С датчиком скорости (Векторное управление). 3 страница

Під час революції 1905-1907 pp. уряд намагався збити хвилю селянських повстань шляхом перебудови земельно-аграрних відносин. У 1906 р. в імперії розпочалась аграрна реформа, яку пов'язували з постаттю голови Ради міністрів і міністра внутрішніх справ Петра Столипіна. Зміст реформи полягав у тому, що кожний селянин мав право вимагати від громади об'єднання кількох своїх ділянок в одну - відруб і, вийшовши на хутір, залишити общину. Пізніше наділи стали автоматично переходити у спадкове володіння. Значення реформи полягало в тому, що вона поклала початок індустріалізації російського села. Для України вона також мала велике значення, хоч і менше, ніж для Росії, оскільки історично український селянин був прихильним господарювати не в общині, а одноосібно. Столипінська аграрна реформа передбачала: * Руйнування селянської общини, що істотно вплинуло на активізацію селянських виступів у ході революції, І закріплення за кожним сільським господарем, який володів надільною землею на основі общинного права, частини землі, що йому належала, у приватну власність; * Надання кредитної допомоги селянам через Селянський банк * Переселения селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу та Середньої Азії Економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії, які становили найбільш розвинений регіон, відбувався нерівномірно. З одного боку, великими центрами імперії були Донецький вугільно-металургійний, Нікопольський марганцевий та Криворізький залізорудний промислові райони, а з іншого – на Лівобережжі ще залишалися пережитки кріпосництва у сільському господарстві. Україна також була привабливою для інвестицій російських та іноземних банків; швидкими темпами розвивався залізничний транспорт.

У 1913 р. за обсягами промислового виробництва Росія відставала від Франції у 2,5 раза, Британії - в 4,6 раза, Німеччини - у 6 разів, США - в 14,3 раза. Соціальним наслідком такого відставання були злиденні умови життя переважної більшості населення й коротка його тривалість. Смертність серед немовлят у Росії в 2-2,5 раза була вищою, ніж в Європі та США. У цілому Росії до початку Першої світової війни так і не вдалося подолати значне відставання від Західної Європи та США. Австро-Угорщина на початку XX ст. Особливість державного устрою та внутрішньополітичного життя в дуалістичній1 Австро-Угорській імперії була обумовлена договором між Угорщиною і Австрією 1867 р. про створення об'єднаної держави. В імперії фактично існувало три уряди: австрійський, угорський і об'єднана австро-угорська адміністрація. Найбільш авторитетною об'єднавчою силою в політичній системі країни був цісар Франц Иосиф Габсбург. Цісар був імператором Австрії і королем Угорщини, контролював збройні сили та зовнішню політику, але не міг ефективно втручатися у внутрішні пронеси обох складових своєї імперії. Збори представників австрійського та угорського парламентів поперемінно засідали то у Відні, то в Будапешті. Проте для населення Австрії та Угорщини більш важливими були рішення, які приймали відповідно австрійський та угорський уряди, а не загальні збори. Вразливим місцем для політичної стабільності імперії був її строкатий національний склад. Під владою Австро-Угорщини в числі Інших слов'янських земель перебували Галичина, Закарпаття й Північна Буковина. Ключовим питанням для українських політиків було надання українцям рівних виборчих прав. Під тиском багатотисячних мітингів, зібрань і зборів українців у 1907 р. австрійський уряд пом'якшив виборчі процедури для українців. Як наслідок, того року депутатами австрійського парламенту стали 32 українці (27 - від Галичини й 5 - від Буковини). З іншого боку, українці демонстрували вміння жити в злагоді з іншими націями й мирно розв'язувати всі міжнаціональні питання. З усіх австрійських володінь найбільш багатонаціональним краєм була Буковина. За даними перепису населення 1910 р., на Буковині проживало 305 тис. українців, 273 тис. румунів, 168 тис. німців, 102 тис. євреїв, а також чисельні громади угорців та поляків. Українська та румунська мови були визнані офіційними мовами Буковини. Мовою ж імперського правління і вищої освіти залишалася німецька. Змішаність буковинського населення сформувала в нього толерантне ставлення до людей різних національностей. На початок XX ст. на Буковині ефективно діяла система національного місцевого самоуправління. Тут, на відміну від інших провінцій імперії, не було проявів міжнаціональної ворожнечі. Франц Иосиф 1 намагався стояти над національними чварами. Та все ж йому із часом було дедалі складніше забезпечувати стабільність влади в імперії, яку через її багатоетнічний склад називали «клаптиковою». Соціально-економічний розвиток Австро-Угорщини був таким само строкатим, як і її національний склад. Найбільш розвиненими землями у складі імперії були Австрія та Чехія, де були зосереджені основні індустріальні потужності, зокрема заводи «Шкода». Німецькі фірми і банки вкладали значні капітали в економіку Габсбурзької імперії, отримуючи за відсутності конкуренції з боку британського і французького капіталу надприбутки. Прага, Відень і Будапешт за своєю оснащеністю і зовнішнім виглядом не поступалися найбільш розвиненим європейським містам. У великих містах імперії діяла система очищення води, дороги були вимощені бруківкою, курсували трамваї, вулиці освітлювалися газовими та електричними ліхтарями. Проте на селі життя нітрохи не покращувалося. Харчування, побут, рівень освіченості залишалися майже такими, як і сто років тому. В українських землях у складі Австро-Угорської імперії розвивалися галузі економіки, пов'язані з металообробкою та машинобудуванням, видобутком нафти (у 1903 р. тут було видобуто близько 5% світової нафти), солі, озокериту, деревообробна, лісопильна і паперова промисловості. Серед кампаній переважали німецькі, австрійські та французькі. І в Галичині, і в Закарпатті, й у Північній Буковині родючі землі в більшості належали угорським, румунським і польським землевласникам, а українські селяни, маючи невеликі земельні наділи, наймалися до поміщиків на роботу. У цілому за рівнем економічного розвитку Австро-Угорщина суттєво поступалася провідним країнам Європи та США.

Національний рух в Індії та Китаї. Наприкінці XIX ст. у національному русі Індії сформувалися два напрямки: ліберальний, який не закликав до повалення колоніального режиму, і лівий радикальний, що виступав за ліквідацію колоніального панування Британії. Керівництво рухом очолив Індійський національний конгрес (ІНК) –найбільша політична партія, що виникла ще в 1885 р. і стояла на позиціях ненасильницької боротьби проти колоніального режиму. Лідером національно-визвольного руху в Індії став Мохандас Карамчанд (Махатма) Ганді (1869-1948). Він сповідував помірковані погляди, був прихильником тактики ненасильницького опору - через мирні демонстрації, припинення роботи і занять, закриття крамниць, відмову від виконання розпоряджень колоніальної влади. Ганді закликав співвітчизників не відповідати на репресії насиллям; виступав проти кастових пережитків, пропагував ідеї відродження домашнього ремесла. Така ідеологія забезпечила йому підтримку мільйонів індійських кустарів і ремісників. На початку XX ст. всередині ІНК сформувалася група «крайніх» (прихильників радикальних методів боротьби) на чолі з Б. Тілаком. Вони вважали, що метою ІНК повинно бути досягнення «свараджа» («самоуправління»), а засобом для досягнення цієї мети - організація національно-визвольного руху індійського народу. «Помірковані» ж на чолі з Ганді стояли на тих позиціях, що самоуправління може бути досягнуто лише поступово, у співпраці з британською колоніальною адміністрацією. У 1907 р. стався розкол між «крайніми» і «поміркованими». «Крайні» вийшли з Індійського національного конгресу (повернулися в організацію у 1916 p.).

На початку XX ст. в Індії почався рух проти засилля англійських товарів - свадеші. У Бомбеї було проведено політичний страйк, створювалися робітничі профспілки, які об'єдналися у Всеіндійський конгрес профспілок. Уже пізніше, у 1920-х роках, почалася сатьяграхі - рух громадянської непокори під керівництвом Ганді. Китай «відкрився» для іноземного проникнення наприкінці XIX ст. У цій країні європейські держави, СІЛА та Японія проводили політику «опосередкованого правління»: вони не намагалися відібрати владу у китайського правителя, але взяли під контроль економіку країни.

До 1895 р. європейська політика в Китаї була відома як політика «відчинених дверей». Підприємці всіх великих держав могли з дозволу китайського уряду торгувати в будь-якій частині країни. Хоча, наприклад, інтерес Британії в Китаї був у першу чергу підприємницьким, Англія не збиралася пасивно споглядати, як інші країни будуть зміцнювати свої позиції на китайській території. Вона заволоділа Гонконгом і змусила китайський уряд сплатити контрибуцію, надати концесії, а також змиритися з тим, що китайські закони не діятимуть на території англійських володінь у Китаї.

Великий інтерес до Китаю як одного з найважливіших ринків збуту товарів виявляли США. Проте, порівняно з Японією, Британією, Францією та Росією, позиції американців у Китаї були набагато слабшими. Поділ Китаю на сфери впливу, чого домагалися інші країни, не відповідав американським інтересам, оскільки США ще не встигли створити на Далекому Сході достатньої кількості військово-морських баз. 1900 р. став серйозним випробуванням для Китаю. Росія, Англія, Франція, Німеччина нав'язали країні договори про оренду її території (концесія) й встановили там свої порядки. У концесіях діяли не китайські закони, а винятково тієї країни, що взяла територію в концесію. Націоналістично налаштовані китайці, що боролися за збереження власних традицій, об'єдналися в таємне товариство під назвою «Іхецюань» («Кулак в ім'я справедливості і злагоди»). Ідеологія іхецюанів повністю заперечувала західну науку і культуру. Основний кістяк товариства складали селяни, які вірили, що, натренувавши своє тіло і завчивши декілька заклинань, вони знайдуть безсмертя в битвах з ворогами.

Іноземці називали членів товариства «боксерами», оскільки ті культивували бокс та усілякі ритуали, які, на їхню думку, мали б зробити їх невразливими для куль. Основною метою «боксерів» було знищення Цінської династії (правила в Китаї вже понад 250 років) і звільнення країни від іноземного впливу. В іноземцях члени товариства вбачали загрозу для існування самобутньої китайської культури.

У 1899 р. у сільських районах Китаю почалося повстання. Загони «боксерів» вбивали християнських місіонерів з Європи і СІЛА, а також китайських християн. Імператриця Ци Сі вела подвійну гру: робила вигляд, що захищає іноземців, відправляючи війська проти повсталих, але в той самий час обіцяла армійським командирам велику нагороду «за вухо кожного мертвого іноземця». Власне, вона підтримувала «боксерів», розраховуючи їх руками звільнити Китай від іноземців. У травні 1900 р. повстання «боксерів» вийшло за межі сільських районів і наблизилося до столиці - Пекіна. Для допомоги своїм співвітчизникам і відстоювання своїх інтересів у Китаї іноземними державами були сформовані міжнародні сили чисельністю понад 2 тис. американських, британських, російських, французьких, італійських та японських солдатів, які були відправлені для придушення бунту.

У червні 1900 р. і хецюани вступили до Пекіна. Почалася облога посольського кварталу, що тривала майже два місяці. Під час облоги було вбито кількох іноземних дипломатів та членів їхніх сімей. Імператриця відкрито перейшла на бік повстанців. У середині серпня міжнародні сили увійшли в Пекін і придушили опір іхецюанів. Китай був змушений укласти новий договір -т. зв. «Завершальний протокол». Становище країни погіршилося ще більше. В умовах, коли імператриця Ци Сі, яка з дозволу іноземців повернулася на батьківщину, виявляла безпорадність перед західними державами, ініціативу брала в свої руки китайська інтелігенція. У країні виникли таємні національно-визвольні організації, як-от «Тунменхой» («Спілка відродження Китаю») на чолі з Сунь Ятсеном. Він висунув три гасла боротьби за звільнення Китаю від іноземців та режиму Ци Сі: націоналізм, демократія, народне благоденство.

У 1905 р. об'єднані сили підпільних організацій спробували підняти в Китаї повстання, але ці спроби виявилися невдалими. Натомість у 1911 р. у країні спалахнула Сіньхаиська1 (інша назва - Уханьська) революція (1911-1912 pp.)» яка призвела до повалення маньчжурської династії Цінь і проголошення Китаю республікою. Революція розпочалася в жовтні 1911 p., a вже наприкінці листопада в більшості провінцій імператорська влада була повалена. Маньчжурський двір призначив командувача Північної армії генерала Юань Шікая прем'єр-міністром держави. Наприкінці грудня 1911 р. з еміграції повернувся Сунь Ятсен. 1 січня 1912 р. Китай був проголошений республікою, тимчасовим президентом якої обрали Сунь Ят-сена. У лютому 1912 р. маньчжурський імператор малолітній Пу І зрікся трону. Сунь Ятсен, зважаючи на те, що Юань Шікая підтримувала армія, добровільно подав у відставку. Новим тимчасовим президентом став Юань Шікай. У серпні 1912 р. прихильники Сунь Ятсена об'єдналися в націоналістичну партію Гоміндан для боротьби проти Юань Шікая. У 1913 р. вони спробували підняти повстання на півдні Китаю, але спроба була невдалою. На Китай очікував період внутрішніх війн, що триватиме півстоліття. Упродовж двох століть Японія залишалася закритою для всіх зовнішніх контактів із західними країнами. Усі спроби налагодити торгівлю з Японією рішуче нею відкидалися. Проте в середині XIX ст. японці все ж поступилися й відкрили свої порти для американських і європейських торгових суден, а також для іноземних інвестицій. Рішучі реформи в останній чверті XIX ст. (реформи Мейдзі) перетворили Японію з феодальної у високоіндустріальну й військово потужну країну. У країні була створена оригінальна економічна модель, у якій органічно поєднувалися західні економічні ринкові елементи з традиційними японськими. Відносини між роботодавцем і працівником будувалися на засадах патерналізму1. У 1889 р. імператор «подарував» країні конституцію. Підданим було дозволено користуватися демократичними свободами «в межах, установлених законами». Верхня палата парламенту складалася зі знаті й осіб, призначених імператором, а нижня обиралася. Проте виборчі права були надані лише 1 % населения. Ухвалені парламентом закони могли набути чинності лише після затвердження їх імператором. Уряд, який складався з цивільних і військових чиновників, призначався імператором, і вони відповідали тільки перед ним.

На парламентських виборах ліберальні партії незмінно здобували більшість місць у нижній палаті. Щоб розколоти опозицію й полегшити впровадження свого курсу, імператор почав включати представників цих партій до уряду. Хоч ліберали протестували проти посилення впливу військових, насправді вони на початку XX ст. дедалі ширше співпрацювали з оточенням імператора. Японські лідери направили місії по всьому світу, щоб оволодіти секретом успіху західних країн. До Японії запрошувалися американські й західноєвропейські спеціалісти, нові японські правителі наслідували західні способи господарювання. Країна прискорено переозброювалася й з нею змушені були рахуватися в Тихоокеанському регіоні. Особлива увага приділялася важкій промисловості, найперше металургії, будівництву військових кораблів та залізниць. Японський флот був перебудований за зразком флоту Великої Британії, а сухопутна армія - Німеччини. Школи облаштовувалися на манер німецьких та французьких, а банківська справа і ведення бізнесу запозичувалися в американців.

У культурному житті японців реформи проявилися у створенні на західний манер музеїв і мистецьких академій, у яких студентів готували європейській техніці малюнка, живопису й скульптури. У японське суспільство, віддане національним традиціям, стала проникати західна мода. При цьому залишалося чимало митців, як старшого віку, так і молодих, які вже народилися в епоху Мейдзі. Вони ставили під сумнів доцільність переймання західного способу життя й продовжували працювати в рамках традиційної японської культури. Японія активно вивозила капітал за кордон. Але було б неправильно вважати, що японський імперіалізм шукав можливості вивезти капітал за кордон тому, що в самій країні він був надлишковий. Якраз навпаки - відсталість Японії змушувала її вивозити капітал за кордон і створювати величезну імперію. Коли свої колонії створювали Велика Британія і Франція, то вони на той час уже були індустріальними країнами. Японія ж була в іншій ситуації - вона намагалася зменшити розрив з індустріальними країнами саме через колоніальні загарбання, оскільки не мала сировинної бази. До 1900 р. Японія здійснила великий стрибок у своєму розвитку. Відтепер іноземна допомога їй вже була не потрібна. Щоб завершити перетворення країни в сучасну державу, залишалося прийняти конституцію й утвердити основні засади парламентаризму. Разом з тим Японія мала власні традиції і створений нею демократичний устрій мало нагадував західні взірці. Японський парламент працював лише три місяці на рік і не відігравав значущої ролі в політичному житті держави. Реальна влада насправді належала імператору, його радникам та військовим. Останні мали великий вплив на політику й налаштовували націю на зовнішні завоювання. На початку XX ст. в Японії завершився промисловий переворот. Більша частина багатств потрапила до рук монополій (концерни «Му-ці .», «Міцубісі»)» що панували в промисловості й морському транспорті. З монополістами були тісно пов'язані найвищі державні й військові посадові особи. Японський капіталізм мав військово-феодальний характер - планування фінансової олігархії перепліталося з пережитками феодалізму й сприяло мілітаризації економіки країни та зростанню ролі армії. Темпи економічного зростання Японії перевищили аналогічні показники будь-якої великої держави. І хоча Країні Вранішнього Сонця доводилося починати з украй низького, середньовічного рівня, Японія продемонструвала здатність, завдяки згуртованості японського народу, притаманній йому дисципліні й патріотизму, максимально ефективно використовувати досить обмежені природні ресурси. У 1904 р. з модернізованою Японією зіштовхнулася Росія в ході війни на Далекому Сході. У результаті російсько-японської війни Токіо увійшло до числа світових столиць. Думку нової великої держави вже не можна було ігнорувати. Піднесення США і Японії означало, що Європа вже не може, як раніше, бути єдиним центром світової політики. Із середини XIX ст. кожна латиноамериканська республіка йшла своїм шляхом, час від часу вступаючи у прикордонні конфлікти із сусідами. Іспанія залишила свої колишні колонії непідготовленими до самоврядування. Нечисленні привілейовані групи європейців і метисів2 намагалися утримувати владу, але робити це ставало дедалі складніше. Вони встановили формою політичної системи олігархію3 і жили за рахунок примусової праці неписьменних селян. Але століття авторитарного правління Іспанії не навчили олігархів перебирати владу один від одного у мирний спосіб. У результаті частої зміни влади в регіоні панував політичний хаос, амбіції лідерів, яких називали каудильйо, створили жорстку систему влади. Каудильйо в історії Латинської Америки глава держави, що здійснює особисту диктатуру, наділений фактично необмеженими повноваженнями вищого політичного і державного керівництва («каудильйо відповідальний перед Богом та історією»); офіційний титул глави держави в Іспанії за часів правління генералісимуса Ф. Франко в З0—70-х роках XX ст. Каудильйо, а зазвичай це були вихідці з армії, стали характерною рисою політичного життя латиноамериканських держав.

У більшості латиноамериканських республік протягом тривалого часу при владі перебували консерватори. Та й взагалі Латинська Америка вступила в XX ст., мало чим відрізняючись від часів колоніальної епохи. У першому десятиріччі століття, а також у роки після Першої світової війни до латиноамериканських країн посилився потік емігрантів з Європи, зокрема до Аргентини (близько 3 млн. осіб), Бразилії (понад 2,5 млн. осіб). Перші українці - емігранти з Галичини - почали прибувати до Аргентини з 1897 р. й оселялися в північних районах. Уже в перші десятиліття проживання в Бразилії емігранти, незважаючи на надзвичайно важкі умови життя, створювали українські церкви, школи, культурно-просвітницькі організації. Найбільше вихідців з України нині проживає переважно в Аргентині та Бразилії. Час від часу на континенті спалахували масові повстання, революційні виступи. Республіканський устрій багатьох країн мав певну тенденцію до авторитаризму. Нерідко президенти приводилися там до влади в результаті військових переворотів чи змов. Значними привілеями користувалися великі землевласники (латифундисти) та католицька церква.

Історію країн Латинської Америки, незважаючи на певну їх регіональну відокремленість, варто розглядати як невід'ємну частину історії західного світу. Об'єднуючою ланкою цього процесу стали католицизм та перенесена з Європи «габсбурзька модель» державного устрою. Для неї були притаманні у політичному плані - деспотичний характер влади, що доходив до абсолютизму; в економічному – орієнтація на практичну вигоду; у суспільному - жорстка ієрархія різних верств населення. Усі ці чинники, поєднані з традиційним для латиноамериканських країн авторитаризмом управління, призвели до того, що на початку XX ст. ідеї демократії та лібералізму не пустили глибоких коренів у свідомості більшості людей регіону. Авторитет сили продовжував домінувати над авторитетом колективного рішення. Ці особливості створили в регіоні частково успадковану від середньовічної Іспанії неповторну державну модель, яку умовно можна означити як «латиноамериканізм» Лише наприкінці 20-х років XX ст. в Латинській Америці почалася «демократична революція». ЇЇ прихід ознаменувався кінцем монополії латифундистів на владу і встановленням режимів ліберального ґатунку, як це, наприклад, сталося в Мексиці внаслідок подій 1910-1917 pp. або в Чилі. Із цього часу є підстави говорити про утвердження тут «державного капіталізму», і це стало поворотним моментом латиноамериканської історії.

Особливості суспільно-політичного життя народів країн Латинської Америки:

· Партії не відігравали визначальної ролі в політичному житті країн, поступаючись боротьбі за владу між елітними групами. Типовим було сильне, незалежне місцеве правління — своєрідна «автономія каудильйо». Принципи свободи слова, зборів і зібрань, незалежності преси та інші демократичні свободи, якими пишалися Сполучені Штати, у Латинській Америці визнавалися за вторинні після таких чинників, як єдність, цілісність, стабільність та авторитет держави.

· Військові перевороти й громадянські війни стали можливими через те, що «цезаристські» та «імперські» традиції зосередження виконавчої влади в руках великих землевласників-латифундистів і військовиків спричинили слабкість законодавчої та судової гілок влади. У цьому полягає принципова відмінність країн Латинської Америки від Північної Америки. Якщо в першій визнання армії як запоруки політичного порядку і стабільності було природним явищем, то в США такий постулат не сприймався. Не мав він живильного середовища й у більшості країн Західної Європи

· Традиційно сильний вплив католицької церкви. Нові сили, що спиралися на промислове виробництво, банківську справу та зовнішню торгівлю, поступово витісняли старі олігархічні клани. Це автоматично послабило владу військових. Для Латинської Америки був притаманний сильний державний контроль над економікою. Держава також перебирала на себе роль третейського судді в стосунках між роботодавцями та робітниками. Панування католицизму сприяло встановленню державного контролю над сім'єю. Звідси - сприйняття населенням авторитарних методів керівництва як природного способу зміцнення держави.

Цементуючим чинником держави вбачався сильний лідер - «каудильйо». Латиноамериканський лібералізм не зміг привести до корінних суспільних змін. Основна маса населення, як і раніше, не брала участі в політичному житті; ліберальна політична традиція перепліталася з консервативною, що обумовлювало відсутність серйозних соціальних конфліктів. В економічній сфері країни Латинської Америки переважно залишалися «господарським двором» США. За окремими територіями зберігався статус колоніальних і залежних володінь Великої Британії, Голландії, Франції. Водночас процеси індустріалізації певною мірою торкнулися й країн Південної та Центральної Америки, зокрема найбільш розвинутих з них - Бразилії, Аргентини, Чилі.

Злива зарубіжних інвестицій, насамперед із США, Великої Британії й Німеччини, почасти Японії, сприяла активізації економічного й суспільно-політичного життя. В Аргентині, Бразилії, Венесуелі, Мексиці розроблялися багаті нафтові поклади. У Чилі розгорнувся видобуток міді, у Колумбії, Перу, Мексиці, Венесуелі - кольорових металів. Споруджувалися залізниці, лінії електропередач та телефонного зв'язку. Із введенням у дію Панамського каналу (1914 р.)1 активізувалися торговельні зв'язки між країнами обох Америк, а також з іншими континентами. У переважній більшості країн найсильнішим залишався аграрний сектор з патріархальними відносинами, великими латифундіями2. Розвиток промисловості спричинив прискорену урбанізацію, появу великих промислових центрів. Початок XX ст. ознаменував собою період «фінансової інтервенції» в Латинську Америку північноамериканського та західноєвропейського капіталу, який підкорив своєму впливу провідні галузі економіки країн регіону. Але це явище не було однозначним. З одного боку, спостерігалося встановлення контролю з боку США та Західної Європи, насамперед Великої Британії, над господарським життям латиноамериканських країн, а з іншого - не маючи власних вільних коштів для модернізації промисловості, уряди держав регіону самі були зацікавлені в іноземних інвестиціях. XX ст. внесло суттєві корективи в господарське життя Латинської Америки, головною ознакою якого стала економічна експансія індустріальних держав. Проникнення іноземного капіталу супроводжувалося нав'язуванням нерівноправних договорів, спонуканням тамтешніх урядів до укладення військово-політичних угод і навіть збройними інтервенціями з боку США. Так, завдяки «дипломаті . долара», відразу після проголошення в листопаді 1903 р. республіки в залежність від Сполучених Штатів потрапила Панама, яка змушена була передати своєму могутньому сусідові в «довічне користування» зону Панамського каналу. У результаті, незважаючи на те, що до 1914 р. великі держави вклали в Латинську Америку близько 10 млрд дол., країни регіону продовжували залишатися слаборозвиненими.

Серйозним гальмом на шляху створення власних економік у країнах регіону було те, що іноземний капітал силоміць нав'язував їм економічну спеціалізацію. Проте проникнення іноземного капіталу мало й позитивні наслідки – розвивалася приватна ініціатива та розширювався приватний сектор, розвивалися підприємства комунального господарства, сфери обслуговування та туризму, з'являлися нові робочі місця. Окрім того, об'єктивно іноземні інвестиції стимулювали формування національних підприємницьких кіл у країнах, у які ці інвестиції спрямовувалися. Це з часом привело до протидії національних підприємницьких еліт економічній експансії Заходу. Прикладом цього може слугувати Уругвай, де вдалося послабити залежність країни від іноземного капіталу й створити широкий сектор національної ринкової економіки.

Яскравою подією в політичному житті Латинської Америки стала Мексиканська революція 1910-1917 pp. Політичний режим у Мексиці, очолюваний Діасом, був типовою для тогочасних латиноамериканських країн диктатурою. На хвилі могутнього революційного потоку, у якому злилися воєдино масовий селянський рух, виступи робітників та дрібної буржуазії, Діас підписав заяву про відставку з посади президента й залишив Мексику. У ході революції величезної популярності набули ватажки селянських загонів Франсіско Вілья і Еміліано Сапата. США активно втручалися в мексиканські події, боячись втратити свій вплив на весь континент. Американські війська під різними приводами двічі, у 1913 й у 1916 pp., вторгалися в Мексику, але, врешті-решт, не змогли суттєво впливати на ситуацію в країні. Мексиканська революція завершилася прийняттям у 1917 р. однієї з найдемократичніших на той час конституцій. Мексиканська революція відіграла визначну роль в утвердженні ідеї демократії та парламентаризму не лише в Мексиці, айв усій Латинській Америці.

Головні дати

1885 р. - створення Індійського національного конгресу (ІНК)

1889-1901 pp. - "Боксерське повстання» в Китаї

1910 р. - початок революції в Мексиці

1911-1912pp. -Сіньхайська(Уханьська) революція в Китаї

1914 р. - введення в експлуатацію Панамського каналу

1905- 1907рр. - революція в Росії.

1900-1903pp. - світова економічна криза

1901-1906pp. –президентство Теодора Рузвельта

1901 р. - створення Лейбористської партії у Великій Британії

1914 р. - анти трестівський закон у США

1906р. - початок Столипінської аграрної реформи в Росії

Запитання для самоконтролю

1. Поясніть поняття «латифундизм», «каудильйо», «олігархія».

2. Якими були причини і в чому полягали особливості національно-визвольного руху в Індії?

3. Якими були причини і наслідки «Боксерського повстання»- та Сіньхайської революції в Китаї?

4. У чому полягали особливості модернізацій них процесів у Японії на початку XX ст. Наведіть аргументи на підтвердження Вашої думки.

5. У чому полягали особливості суспільно-політичного життя народів Латинської Америки на початку XX ст.?

6. Охарактеризуйте вплив на економічне життя Латинської Америки іноземного капіталу. Якими були позитивні й негативні наслідки впливу Іноземних держав на країни Латинської Америки?

7. Чим, на Вашу думку, пояснюється зацікавленість США на початку XX ст. в збереженні сильного впливу на країни Латинської Америки? Аргументуйте свій висновок.