Дидактика як галузь педагогіки вищої школи.
Термін «дидактика» походить з грецької мови. У перекладі «didacticus» означає «той, хто навчає». Вперше цей термін використав німецький педагог Вольфганг Ратке (1571–1635), який розглядав дидактику як наукову дисципліну, яка досліджує теоретичні та методичні засади навчання. У цьому ж значенні вжив назване поняття чеський учений Ян Амос Коменський (1592–1670), який у 1632 р. у праці «Велика дидактика» визначив сутність і завдання освіти, яка покликана служити людині для вдосконалення її розуму, мови і рук, щоб вона могла все потрібне розумно споглядати, висловлювати словами і здійснювати в дії; виклав основні принципи навчання і форми його організації. З того часу дидактика виконувала (та й нині виконує) дві функції — пізнавальну і практичну.
Він уперше створив ґрунтовне вчення про сутність, основні принципи і методи навчання, класно-урочну систему. Я.А.Коменський виступав за енциклопедичність, посильність і доцільність змісту освіти, єдність і наступність шкіл усіх типів, пропонував концентричний спосіб розміщення навчального матеріалу.
У своїх творах обґрунтовував основні принципи навчання: наочності, свідомості, міцності, послідовності та систематичності, посильності, емоційності. На його думку, їх дотримання робить навчання легким, ґрунтовним і коротким.
Учений увів поняття навчального року з поділом його на чверті та канікули, запровадив перевідні іспити в кінці року, різні види контролю й перевірки успішності учнів, розмірковував про організацію навчального дня в школі. Велика його заслуга в тому, що він запровадив класно-урочну систему навчання; вимагав починати навчання в школах щороку в один день і час; старанно розподіляти навчальний матеріал за роками навчання, одночасно вчити певну кількість учнів (клас) і переводити їх з одного класу до іншого. Класно-урочна система утвердилася в школах усього світу.
Я.А.Коменський створив нові підручники замість застарілих середньовічних. Вважав, що підручники мають бути окремими для кожного класу, доступними для розуміння учнями, написані гарною мовою, відповідати вікові дітей; у них не повинно бути нічого зайвого.
Видатний педагог багато уваги приділяв моральному вихованню та шкільній дисциплін. Наголошував на тому, що успіхи школи в навчанні і вихованні учнів залежать передусім від учителя. Ця професія є «найпочеснішою під сонцем», а тому «найкращі з-поміж людей нехай будуть учителями».
Й. Ф. Гербарт,німецький філософ і педагог, який після Коменського здійснив найбільший вплив на дидактику, вже вважав її частиною педагогіки, відносячи до останньої і теорію виховання.
Засновником української дидактики був великий педагог Д. Ушинський.Він створив цілісну дидактичну систему на науково-матеріалістичній основі. Запропонувавши модель дидактичного процесу й чітко визначивши дві основні мети, що реалізуються одночасно, — оволодіння системою наукових знань і розвиток розумових здібностей, — Д. Ушинський розробляє психологічно аргументовані технології навчання грамоті, розвитку мислення, обґрунтовує умови ефективного перебігу процесу засвоєння знань, педагогічної взаємодії вчителів і учнів, що реалізується засобами спонукання дітей до самостійної та активної пізнавальної діяльності. Ці дві мети, на його думку, і є сутністю процесу навчання. Розум розвивається лише в процесі засвоєння знань. Він — не що інше, як добре організована свідомість. Тому однобічне захоплення завданням розвитку розуму без зв’язку із засвоєнням знань, так само як і завданням забезпечення готових знань без уваги до розвитку розуму, суперечить законам розвитку свідомості людини. Педагог формулює важливе положення: розвивати розум взагалі — справа неможлива, бо розум, або, краще сказати, свідомість збагачується лише примноженням фактів і переробкою їх. У цьому твердженні виражений закономірний зв’язок між вивченням матеріалу, характером діяльності свідомості та зміною свідомості, тобто закономірність розвитку свідомості в навчанні.
У розвиток загальної дидактики на різних етапах становлення освіти й науки помітний внесок зробили й інші вчені: М.І. Пирогов, В.Я. Стоюнін, В.І. Водовозов, М.О. Корф, П.Ф. Каптерєв, В.В. Давидов, С.Х. Чавдаров, Ш.О. Амонашвілі, Ю.К. Бабанський, А.М. Алексюк, В.О. Онищук, М.О. Данилов, І.Я. Лернер, М.І. Мах-мутов, М.М. Скаткін, В. Оконъ, Й. Лінгард та ін.
У сучасному розумінні дидактика є галуззю наукового знання, яка досліджує проблеми освіти і навчання. Дидактика вищої школи — галузь педагогіки, яка розробляє теорію вищої освіти і навчання у вищих навчальних закладах, а також виховання у процесі навчання. Об’єктом досліджень дидактики вищої школи є реальні процеси навчання. Предметом дидактики вищої школи є:
- визначення мети і завдань навчання у вищій школі;
- окреслення змісту навчання у вищому навчальному закладі;
- виявлення закономірностей процесу навчання у вищому навчальному закладі; обґрунтування принципів і правил навчання у такому закладі на основі виявлених закономірностей;
- розробка організаційних форм, методів і прийомів навчання у вищому навчальному закладі;
- конструювання нових освітніх технологій і модернізація чинних;
- забезпечення навчально-матеріальної бази і засобів навчання.
Дидактика вищої школи як галузь педагогіки оперує її загальними поняттями: «виховання», «освіта», «навчання», «педагогічна діяльність» тощо. Проте специфічними поняттями для неї як для теорії вищої освіти і навчання у вищому навчальному закладі є «вища освіта», «зміст вищої освіти», «навчання у вищому навчальному закладі».
Освіта— це процес і результат засвоєння систематизованих знань; формування на їх основі світогляду; набуття умінь і навичок, необхідних людині для практичного застосування набутих знань у суспільному житті та трудовій діяльності; розвитку пізнавальних можливостей, творчих сил і здібностей. Вища освіта — рівень освіти, який особа здобуває у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання. Останній ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації. Зміст вищої освіти — спеціально дібрана і визнана суспільством система наукових знань і практичних умінь та навичок, потрібних для забезпечення розвитку і формування особистості майбутнього спеціаліста вищої кваліфікації певної сфери.
Найважливішими завданнями дидактики вищої школи є:
- розкриття педагогічних закономірностей, що діють у межах освіти і навчання, і використання їх з метою вдосконалення навчального процесу у вищій школі;
- розроблення теорії вищої освіти;
- конструювання (модернізація) освітніх технологій;
- удосконалення змісту підготовки фахівців різних профілів (визначення оптимальних шляхів, вибір методів, форм, технологій навчання).
Розвиток дидактики зумовлюється особливостями соціально-економічного поступу суспільства, а звідси й завданнями, які стоять перед вищою школою. На найближчі десятиріччя пріоритетом розвитку освіти є впровадження сучасних інформаційно-комунікаційних технологій, що забезпечують удосконалення навчально-виховного процесу, доступність та ефективність освіти, підготовка молодого покоління до життєдіяльності в інформаційному суспільстві та в суспільстві, побудованому на знаннях. Це досягається шляхом:
- забезпечення поступової інформатизації системи освіти, спрямованої на задоволення освітніх, інформаційних, технологічних і комунікаційних потреб учасників навчально-виховного процесу;
- запровадження дистанційного навчання та інформаційно-комунікаційних технологій в освіті;
- розроблення індивідуальних навчальних програм різних рівнів складності залежно від конкретних потреб, а також створення електронних підручників;
- розвитку індустрії сучасних засобів навчання, що відповідають світовому науково-технічному рівню і є важливою передумовою реалізації ефективних стратегій досягнення цілей освіти.
Будучи теоретичною наукою, дидактика вищої школи водночас займається формуванням дидактичних відношень в педагогічній практиці. Йдеться про дидактичні знання. Вони, а також їх творче застосування сприяють формуванню педагогічної майстерності викладача вищої школи. Просте вивчення, засвоєння і використання педагогічного досвіду інших викладачів – необхідна, але недостатня умова педагогічної творчості, а просте копіювання навіть найунікальнішого досвіду без знання об’єктивних закономірностей педагогічного процесу може дати негативні результати.
Отже, найнадійнішим шляхом удосконалення педагогічної майстерності викладача вищої школи є дидактичне осмислення свого викладацького досвіду і звернення до дидактики як галузі знань, що є основним орієнтиром у питаннях навчання у вищій школі.
2. Сутність й структура процесу навчання у вищій школі. Загально дидактичні принципи, їх зміст.
Розвиток людини — складний і багатогранний процес. Він має три провідні аспекти — фізичний, психічний і соціальний, які тісно пов’язані. Забезпечення оптимальних умов для всебічного гармонійного розвитку особистості — генеральна мета суспільства. Чільне місце в системі розвитку особистості, її соціального становлення посідає освіта, навчання. Протягом 12—17 років молоде покоління включається у систему постійної освітньої діяльності, а після отримання спеціальності кожному фахівцеві доводиться продовжувати навчання паралельно з професійною діяльністю, щоб утримувати себе на належному рівні професійної придатності й конкурентоспроможності.
Усе це дає підстави розглядати поняття "навчання" як суспільне явище. У своєму історичному розвитку безпосереднє навчання виконувало (і виконує) функцію передання соціального досвіду від старших поколінь до молодших. Але лише такий підхід звужує соціальну функцію навчання. Виникає запитання: а чи можна взагалі передавати знання? Безперечно, ні. Знаннями можна оволодівати. А що передається у процесі навчання? На думку професора A.M. Алексюка, "передаються і засвоюються, по-перше, сама діяльність у її конкретному змісті, по-друге, — відношення, які виникають у процесі діяльності, по-третє, — загальні принципи, норми, модель діяльності і відносин".
Навчання в загальнопедагогічному сенсі розглядається як "процес розумових і фізичних дій, які необхідні для реалізації завдань освіти". У дидактиці широко трактується це поняття. Навчання — складний і багатогранний процес взаємодії педагога і того, хто навчається. Він спрямований на розв’язання низки завдань: оволодіння знаннями, уміннями й навичками; формування наукового світогляду; забезпечення інтелектуального розвитку особистості; оволодіння методами самостійної пізнавальної діяльності. Розглядаючи цей процес як взаємодію на рівні суб’єктно-суб’єктних відносин, ми вирізняємо функцію педагога і студента. Педагог виконує передусім спонукально-організаційну функцію, а студент — функцію діяльності з оволодіння знаннями, уміннями й навичками. З огляду на це в останніх дидактичних дослідженнях уведено поняття "научіння" («викладання») й "учіння". Перше стосується функції педагога, а друге — студента.
Викладання — організований і керований викладачем процес передачі системи знань, умінь, навичок. (Знання - узагальнений досвід людства у вигляді фактів, правил, висновків, закономірностей, ідей, теорій, якими володіє наука. Уміння - здатність виконувати певні дії на основі засвоєних знань. Навички- вміння, доведені до автоматизму).
Учіння — процес пізнавальної діяльності студента, спрямований на засвоєння змісту навчання через сприйняття, осмислення, перетворення і використання отриманої інформації, а також оволодіння практичними вміннями та навичками. Процес учіння заснований на мотивації. Завдання викладача у цьому процесі полягає у тому, щоб допомогти студентам засвоїти набутий людством досвід, необхідний для їх майбутньої професійної діяльності. Отже, ефективність учіння найбільшою мірою залежить саме від особистості викладача, рівня, змісту і структури його знань. Викладання і учіння перебувають у єдності і взаємодії.
У свою чергу «процес навчання» - це двобічний керований процес спільної діяльності викладача і студента, спрямований на інтелектуальний розвиток особистості, на формування знань і способів діяльності студентів, їх здібностей і нахилів. У процесі навчання відбувається взаємодія між викладачем і студентом, а не просто вплив викладача на студента!
Навчальний процес, забезпечуючи реалізацію завдань, що стоять перед вищою школою, реалізує чотири основні функції:
- освітню;
- виховну;
- розвивальну;
- професійну.
Отже, реалізація завдань вищої школи залежить від чіткого і вмілого структурування навчального процесу, що забезпечується виконанням усіх його функцій.