Тема 2.2. Український традиційний костюм ХVІІІ – ХІХст.

2.2.1. Національні риси стилю бароко XVII – XVIII ст.

2.2.2. Традиційний костюм Лівобережної України ХVІІІ ст.

2.2.3. Традиційний костюм Правобережжя у ХVІІІ – ХІХ ст.

2.2.1. Національні риси стилю бароко XVII – XVIII ст.

XVII ст. – завершальний етап попереднього розвитку художніх прийомів у створенні костюма, декоруванні тканин, оздобленні та опорядженні деталей одягу, що створювало виразний довершений художній образ. Для цього періоду характерне продовження художніх традицій Київської Русі, збагачених візантійськими, а подекуди і ренесансними рисами. Рубіж XVII – XVIII ст. є періодом зародження нового стилю в українській художній культурі – стилю бароко, розквіт якого припадає на XVIII ст.

Український костюм кін. XVII – поч. XVIII ст. розвивався у складному взаємозв'язку культури Заходу і Сходу, з орієнтацією на існуючий на той період західноєвропейський стиль бароко одночасно створивши свій яскраво виражений національний стиль. Сформувавшись на місцевих традиціях, український костюм стилю бароко відзначався надзвичайною декоративністю, виразністю та пишністю форм, був наповнений глибоким символізмом, відповідно до світобачення, що панувало в цей період.

XVII – XVIII ст. можна було придбати не тільки вітчизняні, але й різноманітні за якістю й кольором привізні матеріали для одягу – бархат, парчу, прошву, стрічки, шнури, нитки, що цінилися особливо дорого. Іноді тканина коштувала стільки, скільки все майно селянина. Тому українські селяни використовували парчеву тканину тільки для святкових очіпків, запасок, оздоблювали верхній одяг (пізніше – корсетки, спідниці).

Іноді елементи орнаменту недосяжних для селян привізних тканин творчо перероблювали на вишивку, поєднуючи малюнок з традиційною орнаментикою. Бідні городяни – ремісники, торговці, міщани, прислуга – були вихідцями із сільської місцевості, а тому і в місті носили одяг, подібний до сільського.

Рис.4. Костюм українського купця та воєводи XVI – XVII ст.

Комплекс одягу городян включав сорочку і штани або спідницю і сорочку. Але сорочка стає нижнім одягом, зверху вдягались інші види. Розрив у крої між селянським і міським костюмом відбувався за рахунок того, що міський одяг поступово починає розвиватися за загальноєвропейськими законами.

У міському костюмі, на відміну від сільського, нараховувалася велика кількість предметів. Замість полотняної, міська сорочка у заможнішого населення була шовковою. Тільки на сорочку одягали довгу юпку. На верхню частину сорочки з глибоким вирізом одягали ліф із дорогих тканин, з вузьким рукавом, який застібався або зашнуровувався. На голову одягали шапки–кораблики овальної форми із шовку, бархату або парчі. Різноманітним був верхній одяг заможних жінок – кунтуш, жупан, свитки, кафтани. Взуттям людей середнього статку були чоботи і черевики. Вони робилися із телячої, волової, кінської шкіри і з юфти. У найбільш заможних – із перського і турецького сап'яну, причому дуже яскраві – червоні, жовті, голубі, лазурові, білі або ж тілесного кольору. Розшивалися золотом, надто верхні частини на халявах. Жіночі чоботи прикрашалися так густо, що не видно було сап’яну.

Рис.5.Світський український жіночий костюм XVI – XVII ст.

У чоловічому одязі українців-городян обов'язковим компонентом був кафтан-жупан замість селянської свити із домотканого сукна. Жупан пов'язувався широким поясом, якість якого співвідносилась із заможністю власника. Жупан носили з кунтушем – верхнім одягом із довгими рукавами або прорізами для рук, який іноді підшивався хутром.

Одяг міської верхівки в Україні формувався під впливом закордонної моди, перш за все польської, угорської, російської, залишаючи при цьому свої національні риси

2.2.2. Традиційний костюм Лівобережної України XVIII ст.

Розвиток українського костюма Лівобережної України XVIII ст. відбувався у своєрідних соціально-культурних і політичних умовах. З одного боку, за умов зміцнення зв’язків із зарубіжною Європою, а з іншого – певної залежності від Росії. Росія в особі Петра І прагнула увійти до загальноєвропейського культурного процесу, посиливши орієнтацію на Захід. Тому згідно з указом Петра І, заборонялося з'являтися до двору в „російському” вбранні. До двору дозволялося одягати тільки так званий європейський костюм. За словами однієї з сучасниць, „простежувалася манера польського в етикетах і в домовому влаштуванні, і в уборах, і в столах”. Це був період максимального використання в одязі діамантів і коштовного каміння.

Наприкінці XVIII – на поч. XX ст. костюм продовжував орієнтуватися на західноєвропейську моду, законодавцем якої утвердила себе Франція. Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. в Росії і в Україні, як і по всій Європі, після тривалого панування стилю бароко набув розповсюдження класицизм, після нього – романтизм, а на рубежі XIX – XX ст.– модерн. Західноєвропейські риси столичної культури в Малоросії, як і в Росії, набували самобутнього національного забарвлення і, в свою чергу, до провінції і навіть в селянський патріархальний побут проникали і законсервовувалися елементи міської культури.

Традиційний український одяг XVII – XVIII ст. рельєфно розкриває соціальну структуру суспільства та поглиблення класових протиріч.

Костюм цього періоду був паспортом, що підкреслював приналежність людини до певної соціальної верстви. Розкішний одяг заможних людей матеріально підтверджував їхнє панівне становище в економічному та політичному житті, їхню державну привілейованість. У костюмі української знаті використовувалися дорогі місцеві та імпортні матеріали. Тут прослідковуються запозичення західноєвропейських рис, переосмислених та пристосованих до конкретних умов, а також значний вплив Сходу. Це можна простежити на назвах одягу, його видах, крою, оздобленні.

Рис.6. Костюм українського дворянина XVII – XVIII ст.

Для виготовлення святкового жіночого і чоловічого вбрання заможних верств українців використовувалися щедро орнаментовані шовкові тканини – парча, оксамит, штоф. Характер орнаментації відповідав загальноєвропейським стилям бароко і ренесансу. Тканини прикрашалися крупними елементами стилізованих квітів, листя, плодів рослин, вписаних у різноманітні медальйони, що було продовженням культурних традицій Давньої Русі, яке підтримувалося давніми торговельними зносинами з країнами Сходу та Західної Європи. Такі щедро орнаментовані тканини використовували переважно для верхнього чоловічого та жіночого одягу – на жупани, кунтуші, плащі-накидки та ін.

Рис.7. Жіночий костюм XVII – XVIII ст.

Із однотонних шовкових тканин використовувалися атлас і камка. Панська сорочка шилась, як і в заможної козацької старшини, з тонкого полотна, вишивалася шовком, сріблом і золотом, була близька за кроєм до народної, відрізнялася від неї лише деталями, зокрема, формою коміра, ґатунком тканини, оздобленням. Сорочка заправлялася у досить широкі сукняні, шовкові або оксамитові шаровари яскравих кольорів. На сорочку одягався дорогий жупан, підперізувався золототканим перським або «слуцьким» поясом. Зверху одягався кунтуш або опанча. На урочисті церемонії одягалася шуба чи «ферезея», прикрашена коштовною «запоною». На ноги одягали кольорові сап’янові чоботи. Шапки були переважно оксамитові, оздоблені соболиним, рисячим, лисячим хутром. Шапки прикрашали коштовним камінням, прикріплювали до них страусине перо. Парчові шуби підбивалися цінним хутром, оздоблювалися горностаєм, золотим шнуром, галуном, коштовним камінням.

Селянський одяг цієї епохи був консервативним. Він зберігав риси попередніх епох і трансформував їх відповідно до конкретних умов, досвіду багатьох поколінь і сусідніх народів. Селянське вбрання українців, як і раніше, виготовлялося з домотканих матеріалів і зберігало різноманіття місцевих варіантів. Ця специфіка не стільки стосувалася самих видів одягу, що складали локальний комплекс, скільки особливостей їхнього крою, пропорцій, художнього оздоблення, мотивів, техніки та композиції орнаменту вишивки та тканого малюнка, а також загального колориту та манери носіння костюма.

Поряд із давніми елементами в селянському костюмі накопичувалися більш пізні і розвинуті форми, пов’язані з побутуванням у даний період міського костюма та його стильовим напрямом. У заможних селах, розташованих поблизу торговельних центрів, широко використовувалися для оздоблення дорогі привізні тканини – парча, оксамит, ювелірні прикраси (особливо коралі), пояси, сап'ян та ін.

2.2.3. Традиційний український костюм Правобережжя XVIII ст.

Період XVIII – XIX ст. на Правобережжі прикметний відходом від польського національного та культурного впливу та частковим возз'єднанням з Лівобережжям, що прискорило процес консолідації українського етносу та національної культури. У відповідності з такою ситуацією розвивався і костюм, який майже до XIX століття відчував на собі вплив Польщі. Цей вплив виявився, зокрема, у костюмі вищих соціальних верств українського суспільства Правобережної України, що підкреслювало їхню спільність із польською шляхтою і відмінність з українським народом.

Носіння того чи іншого одягу регламентувалося спеціальними законами, що їх видавав польський уряд. Не дозволяли багатим міщанам носити такий одяг, який мали шляхтичі та чиновники. Ясновельможні пани могли носити яскраво–червоні кунтуші і жупани, дрібна шляхта – сірого кольору. Міщанству ж взагалі заборонялося носити кунтуші і дороге вбрання, дозволялося носити жупани лише певного кольору.

Рис.8. Костюм населення Правобережної України XVII – XVIII ст.

Сільський одяг Правобережної України розвивався на традиційній основі. Багато спільних рис має цей костюм з народним вбранням середнього Подніпров'я. Це пояснюється тісними контактами цих територій впродовж усієї історії України.

Водночас із наявністю спільних рис на території Правобережжя простежуються яскраво виражені місцеві варіанти комплексів традиційного костюма.

На межі XIX – XX ст. доступним стає фабричне прядиво, нитки, які збагачують ткані полотна і вишивки, урізноманітнюють кольорову гаму. Фабричні тканини витісняли трудомісткі у виготов льняні домоткані матеріали, що в свою чергу прискорило розвиток народного крою. Машинна техніка замінила ручну працю пошиття і дала поштовх для розвитку нових художньо–технологічних прийомів. І, нарешті, готові елементи одягу (пояси, хустки, взуття) замінюють саморобні, а з розвитком швейної промисловості селяни користуються одягом фабричного виробництва.

Рис.9. Костюм шляхтичів

Питання для самоконтролю

1. Локальні особливості українського костюма XVI – XVII ст.

2. Селянський одяг Лівобережної України XVII – XVIII ст.

3. Одяг української знаті XVII – XVIII ст.

4. Селянський одяг Правобережжя XVII – XVIII ст.

5. Костюм шляхтичів XVII – XVIII ст.

6. Світський український жіночий костюм XVI–XVII ст.