ататюрком - «батьком турків)» і ніхто й ніщо не могли перешкодити йому прибрати владу до своїх рук. Відтак на початку листопада 1922 р. М. Кемаль ініціював скасування влади султана, а в жовтні 1923 р. Туреччину було проголошено республікою.

Відповідно до Конституції 1924 р. президент країни (ним було обрано М. Кемаля) був главою виконавчої влади і з депутатів парламенту формував уряд та призначав прем'єр-міністра. Законодавча влада належала однопалатному меджлісу, депутати якого обиралися за двоступеневою мажоритарною системою. Режим Кемаля Ататюрка поєднував у собі як демократичні, так і тоталітарні риси. Останні втілювалися в політиці самозабезпечення країни, утиску прав національних і релігійних меншин, одержавленні профспілок, придушенні опозиції, значній увазі до переоснащення турецької армії. Проте Ататюрку вдалося досягти найголовнішого - стара, корумпована й недієва Туреччина залишилася в минулому і на політичній карті світу з'явилася країна, що швидкими темпами прогресувала.

Реформи Кемаля Ататюрка:

- Проголошення демократичних прав і свобод

- Надання в 1930 р. виборчих прав жінкам

- Зміна адміністративного управління на місцях (замість губерній запроваджувались округи)

- Іслам відокремлювався від школи і від держави

- Населенню дозволялося (й навіть заохочувалося) носити європейський одяг.

Уперше турчанки змогли з'являтися на вулицях без паранджі (покривало на обличчі жінки)

- Запровадження європейського літочислення та календаря

- Відмова від арабської абетки й повернення до латинської

- Заборона багатоженства й запровадження громадянського шлюбу

- Заміна мусульманського законодавства цивільними кодексами за європейським зразком

- Відкриття середніх і вищих навчальних закладів

Палестинська проблема. Давня історія Палестини - території між р. Йордан і Середземним морем, була досить драматичною, особливо по вигнанні євреїв після їхнього невдалого повстання проти римського панування в 182-135 рр. Після цієї події Палестина заселялася переважно арабами, залишаючись епіцентром розсіювання євреїв за межі їхньої батьківщини Ерец Ісраель (Землі Ізраїлевої). На початку XVI ст. Палестина потрапила під владу Османської імперії. Рятуючись від кривавих єврейських погромів, що прокотилися Східною Європою, в 1882 р. євреї організували першу хвилю переселення до Палестини. У 1904-1914 рр. розпочалася друга хвиля єврейської еміграції, яка охопила багатьох інтелектуалів та людей із середніх верств. Більшість переселенців становили прихильники ідеї створення нової єврейської держави на Близькому Сході. Не змирилося з османським пануванням і арабське населення. У 1915 р. фактичний правитель Мекки Хусейн Ібн Алі домовився з Британією про підтримку нею повстання проти Туреччини, союзника Німеччини у війні. Британський верховний комісар в Єгипті запевнив арабів, що таку підтримку Англія їм надасть. Арабське повстання розпочалося у червні 1916 р., коли сформована англійським коштом 70-тисячна арабська армія під орудою майбутнього короля Іраку Фейсала атакувала турецькі війська. Лінія арабо-турецької лінії фронту протяглася від сирійської столиці Дамаска до Медини. Повстанці відволікли турецькі сили, що дало змогу британським військам вступити до Сирії та Палестини. Із захопленням ними в жовтні 1918 р. Дамаска, турецькому пануванню на Близькому Сході було покладено край. Тим часом як складова об'єднаних сил союзників у 1917 р. був створений Єврейський легіон, один батальйон якого був сформований в Англії, а інші - у США, Єгипті й Палестині. Цей підрозділ, у складі якого воював майбутній перший прем'єр- міністр Держави Ізраїль Бен-Ґуріон, допомагав Британії у звільненні Палестини від Туреччини. 1917 р. позначився появою документа, який зміцнив віру євреїв у те, що Британія на їхньому боці у справі створення єврейської держави в Палестині - «Декларація Бальфура». У листопаді 1917 р., коли до Палестини, де на той час проживали 700 тис. арабів, почали приїздити євреї (третя хвиля еміграції), став відомий зміст листа міністра закордонних справ Великої Британії в уряді Д. Ллойд Джорджа Артура Бальфура до лідера британських сіоністів лорда Лайонела Ротшильда, в якому йшлося про те, що в Палестині буде створено єврейську державу «без заподіяння шкоди громадським і релігійним правам неєврейського населення (арабів) у Палестині». «Декларація Бальфура» - свідчення головної суперечності в тогочасній британській політиці щодо Палестини, адже виходило, що з одного боку, Англія давала обіцянку визнати правителями Палестини лідерів Арабського повстання 1916 р., з іншого ж - заявляла про підтримку таких же домагань євреїв. Одночасно з появою «Декларації Бальфура» Британія заохочувала арабський націоналізм, зокрема через відомого симпатика арабської справи, письменника, учасника Арабського повстання Томаса Лоуренса. У підсумку Лондон розчарував як тих, так і інших, оскільки в 1918 р. взяв на себе управління Трансйорданією (тепер Йорданія), Іраком і Палестиною як підмандатними територіями. Франції ж на таких само правах дісталися Сирія й Ліван. У 1920 р. Ліга Націй оформила статус Палестини відповідним мандатом. Проте мир у Палестині не настав. Кожен з двох народів мав щодо Палестини свою історію і свою правду. Неодноразово, як це, наприклад, трапилося в 1929 р., коли від рук арабів у м. Хевроні загинули близько 200 євреїв, та в ході арабського повстання 1936- 1939 рр., коли араби атакували єврейських поселенців. Араби розцінювали єврейську еміграцію до Палестини як частину стратегічного плану сіоністів досягти чисельної переваги над арабами, щоб надалі витіснити їх звідти, а сіоністську пропаганду - як вияв анти арабської позиції євреїв. Природно, що як серед арабів, так і серед євреїв було достатньо прихильників пошуку компромісу, хоча не бракувало й тих, хто виступав з войовничих позицій. Особливо єврейська еміграція набрала значного розмаху внаслідок вибуху нацистського антисемітизму в Німеччині й Австрії. Араби вважали небезпечною для себе діяльність таких добре організованих єврейських установ у Палестині, як «Гістадрут» («Єврейська генеральна федерація праці»), «Сахнут» («Єврейське агентство»), «Мапай» (пізніше Ізраїльська партія праці), численних кібуц (трудових комун). Палестинська проблема на десятки років стала не лише незагоєною раною Сходу, а й проблемою міжнародної нестабільності у світі в цілому. Національно-визвольний рух у Північній Африці. До найбільших країн Північної Африки належать Єгипет, Судан, Алжир, Туніс і Марокко. У період після війни перші дві з них входили до складу Британської колоніальної імперії, а решта – до Французької. Єгипет, що з початку XVI ст. був складовою Османської імперії, наприкінці XIX ст. був окупований британськими військами для захисту англійських інтересів на Суецькому каналі. Після того як у 1914 р. над Єгиптом було встановлено протекторат Великої Британії, там активізувався націоналістичний опір, що в 1923 р. політично втілився в націоналістичній партії «Вафд» (аль-Вафд аль-Місрі), очолюваній Сайфулою Саадом. У 1922 р. Велика Британія зголосилася надати Єгипту незалежність за умови збереження в країні британської військової присутності та англійського комісара.

У 1923 р. Єгипет став конституційною монархією й одержав внутрішню автономію, хоча за конституцією зберігалася британська військова присутність. До того ж Лондон зберіг за собою і право вето в єгипетських справах, що стало приводом до анти-британської націоналістичної агітації з боку нового лідера партії «Вафд» Нахаза. Відповідно до англо-єгипетського договору 1936 р. британська окупація Єгипту формально припинялася, але військова присутність Британії зберігалася вздовж Суецького каналу. Договір також передбачав введення до Єгипту британських військ у разі війни. Король Фуад І Ахмед всіляко протидіяв формуванню вафдистського уряду в країні, тим не менше партія «Вафд» завдяки підтримці виборців продовжувала досягати значних успіхів. У 1929 р. вона нарешті прийшла до влади. Проте радість перемоги була затьмарена труднощами, які спричинилися «Великою депресією», що не обійшла й Єгипет. У 1937 р. в партії стався розкол - частина партійців на чолі з Ахмедом Маґіром звинуватила вафдистів у тому, що вони зрадили принципам засновника партії Є. Саада й утворили Саадистську партію, що у свою чергу очолила антивафдистську коаліцію. Алжир - друга за розмірами африканська країна. Його колонізація Францією розпочалася з окупації в 1830 р. Хоча з кінця XIX ст. Алжир формально став частиною Франції, його населення було позбавлене громадянських і політичних прав. Починаючи з 1919 р. представники алжирської національної еліти стали отримувати французьке громадянство за умови відмови від мусульманської віри і звичаїв. Такий крок французької влади був спрямований на інтеграцію країни у французьку культуру і звичаї. Французькі колоністи дістали в Алжирі земельні наділи для ведення сільського господарства, а місцеві селяни за мінімальну плату працювали на їхніх фермах. Судан перебував під спільним англо-єгипетським «непрямим» управлінням. Суверенітет над Суданом належав Британії, а адміністрація була єгипетською. Розвиток національного руху в Єгипті неминуче порушував питання про майбутню адміністрацію Судану. У націоналістичному русі Судану існували дві головні течії. Партія Умма (магдисти) виступала за негайне надання країні незалежності, більш помірковані націоналісти вважали за можливе добиватися незалежності поступово, через освіту населення, підготовку національної еліти тощо.

Туніс, який з середини XVI ст. був частиною Османської імперії, у 1881 р. став французьким протекторатом. Після Першої світової війни в Тунісі сформувалася націоналістична опозиція проти туніської інтелектуальної еліти, що здобула освіту у Франції. Націоналісти вимагали розширення повноважень тунісців у вирішенні їхніх справ. Від 1934 р. нова Дестурська (соціалістична) партія, отримувала дедалі більшу підтримку в боротьбі проти французького колоніального панування. Під керівництвом партії більшість алжирців схилялася до поступового здобуття незалежності.

Країни Тропічної та Південної Африки. У Тропічній Африці Франція володіла Французькою Західною Африкою (Французьким Суданом, Сенеґалом, Даґомеєю, Нігером, Французькою Ґвінеєю, Верхньою Вольтою, Мавританією, Берегом Слонової Кості), Французькою Екваторіальною Африкою - територією в Центрально-Західній Африці, яка підпала під управління Франції в 1910 р. З них потім постали нові держави: Центрально-Африканська Республіка, Ґабон, Чад, Конґо, Камерун, а також Мадаґаскар.

Наприклад, Камерун, який населяли близько 200 етнічних груп, у 1911 р. став колонією Німеччини, а в 1916 р. був окупований англійськими і французькими військами. Відповідно до мандата Ліги Націй, західна частина Камеруну управлялася Британією, а східна - Францією. З часом Британія включила західну частину країни до складу іншої своєї колонії - Ніґерії, а Франція виокремила «свою» частину Камеруну в окрему колонію. У південній частині Африки ще в 1910 р. постав британський домініон - Південно- Африканський Союз, населення якого становили нащадки голландських переселенців - бури та місцеві чорношкірі африканці. Попри те, що свого часу у ході війни 1899 -1902 рр. проти Британії бури пізнали ціну свободи, вони, утім, здійснювали політику расової дискримінації щодо африканців, позбавляючи їх землі та виокремлюючи в закриті поселення - резервації. Така політика роздільного, окремого проживання населення однієї країни на підставі раси отримала в Південній Африці мовою африкаанс (мова бурів) назву апархейду, або апартеїду. У 1923 р. в результаті реорганізації Південно-Африканського Тубільного Національного Конгресу, створеного в 1912 р., постав Африканський Національний Конгрес - організація, що добивалася більшої незалежності Союзу від Великої Британії. Африканський континент ще тривалий час залишався сировинним додатком до європейських колоніальних імперій і лише на початку 60-х рр. XX ст. розірвав пута колоніалізму.

Тема: «Період стабілізації в Європі та в Північній Америці (1924-1929 роки)

План

1. Визрівання умов світової економічної кризи. Доба «процвітання» у США. Велика Британія в 1900-1920 роках. Консерватори і лейбористи при владі. Загальний страйк шахтарів 1925-1926 роки.

2.Німеччина в період Веймарської республіки. Франція в 20-ті роки ХХ століття. Створення корпоративної системи в Італії.

3. Утворення СРСР. Неп.

4. Особливості соціально-економічного та політичного розвитку нових незалежних європейських держав; Польща, Чехословаччина, Угорщина, Югославія. Румунія та Болгарія після Першої світової війни.

5.Найважливіші досягнення в галузі освіти, науки і техніки. Основні ідеї й течії у розвитку культури. Нові цінності європейців і американців у 1900-1920-тих роках. Поява «масової культури». Нові напрямки в мистецтві та літературі. Повсякденність.

Література:

1. Бураков Ю.В. Всесвітня історія: новітні часи. – 1945 – 1998: Підручник для 11 кл. – К: Ґенеза, 2000 – 400 с.

2. Бураков Ю.В. Всесвітня історія: новітні часи. – 1945 – 2005.– К: Ґенеза, 2005 – 416 с.

3. Бердичевський Я.М., Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 1914-1939 рр. (посібник) 10 кл. – Прем’єр, 2002.

4. Бердичевський Я.М., та ін.. Всесвітня історія,, 11 кл., підручник – Прем’єр, 2003.

5. Полянський П.Б. Всесвітня історія 1914 – 1939. Підручник для 10 кл. – К: Ґенеза, 2002 – 289 с.

6. Щупак І.Я. Всесвітня історія 10 кл. – Запоріжжя – Прем’єр. – 2010. – 272 с.

7. Ладиченко Т. В. Всесвітня історія. – К.: Ґенеза. – 2010. – 294 с.

8. Полянський П.Б. Всесвітня історія 10 кл. – К: Ґенеза, 2010 – 256 с.

Зміна статусу США у світі після Першої світової війни. Спустошена війною Європа лежала в руїнах, і ні Англія, ні Франція, ні тим більше Німеччина не могли претендувати на лідерство у світі. Щоб там не говорили у Версалі Д. Ллойд Джордж чи

Ж. Клемансо, але саме мільйонна американська армія в Європі схилила шальки терезів на користь Антанти й вирішила долю війни. Відшкодуванням за життя й здоров'я близько 300 тис. американців став величезний міжнародний авторитет США та чималі прибутки.

Американців повоєнного часу надто непокоїли внутрішні проблеми: інфляція, внаслідок якої хліб подорожчав удвічі, а одяг - утричі, невлаштованість 3 млн ветеранів, які повернулися додому, зростання безробіття. Власне, тому примарною для загалу видавалася ідея міжнародного домінування Америки. Стомлені негараздами, спричиненими війною, американці прагли простого людського щастя й знову поверталися до ізоляціонізму.

Аргументи прихильників

- Провідні європейські країни були знесилені війною та революціями й не могли конкурувати зі США в боротьбі за світове лідерство

- За рівнем озброєння США наздогнали Німеччину, Велику Британію й Францію, а їхній військово-морський флот не поступався послабленому флоту Великої Британії

- До Першої світової війни Сполучені Штати були боржником Європи, а тепер вони стали світовим кредитором. Оскільки кредити надавалися країнам з різних куточків світу, то, відповідно, весь світ став зоною «життєвих інтересів» США

- На початку 20-х рр. Америка виробляла майже половину (48 %) світової промислової продукції, зокрема 80 % автомобілів, 60 % сталі, 50 % нафти тощо

- У свідомості американців утверджувався принцип поширення американських цінностей на весь світ Аргументи опонентів

- Справді, під час війни та одразу по її завершенні США були незаперечним світовим лідером, але після війни, відмовившись вступити до Ліги Націй, добровільно зреклися цього статусу, не закріпивши здобуте на полях битв

- Більшість американців - прихильників ізоляціонізму, вважали, що європейські проблеми - це справа Європи, а США повинні знову опікуватися долею Західної півкулі

- Самоусунення Америки від Європи як епіцентру світової політики знову зробило її всього-на-всього регіональним лідером

- Сенат не вірив у всемогутність Америки й у те, що країна зможе однаково успішно контролювати і Європу, й зону Тихого океану. Американська еліта сумнівалася, що це дало б вигоди і прибутки, а не розпорошення сил

- У міру зменшення страху перед Німеччиною знову відновили свої позиції Англія й Франція. Тому СІЛА були економічним лідером світу, але до вступу у Другу світову війну не були ним у глобальному політичному сенсі

Отож усвідомлення американцями їхньої нової ролі у світі прийшло до них не відразу й до того ж особливої ейфорії не викликало. Перший час вони потерпали від епідемії небезпечної хвороби інфлуенци, яка, докотившись навесні 1918 р. з Європи, зібрала свою страшну данину - померли майже 500 тис. американців. До цього додалася й складна психологічна ситуація в країні, породжена страхом перед небезпекою більшовизації Америки. «Червоний психоз» досяг апогею після того, як поштові службовці виявили майже чотири десятки мін, відправлених під виглядом бандеролей відомим американським політикам.

Та радикалізм не був сприйнятий американцями. Вони прагли стабільності й добробуту. На чергових президентських виборах на початку листопада 1920 р. В. Вілсон закликав націю не відмовлятися від «морального лідерства» у світі, але вона не захотіла заради вілсонівського романтизму пожертвувати перевагами миру й заможного життя. Відтак, на двох поспіль виборах американці проголосували за республіканців: Воррена Гардінґа (1921-1923) та Келвіна Куліджа (1923-1929). Вони обіцяли виборцям повернення до «нормальності», добробут, роботу й автомобіль для кожної сім'ї. Важливу роль у перемозі республіканців відіграли жінки, які, відповідно до прийнятої за рік до того XIX поправки до конституції, уперше пішли до виборчих дільниць. Президентство В. Гардінґа виявилося короткочасним і невдалим. Сам він був людиною чесною, але не вбачав нічого поганого в тому, що його друзі - партнери по грі в покер і впливові чиновники адміністрації, не гребували дорогими «подарунками».