Тема 1.2. Одяг як складова частина духовно-матеріальної та художньої культури народу

1.2.1. Функції одягу, їх історична динаміка

1.2.2. Класифікація традиційного костюму та його етнографічні ознаки

 

1.2.1. Функції одягу, їх історична динаміка

Впродовж усієї історії свого розвитку одяг відтворює певну еволюцію світогляду окремої людини та й суспільства взагалі: ставлення до різних явищ навколишнього світу, формування і розвиток духовного світу людини (релігійних вірувань, обрядів, звичаїв та ін.). Вивчаючи одяг, можна простежити особливості духовної культури народу. У свою чергу, на всіх етапах існування в одязі віддзеркалене прагнення людини до прекрасного, її художньо-естетичні погляди, що робить його вагомою складовою частиною мистецтва.

Дослідження такого виду матеріальної культури народу, як одяг, певною мірою відбиває розвиток історичного процесу, підпорядковуючись загальним його законам, допомагає вивченню розвитку суспільства даного народу, його культурних взаємовідносин з іншими народами.

У процесі розвитку суспільства, залежно від зростаючих потреб людини, змінювалися і вимоги до одягу. Його функції з часом набували дедалі більшої складності, багатогранності.

Найголовніша функція щодо одягу, яка супроводжувала його з початку існування, – це захист тіла людини від негативних впливів зовнішнього середовища (різних температурних перепадів, опадів, вітру, опромінювань, укусів комах). Захисна функція безпосередньо пов’язана з географічними та кліматичними особливостями конкретного регіону на земній кулі і створює необхідні умови для існування людського організму. Залежно від клімату окремих географічних територій захисна функція набуває різного значення. Це обумовило появу великої кількості видів та форм одягу, виконаних із різноманітних матеріалів, які відповідали необхідним вимогам, утворюючи потрібний для життя та діяльності людини мікроклімат між її тілом та зовнішнім середовищем. В один і той самий історичний період у країнах із різними кліматичними умовами одяг різний за своїми характеристиками.

Слід зауважити, що навіть на відносно незначних за розміром територіях одного й того ж кліматичного поясу, залежно від нюансів місцевих кліматичних та географічних умов, створюється і локальна специфіка в одязі, що виконує необхідні захисні функції. Наприклад, якщо подивитися на Україну із територіальної точки зору, то можна спостерігати, як людина за допомогою одягу пристосовується до місцевих географічних та кліматичних умов. Це легко простежити на народному безрукавному нагрудному одязі, локальна специфіка якого, відтворюючи характер господарчої діяльності окремих груп українського народу, одночасно відповідала і особливостям клімату. Цей вид одягу був розповсюдженим по всій території України, але ж у різних місцевостях України він мав свою специфіку. В гірських районах Західної України – це хутряна, тепла безрукавка – кептар, у північних і північно-західних районах передгір’я – коротенька сукняна безрукавка – лейбик, бруслик. На території середньої Наддніпрянщини – легша, хоча і різної довжини безрукавка – керсетка, яка в деяких місцевостях Центральної України взагалі зникає.

Для гірських районів Західної України характерним та обов’язковим взуттям влітку були шкіряні постоли, що одягалися на вовняні капчури. Саме тоді у північних лісових районах України розповсюджені були личаки, плетені з деревної кори (лика), які відповідали місцевому ґрунту і клімату. Влітку на середньому Подніпров’ї здебільшого ходили босоніж, а в окремих випадках (наприклад, у жнива) одягали постоли з лика, на південь вони замінювалися шкіряними постолами.

Друга найдавніша вимога щодо одягу була також тісно пов’язана із його захисною функцією. Ідеться про світогляд первісної людини. Ця функція “допомагала” в уяві людини, в її свідомості у боротьбі з незрозумілими силами природи, “захищала” від існуючих явищ навколишнього світу, а також від вигаданих злих духів, уроків та допомагала у боротьбі за своє існування. Це так звана оберегова (магічна, талісманна) функція, якою наділяв свій одяг народ. Вона переходила з покоління в покоління, набувала традиційних рис і втрачала своє первинне значення. Неспроможна пояснити явища навколишнього світу, людина часто наділяла окремі елементи свого побуту певними обереговими властивостями, які виконували захисні функції, пов’язані з фантастичним відбиттям у свідомості уявлень про себе. Особливо стійкою ця функція була в одязі тому, що він безпосередньо пов’язаний із тілом людини, яке з позиції психології народу – носій та провідник магічної сили. Відповідно наділялася та протягом віків зберігалася народна віра в оберегову, магічну силу майже кожного з елементів традиційного одягу. Магічна, талісманна функція простежується в народному костюмі впродовж усієї історії. Це свідчить про дуже давнє походження тих чи інших елементів вбрання, які часом зберігали її навіть у недавні часи.

Для прикладу можна звернутися до українських головних уборів XIX ст. За допомогою головного убору людина прагнула захистити себе від різних зловісних людей. Зразком такого оберегу могла бути дівоча стрічка або вінок із запашних рослин, складні форми жіночих очіпків, пов’язок, наміток. Особливі магічні властивості, які мають давнє загальнослов’янське коріння, надавалися також українській народній сорочці, що одягалася безпосередньо на тіло. Їй приписували і лікувальні властивості. Вона виступає обов’язковим елементом і вбрання у багатьох обрядах. Людина вірила, що через сорочку може передаватися як здоров’я, так і хвороби. Сорочкою обгортали новонароджених, сорочку вишивали на весілля, на смерть, подолом своєї сорочки мати витирала личко своєї дитини від пристріту. Із нею пов’язані не тільки сімейні, а й суспільні традиції. Наприклад, у білій сорочці жінки виходили прокладати першу борозну.

Магічними властивостями наділявся кожух, який займав важливе місце в обрядовості, символізуючи родючість, багатство та щастя. В Україні в кожух закутували новонародженого. Кожух та керея були складовими частинами весільного вбрання молодих. На ньому сиділи молоді на весіллі та здійснювався обряд постригання. У кожусі навиворіт зустрічала мати нареченої жениха.

Важливу оберегову, магічну роль в одязі виконували колір та орнаментика, а також такі деталі, як прикраси, пояс та інші доповнення. На перших стадіях розвитку суспільства простежуються і естетичні вимоги щодо одягу. Прикрашаючи одяг, людина насамперед увиразнювала свій несвідомий потяг до прекрасного. З часом прикраси перетворилися на необхідний атрибут костюма, відбиваючи особливості художньо-естетичних смаків народу. Отож естетична функція віддзеркалювала певний спосіб життя, відношення людини до всього світу.

Коли говоримо про естетичні особливості, то маємо на увазі підпорядкування певним законам композицій, які вимагають гармонійної єдності таких показників, як матеріал, форма, колорит та різні види оздоблення одягу. Композиційна завершеність особливо яскраво відбивається у традиційному костюмі, який відтворює народні уподобання, художнє сприйняття явищ довкілля, збагачене багатовіковим досвідом. Прикладом довершених композицій можуть служити комплекси традиційного вбрання різних етнографічних районів України.

Якщо магічна та обрядова функції костюма в кінці XIX – поч. XX ст. здебільшого втрачають своє значення, пов’язане з первісними уявленнями, то естетична, переживаючи певні видозміни, і до сьогодні успішно утверджує себе, що й робить одяг важливою складовою частиною декоративно-ужиткового мистецтва.

Уже з виникненням родових общин, а згодом племен, що об’єднували споріднені родові общини та етнічні угрупування, в одязі дедалі частіше простежуються етнічні ознаки, які з часом набувають більшого увиразнення. Тобто можна говорити про етнічну функцію одягу.

Загальновідомо, що в X ст. на основі консолідації розрізнених слов’янських племен (полян, сіверян, волинян, в’ятичів) на території Східної Європи виникає могутня держава – Київська Русь. Хоча і важко судити про одяг цих племен, але за аналогією з іншими видами матеріальної культури, зразки якої є у розпорядженні археологів та істориків, можна гіпотетично припустити, що він суттєво відрізнявся. В процесі утворення давньоруської етичної спільноти відбувається і консолідація багатьох явищ культури. На основі одягу давньослов’янських племен Східної Європи утворювався і давньоруський костюм, значною мірою не схожий на одяг сусідніх народів.

З утворенням нації, яка формується із зародженням і розвитком капіталістичних відносин, ускладнюється етнічна специфіка народного одягу. Він набуває національних ознак. Риси такої етнічної спільності, як нація, що витворилася в певних умовах розвитку етносу, виявляють велику стійкість стосовно пізніших впливів і нашарувань, котрі в свою чергу відбиваються на еволюції одягу.

У середині окремих етнічних спільнот на одязі відбиваються специфічні регіональні і локальні ознаки. Тобто костюм стає, так би мовити, знаком відмінності населення однієї місцевості від іншої. Регіональна функція інколи змішується з національною.

Архаїчні риси народного одягу, що пов’язані з культурою стародавніх етнічних спільнот, які лягли в основу формування культури даного етносу, дедалі більше стираються в процесі розвитку та консолідації народності і нації. Окремі ж архаїчні елементи затримуються в одязі дуже довго: так утворюється певний комплекс національного костюма. Це явище можна простежити на українському національному одязі, в якому на спільній основі виділяються регіональні та локальні комплекси з дуже виразною своєрідністю в крої, кольорі, оздобленні, способах поєднання та носіння окремих елементів вбрання, що в XIX – поч. XX ст. ще зберігають і певні архаїчні риси.

На формування і розвиток етнічної функції одягу, її регіональну і локальну специфіку впливають і етнокультурні взаємозв’язки між різними народами – від найдавніших часів до сьогодення. Вони лаконічно розповідають про етнічну історію цих народів. Попри спільність багатьох елементів українського національного костюма (за кроєм, способом носіння, характером оздоблення), локальні різновиди його зберігають яскраву своєрідність в одних випадках, утримуючи в собі найархаїчніші племінні ознаки, в інших – видозмінені риси, що з’явились у процесі етнокультурного взаємообміну з сусідніми етнічними групами або народами.

Отже одяг – це явище етнічне, він – продукт творчості окремого народу, складова частина його матеріальної та духовної культури. Він відбиває конкретно-історичні умови його розвитку. Національні риси культури того чи іншого етносу якнайдовше зберігаються саме в народній культурі та безпосередньо в традиційному костюмі.

У процесі соціально-економічної еволюції суспільства, із зародженням класів, що сприяють соціальному розшаруванню населення, з виникненням приватної власності розвивається соціально-економічна функція одягу. Одяг, скажімо, стає знаком майнового розмежування (розподіл на бідних та багатих), тобто вказує на станову приналежність. Починаючи з перших етапів розвитку людського суспільства, з появою майнової класової нерівності з'являється і різка соціально–економічна диференціація одягу, яка особливо гостро відбивається на його кількісних та якісних показниках. Певні класи за допомогою одягу титулували своє привілейоване становище. У феодальному суспільстві багатьох країн Західної Європи, особливо в період середньовіччя, регламентація одягу навіть підкреслювалася законодавством. У цілому ряді законів було передбачено заборону дворянам носити шовковий пояс або оксамитовий одяг червоного кольору. Навіть довжина носків взуття була суворо регламентована. Часом встановлювалася кількість предметів, які можна було носити тому чи іншому стану, або безпосередньо форма чи конструкція костюма, що підкреслювала майнове становище його власника. Довгі рукави у кафтані російського боярина, майже півметрові носи рицарського взуття, криноліни (жіночі спідниці) – все це підкреслювало становище панівних класів, їхню непричетність до праці. Окрім певних приписів, підкріплених законодавством, на одязі відбивався і матеріальний, економічний стан окремої людини і всього суспільства.

В Україні панівні класи (феодально-поміщицька знать, козацька старшина, дворянство) теж завжди намагалися виокремитися своїм одягом у суспільстві, підкреслюючи свою матеріальну перевагу. Народний одяг, що не міг змагатися з пишнотою одягу панівних класів, відтворював народну майстерність та винахідливість. Одяг відбивав розподіл селян на різні соціальні групи (державні, колишні поміщицькі тощо). Різні умови життя селян державних, козаків, поміщицьких, монастирських були відображені і на їхньому одязі. Відмінності стосуються не лише використання неоднакових за якістю тканин та різних видів вбрання: наприклад, бурнуси – у багатих, кереї, свити – у бідних), але й на їх кількості. Багаті козаки мали по 5-6 і більше кожухів, а селянин-бідняк не мав жодного або ж мав одного старенького “лата на латі” на всю велику родину.

На одязі впродовж всієї історії його розвитку відбивалися і статево-вікові особливості людини. Причому статево-вікові функції одягу були пов’язані не тільки безпосередньо з фізіологією людського організму, а й із характером діяльності різних за статтю та віком людей і відповідно – до їх соціального становища у суспільстві. Наприклад, чоловічі штани – це досить пізнє явище, яке своїм походженням, окрім інших причин, пов’язане із розвитком верхової їзди, зокрема із впровадженням кінноти у військову справу, а також із розвитком орного способу обробітку ґрунту. Такий елемент жіночого народного костюма, як запаска-фартух, свідчить про її причетність до господарської справи.

Статево-вікові особливості одягу безпосередньо були пов’язані і з етикою конкретного народу. Закони етики, які формувалися, змінювалися в процесі розвитку людського суспільства, відбивали норми взаємовідносин між людьми. Особливості етики окремого народу, держави мали свою національну самобутність, це було пов’язане з індивідуальним шляхом розвитку. Особливості звичаїв підкреслювали традиції даного етносу. У певний історичний період різні класи даного суспільства часом мали зовсім різні етнічні уявлення, які дуже яскраво відбивалися в одязі. Наприклад, для української жінки-селянки навіть на початку XX ст. було великим гріхом ходити простоволосою, без очіпка. Хоча, скажімо, для різних груп міського населення на той час це було анархізмом.

Отже, одяг як одна із необхідних умов існування людини, а також як складова частина матеріальної та духовної культури народу впродовж історії його розвитку виконує захисну, естетичну, етнічну, соціально-економічну, статево-вікову, етичну та інші функції.

Певна сукупність, зв’язок функцій костюма разом з емоційним ставленням народу до одягу обумовлює його приналежність до того чи іншого етносу. Різною буде структура функцій та їхнє емоційне забарвлення, що відбиває поняття костюма окремого народу на різних етапах історичного розвитку – в родовому, рабовласницькому та інших суспільствах, а також у певний історичний період і в різних верств населення. Наприклад, одяг панівних класів і трудящих; одяг місцевого населення, що підпорядковується впливам моди, і народний костюм з традиціями, що передаються з покоління в покоління.

Залежно від загального призначення одягу наголос робиться на одну або декілька його функцій, інші стають другорядними. У святковому вбранні переважає естетична функція, всі інші у сукупності мають другорядне значення. Весільне, смертне, а також вбрання, що одягалося на великі релігійні свята, носить обрядову функцію.

Поява нової функції або зникнення старої веде до зміни функціональної структури взагалі. З цього приводу відомий науковець П.Г. Богатирьов пише, що функціональна структура – це органічне ціле і складає особливу систему. Саме тому зникнення або зміна інтенсивності однієї з функцій викликає зміну в структурі в цілому. Ці зміни можуть бути різними – або послаблення однієї з функцій призводить до послаблення всіх інших функцій, що входять у дану структуру, або із послабленням однієї функції збільшується інтенсивність іншої функції. В обох випадках змінюється структура. Особливо чітко простежується позбавлення, а в деяких випадках і відмирання ряду функцій одягу (релігійної, обрядової, локальної і т. ін.) наприкінці XIX – в першій половині XX ст. у зв’язку з бурхливими змінами у побуті і світогляді суспільства. Це пояснювалося конкретними історичними умовами. Зміни обумовлювали й появу ряду нових функцій одягу і призвели до докорінної зміни і структури функцій та їх емоційного забарвлення в одязі цього періоду.

 

1.2.2. Класифікація традиційного костюму та його етнографічні ознаки

Костюм – складова частина матеріальної та духовної культури народу. Це явище історично-конкретне, продукт розвитку даного етносу, народу, етнографічної або локальної групи. Він відбиває цей розвиток специфікою функцій, що виявляються в матеріалі, крої, способах носіння, естетичних особливостях (колориті, орнаментиці), різних доповненнях, загальному силуеті. З огляду на загальнолюдські функції одягу, що виникають і розвиваються протягом еволюції людського суспільства, а також той факт, що одяг безпосередньо пов’язаний із будовою та пропорціями людського тіла з’явилося узагальнення великої різноманітності форм, видів і типів вбрання, виникла їхня класифікація.

В основі найзагальнішого класифікаційного розподілу одягу лежить його розрізнення від статі людини – на чоловічий та жіночий одяг. Кожна із цих груп у свою чергу поділяється залежно від віку людини. Наприклад, жіночий одяг розподіляється на дівочий, вбрання для молодих (молодиць) та літніх жінок. Чоловічий аналогічно.

Умови помірно-континентального клімату з його досить різкими перепадами температури, в зоні якого розташована Україна, створили умови для розвитку великої кількості видів одягу та різноманітності його форм.

Перш за все, тут варто виділити групу натільного одягу. До кінця XX ст. в Україні до складу цього виду вбрання, як у жінок, так і чоловіків, належала тільки сорочка. Наступну групу вбрання, що прикривало і захищало стегна людини, можна назвати поясним або настегновим одягом. До складу поясного або настегнового жіночого традиційного вбрання належали розпашні – плахти, запаски, дери та глухі спідниці, що складали групи зшитого та незшитого одягу. У чоловіків-українців поясним одягом були штани. Обидві ці групи складали те, що умовно називалось основним комплексом костюма.

Найзагальнішою розпізнавальною ознакою, що дозволяє відокремити один етнокультурний або локальний комплекс від іншого, є спосіб носіння та поєднання між собою різних за кроєм сорочок та поясного одягу. Саме поєднання широких шаровар та заправленої у них тунікоподібної сорочки із стоячим коміром дало нам полтавський тип чоловічого костюма, а поєднання вузьких полотняних штанів із поликовою сорочкою з виложистим коміром, яка одягалася навипуск – волинський тип.

Основний комплекс одягу у народів помірно-континентального клімату вживався тільки влітку, або як кімнатний одяг, хоча і не завжди. Коливання температури навіть влітку диктувало умову – використовувати легкий, зручний допоміжний одяг. Майже на всій території України розповсюдження отримала група нагрудного одягу, який захищав би верхню частину людського тіла від частих температурних перепадів залежно від конкретних умов. Побутували дві основні форми цієї групи одягу – з рукавами та без рукавів, тобто група безрукавок та кофт або курток із рукавами. Розвиток цих форм залежав від місцевих традицій, призначення. Вони могли бути з хутра або із тканини, зовсім короткими або дуже довгими, легкими або утепленими, прямоспинними або під стан. Це здебільшого одяг весняно-осіннього періоду.

Для захисту тіла в осінньо-зимовий період від холоду та різних атмосферних опадів в умовах помірно-континентального клімату отримали свій розвиток різні види теплого, щільного одягу, що захищали від холоду увесь тулуб людини. Ця група одягається поверх “основного комплексу” вбрання і тому називається верхнім, або настегновим. Вона ділиться на осінньо-весняний одяг, що носився в негоду (плащоподібний), та хутряний зимовий.

Поєднані в певний “комплекс” окремі складові частини вбрання в українському традиційному костюмі обов’язково доповнюються сумками та поясами, які здавна виконували утилітарну, природно-захисну, а також оберегову функції. В українському традиційному вбранні пояс здебільшого буває у вигляді вужчої або ширшої, досить довгої пов’язки, яка підтримує відповідний настегновий одяг, з’єднує плечовий та стегновий одяг, а також підтримує поли верхнього вбрання.

Безпосередньо з кліматичними умовами пов’язане взуття, яке виконує необхідні захисні функції та зумовлює певні потрібні умови для людського існування В Україні в народному вбранні здебільшого побутує взуття, що прикриває стопу ноги. Воно мало бути плетеним (личаки), стягнутим (постоли, ходаки, моршні), шитим (черевики, ботинки тощо). Було і взуття, що прикриває стопу та гомілку. Це взуття зшите (чоботи, шиті валянки) або валяне. До групи взуття можна віднести і різні допоміжні види утеплення, захисту ноги.

В окрему класифікаційну групу одягу виділяються прикраси та головні убори, що мають природно-захисну функцію, яка в давнину відбивалася у свідомості людини ще й як оберегова. Це досить чітко простежується у народних головних уборах.

Важливий показник для виділення певних класифікаційних ознак кожної із складових частин одягу – це матеріал, з якого виготовляється одяг. Він розподіляється залежно від сировини та способу виготовлення на домотканий та фабричний, за сировиною – на льняний, конопляний, бавовняний, шовковий, вовняний, шкіряний, штучний, синтетичний тощо. Класифікація відбувається і залежно від техніки виготовлення – одяг плетений, в’язаний, тканий, валяний та ін.

В основі виокремлення різних класифікаційних підтипів кожної складової частини одягу лежить також його крій (форма окремих шматків матерії), конструкція (способи з’єднання деталей крою), техніка пошиття (ручна або машинна), технологія шиття тощо.

Кожна із перерахованих груп одягу має своє походження, шлях розвитку та значну кількість місцевих варіантів, які пов’язані з такими етнографічними ознаками, як матеріал, з якого вироблявся даний вид одягу, форма, що утворювалася кроєм, колорит, орнаментика та опорядження, характер поєднання в комплекс та способи носіння, а також назвами вбрання, які часто краще від інших етнографічних ознак вказують на походження даного елементу вбрання.

Найдавнішим матеріалом для одягу в країнах з (багатою тропічною рослинністю були кора, листя і волокна рослин, а в смузі суворішого клімату, де рослинність бідніша, а людина займалася мисливством і рибальством, – шкіри звірів, пір’я птахів та риб’яча шкіра. Скотарство та землеробство дали змогу використовувати рослинні волокна та вовну тварин. Початковим способом одержання складніших матеріалів для одягу було плетіння. З часом із винайденням веретена, прядки і особливо ткацького верстата значно розширилося використання матеріалів для одягу із волокон рослинного, тваринного походження, а згодом і ниті шовкопряда.

Перші форми одягу зустрічаються у вигляді шматка тканини або шкіри тварини, що накидалися на тіло людини та з’єднувалися за допомогою різних зав’язок, шпильок та інших застібок. Це перш за все накидки, що кріпилися на плечах або шиї людини, наприклад, шкіри-накидки первісної людини, різні види пізнішого плащоподібного одягу, а також шматки тканини, які обгортали стегна і трималися на талії, зокрема стародавні настегнові пов’язки та пізніші види незшитого настегнового одягу.

Подальше ускладнення первісних форм одягу відбувається за рахунок освоєння майстерності драпірування тканин навколо людського стану.

З опануванням техніки зшивання окремих шматків тканини поступово розкриваються великі можливості у створенні різноманітних форм одягу.

Перший етап у розвитку форм зшитого одягу – з’єднання прямокутних шматків тканини. Наприклад, види тунікоподібного одягу, який був досить широко розповсюджений у старослов’янських народів.

У процесі подальшої еволюції одягу спостерігається значне ускладнення його форм за рахунок освоєння техніки крою тканини. При зшиванні розкроєних за певною формою шматків матерії створювалася необхідна форма одягу.

З удосконаленням форм одягу відбувалася і еволюція матеріалів, які збагачувалися новою сировиною та удосконаленням техніки прядіння, плетіння і ткацтва. Крім різноманітних рослинних, вовняних, шовкових, з’являються штучні, а з часом і синтетичні волокна, що значно розширює асортимент тканин і створює умови для подальшої еволюції форм кроєного одягу.

Найвищим ступенем розвитку крою вважається створення таких його деталей, які лежать в основі форм одягу, що найточніше повторює натуральні пропорції людського тіла, зберігаючи максимальну можливість для руху.

В українському традиційному костюмі кінця XIX – поч. XX ст. спостерігається поєднання різних способів створення форми вбрання. Тут розповсюджені стародавні види настегнового вбрання – запаска, дерга. Прямокутні шматки тканини настегнового вбрання трималися на тілі за допомогою зав’язок, поясів. Це був і частково зшитий одяг – плахта, який згадується в документах XVI ст. і є також характерним елементом святкового жіночого вбрання середньої Наддніпрянщини XIX ст.

Різні способи драпірування довгого прямокутного шматка тканини можна побачити в такому елементі жіночого головного убору, як намітка. Він має стародавнє походження і зберігається майже до кінця XIX ст. Продовжується ця традиція в способах пов’язування хусток.

Форма одягу, яка утворилася за допомогою зшивання прямокутних шматків матерії, зберігалася в XIX – XX ст. в Україні в чоловічих та жіночих тунікоподібних сорочках. У жіночому ж вбранні ми спостерігаємо проміжний етап – між простим зшиванням прямокутних шматків тканини і освоєнням техніки крою. Удосконалення форм вбрання відбувається за рахунок зшивання прямокутних шматків тканини і збирання їх у зборки, що допомагало створити форму одягу, яка відповідала б жіночій фігурі. Збирання в зборки зшитих прямокутних шматків тканини характерні для спідниць, сорочок та цілого ряду видів нагрудного верхнього вбрання українського Полісся, Бойківщини, Закарпаття, що виготовлялися з домотканої, а згодом з фабричної тканини.

На інших видах нагрудного і верхнього традиційного народного жіночого одягу можна простежити поступову еволюцію форми одягу, яка відбувається паралельно з опануванням техніки крою. Удосконалення форм іде таким шляхом – від зшивання прямокутних шматків тканини до поступового додавання підкроєних деталей, які створюють одяг за фігурою людини, що робило його зручнішим та різноманітнішим.

Питання для самоконтролю

1. Які функції виконує український костюм?

2. Охарактеризуйте магічну функцію костюма.

3. В чому полягає соціально-економічна функція одягу?

4. За якими ознаками проводять класифікацію одягу?

5. Види жіночого та чоловічого одягу.