Походження та історичні типи моралі

Вступ

Київ, 2009

Питання лекції

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

ТА ПРОФЕСІЙНА МОРАЛЬ

МОРАЛЬ ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН

ТЕМА 3.

ЛЕКЦІЯ

З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

«ФІЛОСОФІЯ + М. ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ТА ЕСТЕТИКА»

НАВЧАЛЬНИЙ ПОРТАЛ «ГОТУЄМОСЯ ДО ЗАНЯТЬ»

"МОРАЛЬ ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН

ТА ПРОФЕСІЙНА МОРАЛЬ"

Мета:Надати систематизовані знання про соціальну природу моралі та професійної. етики.

Завдання:

1. Показати походження та визначити історичні типи моралі..

2. Розкрити сутність, специфіку та функції моралі.

3. Довести, що професійна етика працівників ОВС є видом трудової моралі суспільства.

1. Походження та історичні типи моралі.

2. Сутність, специфіка та функції моралі.

3. Професійна мораль працівника ОВС.

Використана література:

1. Апресян Р.Г. Идея морали. М., 1995.
2. Бандурка О.М. Професійна етика працівників органів внутрішніх справ. Харків, 2001.
3. Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика. М.,1998.
4. Кропоткин П.А. Этика. М., 1991.
5. Лозовий В.О. Етика. К., 2004.
6. Милицейская этика и проблемы нравственного воспитания сотрудников органов внутренних дел: Межвузовский зборник научных трудов / отв. Ред. М.М.Ибрагимов. – К., 1991.

Мораль – одна із форм духовного життя, один з найдавніших універсальних способів соціальної регуляції. Мораль регулює поведінку людей у всіх сферах громадського життя. Є такі професії, де предметом праці є або сама людська особистість, або цілі соціальні групи. Це характерно для діяльності працівників органів внутрішніх справ. Результати праці представ­ників цієї професії мають великий вплив на життєдіяльність, особи­сті характеристики людини і на долі багатьох людей. Тому наяв­ність високорозвинених моральних рис особистості зазначеної професії розглядається суспільством як найважливіша сторона його професійної придатності.

Мораль має загальнолюдський сенс і конкретно-історичний зміст. Моральний вимір дає нам уявлення про міру людяності суспільства і особистості. Мораль – історична. Вона, як чисто люд­ська риса, безумовно, мінлива, як і сама людина. Тому, гово­рячи про виникнення моралі, необхідно з'ясувати найбільш загальні, принципові тенденції, які розвивалися протягом ду­же довгої еволюції людства і спричинили виникнення того, що зараз ми називаємо мораллю.

Якщо спробувати визначити історичний момент виник­нення моралі, мабуть, його можна віднести до родового су­спільства, яке мало певні ознаки структури. Передуючий ро­довому суспільству період залишається темним для всіх фахівців; можна лише припускати, як саме з необхідністю розвитку нового типу діяльності (виробляючої) була зламана стара система стосунків між передлюдськими істотами, що спиралася на зоологічний індивідуалізм. Ці тваринні стосунки (якщо припустити, що передлюдське стадо було близьким за організацією та способом життя до сучасних приматів) осно­вані на жорсткій ієрархії, відповідно до якої розподілялася їжа, взагалі права й обов'язки. Припускають, що перші кроки від передлюдини до людини пов'язані з невпорядкованістю статевих зв'язків (проміскуїтет) і певною рівністю. Упоряд­кування стосунків у цих первинних групах веде до виникнен­ня уявлень про те, що припустиме, а що неможливе у пове­дінці кожного члена спілки залежно від того, до якої статево-вікової групи він належить. Передусім, така поведінка визначається практичними цілями, корисністю. Кожна група несе певну відповідальність перед рештою членів громади. Традиції забезпечують безконфліктність у стосунках. Індивід зазнає значного тиску з боку родичів (членів роду). Цей тиск обумовлений, по-перше, безпосередністю спілкування (безпо­середній колективізм — рівна участь у праці і рівне право на її результати), по-друге, порівняно невеликою чисельністю людей, що постійно спілкуються, по-третє, відсутністю при­ватного життя.

У той же час, внутрішні спонуки людей, мотиви їх вчинків залишаються таємницею. Поняття гарного, доброго, правиль­ного означає відповідність людини своїй ролі й збігається із загальною користю. Родова спільнота являла собою певну сис­тему, функції кожного елементу якої фіксувалися традиціями. У випадку порушення традиції людина опинялася за межами цієї системи (вигнання — остракізм). Архаїчна мораль вирі­шує питання добра і зла категорично: добро — це виконання приписів, зло — їх порушення. Моральні правила мають по­рівняно простий, лаконічний характер й однозначно поясню­ються. Добро і зло абсолютно протиставлені.

Поділ на «своїх» і «чужих» — один з визначальних прин­ципів тлумачення суті моральних цінностей минулого, аж до наших днів. «Свої» — джерело добра, захищеності, надійнос­ті; «чужі» — пов'язані з небезпекою, загрозою, підступністю, тобто злом. Закони теж мають бути перевернуті: те, що добре для своїх, погано для чужих. Таким чином визначається став­лення до життя, майна, традицій, богів чужинців і, за своєю суттю, є персоніфікацією волі даної спільноти, яка захищає свої інтереси на шкоду іншій спільноті, уособленням мораль­ного суду.

Оскільки ані вирішення питань, ані відповідальність за са­ме таке вирішення не пов'язані з окремою людиною, мораль­ний ідеал також лежить за межами індивідуальної компетен­ції, його навіть пов'язують з надлюдськими космічними силами. У стародавніх міфологічних образах відбите уявлення про совість, що має об'єктивований, надособистісний харак­тер. Отже, ми бачимо, що основні поняття моральної свідо­мості мають своє об'єктивне втілення (предметна архаїчна логіка на відміну від сучасної абстрактної). Суб'єктом мо­рального судження виступає община, але апелює вона до олюднених стихій природи, до предків, богів, виносячи вирок, спирається на авторитет могутнього захисника. Община ви­ступає також суб'єктом виховання, передаючи кожній групі в певний період дозволене знання.

Особливу увагу в цій складній системі слід приділити забо­ронам (табу). На відміну від сучасного розуміння зла, недозволеної поведінки, табу мали більш жорсткий характер і час­то були пов'язані з таємним, забороненим знанням. Найважливіша група табу стосувалася родинно-шлюбних від­носин — заборона інцесту (шлюбу між родичами). Друга важлива група табу регулювала ставлення до чужинців. Влас­не, підозрілість до чужих спиралась, наприклад, на очікування неодмінної ворожнечі між місцевими та захожими духами (що перебували з мандрівниками). Частково цю ворожість намагалися відвернути поборами з подорожніх на користь місцевих богів.

Третьою групою забороняючих правил (табу) регулювало­ся ставлення до померлих; правило не говорити погано чи зов­сім не згадувати вголос ім'я померлого, можливо, спершу означало просте застереження — небажання викликати його до живих. Але про небіжчика, безумовно, турбувалися, забез­печували його притулком, одягом, їжею, знаряддями праці або зброєю, навіть тваринами, які супроводжували його до ін­шого світу. Можливо, ставлення до померлих — перший вияв гуманізму, принаймні, з ним пов'язують перші в історії озна­ки культури. Четверта основна група табу пов'язана з їжею та питвом, і в ній ми можемо знайти коріння деяких сучасних правил пристойності, етикету.

Спочатку правила захищають дуже вузьке коло «своїх» на протилежність «чужим». У міру розвитку культури коло «сво­їх» розширюється. Первісна людина вирішувала для себе проблему «чужих» за допомогою табу, шлюбу, всиновлення, названого споріднення. Універсальним засобом забезпечення рівноваги у світі в ході розвитку соціальної культури і появи згодом держави виявляється кровна помста (звичай убивати когось з роду кривдника у відповідь на образу або вбивство свого родича); її витісняє таліон (відповідна втраті відплата; таліон жорстоко вимагав точності виконання помсти, що, зрештою, припинило його існування). Кровна помста засно­вана на принципі колективної провини і колективної відпові­дальності; таліон — наслідок індивідуалізації відповідальності. Таліон витісняється композиціями: у цьому випадку третьою стороною виступає вже держава, яка визначає розміри мате­ріального відшкодування завданої шкоди.

Система моралі Давнього Сходу.Отже, родоплемінна роль визначається як синкретична, нерефлективна, спирається на персоніфікований моральний закон (виявлення колективного інтересу), а також пов'язані з ним жорстко окреслені заборони та приписи. Стародавня лю­дина розвиває свою діяльність, набуває більш надійні джерела існування, ніж полювання, збирання й риболовство. Це аграр­не виробництво, землеробство. Воно пов'язане з найважливі­шими змінами в житті людини: відходить у минуле вирішен­ня питань на загальних зборах, влада переходить до ради старійшин, жерців і царів; не зникають, але відсуваються на другий план родові зв'язки, з'являється територіальна (сільсь­ка й міська) громада. Належність до певної громадської верстви тепер не пов'язана з віком і статтю — вона спадкується, зумовлюється походженням від певного предка. Вона відбивається у поведінці, одязі, прикрасах і навіть у комплексі доброчинностей. Усій цій системі стосунків надає своєріднос­ті патріархат, що по-різному виявляється в різних культурах. Виникають групи людей, більш чи менш обмежених у правах. У повсякденному житті становище жінок, дітей, рабів, біль­шості населення, визначалося місцем у суспільстві. Складна система різноманітних зв'язків стабілізується, набуває завер­шеного вигляду суспільної ієрархії — піраміди. Релігія, зарод­ки наукового знання, у тому числі перші спроби усвідомлення власної історії (реальної, а не міфічної) та аналізу насущних проблем буття — це перші спроби рефлексії.

Найвідоміші досягнення китайської, індійської, месопо­тамської та єгипетської цивілізації — так званий «родючий півмісяць». Вони мали загальні характерні риси і, особливо єгипетська та месопотамська, впливали на розвиток західної цивілізації.

Людина визначалася через належність до «своїх» і надзви­чайно цінувала цей зв'язок. Своєрідний «первісний націона­лізм» якоюсь мірою відображає дійсну перевагу цивілізації над дикунством і варварством. Умовою щасливого існування вважалася, перш за все, стабільність, а причиною катастроф, усіх жахливих потрясінь — порушення традицій, законів, не­виконання обов'язків. А тому доброчесність у цілому можна визначити як відповідність своєму суспільному статусу.

Рівень цивілізованості ще недостатній, щоб оберігати ін­дивідуальне життя. Попри це, сім'я, діти, батьківська при­хильність, турбота про близьких (живих і померлих) безсум­нівно являють собою цінність. На побутовому рівні надзвичайно цінується миролюбність, незлобивість, хоч тради­ційно вихваляється агресивність царів — втілення військових доблестей. Серед царських доброчесностей найважливіша — турбота про підданих, їх благоденство. Не належать до без­умовних доброчесностей працьовитість, тверезість, подружня вірність. Примусова праця для більшості населення була необ­хідною, але навряд чи виконання підневільних робіт могло сприйматися позитивно. Що ж до пияцтва і подружньої зра­ди, вони засуджувалися лише у випадку, якщо зачіпались чиїсь інтереси, у першу чергу, майнові.

Причину зла в буденному житті стародавня культура пев­ною мірою пов'язує із соціальною нерівністю, природою ок­ремої людини (наприклад, пожадливістю) і покладає на неї відповідальність. Як і межі доброчесності, межі зла визнача­ються соціальним становищем. Очевидні злочини й провини не входять до зведень законів, покарання за них визначається звичаєвим правом. Засуджується навмисне убивство, крадіжка і пограбування, чародійство, клятвопорушення і лжесвідчен­ня. Зберігається поняття харчових заборон, ритуальної нечис­тоти.

У пошуках миру й гармонії, справедливості й добра Схід задовго до європейців сформулював принцип (який можна назвати смисловим стрижнем сучасної системи моралі): як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть і ви.

Історія західної цивілізації багато в чому визначилася об­разним строєм, ідейним потенціалом збірника текстів, що увійшли у нашу культуру під назвою Вєтхий Завіт і почита­ються не тільки сучасним іудаїзмом, а й численними християнськими церквами. Стисла, афористична форма біблійного Декалогу (Десяти заповідей) Мойсея іноді змушувала дослід­ників пред'являти неправомірні вимоги до стародавнього ко­дексу. Однак ця афористичність дозволила Декалогу вийти за межі вузьконаціональних вимог до поведінки, висловити за­гальнолюдський зміст норм моральності: «Не будеш з більшіс­тю, щоб чинити зло. І не будеш висловлюватися про позов, прихиляючись до більшості, щоб перегнути правду»; «А хаба­ра не візьмеш, бо хабар осліплює зрячих і викривляє слова справедливих» (Вихід. 23:2,8); «Не зробите кривди в суді: не будеш потурати особі вбогого, і не будеш підлещувати до осо­би вельможного, — за правдою суди свого ближнього!» (Левит. 19:15).

Загалом, опис повсякденних і фантастичних подій у Вєтхому Завіті можна визначити як історію укладення Яхве догово­ру з людьми, починаючи з Адама і закінчуючи пророком Мойсеєм, який передав умови договору людям у вигляді написів на кам'яних плитах — Закону. Оповідання ж про нещастя єв­рейського народу повинні були переконати у необхідності до­тримуватися 10 заповідей, аби не втратити заступництва наймогутнішого з богів.

У давньоіудейській системі моральних цінностей, мабуть, яскравіше, ніж у будь-якій іншій давній східній культурі, ви­являється пріоритет інтересів спільноти за рахунок індивіда, інтересів «своїх» за рахунок «чужих». Але й тут знаходимо ди­вовижну для тих суворих звичаїв вимогу бути справедливим до чужинців: життя мінливе, і кожен може втратити захист і підтримку («бо й ви були приходьками в єгипетським краї».

Отже, у давній східній культурі моральна свідомість тісно переплетена з практичним і магічним розумінням користі та знання. Мораль перших цивілізацій розвивалася у рамках тра­диційної культури і мала всі ознаки архаїчної свідомості. Але деякі риси відрізняють її від моралі первісного світу. Ці від­міни пов'язані, перш за все, з розвитком патріархату, виділен­ням сім'ї як основної суспільної одиниці, диференціацією мо­ральних цінностей на основі соціальної нерівності, а також із впливом теоретичного знання і писемного слова. Більш дина­мічна, більш відкрита культура доходить висновку про необ­хідність миролюбності.

Мораль і звичаї античності.Сучасна західна цивілізація починає свою історію від Ста­родавніх Греції та Риму, для неї це — античність (давнина). Однак і сусідами, і об'єктами воєнних операцій, іпартнерами у торгових справах, і джерелом знань, мистецтв, умінь, рабів для європейців були давні східні цивілізації.

Звичайне для Сходу і ранніх етапів античності домашнє рабство переростає у класичне. Справа навіть не в тяжкості рабської праці, а у позбавленні її людської гідності: раба не називали на ім'я, відповідальність за його вчинки лягала на ха­зяїна, свідчення раба в суді приймалися лише в тому випадку, якщо були одержані під тортурами. Класичне рабоволодіння породило демократію («владу народу» — більшості вільних над меншістю вільних громадян-чоловіків). Частка у спільній земельній власності означала громадянство, була основою по­лісу (міста-держави). Для римлянина поліс — форма, в якій він виступає як людина, оскільки об'єднаний із співгромадя­нами правом, захищений від чужинців стінами та богами-за-ступниками, може реалізувати основні цінності, які були зде­більшого ідеалом, а не реальністю: воля в межах закону, достойність відповідно до суспільного становища, законослух­няність, обов'язок перед богами, батьківщиною і співгромадя­нами (пріоритет суспільних інтересів), доблесть. Найдавніші закони, обороняючи життя і майно громадян, досить часто визначали як міру покарання страту, не лишаючи це питання на розгляд суду. У той самий час ці закони мали відвернути кровну помсту. Людину античності не можна звинуватити у нехтуванні життям або ж неповазі до смерті: відмова у похо­ванні та ексгумація предків вважалися ганебним для неї пока­ранням. Громада могла прогнати небажану особу (остракізм) за межі поліса, внаслідок чого грек ставав «чужим», інозем­цем, позбавлявся прав і привілеїв. Слід зазначити, що в грець­кій цивілізації існував і дуже своєрідний варіант полісного розвитку, спартанський, що грунтувався на примусовому зрів­нюванні всіх громадян (включаючи царів) у всіх стосунках заради збереження єдності, традицій. Ця система вимагала тотального контролю за кожним «рівним» з точки зору його відповідності прийнятим стандартам (Закони Лікурга, близь­ко IX—VIII ст. ст. до н. є.) в усіх сферах — від форми бороди і плаща до шлюбу і народження дітей.

Як греків, так і римлян можна назвати надзвичайно «суспільними» людьми: вони цілими годинами обговорювали новини, філософські і літературні твори на бенкетах, у теат­рах, лазнях, гімнастичних залах і цирках, бурхливо виявляючи емоції. Тут створювалася громадська думка, виносилися оцін­ки й вироки; тож якщо говорити про звичаї, вони переважно мали безпосередньо колективний характер. У той самий час виникнення етики, розвиток теоретичної свідомості справ­ляли величезний вплив на стан моралі, її індивідуалізацію.

Господарчою, воєнною, культовою одиницею античного суспільства була сім'я. Вона будувалася на законах патріархату і обов'язкової моногамії для жінок. Народження дітей вважа­лося обов'язком перед громадою, предками і самим собою. Діти були зобов'язані шанувати батьків, підтримувати їх у старості, батьки ж — давати дітям необхідну освіту. На від­міну від спартанської системи освіти, метою якої було форму­вання здатності виживання будь-якою ціною, зміст афінської визначався добре відомим афоризмом: здоровому тілу потрі­бен здоровий дух. Навчання інтелектуальне, музичне і фізичне диктувалося суспільними потребами і грунтувалося на прин­ципах калокагатії (єдності прекрасного і доброго) і агоністики (змаганні за досягнення найвищих результатів).

Важливою рисою античного життя було те, що політика не зводилася до інтриг вузького кола придворних, і, якщо вже не дозволяла досягти повної справедливості, то, в усякому ра­зі, зберігала віру в можливість досягнення її саме політичним шляхом. Проте згодом цей принцип було доведено до абсур­ду, і за часів розпаду античної цивілізації пожадливі до видо­вищ і хліба натовпи продавали свої голоси політичним діячам. З накопиченням багатства відходять у минуле старі цін­ності: знатність, доблесть, відданість і честь, порівняно з яки­ми життя окремої людини зовсім не цінувалося. Цей ідеал су­перечив реальному життю: самопожертва несумісна з ростом індивідуалізму. Соціальна цінність людини тепер визначалася грошима. До фізичної праці, звичайної для родової аристок­ратії, за часів класичного рабства ставляться з презирством. Ці зміни усвідомлюються як занепад моралі, розпад цивілізації. Криза дійсно охопила всю систему, тому численні закони, спрямовані на збереження моральних цінностей (а по суті: відновлення традицій, повернення «золотого віку»), не змогли виконати свого призначення. У цей неспокійний час в Імпе­рію ринула величезна кількість східних культів, лідером же виявилося вчення про боголюдину, яка (на відміну від старих богів) мала людську здатність співчувати всім стражденним, божественну здатність переборювати смерть, царські право і могутність у перебудові світу за законами справедливості. На противагу законам земного світу християни проповідували безумовну миролюбність і братську любов. Чекаючи дуже ско­рого пришестя Ісуса, християни відмовлялися від особистої власності, сім'ї, своєї волі, бо старі цінності мали втратити свій сенс із загибеллю світу Зла.

Отже, мораль античного суспільства характеризується протилежними тенденціями у своєму розвитку: наростання індивідуалістичної орієнтації, яка виявляється у прагненні са­мовдосконалення, високому рівні самопізнання, з одного бо­ку, а з іншого — у надзвичайному користолюбстві, марно­славстві, жорстокості в боротьбі за владу, переживанні пороку як естетичної цінності.

Станово-корпоративна мораль Середньовіччя.Середньовічна культура включає в себе елементи племін­ної, язичницької культури і рафінованої (християнизованої) античної, і, нарешті, буржуазні елементи. Тому можна сказа­ти, що Середньовіччя — це, з одного боку, вищий рівень роз­витку традиційного суспільства, а з другого — його подолан­ня, руйнація, зародження цивілізації сучасного типу. Людина Середньовіччя більш гостро й безпосередньо, ніж наш сучас­ник, переживала події, бурхливо виявляла свої почуття: від ди­кої невтримності до шаленої радості існування. Адже людське життя у ті часи протікало більш відкрито, у всіх на очах — у буквальному значенні цього слова; відлюдькуватість, інтим­ність не характерні для тієї доби. Усі зміни відбувалися цик­лічно, початок збігається з кінцем. Кінець Світу означав його початок. Ця повторюваність подій робить усіх раніше й нині живучих відповідальними за первородний гріх, усіх іудеїв та­кож — за смерть Ісуса Христа (хрестоносці вважали, що ка­рають катів Христа, а не їх нащадків). Для людини Середньо­віччя дивним чином співіснують світ реальний і світ ідеальний, ідеал і груба реальність, жахи й небезпеки земного світу — з Небом і Адом, Рай Адама та Єви — з тим, до якого потрапляють праведники і який ствердиться на Землі після Пришестя Христа, а обірваний і жадібний грабіжник — з піднесеним і шляхетним лицарем. Індивідуалізм, розроблений античністю і сприйнятий християнством як індивідуальна від­повідальність перед Богом, існує поряд із загальнолюдською відповідальністю, яка наступить разом з невідворотним Кінем Світу. Істинна наука, справжнє мистецтво, «добрі» звичаї — у копіюванні, відтворенні священної влади й краси. Те ж можна зауважити і щодо права: останнім доказом у судовому розслідуванні могло стати свідчення про те, що «так робилося з незапам'ятних часів».

Як і раніше, кожна людина визначається незалежністю до суспільної групи — станом. Ми бачимо тут ту саму піраміду, на вершині якої — Бог, на нижній сходинці — простолюди­ни. Християнство малювало ідилічну, урівноважену картину суспільства, в якому кожна верства покірно займає відведене їй Богом місце в очікуванні Страшного Суду, котрий має від­новити справжню рівність. Бідність у цій системі вважалася позитивною цінністю (особливо у Ранньому середньовіччі) і перепусткою до Раю. Вона потребує милосердя й подаяння.

Належність до соціальної групи означала певний рівень багатства, розкошів. Багатство не за статусом — ганебне. Си­лою об'єднання виступають певні права (привілеї) і певні обов'язки, станова честь. Спроба перейти до іншого стану, тобто змінити зовнішній вигляд, поведінку, рід діяльності, ви­кликає жорстоке глузування і обіцянку безславного кінця, ганьби. Разом з тим чесноти і пороки не стільки індивідуальні, скільки абстрактно узагальнені, мають станово-корпоратив­ний характер. Ідеалізований лицар щедрий, шляхетний, від­важний, в очах селянина він — хтивий і користолюбний, се­ляни — скупі, монахи — розпусні, жінки — балакучі, а всі вони — здобич Диявола! Праця як цінність визначається не у зв'язку з її змістом, мучення у праці — це засіб боротьби з гультяйством, отже, й з розпустою як такою. Тут є своя ієрар­хія: найкраща праця — аграрна, торгівля викликає підозри, лихварство безсумнівно засуджується (як і більшість ре­месел).

Сполучною ланкою станової піраміди — від Бога до най­меншої людини — є договір. Договір із сеньйором передбачає взаємні зобов'язання — служіння, з одного боку, і заступни­цтво (патерналізм — від лат. — «батьківський»), з іншого. Вірність договору — одна з основних чеснот Середньовіччя, порушення договору — злочин проти станової честі. З іншого боку, сповідь, визнання гріховності, каяття знімає провину — від імені Бога церква прощала гріхи. А з XII—XIII ст. з'явля­ються індульгенції (від лат. — «милість»), якими гріх, відпо­відно до «Такси святої апостольської церкви» відпускався за плату — залежно від його тяжкості. Індульгенція зрівнює здійснений проступок і намір його здійснити. Таким чином церква привласнила собі повноваження вищої судової інстан­ції. Церква була центром суспільного життя, джерелом інфор­мації. Численні обряди, свята, таїнства формували поведінку й думку парафіян. Відлучення від церкви фактично виключало людину із суспільства. Віра відокремлює «своїх» від «чужих», поділ світу відбувається тепер за принципом віросповідання (релігійний расизм, за висловом історика Де Гоффа). Однак іновірця можна навернути до істинної віри, а єретика (від грец. — «особливе віровчення») — ні. Він більш небезпечний ворог, якого треба знищити, покаявся він чи не покаявся. До ненависті тут домішувався марновірний страх, який привно­сить у життя підозрілість і жорстокість. Людина Середньовіч­чя твердо впевнена, що за кожний вчинок є відплата, тож тортури і страти можна вважати наслідком загостреного по­чуття справедливості.

Другим полюсом культури Середньовіччя було лицарство. Хоча ідеали придворного життя сприймаються як протилежні релігійним цінностям (покорі та всепрощенню), проте між ними є суттєвий зв'язок: служіння, обітниці, до яких ставили­ся надзвичайно серйозно. Середньовічна культура виробила цивілізовані правила поведінки для людей, які відзначалися буйним, запальним норовом, пихатістю і несамовитістю, але не бажали набути репутації варварів. Виявленням достоїнства шляхетної людини стали повага до іншого (але рівного!), без­межна щедрість, захист слабкого, вірність слову, справедли­вість — навіть якщо це було небезпечно для життя. Визна­чальною цінністю у лицарській культурі можна вважати честь, яку захищали будь-якою ціною. Справою честі були пошуки сильнішого супротивника, честь не дозволяла нападати на слабшого або того, хто впав. Звичайно, кодекс честі суперечив реальним бойовим умовам: у війнах не гребували хитрощами, несподіваними нападами, мародерством, захопленням поло­нених задля викупу тощо. Кодекс же честі вироблявся на зма­ганнях, турнірах — у присутності Прекрасної Дами. З лицар­ською культурою пов'язують виникнення сучасної західної форми шлюбу.

За тих часів велика патріархальна родина ще зберігала свою владу над індивідом, визначала міру його відповідальнос­ті, поведінку. З XII ст. зростає цінність моногамної сім'ї, у то­му числі й завдяки зусиллям церкви (обмеження позацерковних форм шлюбу, зміцнення шлюбних зв'язків). Кодекс лицарського ставлення до жінки з придворної гри (з старофр. — куртуазне кохання) перетворюється на норму поведінки різних станів.

Піднесений образ лицаря увібрав у себе найважливіші цінності людської моралі і завдяки цьому виявив цивілізаційний вплив на суспільство й через століття після того, як реаль­на аристократія втратила своє верховенство у політиці, еконо­міці, суспільному житті.

Станово-корпоративна мораль середньовічної Європи повною мірою відбила суперечливий характер цієї культури. З одного боку, це найбільш розвинута форма традиційного сус­пільства, яка характеризується підкоренням індивіда стану (станова честь)-, офіційній католицькій ідеології. З іншого бо­ку, середньовічне християнство орієнтувало людину на осо­бисту відповідальність у гіпертрофованій формі, що викликана почуттям провини, каяття, жалості. Виявлення цієї тенденції, що поступово розвивалася у родоплемінній і давньосхідній, особливо в моралі античного суспільства, призводить до роз­паду традиційної системи моралі.

Основні тенденції розвитку моралі у сучасній цивілізації.Буржуазна мораль з часів свого виникнення зазнала знач­них змін, які відображають саму суть буржуазного способу іс­нування. Зростання темпу життя перетворює час на гроші. Епоха Відродження змінила оцінку людини та її можливос­тей. Людина багато чого може, вона має право на розвиток своїх здібностей, і це не суперечить підвалинам християнства: успіхи людської діяльності, плоди її зусиль — доказ прихиль­ності до неї Господа. Висновки з нової версії християнства XVI ст. — протестантизму коротко такі:

— автономна особистість наділена правом приймати рі­шення і нести за нього відповідальність;

— свобода стає основоположним принципом тодішньої моралі, тому що зовнішня соціальна регуляція все більше пе­ретворюється на саморегуляцію;

— внутрішній світ людини збагачується, ускладнюється, вона стає здатною до рефлексивності і безпристрасності (роз­важливості) ;

— людина, що приймає рішення без примусу, відповідає за свої вчинки перед людьми і законом, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших пере­конань, національного чи соціального походження, майново­го, верствового чи іншого становища, відповідно до визначен­ня Загальної декларації прав людини (1948 р.);

—церква розглядається як вільне зібрання рівних;

—людина здатна до самоконтролю і має право на свободу

віросповідання.

На відміну від жорсткої, аскетичної програми раннього протестантизму, буржуа прагне забезпеченості, збільшення багатства — це розглядається як реалізація життєвого призна­чення людини і служіння Богу. Однією з важливіших чеснот є ощадливість. Феодальну честь витискають поняття чесності, обов'язковості, пунктуальності, що визначають репутацію. її основа — працьовитість і професіоналізм, що викликає повагу до певної межі, яка співвідноситься з рівнем оплати. Де­монстрація успіху, благополуччя — це також спадкова часина доброї репутації, надійності. Натомість, бідність на світанку капіталізму розглядається як злочин (у XVII ст. бідні, хворі, бродяги ізолювались від суспільства, їх віддавали до робітних домів). Сучасний капіталіст, вважаючи, що убозтво — це пра­во людини, реалізація її свободи, все ж віддає перевагу ство­ренню доброчинних фондів і закладів, різноманітних програм для професійної освіти в'язнів. Суспільство намагається захис­тити традиційні цінності — дім, родину, незважаючи на те, що часто професійна діяльність вступає у суперечність з ними. У той же час, при всій відкритості культури, буржуа старанно захищає своє приватне життя, недоторканність особистості й житла, професійні, бізнесові таємниці. Завдяки інтенсивному розвиткові науки, взагалі цивілізації, подовжується життя, це змінює розуміння прав особистості, зміст гуманізму.

З самого початку своєї історії буржуа характеризується як вкрай агресивний, наполегливий соціальний тип, що прагне успіху будь-якою ціною. У пошуках найкращих умов, сирови­ни, ринку збуту буржуа виходить за межі своєї держави, до­повнюючи свій націоналізм його протилежністю — космопо­літизмом. Буржуа створює світовий ринок і людство як таке, охоплюючи його торгівлею і виробництвом (глобалізм), від­творює соціально-економічні відносини різних рівнів розвит­ку, відроджує рабство, работоргівлю, імперії, колоніальну за­лежність. Це особливо яскраво демонструє XX століття. Розподіл світу між капіталістичною і соціалістичною система­ми спричинив їх напружене суперництво. Зовні вони зовсім різні, будуються за протилежними принципами (перша — на індивідуалізмі, друга — на колективізмі), але найбільш гострі моменти виявляли їхню схожість: маніпуляція свідомістю мас, придушення інакомислення, створення кумирів, колек­тивна відповідальність, синдром «чужого» тощо. Так, початко­ва фаза розвитку капіталізму на могутнім шарі традиційної культури у Російській імперії кінця XIX— початку XX ст. при­звела до відродження моралі, яку визначають такі риси:

—общинність, що нівелює особистість, примусова та доб­ровільна відмова (аж до рабського стану) від власної волі; знецінення індивідуального життя, ущемлення особистих ін­тересів — «заради загального блага»;

—міфологізованість свідомості: уособлення ідеалу (культ особи), віра в магічну силу слова, наказу, перекладання права рішення на начальство;

—зрівняльна рівність («проста радянська людина», «не­замінних людей немає») як цінність поряд з системою пільг, звань, заохочень («знатна свинарка»), які виправдовували іс­нування привілеїв панівної еліти;

—постійне відродження ворожості до «чужого» («ворог народу», «шкідник» тощо), із знищенням якого життя стане краще і веселіше; моральна оцінка прирівнюється до судового вироку — за відсутності правового захисту;

—утвердження соціальної неповноцінності деяких видів діяльності, груп населення (інтелігенції, віруючих), ідеологій (український буржуазний націоналізм) та національних куль­тур;

—колективна відповідальність (родин репресованих, тру­дових колективів тощо), що й породило єдине у своєму роді явище — радянський народ, відомий своєю терплячістю, миролюбством і душевністю.

Таке становище зберігалося завдяки надзвичайно замкне­ному інформаційному простору, у межах якого нав'язувався ідеал людини, яка жертвує сьогоднішнім благом заради світ­лого майбутнього людства. Аскетичне самообмеження у поєд­нанні із соціальним оптимізмом і страхом несхожості з ідеа­лом (конформізм) поступово стають основним стрижнем існування людини з огляду на гальмування розвитку економі­ки, політики та інших сфер суспільного життя. Із соціальної системи цінностей були вилучені інші стимули, окрім мораль­них. Ідеологи вдалися до останнього засобу — моралізатор­ства, апелюючи до почуття відповідальності й працелюбства («активний, діяльний характер моралі»), колективізму («відданість загальній справі») і гуманізму («все — на благо люди­ни!»). Але резерви цього способу розвитку були вичерпані, що й породжувало «соціальну пасивність», «подвійну мораль», «розбіжність слова і діла».

Для визначення реальної цінності результатів цих змін по­трібна певна часова дистанція, нашому ж часу доступно лише визначення загальних тенденцій розвитку людської натури:

—мораль усвідомлюється як окремий, самостійний вид діяльності, стосунків, свідомості;

—у міру розвитку писемної культури й наукового знання моральна свідомість відчуває все більший вплив етики;

—у зв'язку із зростаючою спеціалізацією людської діяль­ності виникають і спеціальні моральні кодекси (лікаря, юрис­та, воїна, педагога і т.п.);

—у коло моральних проблем включається не тільки став­лення людини до людини, а й людини до середовища існуван­ня: сьогодні це складова гуманізму;

—норми моралі набувають загальнолюдського характеру;

—зростають свобода і відповідальність особистості, її мо­ральна цінність, таким чином відбувається гуманізація моралі.

Вивчення історичних змін у звичаях людей містить вели­чезний моральний потенціал. Як би не зміцнювалися мо­ральні закони, як би не удосконалювалися моральні норми, найважливіше відкрито вже давно. І хоча цей принцип виго­лошували різними мовами, і кожен формулював дещо інакше, сенс його залишався незмінним: вчиняйте іншим так, як хо­чете, щоб люди чинили вам.