Мовлення.

Мова – це система знаків, що служить засобом людського спілкування і діяльності мислення, способом вираження самосвідомості, передачі від покоління до покоління і зберігання інформації. Мова існує і реалізується через мовлення.

Мовлення – це форма спілкування за допомогою мови. Ця форма склалась історично в процесі матеріальної перетворюючої діяльності людей.
І.О.Зімняя: Мовлення – це своєрідний спосіб формування і формулювання думки за допомогою мови як системи знаків. Щерба не використовує поняття мовлення. На його думку, мова існує у 3-х парсунах: як предмет, як процес і як здатність. О.О.Леонтьєв виділяє наступні ознаки для розмежування мови і мовлення (табл. 24.1).

Таблиця 24.1.

Мова Мовлення
система знаків соціально потенціальний механізм
процес користування цими знаками індивідуальний реальний процес

 

Разом з тим, Леонтьєв підкреслює, що мова і мовлення єдині як різні сторони мовленнєвої діяльності.

Чи є мовлення діяльністю? Чи можна виділити у ньому компоненти, наявні в інших видах діяльності?

У відповіді немає єдності. Так, Зімняя виділяє в мовленні говоріння і слухання.

Говоріння розглядається як самостійна діяльність. Її потреба – мотив – ціль – “щось сказати один одному”. Мовленнєвий вираз програмується і реалізується тим, хто говорить.

Предмет – висловлення думки, продукт – відповідна дія інших людей.
О.О.Леонтьєв вважає, що мовленнєва діяльність має місце рідко, лише, коли ціль діяльності – породження висловлення, коли мовлення самоцінне (опанування іноземною мовою). В інших випадках використання мови передбачає немовленнєву ціль, і тоді мовлення – не самостійна діяльність, а сукупність мовленнєвих дій, підпорядкованих цілі власне діяльності.
Так, вчитель звертається до учня. Його мета – пояснення матеріалу, а мовлення – засіб досягнення цієї мети. Мовлення в конкретній ситуації – мовленнєва поведінка. Вона передбачає усвідомлення людиною особливостей даної ситуації і своєї ролі в ній. Людина діє в рамках своєї ролі. Але навіть в цьому випадку існує вибір “можна так, а можна інакше”. В залежності від ролі формується мовленнєва поведінка. Крім того, мовленнєва поведінка відображає культурний і освітній рівень людини. Людина повинна підібрати слова за стилем, складністю, типом інтонації, способом побудови речень, супроводженням мімікою і жестами.

В ситуації спілкування з другом доцільний розмовний стиль, неповні речення, багатство міміки і жестів. Інший випадок, коли роблять наукове повідомлення. Тоді мовлення насичене професійними термінами, емоційно-нейтральне, речення повні, ускладнені, ділова інтонація, обмаль жестів і міміки. Таким чином, немає єдиних норм, відносно різних ситуацій мовлення. Використання мовлення відповідно до ситуації свідчить про високий рівень розвитку особистості, достатнє оволодіння нормами поведінки у суспільстві. Високі зразки мовленнєвої поведінки становлять ораторське мистецтво. Наука про красномовство – риторика.

Лінгвістика – вивчає закони функціонування і розвитку мовної системи: класифікація мов, стилістика, частини мови, структура речень і т.д.

Психолінгвістика – розглядає мовлення як діяльність, індивідуально-типологічні відмінності в мовленні, обумовленість мовлення і свідомості структурою певної мови.

Психологія мовлення – це розділ загальної психології, який вивчає співвідношення мовлення із мисленням, сприйманням, пам’яттю, іншими психічними явищами; зв’язок властивостей особистості із особливостями мовленнєвої дії.

Розрізняють функції мови і мовлення. Функції мови: – це характеристики мовленнєвої діяльності, які виявляються у будь-якій ситуації мовлення, а функції мовлення пов’язані із своєрідністю мовлення в різних культурах і соціальних групах, тому виявляються не завжди (Леонтьєв О.О.)

Функції мови:

1) комунікативна: регуляція поведінки або власної, або іншої людини, або групи людей;

2) знаряддя інтелектуальної діяльності;

3) оволодіння суспільно-історичним досвідом;

4) форма існування суспільно-історичного досвіду;

5) національно-культурна;

6) знаряддя пізнання (теоретичні відкриття).

Функції мовлення:

1) вираження емоцій, волі того, хто говорить;

2) поетична, естетична;

3) магічна (заклинання, заговори);

4) фатична (встановлення контакту);

5) номінативна (найменування предметів);

6) корекція і доповнення немовленнєвої діяльності.

Види мовлення:

1) монологічне (усне і писемне), або комунікативне, активне;

2) діалогічне або комунікативне реактивне.

Ознаки монологічного мовлення:

1) мало використовується інформація із ситуації мовлення, замість того, щоб вказати на предмет його, описують;

2) більша міра довільності: той хто говорить, попередньо визначає зміст і на його основі будує висловлення;

3) організованість: планування доповіді і окремих висловів заздалегідь;

4) вимагає спеціального виховання: вміння подавати свої думки зрозуміло для інших. Спеціальна наука про красномовство, ораторське мистецтво називається риторикою;

5) вільне використання немовних засобів.

Ознаки діалогічного мовлення:

1) ситуативність: спирається на ситуацію розмови. Багато дечого само собою розуміється, завдяки обізнаності із ситуацією;

2) контекстуальність: кожне чергове висловлення обумовлене попереднім, і може бути зрозумілим, лише у співвідношенні із сказаним;

3) зростання значення немовних засобів. Всі ці ознаки, свідчать про те, що діалогічне мовлення – згорнене, на противагу розгорненому – монологічному;

4) мимовільне, реактивне: репліка – це безпосередня реакція на ситуацію або висловлення співбесідника;

5) малоорганізоване: наперед весь діалог не планується, а утворюється в ході розмови.

Особливий вид мовної діяльності – внутрішнє мовлення. Зовнішнє мовлення – усне і писемне, те, з яким ми звертаємось до інших. Внутрішнє мовлення виникає із зовнішнього, характеризується беззвучністю, ситуативністю, узагальненістю словесною фрагментарністю, недосяжне сторонньому спостерігачеві. Воно не є засобом спілкування між людьми, а виконує функцію мислення або підготовки до спілкування. Внутрішнє мовлення не є просто мовленням про себе, будується за іншими, ніж зовнішнє, законами. Головне в ньому не те, про що говориться (тема), а те, що нового відомо про цю тему (рема). Ця ознака називається предикативністю.

Характерні ознаки:

1) спрощення речень (пропуск частин речень, менша кількість слів).

2) випадіння фонем за типом скорочень; 3) слова чергуються з образами.

При внутрішньому мовленні є зовні непомітні, але фіксовані приладами скорочення органів мовлення, що дозволяє вивчати його. Запис скорочень органів мовлення – міограма.

Письмове мовлення відбувається без співбесідника, або слухача. Цілком визначається суб’єктом. Виклад інформації повністю спирається на засоби мови (не можна використати жести, міміку, ситуацію і т.д.). За походженням усне виникає у спілкуванні з дорослим, а писемне в результаті навчання. На відміну від усного, писемне з самого початку вимагає свідомого, довільного аналізу засобів його вираження. Це мовлення максимально довільне і розгорнене.

Особливо тісно мовлення пов’язане з мисленням. Мова – знаряддя, хоча і не єдине, мислення. Людина виражає думку в мовленні, формулює її для себе, закріплює письмово, тому може повернутися до неї, ще раз продумати, уточнити, на основі знань зробити відкриття. Щоб запам’ятати будь-що, людина повинна подумки фіксувати його зміст, проговорює його. При сприйманні ми називаємо предмети, що надає сприйманню осмисленого характеру. Слово може посилити слабкий подразник, який не звертає на себе увагу. Завдяки мовленню людина будує фантастичні картини і уявні ситуації. Мова є одним із знарядь, поряд з іншими знаками (картами, кресленнями, цифрами), пізнавальної діяльності людини.