С датчиком скорости (Векторное управление). 2 страница

Засновник першого тресту Дж. Рокфеллер встановив контроль над нафтоперегінними підприємствами, торгівлею, пізніше - над видобутком нафти. Його трест «Стандарт ойл» став одним з найбільших у світі. Ще одна велика монополія - «Стальний трест» Дж. Моргана - об'єднала рудники, шахти, металургійні заводи, залізниці. З метою заощадження коштів на заробітній платі в Америці широко застосовувалася дитяча праця, адже дітям платили набагато менше.

Економічне зростання країни позитивно позначалося на повсякденному житті американців. На полицях крамниць у великій кількості з'явилися побутові новинки: електричні плити і вентилятори, швейні та пральні машини, пилососи. Генрі Форд розширив випуск автомобілів з бензиновим двигуном. У 1903 р. із заснуванням компанії Ford Motor настала ера автомобілів. У широкому використанні американців були телефони та радіоприймачі. Каталоги товарів широкого вжитку за популярністю поступалися лише Біблії. Па початку століття в США відбулося бурхливе зростання міст, у яких з'явилися перші надвисотні будинки (хмарочоси); міста були електрифіковані й освітлювалися вночі. У кінотеатрах стали демонструвати мультфільми. Недаремно саме перші десять років XX ст. вважаються першим десятиріччям матеріалізму й споживання.

Нові американські товари швидко проникали в Європу й мали там широкий попит. Значно поліпшилася якість освіти. Так, було відкрито першу школу для дівчаток-афроамериканок; утвердилося тестування. Па ринку праці з'явилися сотні вакансій для друкарок. Досягнення в галузі технологій вплинули також на моду: у вжиток входили головні убори з пилозахисними окулярами для керування автомобілем, жінки шили коротші спідниці, щоб зручно було сідати в авто, а в 1920-х роках -у тролейбуси.

Великої Британії базувався на конституційному акті «Білль про права», прийнятому ще наприкінці XVII ст. За цим актом тільки парламент був наділений правом приймати або скасовувати закони, встановлювати нові податки та розподілити державний бюджет.

У січні 1901 р. померла королева Вікторія, з якою була пов'язана ціла епоха в історії Британії. Королем став Едуард VII - старший син Вікторії.

Законодавча влада належала парламенту. До верхньої палати - Палати лордів -входили представники найзнаніших родин країни. Титул лорда могли присвоїти лише король чи королева, і він передавався в спадщину. Нижня палата - Палата громад обиралася на основі загального голосування. Право голосу мали лише чоловіки, які мали строк осілості 12 місяців, помешкання чи знімали житлову площу не менше ніж за 10 фунтів стерлінгів. Жінки виборчих прав не мали. На відміну від Франції, де було багато партій, у Великій Британії в перші роки XX ст. домінували дві: консерватори (торі) і ліберали (віги). Після перемоги однієї з них від партії, що перемогла, обирали голову уряду - прем'єр-міністра, а партія, яка програла вибори, переходила в опозицію. Змінюючи одні одних при владі, консерватори й ліберали провели демократичні реформи: узаконили діяльність тред-юніонів (профспілок), визнали право робітників на страйк, обмежили права великих землевласників щодо орендарів, розширили виборче право.

У вересні 1900 р. до влади в Англії прийшли консерватори, перед якими відразу постала проблема торговельної політики. Впливові кола підприємців, які страждали від іноземної конкуренції, вимагали митного захисту. Виразником інтересів цих кіл став Джозеф Чемберлен. Він почав гучну кампанію за відмову від вільної торгів... (фритредерство) і впровадження імперського мита. Проте впливові групи в парламенті, зокрема представники банків, кораблебудування і вугільної промисловості, рішуче відхилили програму Дж. Чемберлена. Серед керівництва Консервативної партії він не мав одностайної підтримки і вийшов із складу уряду.

У 1901 р. на політичній арені Великої Британії з'явилася третя сила - Лейбористська1 партія. Дедалі більше виборців, які раніше голосували за лібералів, поступово переходили на бік лейбористів. Па виборах 1906 р. перемогли ліберали. Велику роль в уряді лібералів відігравав адвокат за професією Девід Ллойд Джордж - талановитий оратор, спритний і далекоглядний політик. Великої популярності Д. Ллойд Джордж набув своїми виступами проти «нероб-багаті .в». Він вважав, що для упередження класових сутичок необхідно подолати бідність робітників. Ліберальний уряд домігся прийняття закону про безкоштовну початкову освіту й безкоштовне харчування в шкільних їдальнях для дітей з бідних родин. Робота в нічну зміну обмежувалася; нічна праця жінок заборонялася. Постраждалі від нещасних випадків на роботі одержали право на безкоштовне лікування й на допомогу з інвалідності. В 1908 р. під тиском Д. Ллойд Джорджа парламент прийняв закони про 8- годинний робочий день для гірників, зайнятих на підземних роботах, про пенсії по старості для працівників, які досягли 70 років. Були запроваджені допомога з безробіття й через хворобу. Підприємці більше не могли протидіяти профспілковому руху1 й вимагати від тред-юніонів відшкодування збитків, заподіяних страйками. За це консерватори оголосили дії уряду «замахом на приватну власність». Значного розголосу набув представлений Д. Ллойд Джорджем проект бюджету на 1909 р., у якому передбачалося виділення 1% видатків на проведення соціальних реформ і значне збільшення видатків на морські озброєння. Для цього ліберали вимагали різко збільшити податки на великі прибутки, земельну власність і спадщину. Також передбачалося підвищити податки на тютюн, горілчані напої й поштові марки. Палата громад, у якій ліберали разом з лейбористами мали міцну більшість, схвалила проект бюджету. Але Палата лордів, яка призначалася королем довічно і в якій переважала земельна й фінансова аристократія, відкинула його. Тоді Д. Ллойд Джордж розгорнув боротьбу проти Палати лордів, вимагаючи обмежити її повноваження або й зовсім ліквідувати. Врешті-решт повноваження Палати лордів були обмежені. Вона відтепер могла відстрочити прийняття законів, але не могла скасовувати їх. Тим самим опір Палати лордів було зломлено, і бюджет було прийнято. У період боротьби уряду проти Палати лордів на англійському троні змінився монарх: після смерті в 1910 р. Едуарда VII корону прийняв його син Георг V. Гострою проблемою для Великої Британії на початку століття була Ірландія. Так, у перших роках XX ст. в Ірландії виникла партія «Шінн Фейн» («Ми самі»), що проголосила головними цілями створення національного ірландського уряду, відродження самостійної ірландської економіки й перетворення Ірландії в процвітаючу державу. За цими вимогами настали дії: застрайкували залізничники, потім - дублінські1 трамвайники. Ліберали зрозуміли неминучість поступок ірландцям. Уряд у 1912 р. вніс до парламенту новий закон про самоврядування Ірландії (гомруль). Законопроект передбачав створення ірландського парламенту й відповідальних перед ним місцевих органів влади. Зовнішня політика, збройні сили, оподатковування залишалися у владі британського уряду.

Проект гомрулю зустрів запеклий опір консерваторів. Палата лордів двічі відхиляла гомруль; різко виступали проти нього консерватори з північної частини Ірландії - Ольстера. Більшість Його населення становили англійці й шотландці, які, на відміну від католиків-ірландців, були протестантами. Лідери протестантів заявили, що не допустять переходу Ольстера під управління ірландського парламенту. З початком у 1914 р. Першої світової війни парламент схвалив закон про гомруль. Щоправда, Ольстер виключався зі сфери його дії, а втілення закону в життя відкладалося до закінчення війни.

Британська економіка на початку XX ст. На початку століття Велика Британія разом із США була най могутнішою державою у світі. Па 1900 р. вона, як і раніше, ще користувалася плодами своєї ранньої індустріалізації, адже на той час, крім Англії, лише США, Бельгія і Німеччина були повністю індустріалізованими. Велика Британія посідала чільне місце за обсягами торгівлі та вивозу капіталу за кордон. їй належало близько 40% усього торговельного флоту, а зарубіжні капіталовкладення перевищували зарубіжні капіталовкладення Франції і Німеччини разом узятих. Величезні доходи від експлуатації колоній і володіння потужним торговельним флотом дозволяли Великій Британії вивозити «вільні» гроші за кордон.

Англійський фунт стерлінгів залишався основною світовою валютою; Його приймали до сплати всюди. Лондон був головним торговельним й фінансовим центром світу. Проте на початку XX ст. стало очевидним сповільнення темпів економічного розвитку Британії. Час її домінування у світі завершувався. Допоки Англія залишалася провідною індустріальною державою, вона могла продавати вироблені нею товари по всій Європі. Та згодом промислова революція відбулася і в інших країнах, котрі тепер досягли високого рівня розвитку економіки. Відтак, необхідно було знаходити нові ринки сировини для заводів і фабрик, ринки для збуту промислових товарів та отримання дешевої робочої сили. Економічно потужні США і особливо Німеччина не лише самі перестали залежати від британських товарів, але й почали конкурувати з нею на іноземних ринках і навіть у колоніях Британської імперії.

Промисловість Британії продовжувала зростати, але оскільки англійські заводи були обладнані застарілим технічним устаткуванням, за найважливішими показниками промислового розвитку Англія почала відставати не лише від США, а й від свого європейського конкурента - Німеччини. За обсягами виплавки сталі Англію обігнали Німеччина та США, за виробництвом чавуну, видобутком кам'яного вугілля - США. Завдяки досконалішому технічному устаткуванню й підвищенню продуктивності праці американські й німецькі товари стали коштувати дешевше, ніж англійські, а відтак попит на них неухильно зростав. У сільському господарстві Великої Британії переважало дрібне селянське господарство, разом з тим зберігалася (особливо в Ірландії) велика земельна власність. Британія вже не могла задовольняти харчові потреби свого населення, тому значну частину продуктів і сільськогосподарської сировини купувала в інших країнах. Період німецької історії 1871-1918 pp. визначається істориками як «рубіж часу». Па початку століття Німеччина продовжувала жити за конституцією 1871 р. На чолі імперії стояв король Пруссії, якому присвоювався титул Імператора (кайзера). Він був головнокомандувачем збройних сил, призначав урядовців, включаючи канцлера, й міг, якщо б забажав, здійснювати безпосереднє керівництво міністрами. Імператор скликав і розпускав парламент (Рейхстаг), що складався з двох палат. Верхньою палатою парламенту був Бундесрат. Він був наділений законодавчою та значною частиною виконавчої влади, мав право видавати укази. Бундестаг, нижня палата, обирався загальним голосуванням на 5 років (у голосуванні не брали участі жінки й військовослужбовці). Повноваження Рейхстагу були обмеженими: у разі, якщо він відхиляв законопроект, канцлер міг обійтися й без Його схвалення. Прийняті Бундестагом закони підлягали затвердженню імператором. Німецький уряд був представлений в особі канцлера. Кабінету міністрів по суті не існувало; міністри були підлеглими канцлера. Правлячим у Німецькій імперії став юнкерський блок. На початку XX ст. юнкери не тільки зуміли зберегти, а й значною мірою збільшили свій вплив і свою роль у державі. У руках дворянства опинився уряд та інші органи правління, армія і дипломатія.

Дворянство перетворило Пруссію в найбільш войовничу державу Німецької імперії. Опорою влади в Німеччині були численні організації та партії. Німецька консервативна партія об'єднала у своїх рядах великих землевласників, багатих промисловців, вищих чиновників та офіцерів і була яскраво вираженою монархічною й антисемітською.

Націонал-ліберальна партія обстоювала насамперед інтереси великої буржуазії (торгівців, судновласників та працівників важкої індустрії) й також беззастережно підтримувала зовнішню політику уряду. За інтереси середніх прошарків та дрібної буржуазії виступала Партія прогресистів, яка мала прихильників поміж робітників і представників середнього класу.

Клерикально-католицька партія Центру охоплювала своїм виливом значну частину католицького населення Рейнської провінції, Баварії, інших південнонімецьких держав. Серед її членів та прихильників були представники всіх класів і прошарків. Партія була достатньо впливовою у Рейхстазі. Характерною ознакою політичного життя в Німеччині, як і в Росії, було те, що вона не мала традицій лібералізму1. Причинами того була слабкість і залежність від держави буржуазії. На відміну від консерваторів, центристів і соціал-демократів, лібералам бракувало підтримки в суспільстві й з боку впливових державних і політичних діячів.

Ліберальний табір Німеччини початку XX ст. фактично без опору підтримав імперську ідею «світової політики», колоніальних загарбань, створення потужної німецької армії і військово-морського флоту. Характерною рисою розвитку німецької економіки на початку XX ст. було посилення концентрації виробництва й капіталу, зміцнення позицій найбільших монополій. Кількість підприємств із числом понад тисячу робітників за перше десятиліття XX ст. збільшилася удвічі.

Економічний розвиток Німеччини відзначався впровадженням у виробництво найсучаснішої техніки. Це дало Німеччині можливість швидше завершити промисловий переворот і стати могутньою індустріальною державою. Більшість німців були зайняті в промисловому виробництві, а не в сільському господарстві. Чисельність найманих робітників зросла з 1882 до 1907 р. з 5,9 до 10,9 млн. Па відміну від Франції з її величезною кількістю дрібних підприємств, майже половина німецьких підприємств мали більше тисячі робітників. Німеччина обігнала інші країни Європи за темпами економічного розвитку І на початок XX ст. посіла друге місце в світі після США за обсягом виробленої продукції. У перші десятиріччя XX ст. промисловість і сільське господарство Німеччини розвивалися прискореними темпами. В промисловості вирішальну роль відігравали металургійні концерни «гарматних королів» Крупна й Тіссена, хімічний концерн І.Г. Фарбеніндустрі, електротехнічний концерн «Загальна електрична компанія» (АЕГ), Рейнсько-Вестфальський вугільний синдикат та ін. Німеччина випереджала Британію за основними економічними показниками, особливо в передових на той час хімічній та електротехнічній галузях.

У сільському господарстві велике значення зберігали юнкери, кожен з яких володів маєтками понад 100 гектарів землі. В їхніх руках була зосереджена майже третина оброблюваних земельних площ. Використання хімічних добрив і агротехніки дозволяло на початку століття вдвічі збільшити врожайність зернових культур і картоплі. Швидко зростав також німецький експорт. За перше десятиріччя XX ст. німецькі інвестиції за кордоном зросли в 3,5 раза. Світового значення набували великі німецькі банки. Дев'ять головних банків зосередили у своїх руках 83% банківського капіталу. З 1902 по 1913 р. вивіз німецького капіталу збільшився більш ніж у три рази. Щоправда, німецькі капіталовкладення за кордоном у чотири рази поступалися англійським. Внутрішнє становище и політичне життя Франції. Державний устрій III Республіки у Франції був визначений конституцією 1875 р. Місцевого самоврядування в тогочасній Франції практично не Існувало. Реальна влада в департаментах належала префектам, які призначалися урядом. Характерною рисою політичного життя Франції, яка вирізняла її з-поміж інших країн, було те, що тут існувало безліч партій і груп, які суперничали одна з одною. Причиною цього була строката структура французького суспільства. Па відміну від кінця XIX ст., коли в політичному житті Франції головна боротьба точилася між монархістами Й республіканцями, з початку XX ст. головного значення набула боротьба між лівими (радикальними) республіканцями - радикалами Й правими (поміркованими) республіканцями. Радикалів очолював Жорж Клемансо. Партія радикалів мала велику популярність серед міської дрібної буржуазії й селянства. У її програмі були сформульовані принципи захисту республіки, приватної власності, боротьби проти засилля церкви, вимога націоналізації великих монополій, введення прогресивного прибуткового податку. Па початку XX ст. у французькому парламенті діяло близько десятка партій і груп, жодна з яких не мала більшості в парламенті й, отже, не могла самостійно сформувати уряд. Більшість для формування уряду могла бути досягнута лише шляхом створення блоку різних партій. Оскільки такі блоки були нестійкими, то нестійкими були й уряди, створені ними. Так, з 1900 по 1914 рік у країні змінилося 13 урядів, кожен з яких в середньому проіснував близько року, а деякі всього два-три місяці. Важливим чинником французької політики була ідея «реваншу» за програну Франко-прусську війну. Реваншисти, яких підтримували практично всі партії, називали Німеччину «спадкоємним ворогом» й закликали до нової війни з нею, щоб помститися за поразку й повернути Ельзас і Лотарингію.

На парламентських виборах 1902 р. перемогу здобув «Лівий блок», що об'єднав радикалів і соціалістів. «Лівий блок» обіцяв провести важливі соціальні реформи, у тому числі закон про пенсії й закон про 8-годинний робочий день. Главою уряду (Ради міністрів) «Лівого блоку» став один з лідерів радикальної партії Еміль Комб, а в 1906 р. уряд очолив Ж. Клемансо. Аж до початку світової війни радикали відігравали провідну роль в усіх урядах. У 1902-1905 pp. вони провели через парламент ряд законів, які відокремили церкву від держави й від школи. Здійснення інших обіцяних радикалами реформ довго відкладалося. Лише в 1910 р. (після відставки Ж. Клемансо) було прийнято закон про пенсії, за яким французам, що досягли 65 років, призначалася пенсія за старістю (у Німеччині й Англії - з 70 років).

Особливого характеру набув робітничий рух у Франції. Профспілки (синдикати) в повний голос заявили про себе пізніше, ніж у Німеччині. Разом з тим радикалізм французького профспілкового руху був незрівнянно вищим, ніж в інших європейських країнах. На межі XIX і XX ст. об'єднання робітників однієї галузі промисловості стали утворювати «федераці .», а робітничі спілки різних спеціальностей в одному й тому самому місті - «біржі праці». Усі «федерації» й «біржі праці», кількість і чисельність яких стрімко зростали, складали «Генеральну конфедерацію праці». Ці організації допомагали робітникам у пошуках роботи, здобутті освіти. Зовнішня політика урядів радикалів була спрямована на зближення з Англією задля боротьби проти Німеччини й розширення колоніальної імперії.

За темпами економічного розвитку вона відставала від свого головного опонента на континенті - Німеччини. Як зазначалося в § 1-2, у країні зберігалася велика кількість дрібних, з числом працівників до 10 осіб, підприємств. За рівнем технічного оснащення сільського господарства Франція взагалі перебувала на десятому місці. Втрата в результаті франко-прусської війни 1870-1871 pp. двох індустріальних провінцій – Ельзасу і Лотарингії - також гальмувала завершення процесу індустріалізації. На відміну від Великої Британії та Німеччини, Франція була аграрно-індустріальною країною: 43 % її жителів були зайняті в сільському господарстві. Чисельність населення зростала повільно: з 1871 по 1913 р. вона збільшилася на 3,6 млн, тоді як населення Німеччини за цей самий період зросло на 26 млн. Це було небезпечно для Франції з огляду на необхідність комплектування боєздатної армії. Темпи промислового розвитку Франції на початку XX ст. були порівняно невисокими (2,5% на рік), але у Великій Британії вони були ще нижчими. За темпами зростання економіки Франція поступалася Німеччині і США, а за обсягами промислового виробництва також і Великій Британії. Країна також серйозно відставала в галузі верстатобудування: майже 80% необхідних для Франції верстатів ввозилося з-за кордону. На тлі загального відставання у Франції швидкими темпами розвивалося авіабудування і виробництво автомобілів (друге місце у світі після США), хімічна й електротехнічна промисловість. Організація французької банківської справи не поступалася жодній європейській країні, держава здобула славу світового кредитора.

У порівнянні з політичним устроєм європейських країн початку XX ст. Російська імперія вирізнялася низкою особливостей. Після смерті в 1894 р. Олександра III на російський престол вступив цар Микола II. У той час як у Європі політичний устрій держав розвивався у напрямку становлення парламентарних форм правління та виборності, Російська імперія продовжувала залишатись останнім островом абсолютизму, а влада царя не обмежувалася жодними виборними органами. В управлінні країною російський самодержець опирався на централізований і упорядкований бюрократичний апарат, створений ще в XVII ст.: міністрів, радників, призначених ним самим, та на конституційні органи, до складу котрих входили представники вищої знаті й бюрократії. У країні звичним явищем була часта зміна складу уряду. За перші десять років свого правління Микола II звільнив 5 міністрів внутрішніх справ та стільки ж міністрів освіти, 4 міністри закордонних справ. Державна рада була дорадчим законодавчим органом, члени якої призначалися життєво. її пропозиції не обмежували свободу дій царя. Виконавчий орган самодержавства - Рада міністрів, створена ще за Олександра І, також мав дорадчі функції. Сенат, створений ще за Петра І, виконував функції Верховного суду, а сенатори, призначені пожиттєво царем, мали знайомити громадськість з новими законами, тлумачити їх, контролювати їх виконання. Па початку XX ст. перед російським самодержавством стояло завдання зберегти недоторканою абсолютну монархію. Противники існуючого порядку переважно були представлені інтелігенцією. На рубежі століть ліберальний рух значно активізувався, особливо під впливом поширення марксизму в Росії. У 1903 р. російські соціал-демократи поділялися на два крила: праворадикальне - меншовиків та ліворадикальне -більшовиків, лідером яких був Володимир Ульянов (Ленін). Виразниками інтересів російського селянства стали представники Партії соціаліетів-революціонерів (есери), які виступали за проведення земельної реформи та вбачали «особливий шлях» розвитку Росії, на противагу країнам Європи. Російська монархія проводила жорстку політику русифікації, придушуючи національні рухи в провінціях. Виразним свідченням такої політики стала заборона в 1914 р. святкування дня народження Тараса Шевченка. Доброю нагодою для російського самодержавства відволікти людей від повсякденних проблем і запалити їх патріотичними настроями стала війна з Японією 1904—1905 pp. Міністр внутрішніх справ В'ячеслав Плеве відверто заявив військовому міністру Олексію Куронаткіну: «Ви внутрішнього становища Росії не знаєте. Щоб утримати революцію, нам потрібна маленька переможна війна». Але війна виявилася не «маленькою» і зовсім не переможною. Пеочіку-вано для російського уряду першою напала Японія. У січні 1904 р. японці раптово атакували російський флот у Порт-Артурі - військово-морській базі, орендованій у Китаю. Щоденно війна поглинала близько 3 млн рублів золотом, і тільки за перший рік війни збитки Росії від неї склали 2 млрд рублів. Але це не допомогло - російська армія зазнала поразки в Маньчжурії, Порт-Артур після впертої оборони в грудні був зданий японцям, великий російський флот, що ходив по всьому світу, був потоплений. За мирним договором, підписаним у 1905 р. в м. Портсмуті (США), Росія віддала японцям більшість своїх останніх територіальних надбань у Маньчжурії, включаючи Порт-Артур і південну частину острова Сахалін, визнала Корею сферою японських інтересів.

Драматична поразка, якої Росія не знала півстоліття після Кримської війни, збурила російське суспільство й прискорила революцію. У 1905 р. розрізнені виступи робітників і селян переросли в революцію. Поштовхом до її початку стали події в столиці 9 січня 1905 р. Того дня відбувся мирний похід, який очолював священик Георгій Гапон, до царського палацу з метою вручити Миколі II петицію зі 150 тис. підписів. У петиції піддані просили монарха полегшити їх життя. Народний похід закінчився розстрілом беззбройних людей. Загинуло понад тисячу і було поранено п'ять тисяч мирних маніфестантів1. Цей день увійшов в історію як «кривава неділя». В Україні реакцією на звістку про «криваву неділю» стали масові страйки в Києві, Катеринославі (тепер Дніпропетровськ), Одесі, Харкові, Миколаєві.

У революції брали участь усі верстви та стани російського суспільства: інтелігенція, підприємці, селяни, робітники, учні, студенти, військові. Улітку 1905 р. страйки стали переростати в збройні сутички з регулярними частинами та жандармерією. Виникли органи влади революції - ради. Яскравою сторінкою революції стало повстання в червні 1905 р. екіпажу, значну частину якого становили українці, на панцернику «ПотьомкІн». Також спалахнуло повстання матросів на чолі з лейтенантом Петром Шмідтом у Севастополі. У листопаді в Києві повстали сапери під командуванням поручика Б. Жаданівського; відбулися повстання військових у Харкові, Чернігові, Полтаві, Білій Церкві та інших українських містах. Революційна хвиля захопила і селянство (1/5 частина повітів європейської частини імперії була охоплена селянськими виступами).

Масштабність революції примусила Миколу II піти на поступки: 17 жовтня 1905 р. цар підписав маніфест «Про вдосконалений державного порядку», названий «Жовтневим маніфестом». Микола II не приховував, що він пішов на пей крок лише під загрозою знищення революцією монархії.

Обіцянки, що містилися в Жовтневому маніфесті, дозволили уряду ослабити революцію. У 1906 р. була скликана запроваджена царем Державна дума, до якої від України було обрано 102 депутати. У першій Державній думі була сформована Українська парламентарна громада, до якої ввійшло 45 осіб і яка мала свій друкований орган - «Украинский вестник» (російською мовою). Політичною платформою Громади була автономія України. Михайлом Грушевським було підготовлено декларацію, яку не було виголошено з думської трибуни лише через розпуск Думи на початку липня 1906 р. У 1906 р. революція тривала: продовжу валися страйки робітників, селянські повстання, виступи в армії та на флоті, збройна боротьба «лісових братів» у Латвії, «червоних сотень» у Грузії та ін. Дума дедалі більше дратувала Миколу II своїми радикальними заявами. Врешті-решт він й розпустив, призначивши нові вибори. У другій Державній думі (січень - червень 1907 р.) також була Українська громада, що нараховувала 47 членів і видавала часопис «Рідна Справа - Вісті з Думи». Громада домагалася автономії України, місцевого самоуправління, української мови в школах, судах, церкві, створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах, запровадження української мови в учительських семінаріях. Друга дума виявилася ще радикальнішою за першу, і у червні 1907 р. її також було розпущено. Ця подія символізувала завершення революції. Позитивним наслідком існування Державної думи було те, що вперше в історії Росії імператор правив за наявності виборного від населення представницького органу. Росія поступово перетворювалася в конституційну монархію. На загал же російська монархія переживала занепад, яскравим свідченням чого стала поява при монаршій родині Григорія Распутіна - авантюриста, який видавав себе за «святого старця», МИ діленого незвичайними здібностями. Упродовж багатьох років він мав значний вилив на прийняття важливих державних рішень. Розвиток економіки Росії мав низку особливостей. Па відміну від більшості європейських країн, російська промисловість повністю контролювалася державою. Індустрія розвивалася нерівномірно, будучи заручницею планів російської влади. Прагнення самодержавства вивести країну на рівень розвинутих країн Західної Європи вимагало вирішення двох основних завдань, що перешкоджали природному розвиткові ринкового господарства. По-перше, належало зміцнити внутрішній ринок та підвищити купівельну спроможність населення, по-друге, стабілізувати фінансову і банківську системи країни. З метою вирішення цих завдань за ініціативи міністра фінансів Російської імперії Сергія Вітте було проведено низку економічних реформ: запроваджено жорстку податкову політику, у тому числі встановлено державну монополію на винокуріння; реалізовано протекціоністську політику (захист вітчизняного товаровиробника); проведено фінансову реформу, яка зміцнила стабільність та платоспроможність російського рубля, що став однією зі стабільних валют у Європі; надано сприятливі умови для проникнення іноземного капіталу в промисловість Росії. Реалізація економічної програми Є. Вітте привела до значного економічного піднесення. Основним протиріччям розвитку економіки країни був розрив між швидкими темпами розвитку промисловості та вкрай відсталими засобами виробництва в сільському господарстві.

Росію, як і інші великі країни, не обійшла світова економічна криза 1900-1903 pp. Але через економічну відсталість, на відміну від країн Західної Європи, вона виявилася надто глибокою та затяжною. Якщо інші європейські країни вже на початку 1903 р. почали виходити з кризи, то в Росії в цей час вона досягла свого апогею. Розпочавшись у легкій промисловості, з найбільшою силою криза вдарила по важкій промисловості. Робочий день на виробництві для робітників офіційно становив 11,5 год, але на більшості дрібних і середніх підприємств він сягав 13-14 год. Заробітна плата в Росії була мізерною, і навіть в Петербурзі -столиці імперії, де вона була найвищою, не забезпечувала родині робітника прожиткового мінімуму. До того ж часто грошима робітник отримував лише десяту частину зарплати, а решта видавалася «натурою» - товарами і продуктами.

На початку XX ст. Росія залишалась аграрною країною. Па частку села припадало 2/3 вартості валової продукції країни. На селі зберігалися пережитки кріпосницької системи господарювання: поміщицьке землеволодіння, селянське малоземелля, правова безправність селянства, община з її круговою порукою, викупні платежі. Посилився процес обезземелення; низька купівельна спроможність селянства звужувала внутрішній купівельний ринок країни. Невирішеність аграрного питання посилювала соціальну напругу в суспільстві, стримувала розвиток ринкових відносин на селі.