Розміщення вшитих топографічних комплексів на жіночих сорочках

І. Рукавно-плечовий, нагрудно-спинний. Вишивка розміщена на рукавах, плечах, грудях, спині.   II. Рукавно-плечовий. Вишивка розміщена на рукавах і плечах.   III. Рукавно-плечовий, нагрудний. Вишивка розміщена на рукавах, плечах і на грудях.     IV. Рукавний. Вишивка розміщена на рукавах.     V. Плечовий. Вишивка розміщена лише на плечах.     VI. Нагрудний. Вишивка розміщена лише на грудях.   VII. Верхньорукавний. Вишивка розміщена лише на верхній частині рукавів.

Продовження табл. 1

VIII. Нижньорукавний. Вишивка розміщена лише на нижній частині рукавів.   IX. Нагрудно–плечовий–верхньорукавний. Вишивка розміщена на грудях, плечах і у верхній частині рукавів. X. Нагрудно–плечовий–нижньорукавний. Вишивка розміщена на грудях, плечах і в нижній частині рукавів     ХI. Нагрудно–плечовий. Вишивка розміщена на грудях і плечах.     XII. Нагрудно–рукавний. Вишивка розміщена на грудях і рукавах.   ХІІІ. Нагрудно–верхньорукавний. Вишивка розміщена на грудях і у верхній частині рукавів. XIV. Нагрудно–нижньорукавний. Вишивка розміщена на грудях і у нижній частині рукавів. XV. Верхньорукавно–нижньорукавний. Вишивка розміщена у верхній і нижній частинах рукавів з проміжком незашитого поля тканини.

Прикрашалися також і подоли сорочок («ляхівка», «лиштва», «пелена»), і комір, і манжети. Верхня часина стану сорочки оформлялася залежно від того, чи був нагрудний одяг. Загалом у сорочках Правобережжя орнаментація розміщувалася на рукавах, уставках, на грудях, комірі, манжетах, подолі. На Лівобережжі орнамент також заповнював рукав та уставку, прикрашав поділ. На комірі, манжетах та на грудях орнамент тут відсутні. На західному Поліссі поділ сорочки, як правило, не прикрашався.

Локальною різноманітністю відзначалися також мотиви орнаментації українських сорочок. У другій половині ХІХ ст. для України майже однаково характерні геометричні та рослинні, рідше зооморфні мотиви орнаменту, які могли утворювати самостійну композицію або поєднуватися між собою. На значній частині Лівобережжя переважав геометризований рослинний або хвилястими лініями («хмеликами»), наносилися мотиви «розеток», «зірочок». На Правобережжі поширилися такі рослинні мотиви, як «сосонки», «гвоздики», «дубовий листок», «троянди». Елементи тваринного світу, нерідко дуже стилізовані, зберегли свій початковий зміст у назвах «метелики», «рачки», «павуки», «собаки», «півники», зустрічалися стилізовані зображення качок, павичів, півнів, метеликів, джмелів.

Колористика орнаментації народних українських сорочок, як і малюнок, розкривають місцеву традицію і вказують на етнокультурні взаємовпливи. Наприкінці XIX – на початку XX ст. на Чернігівщині та Полтавщині переважала одноколірна орнаментація. Монохромія була характерною також для правобережного Полісся. Однак, монохромність Правобережжя і Лівобережжя була різною. У першому випадку переважав червоний колір, орнаментація в основному виконувалася технікою ткацтва. На півночі Київщини іноді у монохромну червону орнаментацію вкраплювався синій колір. На Лівобережжі переважало вишивання білими або трохи підфарбованими у різні відтінки лляними нитками. На півночі Чернігівщини до білого іноді додається червоний колір. Невід білена сіра або підфарбована у відтінки коричневого чи синього кольорів вишивка побутувала на Полтавщині, у центральній Київщині. На Поділлі зустрічаємо двоколірну червоно–чорну вишивку. У Карпатах, Закарпатті, Буковині поширюється ареал поліхромної вишивки.

Аналіз місцевих варіантів крою та орнаментації українських жіночих сорочок дозволяє виділити основні типи, що побутували тут на рубежі ХХ ст.: до першого належав подільський тип (правобережний та лівобережний варіанти), пришивання вузьких уставок або суцільнокроєного рукава по пітканню стану сорочки та геометричний орнамент на плечовій вставці, верхній частині рукава на подолі; до другого – сорочки які відзначалися широкими уставками, пришитими по основі стану рукавами, рукав розширений додатковою пів пілкою та призбираним у рясні збори біля уставки, без коміра і манжет, горловина збільшувалася викотом. Вишивка наносилася на уставках, рукавах та подолі, виконувалася ажурними техніками, створюючи виразний світло-тіньовий ефект; сорочки третього типу мали суцільний рукав, підкроєний разом з уставкою та вшитий по основі стану або уставки викроювалися окремо і рукав призбирувався біля них, сорочки шилися зі стоячим або відкладним коміром, рукави викінчувалися манжетами, іноді у вигляді оборки. Вишивка розташовувалася на плечі та передпліччі, вздовж рукава, на комірі, манжеті. Спостерігається тенденція до поліхромності.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. з приходом у село фабричних матеріалів змінюється крій сорочок, під впливом міста приходять блузи різноманітних фасонів, поступово відводячи сорочці роль білизни. Значні зміни відбулися і в орнаментиці сорочок – у техніці виконання та в орнаментальних мотивах, які здебільшого запозичувалися з малюнків фабричних тканин. Нові орнаментовані мотиви тривалий час співіснували зі стрими.

3.2.2. Поясний одяг українців

Поясний одяг прикривав нижню частину тіла. Його одягали безпосередньо на сорочку, що й зумовило усталеність, простоту конструкції нижньої частини сорочки. Одночасно зв'язок натільного та поясного одягу вимагав суворої відповідності форм і художнього вирішення.

Чоловічий поясний одяг – штани різноманітної форми та крою, їх поширення було пов'язане з появою кінноти у військовій справі, просування людини у холодніші кліматичні зони, розвиток орного способу обробітку землі тощо. За часів Київської Русі штани складались із двох окремих частин: нижньої, що обтягувала ногу, та верхньої, що кріпилася на талії за допомогою «шворки». Вузькі штани «гачі», «холошні», «ногавиці» побутували на Закарпатті та інших західних областях.

1) 2)

Рис.16. Типологія крою чоловічого одягу:

1) а, б – поліський крій, в – буковинські портки, г, д – крій холоднів Подніпров’я та Поділля, е – шаровари Лівобережної України, ж, з – полотняні портяниці Полясся, і,к – закарпатські гаті, л – шаровари Подніпров’я; 2) а – ногавиці, гатчі, холошні бойків, б – гачі, гаті, холошні гуцулів, в – буковинські портяниці, г – гуцульські портяниці, д – буковинські сукніні гачі, е – гуцульські крашениці.

Народам степової частини Східної Європи відомі широкі штани – «шаровари» персидського походження, вони мали короткі холоші та великі прямокутні вставки. Важливою ознакою є оформлення краю верхньої частини штанів. Він міг бути або просто підігнутим і прошитим у вигляді широкого рубця, в який протягали шнурок або ремінь, або ж закінчуватися вшитим поясом, що застібався на один-два ґудзики чи спеціальною застібкою – гапликом. У XIX ст. спостерігається перехід від широких шаровар до вужчих штанів.

В XIX ст. штани шили з грубого доморобного полотна білого кольору або з вибійчаним малюнком, у вигляді вузьких повздовжніх синіх або чорних смуг. Зимові штани шили з неваляної білої вовняної тканини.

В українському жіночому костюмі другої половини XIX початку XX ст. існувало кілька способів утворення поясного одягу. Тут можна виділити такі його основні типи: незшитий, що складається з одного чи двох полотнищ (одно– або двоплатовий), частково зшитий розпашний та зшитий глухий. Робили цей одяг переважно з саморобних вовняних, рідше полотняних матеріалів різної якості. Одним із найдавніших його елементів є незшитий одяг – запаска: на Наддніпрянщині запаски являли собою два шматки досить товстого неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів; на Правобережжі частіше використовували однотонні вовняні або шовкові тканини різних кольорів; на Лівобережжі та Київщині заможне населення вживало для святкових запасок парчу. Дорогі запаски носили зі святковою плахтою або дорогою спідницею. Укріплені на талії зав'язками, запаски додатково підперезувались однотонним або орнаментованим вузьким поясом, кінці якого звисали по боках або ззаду. Сорочка одягалася так, щоб було видно її вишитий поділ.

На всій території України побутували фартухи-запаски, які носили зі зшитими формами поясного одягу. Пізніше фартухи, які за традицією продовжувані називати запасками, поєднували зі спідницями з фабричних матеріалів. їх пізніше стали шити з різноманітних за якістю, кольором та малюнком фабричних тканин, прикрашати оборками, нашивками, вишиванням, мереживом, аплікацією.

На середній Наддніпрянщині, переважно на Лівобережжі, а також на Поділлі та в Карпатах був поширений одноплатовий розпашний жіночим одяг – дерга, зроблений із цілого поперечно розташованого полотнища (незшитий тип) або з кількох поздовжніх, частково зшитих шматків сукна (частково зшитий тип). Цим полотнищем жінки обгорталися поверх сорочки, закріплюючи його на талії поясом. До цього типу поясного одягу фартуха не вдягали. Іноді дергою називали неширокий шмат горизонтально розташованої тканини, яка нагадувала один із різновидів запаски. З дергою такого типу носили фартух-запаску.

Рис.17. Типи жіночого незшитого розпашного поясного одягу з доморобних декоративних тканин. ХІХ – ХХ ст.

Поряд із дергою перехідною формою від незшитого до зшитого поясного одягу є плахта – характерний, елемент святкового костюма. На неї йшло більше саморобного сукна, ніж на будь-які види незшитого поясного одягу. Барвиста (переважно у клітинку) плахта іноді додатково вишивалася вовною або шовком. Виконувалася плахта з двох полотнищ півтора метри завдовжки, які зшивалися приблизно наполовину або на дві третини, після чого перегиналися удвоє так, щоб зшита частина охоплювала фігуру ззаду, а незшиті крила вільно звисали по боках. Як і запаску, плахту закріплювали поясом, під який іноді підтикали передні кути крил плахти. Ззаду крила розходилися, і з-під них було видно частину зшитої половини плахти. Як правило, кожну пілку орнаментували до половини на лицьовому боці, а решту – на зворотному. З плахтою обов'язково носили фартуха-попередницю, яку художньо оформляли.

Рис.18. Типи традиційного крою і художнього оформлення спідниць різних областей України. Кінець ХІХ – поч. ХХ ст.

У північних лісових районах відомі зшиті форми поясного одягу – спідниці із домашніх тканин, котрі являють собою повністю зшиті полотнища саморобного вовняного, напіввовняного чи полотняного матеріалу, згодом – фабричних тканин.

Між передніми пілками спідниці часто вставлялося полотнище з іншої за структурою і малюнком тканини, що також нагадує незшиті форми. Іноді спідниці шили з одного, взятого впоперек білого або вибійчаного полотна. Кількість полотнищ залежала від призначення спідниці, місцевих традицій, заможності господині. Зшиті полотнища призбирувалися зверху і пришивалися до пояса. Довжина виробу відповідала пропорціям розпашного одягу, знизу було видно вишитий поділ сорочки.

Одяг типу спідниці був поширений по всій території України, але мав різні місцеві назви, а також особливості колористичного та орнаментального вирішення:

Андарах – спідниця з вовняної або напіввовняної саморобної матерії, що побутувала на півночі Чернігівщини, переважно червоного кольору, із закладеними ззаду по спині зборами. По низу вона прикрашалася широкою смугою тканого малюнка, пізніше вишивкою.

Спідницю-літник, поширенішу на півночі Київщини, шили з трьох-чотирьох поздовжньо розташованих пілок грубої саморобної вовняної або полотняної тканини з малюнком у горизонтальну або вертикальну смугу яскравих кольорів. Передня пілка (притичка), що прикривалася фартухом-запаскою, могла бути з тканини іншого малюнка, кольору, якості.

Димки, мальованки прикрашені вибійчаним малюнком, були поширені у центральних районах України.

Шорц – спідниця з саморобної тканини у вертикальну яскраву смужку з рясними дрібними зборами була поширена на Львівщині. На Волині та Поліссі подібні спідниці робили з білого полотна у п'ять-шість полотнищ, закладали у дрібні збори і по низу прикрашали орнаментом червоного кольору. Біла спідниця бойків (фартух) декорувалася вишивкою циркою, що нагадувала полтавське вирізування; гофрована спідниця лемків (кабат, сукня) шилася з яскравої вибійчаної тканини.

Наприкінці XIX ст. молоддю та заможними селянками стали використовуватися спідниці з фабричної тканини. З появою фабричних матеріалів змінилися й фартухи-запаски. їх почали шити з перкалю, ситцю, вовни різного кольору, іноді з тієї ж тканини, що й спідниця. У верхній частині з'явилися дрібні збори. Святкові фартухи прикрашалися вишивкою. Заможні жінки до кожної спідниці мали окремого фартуха.

2.3.3. Верхній одяг з тканини та хутра

Виникнення і розвиток нагрудного одягу тісно пов'язані з кліматичними умовами та характером господарської діяльності народу. Звідси й два основних типи такого одягу – безрукавний та з рукавами.

Безрукавки представлені в Україні багатьма типами, що відрізняються кроєм, матеріалом, художнім оформленням.

Розвиток старовинних прямоспинних форм безрукавок із саморобного сукна відбувався шляхом ускладнення крою за рахунок вшивання додаткових клинів (вусів), які розширювали виріб донизу. Називалися такі прямоспинні безрукавки переважно катанками або керсетка. Найдавніші – прямоспинні глухі зі швом або розпашні з застібкою на боці – овчинні безрукавки характерні для гірських районів. В коротких сукняних безрукавках передгір’їв Карпат поряд із прямоспинними побутували прилеглі та відрізні по талії форми.

Видовжена, розширена донизу керсетка з фабричних тканин була найпоширенішим типом безрукавного одягу середньої Наддніпрянщини. У більш давніх керсетках було два клини, трохи пізніше – три. Вони вставлялися у бокові шви та в розріз по центральній лінії спинки; форма такого клина мала вигляд трапеції. Коли фабричні матеріали стали доступнішими, кількість клинів і швів на спинці збільшилася. Особливо багато клинів (до 17) мали керсетки з дорогих тканин. Із часом клини поступово перетворюються на бантові (накладні) збори, які в народі продовжували називати вусами або накладами.

У різних місцевостях цей вид одягу мав свої особливості крою. Локальні варіанти виявлялися у розташуванні лінії, від якої починалося розширення керсетки (на рівні грудей або талії), у формі, кількості та способі вшивання клинів, у загальній довжині виробу. Для північної Чернігівщини характерні досить короткі керсетки, розширені від лінії талії, зі значною кількістю швів і бантових зборів на спинці. Керсетки центральної Київщини щільно прилягали по лінії грудей, мали завищену талію, довжина сягала середини стегон. Максимальної довжини керсетки досягали на Полтавщині. Завищена лінія талії створювала враження невеликої верхньої частини й значно більшої, виразно розширеної нижньої; композиційну рівновагу керсетці надавали рукави сорочки.

Рис. 19. Керсетки Центральної України. Кінець ХІХ – поч. ХХ ст.

Зовнішній вигляд і силует комплексу жіночого одягу того чи іншого району змінювався не тільки залежно від крою, а й від способу носіння керсетки. На Чернігівщині, Київщині та Полтавщині керсетка вдягалася на сорочку, застібалася справа наліво і створювала певну форму за рахунок крою. На Черкащині вона підперізувалася широким поясом-рушником, щедро прикрашеним тканим малюнком або вишивкою, що також утворювало виразний силует комплексу.

Комір у керсетці був відсутній; горловина або робилася по шиї, або вирізувалася; кишень могло не бути, однак фігурні клапани, що прикрашали поли, були обов’язково і визначалися великою різноманітністю форм. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. керсетка стає відомою на сході України, частково на півдні.

Рис.20. Керсетки Південної України. Кінець ХІХ – поч. ХХ ст.

Шили корсети з фабричних тканин, часом дуже дорогих (оксамиту, щільного шовку); залежно від місцевих традицій і смаків обиралися колір та малюнок тканини. Керсетки прикрашалися плисовими обшивками, вишивкою, аплікацією, пізніше машинною строчкою. Наприкінці ХІХ ст. їх часто шили з того ж матеріалу, що й спідниці, завжди на підкладці (іноді їх навіть носили на обидва боки, на центральній Київщині – з ватяним простібуванням.

В західних областях України крім хутряних безрукавок гірських районів Карпат широко побутували чоловічі та жіночі безрукавки з вовняної тканини прямого покрою, довжиною до пояса – лейбики, бруслики, камі, зельки, сірячані. В ряді районів жінки носили лейбик довжиною до колін з розрізом ззаду, без коміра, з невеликими кишенями по боках. На західному Поліссі у XIX ст. були поширені короткі безрукавки з яскравих купованих тканин, прикрашених декоративними нашивками, які щільно обтягували верхню частину стана жінки (станик, горат, кабат, кіжлик). В північно-західному Поділлі безрукавки, бруслики, лейбики, катанки робили вільної, злегка розширеної донизу форми, нижче пояса, з достатньо дорогої фабричної тканини, вишукано прикрашеною вишивкою.

Рис.21. „Станіки”. Короткі безрукавки Волині. Кінець ХІХ – поч. ХХ ст.

Нагрудний одяг з рукавами побутував у вигляді юпки, куртки, вбрання піджачного типу та різноманітних кофт із фабричних тканин. Легку коротку юпочку з краму, якій передував аналогічний короткий одяг із саморобного сукна, носили на тих територіях, де побутувала керсетка, і вона повторювала крій, пропорції та оформлення останньої. Заможні люди шили її з добротних тканин, прикрашали оксамитом. Куртка – жіночий одяг із білого або сірого домашнього сукна – короткий, прямоспинний, розширений клинами, вшитими у бокові шви від пройми до низу. Горловина обшивалася чорною тканиною, на правій полі була накладна кишеня. На початку XX ст. вже побутує куртка ускладненого крою з чорної фабричної тканини, прикрашена плисом. На зміну старовинним формам нагрудного одягу приходить сачок – короткий одяг прямого крою, піджак (спінжак) напівприталеної форми.

По всій території України під впливом міста поступово поширюється жіночий одяг із ситцю, сатину, шовку типу різноманітних кофт. Шили кофти з прямим вузьким або об'ємнішим, зібраним на манжеті рукавом, із коміром чи без нього, з передньою застібкою. Прикрашалися вироби плисом, зборами, застроченими уздовж або впоперек пілки оборками.

Тривалий час кофти побутували паралельно з традиційними вишитою сорочкою та керсеткою, чимдалі більше утверджуючись завдяки своїй зручності. Спочатку їх одягали на сорочку, а пізніше – й замість неї, поступово перетворюючи останню на білизну.

Якщо в поясному одязі у розглядуваний період ще збереглися архаїчні риси, то нагрудний одяг характеризувався пізнім розвитком форм. Різноманітність цих форм та їхні зміни пов’язані не лише з удосконаленням традиційних конструкцій та появою нових матеріалів, а і з зовнішніми чинниками – впливами міської культури, різних модних течій тощо.

а) б)

в) г)

д) е)

ж) з)

Рис.22. Типи крою та декорування плащоподібного одягу з сукна:

а – гуля, б – чуга, в – манта, г – чугай(опанча), д – капота,

е – бурка, ж – сіряк, з – кирея-кобеняка.

Верхній одяг із тканини (див. рис. 22)

Верхній одяг відзначається значною типологічною багатоманітністю, що найяскравіше відбиває специфіку природно-кліматичних умов, характер господарсько-трудової діяльності, соціальне становище селянського населення у минулому, етнокультурні взаємовпливи. Крій верхнього одягу різних статево-вікових груп не мав значних відмінностей. Верхній одяг жінок, чоловіків різного віку, молоді, підлітків відрізнявся довжиною, кольором, оздобленням та прикрасами. Його можна поділити на осінньо-весняний та зимовий. В окрему групу слід виділити плащовий одяг, що вдягався у негоду, а також у дорогу поверх перших двох видів.

Найдавнішим бум глухий верхній одяг, згодом набув розвитку його розпашний варіант. Відсутність рукавів зберігалася у верхньому одязі жителів Карпат – плащ-накидка «гугля», «гуня» з фальшивими рукавами, яка накидалася на плечі. До одягу без рукавів можна віднести і безрукавки з отворами для рук – хутряні кептарі, що побутували у гірських районах Західної України, і видовжені керсетки з тканини – на Подніпров’ї. Виходячи з характеру типу крою спинки і способу поєднання її з попередньою пілкою по лінії плеча, розрізняється верхній одяг: прямий; розширений донизу вставними боковими клинами (халатоподібний); приталений – з невідрізною спинкою або із частково чи повністю відрізною спинкою. Традиційний одяг із домотканого сукна не розрізався по лінії плеча, тобто викроювався з перегнутого полотнища.

Паралельно з прямоспинним на Україні розвивався верхній одяг, розширений донизу боковими клинами. Своєю вузькою частиною клини вшивалися на боках в пройму і за рахунок ширини створювали значну об'ємність одягу, завдяки чому його можна віднести до так званого халатоподібного типу – народна назва „опанча” або „сіряк”.

Рис.23. Типи крою та декорування верхнього осінньо-весняного одягу – юпки з купованої тканини. Кінець ХІХ – поч. ХХ ст.

Широко розповсюджений в Україні плащовий халатоподібний одяг шився частіше з одного або двох перегнутих по плечах довгих полотнищ домашнього сукна гіршої якості чорного або сірого кольору. Застібок цей одяг не мав, підперізувався поясом, до невеликого коміра або до горловини пришивався прикрашений вишивкою та обшивками капюшон, яким покривали голову, насуваючи його на обличчя. На Поділлі сіряк і опанчу прикрашали вишивкою, шкурами, сплетеними з різнокольорових вовняних ниток, обшивками.

Рис.24. Типи крою халатоподібного верхнього одягу – юпки з купованої тканини з важким коміром. Кінець ХІХ – поч.ХХ ст.

В гірських районах Карпат побутували короткі сердаки – трохи нижче талії. Цей тип верхнього чоловічого та жіночого одягу виготовляли з особливо щільно збитого сукна чорного, коричневого або червоного кольорів. Прикрашали їх червоними, зеленими, жовтими, жовто-гарячими, бордовими нитками, прошвами, тасьмою, китицями. Весь сердак – по краях, низу рукавів, вздовж швів – розшивались різнокольоровими шнурами.

У XIX ст. набули поширення види приталеного верхнього одягу з домотканого сукна. Ранні форми такого типу зберігали верхню частину прямоспинною, а нижня розширювалася за допомогою клинів, що вшивалися по боках від лінії талії. Звужений у талії, невідрізний, розширений донизу двома клинами крій. Для цього одягу характерна об'ємність, опуклість за рахунок клинів, які іноді закладались у кілька складок. Подальше розширення нижньої частини невідрізного в талії одягу призвело до появи приталеної багатоклинної свити. Спочатку вшивали третій клин, а наприкінці XIX – на початку XX ст. цей крій почав удосконалюватися завдяки розрізанню спинки по вертикалі до пройми. Кількість клинів збільшилась, і відповідно до цього зросла кількість швів. Трикутні або у вигляді трапеції клини замінювались глибокими, часом подвійними складками, що призвело до зміни силуету. Шилась така свита з білого або сірого сукна завдовжки до колін і нижче. На Полтавщині цей одяг називався «свитою», «юпкою»; на півночі Чернігівщини та Київщини – «куциною». Ускладнення прямоспинного крою одягу та розширення нижньої частини відбувалося і зав­дяки частковому підрізанню спинки по лінії талії і вшиванню прямокутних клинів. У свиті з підрізними бочками звужувалась, але обов'язково зберігалася суцільнокроєна частина спинки. Кількість зборок збільшувалася за рахунок звужування верхньої частини свити у талії, а також завдяки введенню додаткових широких клинів у нижню частину. Свита зі зборами розвивалась паралельно з багатоклинною і активно побутувала на значній території України (переважно як чоловічий одяг) майже до початку XX ст. і потім ще тривалий час зберігалася селянами. Одяг аналогічного крою з домотканого сукна під назвою «капота», на який вплинув подільський костюм, був поширений у західних районах і зберігся навіть у XX ст. як обрядовий. Одяг з сукна шився і без коміра, і зі стоячим низьким (2 – 2,5 см) коміром.

В цілому в українському верхньому одязі переважає старовинна однобортність при досить глибокому заході з підкресленою асиметрією у розміщенні застібки і декору, що можна пояснити помірнішим, м'яким кліматом України.

Довжина верхнього одягу визначалася його призначенням і водночас була локальною ознакою. Умовно можна виділити: короткий (досередини стегон), середньої довжини (до колін) довгий (до п’ят) одяг. Максимальна довжина притаманна плащовидному довгополому одягу.

Оцінюючи в цілому конструктивні особливості розглянутої групи одягу, слід підкреслити, що різноманітність його варіантів досягалася відносно простим і водночас відпрацьованим прийомом народного конструювання – різними способами поєднання основних (спинка, пілки) прямокутних шматків тканини і вшиванням клинів. Це призвело до одночасного побутування в Україні наприкінці XIX – на початку XX ст. прямого, розширеного; приталеного, невідрізного в талії; призбираного з частково або повністю відрізною спинкою верхнього одягу з домотканого сукна.

Одночасно з домотканим сукном заможне населення використовувало для пошиття верхнього одягу привізні тканини, а з розвитком вітчизняного мануфактурного виробництва – і місцевого виготовлення.

Різні варіанти старовинного верхнього одягу під назвою капот, жупан, кунтуш, куртка, курта, черкеска, чекмень, чумарка в основному виходять із ужитку у другій половині XIX ст. Однак їх конструктивно–художні особливості – виразність форми і оздоблення, використання орнаментальних тканин – набули розвитку і застосування в елементах костюма, що побутували на рубежі XIX і XX ст. Одяг з купованих тканин міг бути приталеним, з невідрізною або відрізною спинкою, а також сильно розширеним донизу, – вільного халатоподібного крою. Він робився на підкладці, за потребою (у залежності від призначення) утеплювався тонким шаром клоччя або вати.

Жупан – давній тип слов'янського верхнього одягу, який у XVII – XVIII ст. був складовою частиною святкового чоловічого або жіночого українського костюма заможної козацької старшини, шляхти та міщан, а пізніше набув поширення у селянському побуті. Наявність жупана була ознакою заможності. Шили його з дорогої шовкової тканини – штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, переважно блакитного або зеленого кольору. Жупан був досить довгим (нижче колін, іноді до кісточок), приталений, з призбираною спинкою і полами, що ледве сходилися; з відкладним або стоячим коміром, манжетами і кишенями, на полотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети, кишені обшивалися дорогою кольоровою тканиною; прикрашалися тасьмою, шнурами, вишивкою гарусом; вздовж пілок у два ряди і на кишенях пришивались ґудзики.

Поверх жупана одягали кунтуш. Шився кунтуш з дорогих ґатунків кольорового сукна, з великими прорізами для рук і довгими фальшивими рукавами, які перекидались через плечі на спину. Сукняний кунтуш, як і жупан, прикрашався срібними, золотими або шовковими шнурами.

Капоту носила найбільш заможна частина жіночого і чоловічого селянського населення як святковий одяг. Вона була довшою і об'ємнішою за жупан, на відміну від останнього з глибоким заходом, вільна у талії, з трьома і більше складками на спинці, з вузьким рукавом і великим відкладним коміром. її шили з тонкого сукна або з шовкової тканини – однотонної (червоної, рожевої, блакитної) чи з розводами та «фантастичними» квітами.

Курта – це старовинний верхній чоловічий і жіночий одяг, схожий на російський кафтан, короткий, приталений, з вузьким стоячим коміром, шився з китайки, сірого сукна. У другій половині XIX ст. його здебільшого носили вдома, під час роботи.

Чумарка – довгий чоловічий верхній одяг з рукавами, відрізний по лінії талії з призбираною або цілою нижньою частиною, з застібкою у два ряди

На території центрального Подніпров'я у XIX ст. як святковий жіночий верхній одяг використовувалася давня «баєва юпка» з трьома клинами і великим відкладним коміром з тонкої червоної, синьої або зеленої байки (спеціального ворсистого сукна, раніше привізного, а з XVIII ст. – місцевого виробництва). Вся поверхня юпки прикрашалася саморобними китицями з кольорової вовни, які за кольором були контрастними до матерії юпки. В цьому одязі помітно виявився вплив міського костюма різних соціальних груп, а також модних течій, які трансформувались у своєрідний народний стиль.

Одяг із хутра

У XIX ст. в українців, як і у інших слов'янських народів, спостерігається широке побутування одягу з овечих шкур, що зумовлено розвинутим вівчарством, а також, як було сказано вище, природно-кліматичними умовами. Кушніри виробляють овчини – овечі шкури, а також мерлушки та смушки – шкури молодих ягнят. Мерлушки використовувалися на коміри для кожухів, а смушки, крім того, – на селянські хутряні шапки.

Рис.25. Крій пропорції та декорування зимового хутряного одягу західних областей України

а)

б)

Рис.26. Крій і декорування кожухів: а – чоловічих, б – жіночих. Кінець ХІХ – поч. ХХ ст.

До нашого часу дійшла плащоподібна шуба – бунда. У чоловіків це була довга до щиколотки пелериноподібна накидка без рукавів та без отворів для рук. Для свята її робили просторою, з глибокими фалдами, на виготовлення її йшло 15-20 добре вироблених шкір. Плечі і спину захищали від дощу хутром чорної овчини, яка згодом перетворилася на перелиноподібний комір. По низу прошивали чорну овчину та шкіряні ґудзики для того, щоб під час сирої погоди нижню частину можна було пристібнути. На білому тлі виразно виділявся декор, виконаний шкіряними нашивками у вигляді аплікації, вишивкою. Розміщався декор на плечах, по бокових швах, на грудях і по низу. Жіноча бунда була коричневого кольору і коротша за чоловічу. Цей тип одягу відповідав життєвим функціям – влітку захищав від спеки, взимку – від холоду – і саме тому довгий час не виходив з ужитку.

Одяг із хутра виконував не тільки важливі утилітарно-захисні функції, але й відігравав значну роль у духовному житті народу – був необхідним атрибутом у багатьох обрядах. З ним пов’язані і давні семантичні, символічні та тотемістичні уявлення слов’ян.

Кожухи за кроєм можна поділити на прямоспинні, розширені донизу (тулуб'ясті, кульові) та приталені, під стан (зібрані в збори або до клинців). За довжиною вони могли бути короткими (до талії або до середини стегна), середньої довжини (до або трохи нижче колін) та довгі (до п'ят). Розміри кожухів, співвідношення окремих частин, їх конфігурація складалися історично і закріплювалися на певній території і на конкретний період. На форму і, зокрема, довжину, кожухів окрім різних загальних факторів, певний вплив мали географічне положення і рельєф місцевості, а також специфіка виробничої, господарської діяльності. Наприклад, у рівнинних районах України кожухи завжди довші, об'ємніші, ніж у горах. У високогір'ї довгих кожухів не шили, вони були непридатними до місцевих умов. На значній території України (в кінці XIX – на початку XX ст.) були розповсюджені одночасно два типи кожухів: довгий, великий, вільний, розширений донизу великими фалдами тулуб'ястий кожух і прикорочена, відрізна по стану кожушинка. Прямоспинні короткі форми були поширені у північних і західних районах України. Крій, форма, загальний вигляд кожухів були в прямій залежності від розмірів та якості овечих шкур. Для виготовлення кожухів на будній день перш за все бралися до уваги фізичні властивості – міцність шкури, при пошитті святкових кожухів – якість вичинки.

Довгий, розширений великими клинами круглий (тулуб'ястий, кульовий) кожух шився з 8-9 шкір. Як чоловічий, так і жіночий, він шився довжиною до п'ят зі стоячим або відладним коміром. У головних рисах крою жіночих чи чоловічих кожухів суттєвої різниці не було, бо дуже часто шили одного кожуха на всю сім'ю. Якщо відміна й була, то у формі коміра, в довжині, в оздобленні чи кольорі смушка. Іноді різниця між чоловічим і жіночим кожухами виявлялася саме у формі коміра. Широкі манжети, комір, поли та поділ облямовувалися хутром.

а) б)

Рис.27. Композиція, техніка і колорит декорування а – жіночих та б –чоловічих кептарів. Кінець ХІХ – поч. ХХ ст.

Приталені кожухи, що побутували на значній території України, шились із завуженою спинкою, нижня частина зшивалася з чотирьох клиноподібних частин («пілок») і призбирувалась. Ці кожухи були, як правило, короткі та круглі – довжина їх сягала середини литки, а часом і колін. Шились вони з 5-6 овечих шкур із завуженою спинкою. Нижня частина зшивалася з чотирьох клиноподібних частин («пілок») і призбирувалася. Кожушина по стану робилась і на три «хвалди» або «вуса» – складки, які йшли від пояса до низу. В жіночих кожухах Центральної України лінія талії часто була завищеною, передні пілки робилися коротшими за важку, зібрану у фалди спинку, що надавало своєрідності силуету зимового комплексу народного одягу. В чоловічих вкорочених кожухах стан був відрізним, нижня частина призбирувалась. Такі кожухи використовувалися для роботи. Вони були темно-коричневого або чорного кольору і майже не прикрашалися. Приталені кожухи шились переважно зі стоячим коміром, коміри і манжети, прорізані кишені, поли і поділ оброблялися хутром.

Колір кожухів переважно білий, рідше червоний або чорний. На більшості території України кожухи були здебільшого орнаментовані. Нагольні українські кожухи прикрашались вишивкою, аплікацією з кольорової шкіри, нашивками з яскравих різноколірних плетених шнурів, купованого або саморобного в'юнчика з вовни, китичками з різноколірних вовняних ниток у кутах вшивання клинів, ласток.

На західних землях України до Першої світової війни також побутували довгі, майже до землі, відрізні в стані кожухи. На пошиття «великого» кожуха йшло 6-7 овечих шкір. Найбільшу перегинали надвоє і викроювали верхню частину. Низ робили в клини, рясно призбирували по боках. Майже цілу шкіру використовували на комір, який сягав до половини спини.

У підрізних кожухах орнамент розміщувався, крім піл та рукавів, ще на талії та вздовж підрізних бочків. У гуцульських кожухах (Косівщина), крім переда, спинки і рукавів, оздоблення розміщувалося на плечах, по лінії вшивання рукава. Прикорочені «кожушини» під стан довше зберігались у вжитку, оскільки були практичніші і придатніші до роботи.

У другій половині XIX ст. у центральних областях України поширюється зимовий одяг з овечого хутра, критий тонким фабричним сукном або напівсукном. Такий одяг був доступний заможній частині сільського населення. Це «кожушанка», «хутрянка», «хутро», «шушун». Вони шилися невідрізними, приталеними, з розширеними донизу клинами («до вусів»), довжиною до колін. Комір, манжети, права пола і низ облямовувалися хутром.

Локальні особливості крою та оздоблення українських кожухів

На центральній Київщині взимку носили довгі тулуб'ясті (кульові) некриті (нагольні) кожухи білого кольору, які яскраво прикрашалися різнокольоровою аплікацією з сап'яну, вишивкою, а також нашивними тасьомками. Оздоблення розташовувалося на правій полі з акцентом (як в корсетах і юпках) в нижньому куті, по низу кожуха і внизу рукавів. Кожухи мали великий виложистий комір із смуху. Смухом опоряджувалися поли і поділ. Крім цього, побутували і короткі, білі або криті смугастою тканиною кожушанки. На півночі Чернігівщини були вкорочені кожушанки традиційного прямоспинного крою, розширеного донизу клинами, а також кожухи до стану, фарбовані в жовтогарячий колір, скромно оздоблені аплікацією, вишивкою, згодом – машинною строчкою.

На півдні Чернігівщини взимку носили шушун із овчини – довгий, розширений донизу, критий сукном. Вдягались і в нагольні (некриті) кожушанки, приталений (до стану) крій, довжина і пропорції яких нагадували сукняну юпку. Побутувала тут і крита фабричною тканиною не дуже довга хутрянка, що обшивалася навколо смушком. Довгий тулуб'ястий кожух із широким коміром зустрічався тут рідко.

На лівобережній Київщині та Черкащині, в Переяславському, Чорнобаївському та Золотоніському районах, взимку носили кожушанки під стан, до вусів, криті синім купованим сукном, довжиною нижче колін, нагольні білі тулуб'ясті кожухи.

На Полтавщині взимку носили досить короткі кожушанки (трохи нижче колін) – хутряний одяг під стан, критий демікотоном або ситцем, а також довгий тулуб – критий синьою китайкою. Шився він із невеликим виложистим коміром і оздоблювався сірим або чорним смухом.

На правобережній Черкащині взимку також носили кожухи до стану та тулупи. Довгий кожух-тулуб був червоного кольору. Оздоблювався він вовняним в'юнчиком-сімкою та вузенькою смужкою саморобної або крамної тканини. У нижній кут правої поли пришивалася «квітка» із кольорової сімки або з виплетених ниток – «кіски». Для роботи чоловіки вдягали вкорочені кожушки темно-коричневого або чорного кольору, відрізні по талії із призбираною нижньою частиною.

На західній Київщині побутував і критий чорним сукном кожух – хутро, який шили заможніші селяни.

Закарпатські кожухи були білого кольору, середньої довжини, невідрізні або, навпаки, відрізні по талії, з невеликим стоячим, обшитим чорним сукном коміром. Прикрашались аплікацією з рудої шкіри, а також вишивкою різнокольоровими шовковими нитками, яка розташовувалась не так, як на кожухах Центральної України – на правій полі, а на двох полах – симетрично, частіше по чотири саморобних ґудзики з кожного боку, які застібалися скрученими із шкіряних поясків петлями. На Тернопільщині побутували напівдовгі кожухи, відрізні по талії, з відкладним коміром із чорного смушку. По лінії талії і на грудях прикрашалися аплікацією з чорної шкіри у вигляді закручених гачків, обшитих темно–зеленою вовняною ниткою. У гірських районах Карпат крім відрізних по талії середньої довжини кожухів, широкого розповсюдження набули короткі прямоспинні так звані «рукаві кептарі». Як і кептар, вони багато прикрашались і в кожній місцевості мали свої особливості оздоблення, а саме – колорит, матеріали та техніку виконання.

Характерною особливістю крою і оздоблення кожухів (як і безрукавок) західних земель України була їх однобортність. Такі кожухи застібалися на майстерно виплетені шкіряні ґудзики і петлі, орнамент і весь декор розташовувався симетрично на двох пілках. На відміну від західноукраїнських кожухів, в центральній та східній частині України кожухи були з великим запахом, декор розташовувався на правій полі.

У кінці XIX ст. поступово відпадає потреба у великих тулуб'ястих кожухах. Довгі білі тулуб'ясті кожухи раніше від інших виходили з ужитку. На західних землях України, зокрема в гірських районах та передгір'ях Карпат, побутували хутряні безрукавки-кептарі з різноманітними, притаманними даній місцевості особливостями форми, загальної довжини, глибини пройми, специфікою в техніці, колориті, матеріалі та композиції оздоблення, а також термінологією.

Виготовлялися хутряні безрукавки з одної великої шкіри, яку перегинали вдвоє та посередині на згині вирізували отвір для шиї. Від цього отвору вздовж через середину розтинали половину шкіри на дві передні поли. Цей примітивний простоспинний крій став основним для інших форм верхнього одягу не тільки з хутра, а й з інших матеріалів. Шиють кептарі і з двох шкур. Такі кептарі мають підкроєні бочки, які прикрашалися прямою або з зубцями сап'яновою смужкою.

Кептар також був прямоспинного крою, різної довжини (від короткого – до талії, і майже до колін). Пропорційно була розташована і форма пройми, здебільше із стоячим коміром. Для кептарів характерне симетричне розташування декору.

Кептарі Прикарпаття оздоблювались аплікацією із сап'яну, металевими капелями, а також і китицями з вовни, ззаду від коміра звисали шнури з нанизаними на них наперстками з перевернутими донизу отворами і з китичкою на кінці з нарізаної шкіри. На Гуцульщині, в гірських районах Карпат також збереглись кептарі прямоспинного крою з .розкішним озлобленням у вигляді сап'янових аплікацій, нашивок з кольорових вовняних ниток, сплетених шнурів, металевих прикрас, завдяки чому гуцули називали їх «писанками».

Верховинські кептарі були прямого крою, дещо розширені донизу. Оздоблення розміщувалось так, щоб підкреслити його конструкцію: уздовж переднього розрізу, бокових швів і пройм, а також навколо шийного вирізу і на кишенях.

Найдовші кептарі, які сягали майже до колін, побутували на Буковині, облямовані тхорячим хутром, а також оздоблені аплікацією та плетінкою із кольорової шкіри, вишивкою рослинним орнаментом та нашивками з вовняного шнурка й вовняних ниток. Колір ниток вживався поліхромний: зелений, червоно-синій, жовтий з переважанням синіх і зелених відтінків.

Кептарі Космача мали сап'янові смуги з капелями, обшиті нитками жовтогарячого кольору. Весь кептар облямовувався сірим сукном, а спереду нашивалось хутро куниці та різнокольорова смужка. Кептарі Закарпаття оздоблювались вишивкою рослинного орнаменту, виконаною вовняними або шовковими нитками яскравих кольорів.

2.3.5. Пояс, головний убір, взуття, знімні прикраси

Пояс, головний убір, взуття, зйомні прикраси – невід'ємна частина комплексу народного одягу кінця XIX – початку XX ст. Як і основні його елементи, вони пройшли тривалий шлях свого розвитку. Це призвело до значного різноманіття їхніх функцій і, відповідно, різних матеріалів, які для них використовувалися, форм, технік виконання, художніх рішень.

Вони підкреслювали ступінь заможності, класову приналежність, виражаючи психологію, звичаї, етичні та естетичні уявлення народу. Зокрема, навіть у кінці XIX ст. в жіночому традиційному українському костюмі була неприпустимою відсутність головного убору, пояса або ж культових прикрас. Пояс, головний убір, знімні прикраси були і виразником естетичних поглядів. Це важливий функціонально-декоративний елемент, що підкреслював святковість чи буденність комплексу, створював цілісний художній образ. У традиційному українському костюмі кінця XIX – початку XX ст. пояс виконував різноманітні функції. За допомогою пояса закріплявся поясний та охоплювався розпашний верхній одяг (для утеплення). Він захищав та стягував м'язи живота під час тяжкої фізичної праці. На поясі зберігалися різні предмети повсякденного вжитку, він був своєрідним талісманом та прикрасою.

Наприкінці XIX ст. найбільш розповсюдженими поясами були вовняні саморобні, пофарбовані домашнім способом у яскраві червоні, зелені та інші кольори. Бідніша частина населення економічно відсталих північних районів носила нефарбовані білі пояси, а то й просто лико чи мотузок.

а) б)

Рис.28. Українські традиційні пояси: а – шкіряні; б – ткані.

Кінець XIX – поч. XX ст.

Крім саморобних поясів, поширені були й пояси, виготовлені міськими ремісниками. Починаючи з другої половини XIX ст. саморобні пояси поступово замінювалися фабричними.

Пояси із шматка тканини були відомі з часів козацтва (в тому числі шерстяні або шовкові) – турецької, персидської або китайської роботи завширшки до одного метра. Крім кольорових вовняних та фабричних поясів, побутували білі льняні, переткані червоними смугами. Підперізувалися й вузькими рушниками.

У кінці XIX – на початку XX ст. за розміром (особливо шириною) і призначенням можна виділити дві групи поясів. По-перше, не досить вузькі пояси – крайки (окрайки, попружки), за допомогою яких тримався на стані стегновий одяг. Ширина їх дорівнювала 3-15 см, довжина до З м. По-друге, пояси широкі (до 30 см), якими здебільшого підперізували різні види верхнього вбрання, в деяких випадках нагрудного одягу. За технікою виготовлення вони могли бути ручного і машинного ткацтва та плетені. Ткалися переважно полотняними переплетеннями без допомоги ткацького станка – на дощечках, на нитку, на бердечці. Такі пояси могли бути одноколірними (без малюнка) або ж (нерідко) пофарбованими в червоний чи зелений кольори, а також поліхромними, з виразним орнаментальним малюнком геометричного або рослинного характеру. Викінчувалися пояси різноколірними торочками або великими кулястими китицями (кутасами).

Одночасно побутували пояси, плетені в особливий спосіб – «по стіні». Іноді в плетених поясах чергувалася різна техніка плетіння, приміром в'язання, що створювало цікавий зоровий ефект. Для жіночого та дівочого костюма характерним було спускання кінців пояса по спині або спереду, а для чоловічого – з боків.

Вивчення техніки виконання, орнаментації і колориту тканих та плетених українських поясів важливе і разом з тим малодосліджене питання.

Народні пояси мали велике значення в загальному композиційному вирішенні костюма. Виконуючи своє утилітарне призначення, вони істотно впливали на силует комплексу. З допомогою різних способів носіння, пов'язування, підтикання поясів вбрання набувало різних композиційних акцентів. Виразне орнаментально-колористичне рішення пояса було одним із вирішальних моментів у загальній колористиці комплексу вбрання.

У особливу групу можна виділити чоловічі шкіряні пояси, які побутували в Україні майже до XX ст. і є рудиментом старослов'янських форм. Такі пояси не тільки тримали поясний одяг, захищали м'язи живота, але й були місцем зберігання необхідних для повсякденного користування предметів (гаманця, кисета, топірця тощо).

На Подніпров’ї був розповсюджений шкіряний чумацький пояс – «черес» у вигляді довгого вузького замшевого мішка з пряжкою на одному кінці та ремінцем на другому. У гірських районах ремінний пояс-черес був завширшки від 20 до 45 см, застібався трьома, п'ятьма і більше парами пряжок, прикрашався тисненням шкіри та металом.

Рис.29.Шкіряні чоловічі сумки західних областей України.

ХІХ – поч. ХХ ст.

Також на Подніпров'ї побутував і вузький шкіряний пояс – «очкур», який втягався у обшивку шароварів (очкурню) та застібався на пряжку. Такий пояс був довгим, його вільною частиною можна було ще раз опоясатися. Прикрашався шкіряний очкур металевими ґудзиками та бляшками з тонкої жерсті та латуні.

Вузькі шкіряні пояси з декількома допоміжними ремінцями та прикріпленими гаманцями побутували й на Волині та Галичині.

Пояси-череси були двох видів: прості і декоровані. Бідні селяни носили шкіряний пояс без оздоблення з двома, трьома і чотирма мідними застібками. Череси заможних селян були орнаментовані тисненням, капелями, мідними кільцями, мали додаткові секції. В чересі чоловіки носили ножі, трубку, гроші.

Головні убори. У комплексах українського костюма особливе місце посідає вбрання голови. Воно включає зачіску та способи поєднання і носіння різноманітних елементів складного комплексу головного убору і яскраво розкриває матеріальні, духовні та художні традиції українського костюма. Виконуючи, як і інші елементи костюма, природно-захисну функцію, вбрання голови вказувало на соціально-правове становище людини в суспільстві, на її місце в житті громади, на національну приналежність, на морально-етичні та релігійні уявлення, на рівень художньої культури.

Найдавнішою жіночою зачіскою у східних слов'ян було розпущене волосся, розділене посередині. Для дівчат Лівобережжя типовим у святкові дні було заплітання волосся в одну косу, яка вільно звисала на спину, а в будень – у дві, що закладалися вінком навколо голови. На Правобережжі – і в свято, і в будень заплітали волосся здебільшого у дві коси, які в свято вільно спадали на спину, а в будень – закріплювалися навколо голови. Дівчині, яка виходить заміж, накидати на голову покривало. Звичай не заплітати заміжній жінці волосся в коси на Україні також дуже давній.

Покрита жіноча голова ще у давніх слов'ян була ознакою того, що жінка заміжня. Зачіска жіночого волосся XIX – початку XX ст. зводилася до простого закручування його у вузол і підтикання під головний убір. Інколи жінка, не заплітаючи кіс, розділяла волосся на дві половини і, скрутивши кожну з них у джгут, намотувала його на невелике луб'яне кільце, яке називалося кибалкою.

У працях Д.К. Зеленіна всі жіночі (дівочі) головні убори поділяються на такі типи: рушникові, чепці, шапки та дівочі вінки. К. Мошинський дає іншу порівняльно-класифікаційну схему: перев'язь – пов'язка, чільце-діадема і корона з пір'я. Г.С. Маслова розподіляє дівочі головні убори на смужки тканини, обручі з твердою основною, вінці, вінки, начільники з металевими підвісками; дівочі – на рушникові, кичкоподібні, кокошники, самшури, ковпаки, шапки. В кожному випадку в основу класифікаційного поділу головних уборів покладені різні ознаки: матеріал, форма, характер виготовлення, конструкція тощо.

За способом пов'язування-носіння в XIX ст. на території України можна виділити начільні вінкоподібні головні убори. Вони, в свою чергу, поділяються на вінки-шнури, вінки площинні, вінки звиті. Різним буває матеріал (стрічки, плетені шнури, шовкова тканина, пір'я птахів, штучні та живі квіти), конструкція, форма і техніка виготовлення нього виду головного убору (від тоненької стрічки до високих, складних за конструкцією вінків). Багаті різнокольорові та орнаментовані стрічки, уплітки, вінки об'єднувалися залежно від призначення, утворюючи надзвичайно складні і мальовничі композиції, які ми спостерігаємо у XIX ст.

Традиційний головний убір дівчини-жінки вказував на кожну зміну її сімейного стану. Убір дівчини засватаної, нареченої, молодиці мав свої особливості.

Прямокутне платове жіноче вбрання на Україні – намітка, рантух, перемітка, рубок, серпанок, плат, скиндячка тощо – це лляна, зрідка конопляна тонка, або взагалі прозора тканина, що має довжину приблизно 5 м, ширину 50 см. Кінці її затикали нескладним орнаментом здебільшого червоного кольору. Найхарактернішим способом пов'язування цього типу вбрання було огортання його навколо очіпка та пов'язування пишним бантом ззаду. Цей бант разом з кінцями намітки спускався на спину.

Рис.30. Старовинні очіпки Центральної України. XVIII – ХІХ ст.

Наступною групою українських жіночих головних уборів були убори шапкоподібні, які є дальшим ступенем розвитку. За функціональними ознаками у XIX ст. на Україні виділяються дві основні підгрупи цього виду жіночих традиційних головних уборів. Це, по-перше, м'які чепці (чушки), призначення яких – збирати і старанно закривати волосся; по-друге, тверді шапкоподібні головні убори.

В Україні за формою, яка утворюється кроєм та різними технологічними прийомами (картонні, ватні прокладки, різні способи стягування у збори), а також способом носіння можна зустріти проміжні варіанти шапкоподібного жіночого вбрання: очіпок з твердою основою (денцем) і м'якими крилами, напівтверді очіпки-збірники. Це дає підставу для виділення за вищеназваними ознаками наступних підгруп шапкоподібного жіночого вбрання: збірники, очіпки з твердою основою, очіпки-збірники і шапки.

До групи платового вбрання можна віднести і таке розповсюджене по всій Україні, особливо в другій половині XIX та у XX ст., жіноче квадратне вбрання голови, як хустки та шалі. Різними були способи пов'язування хусток, які частково наслідували способи пов'язування наміток.

а) б) в) г)

д) е) ж)

Рис.31. Типи чоловічих головних уборів: а – шапка-конфедератка, б – сукняна шляпа з полями-крисами, в – картуз, г – шляпи з крисами – брилі,

д – кучма, е – циліндрична, висока шапка, в – „шоломок”.

Щодо чоловічих головних уборів, то вони не потребують такої детальної класифікації, хоч і були досить різноманітними, виконували специфічні обрядові, захисні, спеціальні та етнолокальні функції. Взагалі для зачісок українських селян XIX ст. було характерне високе підрізання волосся навколо всієї голови; верхнє ж волосся біля маківки прикривало підголені місця.

З-поміж типів зачісок виділимо два найтиповіших. По-перше, це підворота, коли волосся підрізали навколо голови, а на потилиці залишали дещо довшим. Гуцули ж залишали його досить довгим, іноді навіть заплітаючи його в одну чи дві коси. По-друге, це під макітру, або в кружок, – спосіб, відомий з XVII ст., коли за краєм накладеної на голову макітри рівно відтинали волосся довкола голови. Ця зачіска збереглася на Поділлі до початку XX ст. їй передувала традиція голити всю голову, залишаючи на маківці довгий чуб (оселедець), який закручували за вухо. Ця традиція побутувала переважно серед запорозького козацтва.

Чоловічі головні убори відзначалися різноманітністю матеріалів, які використовувалися, способами виготовлення, формами, манерою носіння, а також назвами. Матеріал для чоловічих головних уборів був різним – від соломи до хутра. У XIX ст. взимку носили шапки з хутра. У теплішу пору – повстяні, валяні, просто з грубої тканини; влітку – брилі з соломи.

Солом'яні брилі, дуже популярні влітку, плели у декілька способів: рівною широкою стрічкою, у зубчики, в луску, косичкою тощо. Найпоширенішими були брилі з широкими крисами й головкою у вигляді зрізаного конуса. На відміну від них, буковинські брилі мали високе дно та вузькі загнуті догори криси; їх облямовували чорною стрічкою, оздоблювали квітами, ґерданами (прикрасами з бісеру) та півнячим пір'ям.

Найдавнішими типами чоловічих головних уборів були капелюхи та шоломи (магерки). Капелюхи робили з овечого хутра або сукна з хутровою опушкою, а носили залежно від місцевих звичаїв – прямо на всю голову, заломлюючи посередині, зсуваючи на потилицю чи набакир. Шоломи шили з коричневої або сірої повсті. За формою вони були напівсферичні або конусоподібні, без крис або з високо загнутими крисами.

На Гуцульщині взимку чоловіки носили клепані – шапки з червоного або темно-синього сукна, підбиті овчиною та облямовані лисицею. Кінці клепані можна було стягнути догори й зав'язати на тім'ї. Чорний фетровий капелюх називався кресанею і був пишно оздоблений золотавим галуном, візерунчастою бляхою або різнокольоровими шнурками. Підтримував такий убір ремінець (підборідь) із червоного сап'яну, вибитий мусянжовими заклепками. Прикрашали кресаню пір'ям глухаря або павича, а також кулястими вовняними китицями – бовтицями.

На всій території України була відома висока, переважно циліндрична шапка з овчини або іншого хутра – кучма. На Поділлі та півдні Волині носили великі чорні смушкові шапки з суконним дном – мазниці. Збоку в них був розріз, куди вставлялася кольорова стрічка. На Чернігівщині переважали круглі хутряні шапки з навушниками – малахаї.

Прикраси. Яскравим та художньо виразним доповненням до українського народного одягу виступали знімні прикраси. Це здавна відомі діадеми, підвіски, браслети, сережки тощо, привізні та місцевого виробництва. Ними охоче користувалися як жінки, так і чоловіки, хоча з часом прикраси стали привілеєм жіночого костюма.

Знімні прикраси протягом довгого часу виконували захисну функцію – амулета, талісману, оберега. Зокрема, різним елементам прикрас приписувалися лікувальні, оберегові властивості, вони відігравали значну роль у народних повір'ях та обрядах. Такі елементи комплексу прикрас, як хрест, панагія, образок – були символами православної віри. У XIX ст. основне призначення традиційних ювелірних виробів різних народів нашої країни зводиться, головним чином, до прикрашання костюма. В їх основі лежить розуміння місця прикраси в костюмі, підпорядкування особливостям людської фігури, колористичній та конструктивній побудові костюма.

В кінці XIX – на початку XX ст. в Україні серед сільського населення побутували сережки, каблучки та велика група шийних та нагрудних ювелірних виробів. Сережки-ковтки – один із найдавніших і обов'язкових загальнослов'янських видів жіночих вушних прикрас, які широко побутують і до наших днів. В Україні в кінці XIX – першій половині XX ст. майже з дворічного віку дівчатам проколювали вуха тонкими, гострими сережками, які залишалися до заживання ранки. Маленькі дівчата носили мідні, старші ж дівчата й молодиці – срібні, позолочені, а то й золоті сережки, форма яких була дуже різноманітною. Найбільшого поширення набули невеликі дуті каблучки у формі напівмісяця – «калачики» з нескладною різьбленою орнаментацією.

На давнє походження сережок вказує і значна кількість повір'їв, пов'язаних з ними, зв'язок з етикою народу, їх роль в обрядах. Сережки, за народним повір'ям, знімали головний біль. За традицією, в піст або під час жалоби одягали найпростіші сережки, у вигляді кільця. У першу шлюбну ніч молода знімала сережки, бо загублені сережки війтували нещастя.

Особливим художнім явищем були шийні або нагрудні прикраси, які складалися з багатьох компонентів і носили локальні особливості щодо художніх властивостей матеріалів, техніки виготовлення окремих елементів, характеру їх поєднання. У Центральній Україні носили багато разків різнокольорового або червоного намиста, монети-дукачі, ланцюжки з хрестиком або прикріпленими до них «бовтунцями», «дармовісами». На Лівобережній Україні ширшого розповсюдження як прикраса отримав один великий дукач із розкішно оздобленим металевим бантом. На Правобережжі здебільшого носили 3-5 невеликі, з'єднані між собою монети. На Гуцульщині збереглися в народному побуті найдавніші залишки металевих прикрас – зґарди у вигляді нанизаних мідних хрестиків. Крім зґард, гунули широко використовували намисто різнобарвного венеційського скла, а також прикраси, плетені з бісеру (склянки, ґердани).

Рис.32. Традиційні знімні прикраси українського костюма.

XVIII – ХІХ ст.

До складу шийних та нагрудних прикрас входило різне за матеріалом намисто, вироби з бісеру, а також прикраси з металу (ланцюжки, хрестик, зґарди, монети-дукачі). Найдавнішою складовою частиною жіночих нагрудних прикрас, розповсюдженою по всій Україні, було намисто.

З другої половини XIX ст. в Центральній Україні серед сільського населення поширилося різнокольорове скляне (не дуте) або камінне намисто зичного виробу. В кінці XIX – в першій половині XX ст. в центральних областях України розповсюджуються різнокольорові скляні, іноді як ялинкові буси, які органічно доповнювали декоративні особливості комплексу народного вбрання цього періоду.

Крім поширеного на всій території України намиста із натуральних і штучних матеріалів – на Прикарпатті, Закарпатті, Буковині і Поділлі, в XIX –XX ст. побутували шийні прикраси з бісеру. Різнокольоровий бісер нанизували на шовкову або волосяну нитки, плели або ткали, утворюючи мальовничий геометричний, іноді рослинний орнамент. Бісерні прикраси могли бути у вигляді смуги або опліччя і мали свої локальні особливості за формою та способом плетіння, малюнком, колоритом, вони гармонійно поєднувалися з вишивкою. Від техніки нанизування (силяння) бісеру на нитку або волосінь походить назва цих виробів – «силянки», «сильованки», «силенки», а від переплітання ниток між собою – «плетенки», «плетінки». Ткані нашийні бісерні прикраси у вигляді досить вузької смуги називалися «ґердани», «герданки», «гарди», «крайки», «ланцки», «драбинки», «рядки», «пупчики», «очко». Бойківські нагрудні прикраси з бісеру – «міци» або «шлейки» були у вигляді двох смуг, з'єднаних спереду. Візерунчаста шийна прикраса, виткана з бісеру, зустрічалася, крім західних областей півночі України, також на правобережжі Дніпра під назвою «лучка».

До традиційних народних шийних та нагрудних прикрас входили і ювелірні вироби з металу, які мають дуже давнє походження. Вони також мали в Україні значну різноманітність щодо видів, функціонального призначення, місцевих традицій ювелірного виробництва. Особливе місце в комплексі українських традиційних нагрудних прикрас посідали монети (дукати, дукачі), які вважалися пережитком давніх форм. В Україні в XIX – на початку XX ст. побутували різні способи використання монет як прикрас: 3-5-7 та більше монет скріплювалися між собою у вигляді намиста. Монети прикріплялися до коралового намиста. Широкого розповсюдження набула прикраса у вигляді окремої медалевидної монети з бантом – дукач. Дукач займав центральне композиційне місце в усьому комплексі нагрудних прикрас.

Комплекс знімних прикрас в XX ст. поступово спрощується. Це відбувається спочатку у зв'язку із заміною дорогих натуральних матеріалів штучними, а потім і заміною кустарних, часом дуже майстерно вироблених прикрас дешевими фабричними, які у погоні за прибутками виготовлялися без урахування національних традицій. З часом народні майстри знаходили прийоми гармонійного поєднання купованих елементів одягу і прикрас. Яскраві різнокольорові дуті скляні фабричні буси набувають композиційної єдності з загальним декоративним оформленням костюма цього періоду (поліхромною вишивкою сорочок і корсеток квітчастими фабричними ситцями тощо). Стародавній комплекс прикрас зберігався у старих людей на особливо урочисті випадки.

Взуття. Форма та матеріал для взуття виникли та розвивалися в різних районах залежно від природно-кліматичних умов, а також від виду господарської діяльності та економічного становища населення.

Характер закривання ноги дає змогу виділити взуття, що прикриває лише ступню ноги, і таке, що захищає і ступню, і гомілку. За матеріалом воно ділиться на взуття з рослинних стебел або з дерев'яної кори (лика), на шкіряне і на повстяне. Валяне взуття на Україні – явище пізнє (поч. XX ст.). В ряді бойківських сіл зафіксовано побутування взуття з дерева. Передусім матеріалом обумовлювалася і техніка виготовлення взуття, яке в різних районах України могло бути плетеним, стягнутим і зшитим. Влітку жінки, переважно незаможні, ходили босоніж. До плетеного взуття відносяться личаки та постоли (з лика). Із двох способів плетіння цього типу взуття, скісного і прямого, був розповсюджений прямий, типовий, як відомо, для поліських районів України та Білорусі взагалі.

На виготовлення личаків йшло лико лози, липи. Це взуття складалося з пря