Розділ 2. Історіографія українського костюма

Тема 2.1. Формування традиційних рис українського костюма

2.1.1. Ноша давніх слов’ян

2.1.2. Одяг населення Київської Русі

2.1.3. Формування традиційних рис українського костюма у XIV – ХVІ ст.

2.1.1. Ноша давніх слов’ян

Український традиційний костюм – це самобутнє й багатогранне явище культури. Цілий ряд деталей національного костюма генетично пов'язаний із культурою давніх слов'янських і праслов'янських племен, з культурою Київської Русі. Поряд із древніми елементами в локальних варіантах українського костюма зберігаються і пізніші нашарування, які відображають особливості історичної долі населення різних районів України.

На рубежі та початку нової ери на формування культури слов’янських племен та їх попередників, що заселяли Південно-Східну Європу, з одного боку впливали цивілізації Давнього Світу (Середземномор'я та Південного Причорномор'я), з іншого – постійний тиск північних племен, що рухалися на південь, а також кочівників, які пересувалися зі Сходу. Кочові народи – хозари, печеніги, половці, берендеї, які мешкали на Сході, між Дніпром та Каспієм, завдавали великої шкоди слов'янам, часто нападаючи, грабуючи, убиваючи та руйнуючи їхні оселі. Південноруські слов'яни були землеробами, тож попри небезпеки у краю, постійно вишукували засоби до існування.

Давні зв'язки з греками, безумовно, сприяли цивілізаційним процесам південно-руського народу, З греками вони обмінювалися товарами: слов'яни відправляли в Грецію шкури, мед, віск, звідти отримували паволоки – дорогі тканини, одяг, що були ознакою багатства і заможності, що своєю чергою сприяло піднесенню рівня культури періоду Київської Русі.

Археологічні розкопки, які проводилися на території України та мали стосунок до другої половини І тисячоліття н. є., а також до періоду існування Київської Русі, дають уявлення і про одяг. Аналізуючи ці дані та порівнюючи з пізнішими матеріалами українського традиційного вбрання, можна припустити, що саме на тій території усталився і зберігся жіночий поясний одяг із одного або декількох шматків саморобної тканини і розвинувся сам характер цих тканин (йдеться про техніку ткання, орнаментально–колористичне рішення). Такий розвиток мали тунікоподібні сорочки, окладні жорсткі форми жіночих головних уборів – очіпків і майстерні способи драпірування та пов'язування жіночих рушникоподібних головних уборів – наміток тощо. По території Наддністрянщини, Наддніпрянщини, півдня Поділля проходила межа, по якій на рубежі нової ери відбувалося взаємопроникнення античної і давньослов’янської культур, етнокультурні взаємодії із цивілізаціями Давнього Світу.

Ареал побутування широких чоловічих штанів із низьким кроком (матнею), способи підстригання волосся і типи чоловічих зачісок; а в пізніші часи – золототкані чоловічі пояси і способи їх пов'язування, жіночий халатоподібний простьоганий осінньо-весняний одяг, техніка і мотив орнаментики, колорит, назви одягу – все говорить про ранні і тривалі тісні етнокультурні зв'язки із азійськими кочовими племенами.

Глухі, зшиті форми саморобного вбрання – сорочки, спідниці, орнаментовані тканим малюнком, способи пов'язування орнаментованих саморобних хусток, саморобне плетене взуття мають багато спільних особливостей із білорусами, росіянами та прибалтійськими народами, вказуючи на тісні зв'язки із північними сусідами.

Південна Русь підтримувала торговельні зв'язки з населенням Північного Причорномор’я, а саме – з Кримом, Візантією, арабським Сходом, а також південно-східними сусідами – степовими кочовими і осідлими племенами. Від XI – XII ст. посилюються зв'язки із західноєвропейськими країнами. На Русь імпортувалися різні види тканин – шовкові, сукняні, оксамитні. Шовкові дорогоцінні тканини ручної роботи різноманітних кольорів під загальною назвою „паволока” розподілялися на парчу, пурпур, порфир, червлену, або багр. Часто у писемних джерелах згадується яскрава дорогоцінна тканина ручного виробництва – „анашит”, „алтабас”. Ворс цих тканин робився із срібла або золота. Вираз „на вагу золота” стосовно старовинних оксамитів і алтабасів носив буквальний зміст. Так дорого цінувався матеріал (шовк і дорогоцінні метали), із яких його ткали. Ці тканини надходили до царської скарбниці із Ірану, Турції, Франції й Італії. Важкі, негнучкі тканини вживалися тільки для потреб князівського двору і вищого духовенства. Із Західної Європи руські князі ввозили також фризькі і фламандські сукна. З арабського Сходу, крім тканин, надходили намисто із кольорового, а також позолоченого або посрібленого скла та інші прикраси. При цьому слід зазначити, що в економіці Південної Русі імпорт в цілому відігравав другорядну роль і був пов'язаний переважно з предметами розкоші.

2.1.2. Одяг населення Київської Русі

В епоху Київської Русі була закладена основа для українського традиційного костюма Це тунікоподібна сорочка, одяг у вигляді шматка вовняної тканини, що охоплює стегна; дівочі вінки, жіночі головні убори, знімні прикраси та коміри, давні орнаментальні мотиви в декоративному ткацтві і вишивці, колорит вишивки, плетене із стебел рослин і шкіряне взуття. І матеріал, і одяг селян та простих городян Київської Русі були саморобними.

Костюм давньоруської селянки був самобутнім і різнобарвним. Одяг заміжньої сільської жінки і дівчини складався із довгої вишитої сорочки, поясного одягу у вигляді одного або двох надшитих, а пізніше – частково зшитих шматків орнаментованої або смугастої вовняної тканини. На голові у дівчини був вінець, у заміжньої жінки – рушникоподібний головний убір, що накидався на твердий, виконаний із дорогої тканини головний убір, яким щільно закривали волосся. На ноги одягали плетені із рослинних волокон сигниці або стягнуті із шматка шкіри постоли.

Рис.1. Костюм селян Х – ХІІ ст.

Прикраси, елементи орнаменту, колір в одязі спершу виконували не стільки естетичну, скільки магічну роль. З магічною функцією прикрас пов’язують і їх розташування. Існує гіпотеза, що орнамент розташовується на одязі там, де є відкриті частини тіла, а саме – по низу рукава, на горловині, подолі і ногах. Дуже великою кількістю ювелірних деталей прикрашалися голова та пояс.

Можливо, саме давні шийні знімні прикраси частково перейшли у вишивку на горловині, комірі і в нагрудну вишивку сорочки, на зап'ястя та вишивку низу рукавів, а з часом і на манжети. Розташування вишивки на плечовій вставці і припліччі української сорочки дослідники іноді пов'язують з еволюцією цього типу одягу, а саме – із тим періодом, коли на нижню сорочку з довгим рукавом надягалася друга – без рукавів або накидався плащ з орнаментованими краями.

Чоловічий одяг складався із сорочки, довжиною до колін, одягненої навипуск, підперезаної шкіряним або плетеним поясом, а також нешироких штанів. На поясі кріпилися різні необхідні предмети (кресало, гребінь, невеликий ніж). На голові – валяна шапка, на ногах – плетене з лика або стягнуте із шкурок взуття і онучі. В холодну пору року одягали вовняну свиту, взимку хутряного кожуха.

Рис.2. Одяг заміжніх городян Давньої Русі ІХ – Х ст.

Одяг городянки був складнішим, ніж у сільських жителів. В жіночому костюмі було розділення на нижній (одяг натільний) і верхнє плаття. Нижньою була полотняна сорочка з рукавами, які набагато перебільшували довжину руки. На зап’ястях вони підтримувалися браслетами – обручами. На неї надягалася коротша і з коротшими рукавами одежа – риза із різних тканин. Відкрита частина нижньої сорочки прикрашалася вишивкою. Поверх сорочки могли вдягати декілька платтів прямого або розширеного покрою. їхня кількість залежала від сезону і заможності людини, добробуту сім’ї. Як і для сільського костюма, обов’язковим був пояс, який був як прикрасою, так і „оберегом”, що перепиняв дорогу „нечистій силі”.

Жіночий і дівочий головні убори були прикрашені дорогоцінним камінням, вишивкою, підвісками – ковтками і обвиті довгою білою тканиною, різноманіття ювелірних високохудожніх прикрас не тільки композиційно завершували костюм, вони свідчили про соціальний, сімейний стан жінки, виконували захисну, релігійно-обрядову функцію стосовно існуючих морально-етичних уявлень і норм.

Чоловічий одяг городян був також схожим на сільський і складався із сорочки і вузьких штанів – гач (портів), на вулицю одягали сукняну свиту.

Давні київські фрески свідчать про те, що одяг знатних східнослов'янських жінок був багатокольоровим, у ньому поєднувалися яскраві, свіжі насичені кольори – зелений, голубий, „черлений”, яскраво-червоний, синій, коричневий. Кольори доповнювалися золотим і срібним шиттям. Шиттям металевою ниткою прикрашався не тільки костюм жінок княжого роду, але й представниць заможного сільського населення. В зимову пору населення Давньої Русі носило хутряний одяг. Заможніші – із дорого хутра, бідніші – із дешевого. Дорогі хутра горностая, соболя, лисиці, бобра використовувалися в жіночому княжому одязі.

Костюм цього періоду був одночасно і значним соціальним показником, і виконував ритуальні, магічно-захисні та інші функції.

2.1.3. Формування традиційних рис українського костюма у XIV – ХVІ ст.

До комплексу одягу XV ст. входила перш за все сорочка, переважно із грубого домотканого полотна. У чоловіків вона була короткою, глухою, тунікоподібною, із прямокутною горловиною. Жіноча сорочка була довгою, різноманітного крою: тунікоподібною, з плечовими вставками (пришитими по основі і по пітканню стану), сорочка з суцільнокроєними рукавами.

Як поясний одяг для чоловіків відомі вузькі штани – гачі із білого або темного сукна, а також широкі шаровари.

Рис.3. Реконструкція костюма ХV – ХVІІ ст.

Жіночий поясний одяг на значній території України був незшитий розпашний або частково зшитий у вигляді одного широкого або двох вузьких прямокутних шматків домотканої вовняної візерунчастої або однотонної тканини. Це дві запаски, або одноплатова обгортка, або ж святкова „плахта”, що побутувала на середньому Подніпров’ї. В будень носили дві вузькі (чорну і синю) запаски, а на свята – багатокольорову картату плахту з ошатною орнаментованою запаскою – „попередницею”. На Поділлі побутувала обгортка у вигляді широкого горизонтального полотнища із чорної саморобної вовняної тканини, прикрашеної складними почережними композиціями орнаментальних різнокольорових смуг. У районі Подністров'я і Карпат функціонували як дві вузькі запаски, заткані різнокольоровими смугами з додаванням металевої нитки, так і поясний одяг у вигляді широкого горизонтального полотнища з місцевими варіантами колориту і оформлення.

Поряд із незшитим поясним одягом в Україні розвиваються зшиті форми. На Поліссі, наприклад, функціонував зшитий поясний одяг – спідниця, що називалася „літник” – з вертикальними смугами вовняна спідниця (на червоному тлі різнокольорові смуги: зелена, чорна, жовта, синя, біла). „Андарак” – червона однотонна спідниця із закладеними складками і широкою орнаментальною смугою по низу.

Шорц-спідниця, яка побутувала на Львівщині, виготовлялася із вовняної тканини, затканої багатокольоровими вертикальними смугами, розташованими в складному почережному чергуванні на білому тлі. По низу вона обшивалася червоним саморобним шнуром. Димка, мальованка, друкованиця – спідниці із тонкого вовняного полотна з набивним малюнком, що наносився вручну.

Верхній одяг українців виготовлявся із домотканого валяного сукна. Процес його розвитку йшов від прямого до прилеглого крою. Пряма форма використовувалась у довгих плащах – манти, гуні, а також у короткій довговорсній гуні. Традиційний спосіб їх носіння в накидку зберігав і давніші форми. Повсякчасне розповсюдження в Україні мав і одяг, подібний до свити. її крій поступово ускладнювався за рахунок вигнання двох вставлених по боках клинів – вусів, або за рахунок додаткових полотнищ, вшитих по лінії талії. В середовищі заможного селянства був популярний верхній одяг із покупних мануфактур – жупан. В зимову пору основним одягом був овчинний кожух не критий тканиною.

Кольори найяскравіших відтінків можна було зустріти на вбранні, але найбільше люди полюбляли червоний. За червоними кольорами найуживанішими були: лазуровий, зелений, вишневий. Вживалися рудо-жовтий, шафранний, лимонний, піщаний, цегляний, сизовий, сливовий, маковий, димчатий. Шовкові матерії ткалися разом із золотом та сріблом.

Чоловічі сорочки робилися широкими і короткими, вони ледве сягали стегон, опускалися поверх спіднього плаття і підперізувалися низько і легка вузьким паском. У полотняних сорочках під пахвами робили трикутні вставки з іншого полотна, розшитого пряжею або шовком або ж з кольорової тафти. По подолу та по краях рукавів сорочки облямовувалися тасьмами, розшитими золотом та шовками завширшки пальців зо два. У знатних та багатих вишивали також рукави і нагруддя. Але переважно звертали увагу на комір сорочки, який випускався з-під верхнього вбрання пальців на два і оточував потилицю подібно до комірів. Цей комір звався намистом. Його робили окремо від сорочки і пристібали до неї за потребою – у багатих золотими та срібними золоченими, у бідняків лляними нитками.

Всі носили пояси, і вважалося непристойним ходити без пояса. Пояси робилися смугасті, білі, з червчатими та лазуровими смугами, або смуги були лазуровими, червчатими та вишневими із золотом. У кожній смузі своєрідний візерунок: в одній змійки, у другій ратички, в третій – шильця. Пояси прикрашалися золотими і срібними бляхами, які звалися плащами, фігури круглої, видовженої, чотирикутної та багатокутної, з виємками по кутах. На самих плащах карбувалися фігури звірів, птахів, вершників, трави. Іноді на смугах, замість металевих плащів, нашивалися навскісні зразки з іншої, ніж на поясі, матерії. до поясів прироблялися гачки, якими вони застібалися. Про розмір поясів можна судити з того, що в одного боярина у XVII ст. був пояс завдовжки п'ять аршин п'ять вершків і шість вершків завширшки.

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте ношу давніх слов’ян.

2. Художні особливості ноші Київської знаті.

3. Особливості ноші селян Київської Русі.

4. Чоловічий костюм ХV – ХVІІ ст.

5. Основні складові жіночого костюма ХV – ХVІІ ст.