Освітній процес та розвиток науки у період української революції та за радянських часів.

Піднесення української освіти та науки відбулось за часи української революції 1917-1921 рр. За законами та указами Директорії єдиною державною мовою визнавалась українська (1919). Український вчений Іван Огієнко у 1919 році обіймаючи посаду міністра освіти, розробив концепцію єдиної національної школи, українізації навчального процесу, орієнтації освіти на світовий рівень, підготовку національних педагогічних кадрів. У 1918 році він долучився до створення українського університету у Кам'янці-Подільському і був його першим ректором (у1918-1920 рр.).

Іва́н Іва́нович Огіє́нко (1882- 1972)

Основні біографічні дані: Народився 2 містечку Брусилів Житомирської області в бідній селянській родині Івана та Єфросинії Огієнків. 1896 закінчив початкову чотирирічну школу в Брусилові. Далі навчався у Київській військово-фельдшерскій школі. У 1909 закінчив Київський університет св. Володимира. Згодом навчався на Вищих Педагогічних курсах, працював у Київському комерційному інституті. Від 1915 викладав у Київському університеті, був приват-доцентом на кафедрі мови і літератури. Належав до Української Партії Соціалістів-Федералістів. У 1917–1918 відіграв значну роль в українізації вищих навчальних закладів і шкільництва. Від 1918 — професор кафедри історії української культури Київського Українського Державного Університету.У 1920 році змушений був емігруватидо Польщі, а у 1947 році до Канади.

Видатні досягнення: Улітку 1918 виступив засновником і став першим ректором Кам'янець-Подільського державного українського університету (урочисто відкрито 22 жовтня 1918). Огієнко читає в університеті курс лекцій «Українська культура», за якими видає у 1918 році книгу. Доктор філософії (1931; університет Брно, Чехословаччина, за працю: «Українська літературна мова 16 ст. і Крехівський Апостол 1560 р.»).

Цікаві факти: Поставив перед собою завдання: перекласти Біблію на сучасну українську мову, якомога точніше передавши зміст оригіналу. Британське Біблійне товариство уклало з перекладачем договір про видання книги. Огієнко працював над перекладом з 1931 по 1938, але й багато пізніше він удосконалював текст Біблії для нових видань. Брат прадіда Сергія Бубки.

Відродженню національної школи сприяло видання підручників у заснованому в ці часи видавництві "Українська школа", яке очолювали С. Русова, С. Черкасченко.

Але процес українізації тривав недовго, на початку 30-х років сталінські репресії перервали його. Почався наступ на все українське і в освіті, і у науці, фізично знищувались як люди, так і окремі наукові напрямки. Було ліквідовано, зокрема, Сільськогосподарську академію, Науково-дослідний інститут глухонімих, Науково-дослідний інститут літературознавства ім.Т. Шевченка, а їхні професори, наукові працівники за надуманими приводами були розстріляні або заслані до концтаборів. Недарма цей трагічний час в історії української культури увійшов під назвою "розстріляне відродження", адже Україна втратила найкращих своїх представників, носіїв української духовності, національної культури і моральності. Ці втрати відчутні й дотепер.

Тяжким наслідком політики царизму щодо українських територій за півтора століття стало те, українці перетворилися із людей, грамотністю яких захоплювались іноземні мандрівники, на майже неписьменних. Неграмотних було так багато, що у 1922 р. довелось створити Надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю. У 1923 р. виникло добровільне товариство «Геть неписьменність!», яке створювало пункти ліквідації неписьменності (лікнепи), їхня мережа була досить широкою. Внаслідок цього в 1927 р. в Україні вміли читати і писати 70% дорослого населення в містах і 50% у селах. У 1939 р. кількість письменних в УРСР зросла майже до 85%[17].Наприкінці 30-х років ХХ ст. в містах України в цілому сформувалася система обов'язкової семирічної освіти.

Радянський уряд з кінця 20-х років ХХ ст. узяв курс на індустріалізацію країни, згодом десятиліттями підтримувалась оборонна промисловість і військові наукові розробки, через що виник дисбаланс у співвідношенні розвитку гуманітарних освітніх і наукових програм і технічних на користь останніх. Але таку проблему пояснюється не лише потребами промисловості у значній кількості кваліфікованої робочої сили, суть її набагато глибша. Тоталітарна система створила модель нової людини – «людини-гвинтика»- виконавця планів партійного керівництва. Така людина виховується за умов заміни гуманітарних предметів, в основі яких лежать кращі здобутки світової гуманістичної думки, на ідеологічні штампи і гасла.

В умовах, коли в горнилі репресій було знищено значну частину найкращих, найінтелектуальніших, найсміливіших, найчесніших представників старої української інтелігенції, а решта була залякана чи опинилась в еміграції, сталінський режим сформував свою низькоякісну інтелігенцію, що покірно відпрацьовувала замовлення на оспівування тоталітарного режиму. Водночас, як тільки у культурі, освіті чи науці з'являлось дещо нове, творче, що не співпадало з офіційною політикою, воно відразу підлягало засудженню, гонінням, забороні і репресіям. Так, свідченням репресивної політики щодо українських науковців стала серія постанов ЦК КП(б)У: "Про перекручування і помилки у висвітленні історії української літератури", "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР".У другій половині 40-х років запрацювала цензура, яка у 1948 році зобов'язала вилучити з бібліотек більше 1 млн. примірників літератури: книги емігрантів, репресованих авторів, видання релігійного змісту, книги з позитивними згадками про "ворогів народу" тощо.

В таких умовах, починаючи від 30-х років ХХ ст. набуває широкого розвитку український освітньо-науковий процес в емігрантських осередках українців у Празі, Парижі, Відні, Варшаві, Берліні, де відкривались навчальні заклади, у тому числі й вищі (наприклад, Український вільний університет у Відні, Українська Господарська Академія у Чехії та інші), діяли наукові товариства та наукові інститути (Український інститут у Варшаві), де працювали видатні українські вчені Д. Антонович, Д. Дорошенко, Д. Чижевський, Б. Лепкий та багато інших. У діаспорі у 70-х роках плідно розвивалась історична наука, були сформовані основні науково-дослідні центри україністики при Сорбонському університеті (Франція), Українському вільному університеті у Мюнхені (ФРН), у Торонто та Едмонтоні (Канада), при Гарвардському (США) та Кембриджському університетах (Великобританія) тощо.

У 1949 р. в Україні відбувся перехід до загальної обов’язкової семирічної освіти. У 1958 р. – створення неповної середньої трудової політехнічної школи і перехід до обов’язкової 8-річної освіти для дітей віком від 7 до 15-16 років. У 1974 році нормативним актом "Основи законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту" проголошувалось обов’язковість загальної середньої освіти.

Українська наука за радянських часів.У 1818 році за наказом гетьмана П. Скоропадського була створена Всеукраїнська академія наук (ВУАН), першим президентом якої став академік Володимир Вернадський.

Найближчим соратником гетьмана Скоропадського, головою Ради Міністрів, міністром освіти, деякий час міністром зовнішніх справ був Микола Василенко, який став ініціатором і натхненником розбудови всієї гуманітарної інфраструктури у новій державі: Археографічної комісії, Національної бібліотеки, системи захисту дисертацій українською мовою, систему вищої, середньої та початкової освіти і всю систему культури.

У 1924 році Михайло Грушевський очолив історичну секцію ВУАН і за 10 років йому вдалось створити свою історичну школу.

У першому Статуті Української академії наук (1918 р.) серед найважливіших напрямків розвитку науки називалося й сходознавство, творцем якого в Україні став Агатангел Кримський, визнаний одним з найвидатніших орієнталістів в історії світової філологічної науки. В Академії наук він також очолював історико-філологічний відділ, кабінет арабо-іранської філології, комісію словника живої мови, комісію історії української мови, діалектологічну та правописну комісії. З 1921 року він також був директором Інституту української наукової мови.

Агатангел Юхимович Кримський (1871-1942)

Основні біографічні дані: Народився у місті Володимирі-Волинському (тепер Волинська область) у родині вчителя історії та географії Кримського Юхима Степановича. Походив з татарського роду. У дитячі роки його батьки переїхали у Звенигородку Київської губернії (тепер Черкащина). У трирічному віці навчився читати.

Видатні досягнення: У 1918 став секретарем заснованої гетьманом Павлом Скоропадським Української Академії наук. Агатангел Юхимович Кримський вважається одним з найвидатніших орієнталістів в історії світової філологічної науки. Як письменник Кримський відомий поетичними творами на східні теми, що увійшли до збірки «Пальмове гілля» (З тт., 1901, 1908, 1922), оповіданнями (зб. «Повістки й ескізи з українського життя», 1895 і «Бейрутські оповідання» 1906 та романом — «Андрій Лаговський» (1905, повністю опублікований в 1972). Кримському належать численні художні переклади Антари, Омара Хайяма, Сааді, Хафіза, Міхрі-Хітум, Фірдоусі та багатьох інших, у тому числі західноєвропейських поетів.Знав 60 мов.

Цікаві факти: З 1929 року сталінська репресивна машина безпідставно почала переслідувати вченого, позбавляти посад. У 1930-тих роках Кримський був практично усунений від науково-викладацької роботи в академічних установах України. 20 липня 1941 Кримського було заарештовано співробітниками НКВС, звинувачено в антирадянській націоналістичній діяльності і ув'язнено в одній із тюрем НКВС в Кустанаї (тепер Казахстан). 25 січня 1942 року вчений помер у лазареті Кустанайської загальної тюрми № 7. Реабілітований у 1957 році.

За радянських часів українські фундаментальні, прикладні дослідження і соціальна наука зазнавали контролю з боку партійного керівництва, оскільки основною їх метою визнавалось лише забезпечення військової переваги й обґрунтування ідеології комуністичного режиму. Внаслідок цього багато галузей інтелектуальної діяльності й наукового знання – такі, як аналіз ухвалення рішень, менеджмент, гуманітарні (соціологія, психологія), економічні дослідження – розвивалися дуже слабо. Багато напрямків наукових досліджень, наприклад, у філософії, педагогіці існували ізольовано від розвитку світового знання, оскільки вченим заборонялося відступати від теоретико-методологічних засад марксизму-ленінізму, знайомитись з найкращими світовими розробками зарубіжних вчених.

Не зважаючи на репресії, переслідування, жорсткий ідеологічний тиск та адміністративний диктат, українська наука за радянських часів мала розробки світового рівня. Це, перш за все, стосується наук інженерно-технічного та математичного спрямування. Так, нові методи квантової теорії поля та статичної фізики було розроблено академіком Миколою Боголюбовим, який ще в 30-ті роки ХХ ст. разом з Миколою Криловим, заклав підвалини нового напрямку в математиці –нелінійної механіки.

Головною організацією в СРСР із створення автоматизованих систем та проектування електронно-обчислювальних машин став Інститут кібернетики АНУ. Вподовж двох десятиріч його очолював академік Віктор Глушков, під керівництвом якого було розроблено ЕОМ "Киев" і першу в Україні та колишньому СРСР напівпровідникову керуючу машину широкого призначення "Днепр", що стала попередником персональних комп'ютерів.

У другій половині 50-х років розпочав свою діяльність хірург-кардіолог Микола Амосов,учений в галузі медицини, біокібернетики; дійсний член НАНУ, директор Інституту серцево-судинної хірургії. У 2008 році за результатами опитування громадської думки "Великі українці" він був визнаний другим після Ярослава Мудрого великим українцем.

За радянських часів Україна була центром розвитку науки у галузі електрозварювання. В Інституті електрозварювання АН УРСР, який створено у 1934 р. під керівництвом Євгена Патона і якому в 1945 р. було присвоєно ім’я його організатора, успішно досліджувалися і впроваджувалися у виробництво нові технології зварювання металів. Значним в цьому напрямку технічним досягненням була побудова в 1953 р. найбільшого тоді в світі суцільнозварного моста через Дніпро у Києві довжиною понад 1,5 км. Міст ім. Є.О. Патона й досі є головною транспортною артерією Києва.

Українські вчені зробили значний внесок у створення космічної техніки та ракетобудування. У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів в СРСР став виходець з Житомира Сергій Корольов. Основними центрами виконання космічних програм в Україні були конструкторські бюро (КБ) у Харкові, де розроблялась космічна електроніка та КБ "Південне" (керівник Михайло Янгель) і виробництво у Дніпропетровську, де конструювались супутники та ракетоносії.

Значний внесок у космонавтику зробили українці Олександр Засядько (предтеча ракетної ери), Микола Кибальчич (розробив схему порохового ракетного двигуна), Юрій Кондратю к(один із піонерів ракетної техніки й теорії космічних польотів), Володимир Челомей (генеральний конструктор ракетно-космічної техніки).

Широке визнання здобули послідовники всесвітньо відомого авіаконструктора Ігоря Сікорського: Архип Люлька, Дмитро Григорович, Олександр Івченко.

Олег Антонов, генеральний конструктор КБ київського авіазаводу, сконструював багатоцільові літаки Ан-2, Ан-14, Ан-28, що були здатні базуватися на непідготованих смугах довжиною до 550 метрів, а також пасажирські літаки Ан-10, Ан-24. Науковці з конструкторського бюро Антонова, розробили літак із найбільшою у світі вантажопідйомністю — Ан-225 «Мрія». Спочатку він проектувався для транспортування космічних кораблів. Наразі «Мрія» виконує комерційні вантажні перевезення.

Рис. 8. Літак "Мрія" на злітній смузі.

Згідно із заповітом Альфреда Нобеля (шведського винахідника динаміту, який не мав прямих спадкоємців і заповідав свої зароблені на цьому винаході статки таким самим винахідникам) премії присуджують видатним ученим світу за найважливіші відкриття у фізиці, хімії, фізіології та медицині, літературі. Серед лауреатів Нобелівської премії поки немає українців за громадянством, але є 6 лауреатів, для яких Україна – Батьківщина: харків'янин Ілля Мечников отримав премію «за праці з імунітету». Ісидор Рабі – американський вчений-фізик, народився на Лемківщині, - «за резонансний метод вимірювання магнітних властивостей атомних ядер». У 1925 році за відкриття першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу - стрептоміцину, «нобеля» отримав Зельман Ваксман, виходець з Вінницької області. Шмуель Агнон, що народився на Тернопільщині, відзначений літературним «нобелем» за два відомих романи - «Весільний балдахін» та «Нічний гість». Нобелівську премію з економіки отримав знову ж харків'янин Саймон Кузнець. За розробку теорії протікання хімічних реакцій був відзначений Роалд Гоффман, який народився на Львівщині. І ще один французький фізик з Рівненщини Георгій Харпак отримав премію за «винахід і вдосконалення детекторів часток, особливо багатодротової пропорційної камери». Крім того, є цілий ряд вчених, які отримали «нобеля», і які деякий час навчалися або працювали в Україні. Ще чотирнадцять українців номінували на цю нагороду (в основному, письменники - І.Франко, У.Самчук, П. Тичина, В.Стус, О.Гончар та ін.)

Табл. 1. Основні винаходи українців