Тема 1.1. Витоки та джерела формування моделювання костюма на Україні
Розділ 1. Історичне та художнє значення спадщини українського традиційного костюма
Вступ
Розділ 3. Регіональні комплекси українського
традиційного костюма...............................................................................
Тема 3.1. Локальні особливості українського традиційного
костюма східної України………………………………………………….
Тема 3.2. Локальні особливості українського традиційного
костюма західних областей України ……………………………………..
Розділ 4. Кострукторсько-композиційна будова сучасного одягу.....
Тема 4.1. Композиційні прийоми проектування сучасного
одягу з елементами етнодизайну…………………………………………..
Тема 4.2. Художні особливості традиційного костюма..............................
Тема 4.3. Символізм українського строю.....................................................
Література.......................................................................................................
Предметний покажчик................................................................................
Словник спеціальних термінів..................................................................
Навчально-методичний посібник „Етнодизайн в одязі” (тексти лекцій) є складовою частиною навчально-методичного комплексу для навчання студентів інженерно-педагогічного факультету за напрямками підготовки 0101 Педагогічна освіта спеціальності „Професійне навчання”. Матеріал укладено згідно з програмою „Етнодизайн в одязі”, затвердженою вченою радою Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка.
Звернення до історичного досвіду народу особливо актуальне в час швидкого нівелювання національних культур. Цей досвід розкриває безмежні можливості щодо моделювання самобутніх сучасних колекцій світового значення, а також накреслює шляхи створення поточного одягу українців з урахуванням локальних природних, культурно-побутових умов, емоційної та художньої експресії українців.
Костюм як ніщо інше відтворює стиль епохи та сутність буття людини з її фізичними, духовними, психологічними, естетичними прагненнями, певною мірою розкриваючи її творчий потенціал. Широчінь багатовікового колективного естетичного досвіду народу має велике значення для розуміння подальших шляхів розвитку української культури, її ролі і місця у загальноєвропейському і світовому культурному процесі.
Завдання посібника – розкриття загальних понять, пов’язаних з логікою побудови складних форм сучасного костюму на основі дослідження та аналізу етнографічного першоджерела, а саме: елементів народного одягу, виробів декоративно-ужиткового мистецтва.
Значну частину посібника складають рисунки, які доповнюють текст.
1.1.1. Людина і костюм
1.1.2. Історія дослідження українського костюма
1.1.3. З історії становлення і розвитку моделювання на Україні в ХХ ст.
1.1.1. Людина і костюм
Духовний і творчий потенціал народу завжди нерозривно пов’язаний із всебічним знанням своєї історії, її місця і ролі у світовій культурі. Однією із невід’ємних ознак етносу в цілому і кожної особистості зокрема є костюм. Порівняно з іншими видами мистецтва і творчої діяльності людини – архітектурою, живописом, літературою – безпосередньо пов’язаний з людиною костюм значно швидше і активніше реагує на події в країні, зовнішні впливи, зміни в естетичних поглядах та духовному житті народу. Історія костюма розкриває соціальну структуру суспільства кожного періоду, взаємодію людини і суспільства. Традиційний костюм, його походження та еволюція, формування локальних і національних ознак, практичний досвід підкреслюють специфіку конкретного етносу і є важливим історичним джерелом, яке відображає матеріальну, духовну і художню сфери культури народу. Він допомагає виявити початкові, етногенетичні витоки, розкриває різночасові нашарування в культурі, етнокультурні взаємодії, взаємопроникнення в процесі історичного розвитку. Якщо історичний костюм об’ємно відтворює, віддзеркалює стан культури кожного етносу в минулому, то і сучасний одяг є продовженням цієї історії, розкриває своєю художньою різноманітністю особливості етики і культури народу сьогодні.
Виникнення первинних форм одягу відбувалось, швидше за все, однаково у всіх народів. Час започаткування, появи первісних форм вбрання був різним і залежав від давності існування народу та від часу релігійних обрядів, які були відомими та розповсюдженими раніше у східних країнах. Жоден народ не існує ізольовано і привнесені елементи в культурі не приймає механічно, а пристосовує до своїх потреб. Різниця, несхожість у костюмах, як і в інших видах творчої діяльності людини, у різних народів формувалася в першу чергу кліматичними умовами та залежала від природних особливостей країни, в якій існував народ. На своєрідність характеру, спосіб мислення, поведінку, творчі можливості людини, окрім клімату, природи, місцезнаходження даного народу та країни, впливали такі зовнішні обставини, як державні інституції, форми правління, виховання. Вищих культурних цінностей досягав той народ і той етап у його розвитку, коли сприятливі для життя людини природні умови гармонійно поєднувалися з демократичним державним правлінням, в основу якого закладені потреби людини, звернення до культурних, духовних і художніх цінностей.
Із часу появи перших прототипів одягу і впродовж історичного розвитку кожного народу костюм стає знаком, символом, який передає, по-перше, реальне місце людини в соціальному житті, по-друге – її внутрішній, психологічний, духовний світ; свідоме та підсвідоме, реальне та фантастичне розуміння дійсності, свого існування в оточуючому світі, земного та потойбічного життя, асоціативні зв’язки між дійсністю і уявою. Костюм стає посередником між людиною і суспільством, знаком, символом, який висловлює складні явища соціального життя, відрізняє один народ від іншого. В кожну історичну епоху народ виробляв систему знаків, символів, які з часом еволюціонували під впливом розвитку суспільства, культурних контактів, удосконалення техніки створення костюма. Від покоління до покоління передається вироблена даним народом семіотика. Одяг вказує на станову належність, вік, майновий стан людини.
Опанувавши закономірності гармонії та композиції, людина в різні історичні періоди піднімалася до вищого, істинного розуміння краси, створюючи справжні твори мистецтва. В костюмі, архітектурі, декоративному мистецтві гармонійно поєднувались функція, конструкція, естетика і духовність. З часом додавалося штучне прикрашання, композиційні та художні надмірності, нарешті – гротеск, що призводило до втрачання рівноваги між костюмом і створеним людиною оточуючим середовищем та й самою людиною і, зрештою, до спаду, кризи в мистецтві. На зміну старих художніх прийомів приходили пошуки нових естетичних ідеалів, еталону людської краси і, відповідно, нових художніх форм костюма, нового стилю. Вся історія „художніх стилів” і яскравого відображення їх в історії костюма побудована на певній циклічності: досконала простота – художня довершеність – надмірність – криза – пошуки нових художньо-стильових форм. Перехід до нового стилю здебільшого відбувався „революційно”, базуючись на протилежних існуючим принципах гармонії та композиційних прийомах, але ж певною мірою „по спіралі”, керуючись істиною: „нове – добре забуте старе”.
Художньо-стильові риси в мистецтві та костюмі феодальної, середньовічної Європи пов’язані з релігійними християнськими канонами, впливом культури Сходу, з відходом від інтересів людини. В період раннього середньовіччя злиття античної і варварської культур спричинило виникнення Романського стилю (IX – ХІІ ст.), характерного своєю монументальністю, масивністю форм в костюмі. З часом зароджується лицарство; особливе ставлення до жінки сприяє появі ідеалізованого образу „прекрасної дами”. В костюмі поступово порушуються природні пропорції, пов’язані з будовою тіла людини, утворюються штучні видовжені форми, протилежні масивним, об’ємним формам романського періоду, що завершується гротескним Готичним стилем ( XV ст. ). Костюм пізньої готики (Бургундська мода) був втіленням витонченості, вишуканості, але ж стрільчасті, стрімкі, спрямовані вгору головні убори, дивовижні пропорції костюма, неймовірно подовжений силует взуття – все порушувало пропорції тіла людини і водночас виробляло своєрідні закони краси та композиції, відповідні естетичним ідеалам своєї епохи.
Костюм періоду Ренесансу виготовлявся з високохудожніх дорогих тканин, відзначався простотою і досконалістю форм, гармонією пропорцій, вишуканою природною пластикою, що підкреслювало красу людини. Стиль Ренесанс з часом також завершується гротеском стилів Бароко і Рококо і т.д. Час появи та тривалість стильових канонів у різних народів були різними і залежали від давності і походження народу, ступеня його історичного розвитку, державного устрою, зовнішніх торговельних та культурних контактів.
Всесвітня історія костюма дає можливість простежити різні тенденції розвитку художньої культури країн Європи і Сходу. Стильові, а з часом більш короткочасні зміни у моді, які відбуваються в країнах Європи, виразніше простежуються в історії костюма вищих соціальних верств міського населення. Країни Сходу зберігали свої давні етнічні традиції в побуті і формі костюма, що відповідало релігії, природним умовам, виробленим етичним нормам, естетичним уявленням.
У європейських країнах народний, а з часом національний одяг, на противагу зростанню динаміки еволюції міського костюма вищих верств суспільства – явище стабільніше, сформоване в конкретних географічних та державних межах. У народному вбранні зберігаються первинні елементи, генетичні витоки, протягом сторіч накопичується досвід, який передається від покоління до покоління, перетворюючись на місцеві традиції. Окремі деталі народного одягу, прикраси своїм походженням часом сягають періоду племінних об'єднань, зберігаючи первинний сакральний зміст.
Крім розвитку та удосконалення місцевих конструктивно-художніх прийомів при створенні народного вбрання, поповнення новими елементами в різні історичні часи відбувалось за рахунок обміну досвідом і взаємозбагачення культур у процесі спілкування з сусідніми та віддаленими народами. Вченими, істориками та етнографами неодноразово підкреслювалось, що при перехрещенні різних культур жоден народ не засвоював чужого механічно. Він завжди творчо переробляв, видозмінював запозичені елементи, пристосовував до своїх умов і смаків, збагачуючи власний досвід.
Для кожного народу характерні типові мотиви орнаменту з їх змістовним семантичним значенням, символіка улюблених кольорів та їх сполучень, обов’язковий набір компонентів, спосіб поєднання і носіння яких відповідає виробленим естетичним та етичним нормам, а також ритуальним, культовим та обрядовим місцевим традиціям. За допомогою кольору, орнаменту, якості матеріалів, форми одягу, наявності окремих деталей, способів носіння – костюм передавав інформацію про сімейний або соціальний статус людини (засватана дівчина, наречена чи заміжня жінка), підкреслював майновий стан тощо. Особливе етнічне забарвлення і наповненість національними символами мав святковий (пов'язаний з релігійними, календарними та сімейними святами) та обрядовий (весільний, жалобний, хрестинний) народний костюм. Він передавав всю гаму почуттів, естетичних, психологічних та етичних норм, які сформувались у даного народу протягом його історії. Довше за все національні риси і естетичні ідеали, символіка зберігаються в жіночому вбранні (більша залежність жінки від домашнього господарства та побуту). Чоловіче вбрання з розвитком промисловості і можливих зовнішніх заробітків з кінця XIX ст. наближається до міського одягу, втрачаючи етнічну, національну самобутність.
З огляду на функціональну трансформацію, семіотика (система знаків і символів) історичного костюма в наш час привертає особливу увагу і інтерес дослідників, оскільки матеріальні речі, зокрема безпосередньо пов'язаний з людиною одяг, зберігають рудименти духовної культури, розкриваючи внутрішній світ і психологію окремої людини і взагалі народу.
1.1.2. Історія дослідження українського костюма
Джерелознавчу базу дослідження найбільш ранніх періодів історії українського костюма становлять іконографічні, літописні, археологічні, архівні матеріали, які у значній кількості знаходяться на території України. Велику спадщину з питань історії української традиційної культури, зокрема одягу, залишили наші попередники – історики, етнографи, археологи, антропологи, художники, фольклористи, письменники. Багато відомостей та досліджень зберігається в музейних колекціях та фото архівах. У наш час ці відомості поповнюються за рахунок постійних етнографічних експедицій по збиранню польового матеріалу в різних кутках України.
Початок ґрунтовного наукового дослідження українського традиційного костюма співпадає із розвитком капіталізму та пов’язаним із ним стиранням архаїчних рис у вбранні та в усіх інших галузях традиційної культури. До середини XIX ст. увага дослідників значною мірою була зосереджена на духовній культурі українців, на описуванні їхніх звичаїв, обрядів, вірувань, уснопоетичної творчості тощо. І тільки в другій половині XIX ст. дедалі більше зростає інтерес до матеріальної культури народу, зокрема і до одягу.
Археологічні знахідки при розкопках скіфських могил на території України дають можливість скласти певне уявлення про одяг людей, що жили на території сучасної України в VII – VІ до Р.Х. Про одяг часів Київської Русі ми дізнаємося з рисунків на полях „Ізборника” Святослава (XI ст.), найдавнішої пам’ятки писемності Київської Русі, а також із фресок собору Святої Софії (XI ст.) Уявлення дають нам і зображені на стінах собору Св. Софії фрески: вихід княгині з палацу, колядники, сцени полювання, борці, скоморохи, змагання, родина великого князя Ярослава, князівни Анна, Єлисавета, Анастасія та ін..
До найдавніших праць, у яких висвітлюється культура і побут українців, зокрема і одяг, належать пам’ятки давньоруської писемності, описи іноземців, серед яких відомості мусульманських письменників, спостереження і малюнки француза Г. Левассер де Боплана, подорожні нотатки Павла Алеппського, опис подорожі Ібн-Фадлана. У останніх описується одяг козаків, “шляхти”, монашок, особливості традиційного вбрання нареченої і молодої тощо. Ці праці збагачені і доповнені археологічними, іконографічними обрядотворчими матеріалами. Вони неодноразово були предметом спеціального вивчення під кутом зору історії костюма.
Етнографічному вивченню культури українців, зокрема і народного одягу, сприяла перша історико-етнографічна програма опису краю, розроблена у 1779 р. Ф. Туманським. Програмою Туманського користувався О. Шафонський, який виконав замальовки костюма різних суспільних верств українців. Цінними джерелами вивчення народного одягу кінця XVII – початку XIX ст. є праці Я. Марковича, І. Георги, в яких дається фрагментарна характеристика чоловічого, жіночого та дівочого одягу „благородних” і „простих” українців. Одяг українців різних верств суспільства часів Козаччини досліджував і описав військовий інженер, топограф О. І. Рігельман, ілюструючи відповідними малюнками. Його праця охоплює історію України від найдавніших часів до 1787 року.
Український народний костюм Київської губернії першої половини XIX ст. знайшов своє відображення в етнографічних малюнках та описах службовця при палаті державного майна Київської губернії Д. П. Де ля Фліза.
Систематичному збиранню етнографічних матеріалів в Україні сприяло організоване у 1845 р. Російське географічне товариство (РГТ), до складу якого увійшли українські вчені. В середині XIX ст. дедалі з’являються етнографічні описи повітів і сіл, у яких зафіксовано місцевий народний одяг, окремі його компоненти.
Про Західну Україну тоді ж видає свою монографію Я.Ф. Головацький, монографія присвячена Центральній Україні та Правобережжю. Б. Позанський, М. Степовий, В. Богданов розглядали народний одяг як явище, що розвивається завдяки соціальним стосункам, особливостям економічного та політичного становища народу, котре відбиває його етнічну історію.
Український народний одяг Західної України досліджували й польські етнографи. Про одяг Бойківщини писав І. Любіч-Червінський; характеристику одягу українського населення Підляшшя дав Л. Ґолембйовський; Юзеф Крашевський докладно охарактеризував одяг Волині і Поділля; Едуард Руліковський подав відомості про одяг чоловічий і жіночий, буденний і святковий, та козацький ХVШ ст.; Вінцентій Поль дав докладний опис гуцульського населення і його одягу; А. Бельовський у праці про Покуття подав детальний опис одягу бойків і гуцулів; Оскар Кольберг докладно описав чоловічий і жіночий одяг з різних місцевостей Покуття та Холмщини; Владислав Завадський дав характеристику народного одягу галицького Поділля, класифікує його за віком, статтю, сезоном та підкреслює різницю між святковим і буденним убранням; Ізидор Коперніцький досліджував одяг лемків і бойків; Ю. Шнайдер у праці про гуцулів докладно змальовує їх одяг.
У ділянці вивчення українського народного одягу особливої уваги заслуговує ґрунтовна праця Федора Вовка „Етнографічні особливості українського народу”. У ній вперше науково описав увесь український народний побут і ствердив, що український народ являє собою самостійну, самобутню націю, відмінну від інших слов’янських народів.
У працях дослідників другої половини нашого століття – Г. Маслової, Г. Стельмаха, Я. Прилипка, К. Матейко та багатьох інших – на основі порівняльно-етнографічного аналізу робляться узагальнення щодо розвитку українського традиційного вбрання. Разом із тим в етнографічній літературі відсутні детальні описи з наочними ілюстраціями, наприклад, особливостей традиційних тканин і способів творення з них об'ємно-просторових форм, знаходження пропорційного співвідношення окремих частин костюма, орнаментально-колористичних вирішень, специфіки художньо-технологічного опорядження тощо. Тому значну цінність являють собою праці мистецтвознавчого профілю, в яких розглядаються такі галузі народної художньої творчості, як ткацтво, вибійка, вишивка тощо, простежуються способи і техніка їх виконання, локальні риси орнаментальних мотивів, колористичних вирішень.
Використанню в сучасному моделюванні кращих народних традицій присвячено низку статей етнографів, мистецтвознавців та працівників легкої промисловості, які часом намагаються об’єднати свої зусилля. В них автори ретельно розглядають створені тими чи іншими художниками моделі, але ж саме традиційне вбрання з огляду на можливість використання його високохудожніх прийомів іноді залишається поза увагою.
Значний внесок у справу зробили й ті науковці, котрі не тільки описували, а й власноруч змальовували типи українців у їхньому вбранні. Високодосвідчені представники творчої інтелігенції XVIII – XIX ст. уособлювали в собі і художників, і науковців, і етнографів. Це і художники-передвижники, які вивчали побут українського народу – В.А. Тропінін, Т.Г. Шевченко, А.М. Жемчужников, І.С. Їжакевич, П.Д. Мартинович, М.І. Мурашко та О.О. Мурашко, О.Г. Сластіон, Ю.Ю. Павлович та інші. Це і такі вчені, як Ф. Вовк, Де ля Фліз, О.І. Рігельман, О.Ф. Шафонський та інші, які працювали у безпосередньому зв’язку із художниками і подавали зведений, аналітичний ілюстративний матеріал з історії українського одягу.
Видатний етнограф Володимир Шухевич у своїй ґрунтовній праці “Гуцульщина” подав всебічну етнографічну характеристику гуцулів. Праця В. Шухевича охоплює п’ять томів. Ця праця важлива і оригінальна своїм монографічним охопленням всього комплексу матеріальної і духовної культури гуцулів – архітектури, одягу, їжі, ремесел тощо. Докладний опис одягу гуцулів міститься на двадцяти сторінках першої частини монографії.
Етнограф, член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, Михайло Зубрицький вивчав побут бойків і 1908 року опублікував цінну розвідку про одяг народу в Галичині. Автор дав опис верхнього одягу із саморобного вовняного матеріалу. Основним джерелом вивчення традиційного одягу XIX – початку XX ст. були приватні колекції та фонди етнографічних, історичних, краєзнавчих музеїв. Їх аналіз дозволяє робити екскурси в історію українського костюма, виділити певні типи народного одягу, а також конкретні комплекси, характерні для різних областей України. У свою чергу польовий матеріал наочно розкриває специфіку локальних комплексів українського костюма в їхньому розвитку майже до нашого часу.
Надзвичайно великим науковим досягненням в ділянці вивчення українського народного одягу є академічне видання альбому малюнків національного одягу українців західних областей Олени Кульчицької. Свої етнографічні зарисовки художниця зробила з натури в багатьох місцевостях України. Альбом містить понад 100 кольорових малюнків на 74-ох таблицях. Велике значення для дослідників мають ті малюнки, які на окремих елементах показують єдність національного одягу східних і західних областей України.
У другій половині XX ст. опубліковано багато праць про український народний одяг. У 1969 р. Львівський університет видав надзвичайно цінну працю про українське декоративно-прикладне мистецтво, де поміщено огляд українського народного одягу, починаючи від найдавніших часів.
У кінці ХХст. К. Матейко опублікувала монографію про український народний одяг яка містить наступні розділи: джерела дослідження українського народного одягу, формування українського народного одягу, компоненти українського народного одягу: сорочки, поясний одяг, нагрудний одяг, верхній одяг, пояси, головні убори, взуття, прикраси, комплекси одягу етнографічних районів України: Полісся, Середнє Подніпров’я, Південь України, Поділля, Карпати і Прикарпаття. Численні ілюстрації, серед яких багато кольорових, дають уявлення про історію розвитку народного одягу та про основні комплекси одягу різних етнографічних районів.
Кінець ХХ початок ХХІ ст став багатим на дослідження народного одягу. У 2000 році М.С. Білан та Г.Г. Стельмащук друкують працю “Український стрій”. У ній представлено шлях формування і побутування українського традиційного строю від найдавніших часів до ХХ ст. Розглянуто комплекси строїв усіх етнографічих регіонів України та зв’язок строю із духовним життям народу. Додано короткий словник народної одягової термінології та список літератури про одіж . У 2005р. за підтримки Катерини Ющенко виходить друга книжка Т. Ніколаєвої “Український костюм. Надії на ренесанс”. Це перше в Україні систематизоване видання, в якому на матеріалі історико-художніх реконструкцій простежується процес формування високохудожніх комплексів національного костюма українців, взаємодії на різних етапах з культурами інших народів.
Збільшення кількості публікацій у педагогічній пресі, теоретично-методичні і практичні розробки, статті з етнографії, каталоги виставок дають можливість твердити, що підвищений інтерес до народних промислів, народного одягу пов’язаний з розумінням громадськістю потреби збереження мови, літератури, традицій, культури, їхньої популяризації школою та сім’єю.
1.1.3. З історії становлення і розвитку моделювання костюма на Україні
Джерелом формування моделювання на Україні були багаті традиції української народної культури, зарубіжний мистецький досвід і, безперечно, тривала праця великих і малих колективів модельєрів України. На особливу увагу заслуговують дослідження кравецького промислу в Галичині, з осередком у Львові, що в майбутньому вплинуло на створення тут першої в Україні вищої школи професійного моделювання. Кравецький промисел, переживаючи закономірні процеси піднесення і спаду, розвивався у руслі загальноєвропейської культури.
Галичина з центром у Львові завжди славилась майстрами високого рівня кравецького ремесла (перші згадки про кравецькі цехи Львова відносяться до IV – V ст.). У 1382-89 рр у Львові було зареєстровано 10 кравців, у 1604 – 73, у 1850 – 216, причому велика кількість так званих „майстрів-партачів” не була офіційно зафіксована в документах. Кравці шили одяг різноманітного асортименту, чоловічий, жіночий, та призначення (церковний, військовий), для шляхти та заможних міщан, які переважно наслідували західноєвропейську моду; для бідніших, одяг яких зберігав характер народного, або близького до нього, більшість кравців вправно опановували допоміжні спеціальності, вміли виготовляти головні убори, пояси, позументи, гаптувати деталі костюма, хоча на цей випадок були майстри-кушніри, рукавичники, шапкарі, позументники та шевці. Розбагатілі міщани своєю ошатністю в костюмі перевершили шляхтичів, проти чого місцева влада боронилася спеціальними законами щодо надміру у вбранні, визначаючи для кожного прошарку конкретний перелік тканин та одягу. Високий фаховий рівень львівських майстрів притягав до Львова багато учнів з інших міст. Львів вважався неперевершеним у справах мистецтв і ремесла, тому не визнавав свідоцтв, крім виданих у Кракові.
Про високий художній рівень майстрів костюма першої половини XVII ст свідчать іконографічні матеріали, міщанські портрети, персонажі в яких зображені у модному для цього часу вбранні. З кінця XIX ст. у європейській індустрії моди першість займала Франція, за нею – Австрія з центром у Відні. Протягом сторіччя Львів став осередком художнього моделювання костюма у всій Східній Галичині. Тут було започатковано видання значної кількості часописів, зокрема першого журналу мод „Вісник паризьких мод”. Видання присвячувалося не лише новинкам тогочасної моди, але й новинкам культурного життя Галичини та Європи. До часопису, призначеного для шляхетного жіноцтва та чоловіків, з часом потрапляють ілюстрації народного вбрання галичан. Це свідчило про прагнення видавця та його соратників звернутись до національних джерел, які мали б сприяти створенню моди української.
На початку XX ст. у Львові в основному працювали дрібні кустарні підприємства, тут налічувалось близько 1250 власників таких закладів. Величезна частина підприємств та торговельних установ належала неукраїнським (польським, австрійським, єврейським) власникам, дуже незначна – українцям. З 1918 до 1939 рр., у Львові працюють такі швейні підприємства, як фірма „Марек” з виготовлення чоловічих костюмів і білизни; фірма Германа Пінзеля, філіал Віденської з виготовлення корсетів, утворена у 1907 р. У 1920 р. засновується фабрика чоловічого одягу Давида Рота та Ізраеля Рудирфера; у 1924 р. – фабрика білизни „Геліос”, а також „Кресполь”. У 1935 р. відкрито фабрику Верти Штарк з виготовлення вовняних костюмів, білизни, головних уборів. Усі фабрики шили в основному одяг за зарубіжними зразками. У ці ж роки у Львові працювали робітні: „Труд”, „Марія”, „Стрій”, „Салон мод Мак”. Продукований ними асортимент одягу різноманітний: лляні сукні, костюми, блузи, оздоблені часто народною вишивкою, найцікавіші з яких публікувались у популярних польських, словацьких, болгарських, чеських, хорватських журналах.
З 90-х років XIX ст. помітне місце в Європі починає займати трикотаж. У фірмових магазинах можна було купити нитки або замовити трикотажні вироби (жакети, сукні, пальто). Одночасно у Львові виникали численні державні та приватні курси. Плетення стає обов’язковим предметом у промислово-фахових та загальноосвітніх школах та гімназіях. Одночасно у Львові діяли невеликі трикотажні підприємства зі своїми магазинами.
На той час, в кінці XIX ст., в Галичині почався рух за створення мережі навчальних закладів художньо-промислового профілю (на поч. XX ст. їх було 62) у містах Львові, Станіславові, Коломиї, Бориславі, Жовклі, оскільки вищої школи моделювання одягу не було не лише в Україні, але і в сусідніх Польщі та Росії. Середній фаховий рівень кравчинь забезпечували мистецько-промислові школи (кравецтва, моднярства, ручних робіт) з трирічним терміном навчання, серед яких відомі кравецькі школи у Львові – приватна фахова жіноча школа СС Василіанок у Львові (з 1929 р.), а також курси крою та шиття, модисток (С.Монцібович, М.Волянської-Павлюк) з тримісячним терміном навчання. Обдаровані та досвідчені кравчині для продовження навчання і отримання вищої фахової освіти просили субсидій уряду для навчання в Парижі (Академія крою) або Відні (Академія кравецтва). Школи випускали незначну кількість фахівців. Більшість спеціалістів отримували підготовку в гімназіях та на курсах, організацією курсів та виставок займалась Семінарія домового промислу, яка утворилась у 1911 р. Про заснування Українських ремісничих шкіл, курсів шиття та крою у Львові та інших містечках Галичини (Перемишлі, Станіславові) дбало також товариство „Рідна школа”. Завдання всіх цих навчальних закладів – теоретична і практична підготовка дівчат до самостійної фахової праці в промислових та торговельних установах.
У 1876 р. у Львові була створена перша в Україні художньо-промислова школа, а у 1887 р. відкривається відділ гаптування та мережива, випускники якого, працюючи у ділянці моделювання костюма, пропагували традиції національного мистецтва, підносячи їх одночасно на якісно новий художній рівень. У 1946 р. на базі художньо–промислової школи створений Інститут прикладного та декоративного мистецтва де згодом було відкрите відділення моделювання костюма.
Художнє моделювання в 20 – 30-ті роки у Львові розвивалось у двох напрямках: руслі західноєвропейської моди (орієнтація на паризькі, віденські Будинки моделей) та творчої інтерпретації народного костюма. Визначальними у створенні моделей за народними мотивами були два методи: традиційний – розробка одягу на основі народного крою, декору та інтерпретативний – використання народних мотивів у межах модної форми (застосування елементів декору, фактури тканин, кольору).
Початок XX ст. – це період активних контактів з європейським культурним життям, однак українська інтелігенція всіма силами намагається пропагувати національну культуру і історію. У ділянці моди це виявилось у намаганні створити українську моду на противагу, наприклад, насаджуваному „закопанському” стилю, характерному польському мистецтву. Проти поширення зарубіжної моди в Україні виступили відомі художники, дослідники народного мистецтва, греко-католицька Церква на чолі з митрополитом А.Шептицьким. Патріотичні сили України і Польщі виголосили гасло „Оточимо себе власною красою”, що означало звернутися до скарбниці мистецтва свого народу і створити у мистецтві власний „український” або „польський” стиль. Така тенденція активно позначилась на багатьох видах декоративно-ужиткового мистецтва та архітектурі у різних країнах Європи, започаткувавши такі „модерні” мистецькі напрямки, як „кубізм”, „фонізм”, „конструктивізм”, „символізм”, „абстракціонізм” та ін., а у галицькій моді – „народний”, „закопанський”, „гуральський”, „еклектичний” стилі, що викликає велике зацікавлення у дослідників при з’ясуванні причин їх виникнення, ґрунтовному аналізі творів.
У Галичині на поч. XX ст. існувало декілька мистецьких напрямків, які сприяли великій строкатості в мистецтві, що, зрозуміло, і відбилось на формуванні стильових принципів в моделюванні, нашкодило утворенню єдиного художнього стилю. На зміну „сецесії” приходить в Галичині „модернізм”, який вимагає вишукувати до творчості мотиви поблизу себе, в здобутках минулого краю, і на базі них братися до мистецтва творення. Ідучи за цими вказівками, студіюючи здобутки минулого і зв’язуючи їх культурними нитками сучасності, художники доходили до „стилю народного”. У ці роки моделі за народними традиціями виступали швидше як утвердження та символ нації у строкатому та багатонаціональному культурному житті Галичини. Львівські митці досягли рівня, який допоміг їм виробити нові і оригінальні підходи у створенні власного стилю, наприклад, „руського”, „народного” та ін.
Пропаганді тогочасної моди серед міщан, селян сприяла науково-просвітницька робота, яку проводили на своїх сторінках газети. Популяризації народного мистецтва, сучасного вбрання за народними мотивами сприяла робота Союзу українок, членкині якого навчали і посилали інструкторів вчити молодь, особливо сільську, народному мистецтву, шиттю, вишиванню, в’язанню тощо, чому сприяло відкриття фахових шкіл у багатьох містах Галичини. Модою у ці часи цікавилися усі, а багато художників, які працювали у різних ділянках мистецтва, вважали за необхідне сприяти розвитку нової „української” моди.
Цікавою формою організації львівських модельєрів, кравців стали численні товариства („Промислова спілка моднярок і модників” (1913), „Об’єднання кравецьке” (1920), „Голка” (1921) та ін.). Мета цих товариств –об’єднання зусиль, взаємодопомога у ділянці моделювання (спільна закупка сировини, обладнання, збут продукції, розробка системи навчання, соціальне забезпечення та ін.).
Знаменитими у 20–30-ті роки у Львові були модельєри фешенебельного „Дому моди” та кооперації „Труд”, де художники творили за так званим „французьким методом макетування”, суть якого полягала в тому, що тканину моделювали (за допомогою шпильок, підрізів) безпосередньо на фігурі людини. Готовий макет знімали і у швидкому часі виготовляли одяг, в основному, вечірні святкові сукні у стилі „а ля грек”, багато оздоблені штучними квітами, поясами та ін. При обладнанні майстерень універсальними машинами фірм „Зінгер” і „Пораф”, спеціальними машинами-зигзаг, петельними, мережаними, вишивальними „Корнель” та ін., волого-тепловій обробці вугільними та плитними прасками, що створювали нелегкі умови праці, якість пошиття моделей залежала від досвіду та майстерності ремісників.
У 1929 р. в Галичині були відкриті жіночі ремісничі школи з трьохлітнім навчанням, у програму навчання школи входили такі навчальні дисципліни, як шиття, конструювання легкого одягу, моделювання, ручні роботи, народна вишивка, фаховий рисунок, книгознавство, кореспонденція, товарознавство, домашнє господарство та кооперація. Поруч з фаховою школою для дівчат діяли платні курси для всіх бажаючих навчитись шити, сюди ж приїжджали під час канікул вчитися сільські вчителі.
У ці ж роки у Львові працювали талановиті художниці М. Кромпець-Морачевська та Н. Гургула. Крім моделей сучасних, у руслі тогочасної моди, вони створили багато костюмів за народними традиціями. Так, Н. Гургулою розроблено моделі вечірніх суконь за бойківськими та поліськими мотивами з використанням вишивки, полотен розріджених структур, плісе, ґерданів та ін.
За традиціями народного мистецтва у ці ж роки починає працювати майстер декоративно-ужиткового мистецтва Стапанида Древко-Грицай, яка створює серію трикотажного одягу, оздобленого народною орнаментикою – жакети-касаки, кептарі, сукні, светри, шалики з шапочками. Всі ці вироби – модного силуету, з яскраво акцентуючою орнаментом вставкою-манішкою.
Історія моделювання костюма створювалась творчістю багатьох художників-професіоналів, талановитих майстрів при сприянні дослідників українського народного мистецтва. О. Сластіон, В. Кричевський, О. Пчілка, В. Гагенмейстер, Д. Щербаківський, М. Біляшівський, М. Бойчук, А. Петрицький та інші, які широко пропагували народне мистецтво у Центральній та Східній Україні, підтримували народних майстрів, поширювали їх надбання, ставили питання пошуку сучасних форм мистецтва, в тому числі сучасного костюма, виконаного за народними традиціями.
У 20-их роках у Франції засновується Державна академія моди, до роботи в якій запрошені відомі художники з різних ділянок мистецтва, зокрема скульптори. Паризький осередок моди мав великий вплив на європейських митців з костюма, які, розвиваючи свої національні традиції, не могли ігнорувати сучасні пропозиції моди. Кожна сучасна жінка прагнула не лише гарно вдягнутися, але й модно. В багатьох українських часописах жінкам відводилось місце для новинок з світу моди, з Парижу і ретельні рекомендації, як досягти модного на той час ідеалу. Мода 20-их років пропонувала костюм – простий за формою, функціональний, однак ще досить багато оздоблений вишивкою на поєднанні контрастних кольорів. Великий вплив на моду мали модерністські мистецькі напрямки – фовізм, супрематизм, кубізм, абстракціонізм та інші, які досить часто черпали свої ідеї у народному мистецтві, беручи за основу прості форми, багату орнаментику та яскравий колорит. Так, живопис фовістів використовували модельєри з погляду на його декоративність та площинність форм, інтенсивність кольорів. Вплив кубізму помітний через збільшену геометризацію форм костюма, яка часто переходить у рафіновану простоту, а покрій стає таким простим, як і живопис, обмежуючись лише лініями та кольором. Конструктивізм сприяв розвитку функціональності в костюмі, виявленню матеріалу, його погодженості з кроєм, формою; абстракціонізм відчувається в моделях прямокутного силуету, позбавлених декору, з акцентами на тканину, орнамент якої нагадував абстракціоністські полотна.
У 20-х роках на розвиток професійного моделювання в Україні мали вплив активні культурні контакти Галичини і Східної України. Численні виставки сприяли знайомству художників із творчістю, взаємообміну досвідом. Художники відкривали для себе нові виражальні засоби в мистецтві моделювання, пізнавали безліч варіантів костюмів з різних регіонів України, де традиційна форма, орнамент та колір щоразу по-новому об’єднувались у гармонійну цілість. У пошуках ідей сучасного костюма модельєри часто опирались на одяг народний, спрощуючи його форму та оздоблення, обмежуючи кольорову гаму. Перші кроки на цьому ґрунті були не з легких. Період одноманітності в одязі, який був викликаний повоєнними роками з їх поміркованими вимогами до якості одягу, його естетичної функції, змінився часом активного творчого підходу до костюма. Споживач вимагав сучасних виробів, модних і одночасно зручних. Важливо, що художники зосередили увагу на створенні одягу за європейськими модними стандартами, з однієї сторони, а з іншої – одягу, який би відповідав сучасному способу життя та традиціям нашого народу. Останній напрям творчості мав, перш за все, велике культурно-політичне значення.
Визнаним теоретиком та знавцем народних традицій, яка вперше у світовій практиці моделювання у 20-ті роки XX ст. звернулась до народного костюма як творчого джерела, була російська художниця Н. Ламанова та художниці Е. Прибильська, Н. Давидова в Україні. Вони починає активно працювати над розвитком сучасного костюма, використовуючи традиції народного. Модельєрський доробок художниць – моделі практичного та вишуканого вбрання, у яких вміло використовується мистецтво народних промислів – вишивка, ткацтво, мереживо. Всесвітня виставка в Парижі у 1925 р. приносить визнання роботам художниць Н. Ламанової та Е. Прибильської, які отримали „Гран прі” за розробку національних мотивів у сучасному одязі.
Під кінець 20-их років М. Орлова, на сторінках журналу „Искусство одеваться” розробляла сучасні костюми з використанням крою та орнаментики українських сорочок, призбираних довкола шиї, з широкими рукавами, декором, який відтворював народну вишивку або імітував її смугами тасьми, утворюючи нескладний декор. Орнамент розташовувала, підпорядковуючи його конструкції, підкреслюючи лінії швів або наголошуючи на ньому як на декоративній плямі.
Нові тенденції у європейському мистецтві 20-их років знайшли оригінальне втілення у творчості Соні Делоне уродженки України, в моделях простого геометричного силуету з чітким геометричним орнаментом та яскравими кольорами. Джерельною основою творчості художниці стали українська народна вишивка та писанка, виражені через сполучення чистих кольорів у техніці „симультанізму”.
Важливою проблемою повоєнних років в Україні став розвиток промислового виробництва костюма, вирішення ряду питань, пов’язаних з цим – вияснити принципи промислового розвитку, компенсувати нестачу сировини, фахівців, обладнати машинний парк, підготувати фундамент для школи з підготовки художників-модельєрів. Художниці Е. Прибильська, О. Екстер вперше розробили серію ескізів для орнаментації тканин, одягу промислового характеру. Такі ж тенденції в моді можна спостерігати в багатьох країнах Європи, провідною серед яких була Франція. Однак, крок за кроком в Україні почала створюватись власна мода.
Творчі проблеми сучасного костюма намагалось вирішити новостворене об’єднання кустарів (1920 р.), яке працювало на експорт при Наркоматі зовнішньої торгівлі (Кустекспорт). Артілі, майстерні по виготовленню тканин, вибійок, мережива, вишивок забезпечували Кустекспорт всім необхідним, а художники В. Степанова, Н. Ламанова, Е. Прибильська, Н. Давидова проектували сміливі, як на той час, моделі „у народному дусі”. Такі твори мали великий успіх за кордоном, приносили прибутки державі, служили засобом пропаганди народного мистецтва.
У своїй практичній діяльності Н. Ламанова та її соратниці виходили з конкретних вимог часу та образу сучасника. Потреба в зручному, практичному, простому і недорогому одязі сприяла новому погляду на народний костюм, його художні вартості. Фактично, художники 20-их років сформулювали нову програму для одного з найбільш масового виду декоративно-ужиткового мистецтва – проектування костюма, що відповідала характеру нового повоєнного життя і була обумовлена ним. Головні принципи ламанівської теорії можуть бути застосовані сьогодні не лише в моделюванні костюма, але і у будь-якому з видів декоративного мистецтва, як, наприклад, вислів „матеріал визначає форму” чи „призначення виробу визначає матеріал” та ін.
З відкриттям у 1935 р. в Москві першого Будинку моделей та Текстильного інституту налагоджуються творчі контакти, влаштовуються конференції та виставки з обміну досвідом. Під кінець 30-их – на поч. 40-их років у міському вбранні знову з’являються мотиви, навіяні народним одягом. На виставці українського народного мистецтва в Москві у 1936 р. від України експонувався одяг, багато оздоблений вишивкою. Зазнає сильних змін властиво традиційний одяг, починає входити у побут міста – жіноча сорочка стає блузою, спідниці заміняють все інше поясне вбрання, свити поступаються місцем жакетам, пальтам та ін.
У повоєнні 40-і роки, з відбудовою та зміцненням економіки України зазнає нового життя легка промисловість. У моделюванні одягу визначилась тенденція створення моделей яскравих, святкових, радісних. Народний костюм як джерело творчості переноситься у нову якість майже повністю, без художнього відбору, що часто дискредитувало сам народний одяг. Неправильний підхід до національного костюма в кін. 40-их – на поч. 50-их років приводив до механічного переносу у повсякденний одяг складної вишивки, окремих елементів костюма, в результаті чого він ставав перевантаженим та розцяцькованим.
У 1944 р. в Києві відкривається перший в Україні Будинок моделей, колектив якого брав участь у міжнародних конкурсах моди костюмами за народними мотивами, де акцентом звучала ручна або машинна вишивка по низу виробів, біля горловини, на поясі, рукавах, що в окремих випадках надавало моделям етнографічності. В основу колекції моделей верхнього одягу покладений крій давніх традиційних видів верхнього одягу гуцулів – гуглі, чуги, сердака, свитки. Це різноманітні пальто, накидки, жакети-сердаки, сучасні за силуетом, емоційно виразні за оздобленням вишивкою та аплікацією.
У 1954 р. у Львові відкрився другий в Україні Будинок моделей одягу, колектив якого складався з випускників Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва та спеціалістів-швейників. Художники звернулись до народних традицій, маючи потребу проникнути в лабораторію народних майстрів, бажаючи зберегти та донести до сучасного споживача традиції народного мистецтва Прикарпатського краю. Крім проектування костюма різного призначення художники часто розробляли ескізи для створення тканин, доповнень до одягу. Поступово від моделей унікального, виставочного характеру переходять до створення одягу промислового характеру. При Будинку Моделей була створена ткацька майстерня, моделі з тканин, виготовлених у ній, експонувались на виставках в Парижі, Марселі, Загребі, Софії, Варшаві, Нью-Йорку та ін. Одночасно функціонували майстерні для виготовлення прикрас, взуттєва та трикотажна лабораторії. Для допомоги творчому колективу Будинку Моделей у 1962 р. відкрито проектно-конструкторський інститут легкої промисловості, художники якого розробляли нові проектні зразки одягу, зокрема і за народними мотивами для впровадження у виробництво.
Традиції старшого покоління художників львівського Будинку Моди успішно продовжило покоління 70-х – початку 90-их років, які працюють над розробкою сучасного костюма за традиціями народного. Їх вирізняє серед інших культура композиційної побудови моделі, багатошаровість, переважно вишукана гама кольорів тканин, чи узгодженість з декором. Досить часто в основу розробок моделей закладений костюм гуцулів, подолян, буковинців, бойків та ін. На основі їхнього крою, декору розробляється сучасний новий асортимент одягу – костюми, комбінезони, сукні, пальта, сукні-костюми, наближений до народного швидше конструктивно або функціонально. Виділяє моделі львівських художників, в першу чергу, висока культура виконання вбрання, гармонійна завершеність його, відбір та підпорядкованість композиційних засобів.
У 1960 р. в Україні відкриваються ще чотири будинки моделей – у Харкові, Донецьку, Дніпропетровську (дитячого одягу) та Одесі. У 60-их роках художники-модельєри увійшли до експериментальних цехів швейних фабрик. Можливо, це мало вплив на те, що на поч. 60-их років модельєри дещо відійшли від народних традицій, зосередивши більше уваги на одязі промисловому. Це явище було короткочасним. Тенденції моделювання за традиціями народного костюма в Україні у 50 – 60-их роках властиві загалом і іншим видам декоративно–ужиткового мистецтва: середина 50-их – початку 60-их років – незначне використання національної спадщини, кінець 60-их активізація у роботі з народним джерелом. Однак, характерним залишається наслідування швидше зовнішніх ознак костюма, без врахування функцій одягу, технологічних особливостей виробництва тощо. Починаючи з кінця 60-их – початку 70-их років, зацікавлення до народної спадщини зростає, що пояснюється активізацією наукових досліджень, відродженням етнокомплексів, зростанням національної самосвідомості у населення. Утверджуються в Україні різні школи моделювання, однак тема традицій стає провідною. Художники беруть участь у багатьох міжнародних виставках, зокрема у Софії (1975 р.) на виставці „Традиції і мода” можна було спостерігати роботи модельєрів з різними „тлумаченнями” традицій – від архаїчних „зліпків” до творчого переосмислення, виважених моделей.
Починаючи з 70-их років, „народна тема” або „фольклорний” у світовій моді стиль утверджується через пошуки і невдачі. Заслуга в цьому і славетних французьких художників, зокрема Ів Сен Лорана, який вперше ввів цей стиль в широкому масштабі у повсякденний жіночий гардероб.
Будинки моделей України розробляють перспективні моделі, виставкові колекції, які створюються з врахуванням важливості проблеми творчого засвоєння народного досвіду, місцевих особливостей, можливостей промисловості, а також перспектив розвитку багатовікових традицій. Ця проблема стала основою для зближення фахівців різних напрямків, зокрема етнографів, мистецтвознавців, художників-модельєрів, технологів; активно співпрацюють між собою науково-дослідні, академічні та навчальні інститути, будинки моделей, фабрики та музеї.
У наступні 80-ті роки увага художників зосереджується як на зовнішніх особливостях народного костюма: яскравому декорі, крої, зручному і простому, композиційній завершеності, функціональності, що відповідає призначенню, способу життя сучасної людини, так і на його внутрішньому виразі через естетичні смаки, моралі народу. Для 80 – 90-их років властива відмова від виразних зовнішніх проявів композиційного вирішення народного костюма (багатства декору, яскравості, багатошаровості). Художники прагнуть досягнути стосовно сучасної моди закономірностей, закладених в основу національного мистецтва, народного моделювання зокрема. Таким чином, 90-ті роки у „фольклорних” напрямках моди визначають потяг до простоти, виразної пластики форми, її частин, декоративних обмежень, чітких конструкцій та пропорцій, з акцентацією на чистих кольорах.
У 1987 р. при Київській академії легкої промисловості відкривається кафедра моделювання костюма з аналогічними відділеннями як у Львові. Вона стає другим вищим навчальним закладом, що готує фахівців у ділянці проектування костюма. Студенти та випускники кафедри беруть участь у численних конкурсах і фестивалях моди, однак народні традиції в їх творчих знахідках не є визначальними, швидше випадковими. У творчому спрямуванні їхні моделі тяжіють до авангарду, витоки якого – природа та екзотика народів світу, їх культур, зосереджуючи більшу увагу на утилітарності або ж виразній видовищності моделей. Київська школа моделювання відносно молода, традиції її – у розвитку та становленні.
В Україні 90-ті роки – час економічних реформ, виробничої нестабільності, коли, зокрема, зупиняються повністю або частково гіганти швейного підприємництва, позбавлені державної фінансової підтримки. На зміну їм з’являється велика кількість малих акціонерних об’єднань та фірм, де, як не дивно, художник отримує нарешті можливість робити творчу кар'єру. У таких невеликих підприємствах, мобільних, чутливих до змін на ринку моди, зосереджується увага на творчому процесі, на окремих художніх особистостях, які працюють над створенням малих модних колекцій, що набагато легше, а головне швидше, проходять процес на шляху від виробництва до споживача. В ситуації перенасиченого імпортом ринку, непланового виробництва жорстокої конкуренції між окремими модельєрами та фірмами за покупця природньо, що художник змушений працювати винятково творчо, рекламуючи і себе, і фірму, беручи участь у конкурсах, фестивалях, ярмарках, оплачуючи рекламні каталоги, буклети тощо. Звичайно, цей шлях не з легких. Він вимагає самопожертви, ризику, терпіння і значних коштів. Інакше, очевидно, не можна, інакше перспектива відсутня. Таким чином, в Україні у 90-ті роки одночасно прийшли державна, національна свобода і свобода підприємництва, зробивши одразу застарілими системи планового, колективного господарювання, освіти та виховання.
Українська мода з плином часу, із зміною певних ідеологічних орієнтацій, виокремившись з загального русла моди „радянської”, отримала свій національно-державний статус. Вона починає „виходити у світ” і заявляти про себе. Зваживши реалії української моди сьогодні, її творців, професійної школи моделювання, дослідникам–мистецтвознавцям слід дати цьому художньому явищу належну оцінку, спів ставити його в контексті таких же явищ європейського масштабу, щоб утвердитись і визначитись на перспективу. Саме у напруженому і суперечливому сьогоднішньому житті активізувалась творчість художника-модельєра, і в першу чергу, того, хто займається художнім костюмом, само реалізуючи свої внутрішні творчі прагнення і презентуючи себе на чисельних конкурсах та фестивалях як в Україні, так і за її межами. Фактично, за кілька років нашої незалежності українська мода поступово втратила свій колективний характер, ставши урізноманітненою великою кількістю творчих здібностей, які працюють у різних ділянках моди і заявляють про себе на численних конкурсах різного рівня, а також – на європейському ринку. Українська мода, віддаючи данину загальним світовим напрямкам і тенденціям, шукає свої неторовані шляхи, розвиваючи тему національних традицій. Адже здебільшого національне стає для художника візиткою у розмаїтий світ моди. Традиції національної культури складають загалом характерну рису української моди.
Як свідчать сьогодні конкурси моделей у світі і в Україні, простежується чітка тенденція відходу костюма від вузької утилітарності у бік декоративності, монументальності, інтенсивного творчого пошуку змістовності форми, її оздоблення, підвищення їх емоційного, образного звучання. Саме художній костюм як унікальний ансамбль одягу, в якому образне домінує над функціональним, став улюбленим модельєрським жанром, сферою виявлення творчої думки, фантазії художника, свого роду незалежним твором мистецтва. У роботах українських митців художній костюм надзвичайно різноманітний за своєю стилістикою, індивідуальним образним вирішенням, за виконавськими прийомами, однак, незаперечними для нього є два важливих моменти. Перший – вихід від повсякденності і занурення у світ романтики і фантазії, другий – акторське виконання від тканини до оздоблення та аксесуарів, потягів до вправної ручної майстерності. Саме яскрава образність, рукотворність та висока художня вартість такого костюма дають можливість залучати його до творів декоративно-ужиткового мистецтва і розглядати його у цьому контексті. І важливим тут є рух до синтезу різноманітних матеріалів у створенні значних образів, що говорить про масштабне та комплексне мислення художників, які працюють над ансамблями одягу і об’єднують їх у цілі колекції. Художній костюм зайняв, таким чином, належне йому місце, започаткувавши в Україні „високу” елітну моду. Звичайно, великою проблемою для українських художників залишається недостатній вибір нових матеріалів та застосування сучасних технологій, що на сьогодні практично визначають світову моду.
Сьогодні можна стверджувати про певну циклічність у практиці художнього моделювання за народними традиціями. Активне звернення до національної спадщини співпадало з великими суспільно-політичними подіями, ювілеями, міжнародними фестивалями, а між цим наступали періоди спадів. У творчості художників по костюму можна простежити етапи розвитку традицій, а саме, знайомство з народним костюмом, далі – захоплення ним, що виявилось у надмірності, механічних переносах та повторах його, та наступний – засвоєння специфіки народного костюма, народного мистецтва взагалі, його духовних вартостей. А загалом, звернення до традицій в сучасній моді в останні роки стало одним з актуальних напрямків. Завдання художників і мистецтвознавців сьогодні – дослідити усі шляхи розвитку художнього моделювання в Україні, вивчити досвід роботи окремих моделюючих шкіл, митців, знайти шляхи дальшого розвитку сучасного костюма на багатих традиціях національного мистецтва.
Питання для самоконтролю
1. „Художні стилі”, їх вплив на становлення українського костюма.
2. З яких джерел можна дізнатись про костюм давніх слов’ян та Київської Русі?
3. Хто досліджував українських костюм Середньовіччя?
4. Назвіть дослідників ХІХ – ХХ ст. українського костюма.
5. Джерела формування моделювання в Україні.
6. Центри кравецького ремесла 14 – 15 ст.
7. Де і коли була заснована академія моди?
8. Історія розвитку моделювання в Україні у повоєнні роки.
9. Де і коли були відкриті Будинки Моделей в Україні?
10. Назвіть праці ХХ–ХХІ ст. у яких висвітлюється історія та локальні особливості українського костюма.