Характерні особливості античної філософії

Особливостями античної філософії були її:

1) Космоцентричний характер, зумовлений інтересом мислителів до пізнання і розуміння сутності природи, космосу. Всесвіту, прагненням знайти першоначало, звідки походить есе існуюче. Знання про це Начало, вважали античні мудреці, цікаве не тільки саме по собі, воно обов'язково має допомогти людині жити щасливо.

Головна відмінність античного космоцентризму від сучасних уявлень про Всесвіт полягає в тому, що для античних мудреців світ уявлявся чимось замкненим, схожим на велику кам'яну сферу, у центрі якої знаходилась пласка Земля, навколо неї — Сонце і планети Сонячної системи, а далі — нерухомі зірки на зворотному боці космічної сфери. Натомість, відповідно до сучасних космогонічних поглядів, Земля і Сонячна система загублені десь на околицях Галактики, однієї з мільйонів, що складають Метагалактику, видиму, доступну частину Всесвіту, кордони останнього таким чином тяжіють до нескінченності.

2) Прагнення до раціонального осягнення навколишнього світу, пов'язане зі спробами систематизувати знання, надати їм логічної обґрунтованості. Подібний факт сприяв початку формування принципів класичного європейського мислення, для якого розуміти — означає дати опис результату, який має стійкий характер і може бути експериментально відтворений.

3) Тісний взаємозв'язок та взаємодія з розвитком природознавства. Можливо саме тому філософія переслідує мету наукового пошуку, прагнучи до істини, що може мати практичну віддачу у вигляді поліпшення життя людей.

4) Індивідуалізм. Філософія Стародавніх Греції та Риму надзвичайно персоніфікована її представниками є яскраві, неповторні особистості Платон, Аристотель, Сократ, Піфагор та ін.

Платон (428-347 до н. є.) — основоположник ідеалістичної традиції у філософії. Його об'єктивний ідеалізм проявляється в тому, що первісною відносно світу речей він оголошує ідею.

Основні принципи Ідеалістичного підходу Платона:

1. Усі речі, які реально існують, виникають за допомогою взаємодії ідеї та матерії.

2. Ідеї — це безтілесні сутності, що відіграють у такому синтезі первісну роль, тобто ідеї, так би мовити, реалізуються а матерії, бони знаходяться поза матеріальним світом, незалежні від нього, об'єктивні, складають свій власний «світ ідеальною буття»,

3. Ідея виступає взірцем, еталонам, нормою, ідеалом для великої групи конкретних матеріальних речей, наприклад «чашність» — основа для всіх на світі чащ.

4. Матерія виступає без¢якісним пасивним початком речей. Самі ж. речі навколишнього світу виступають у ролі чогось «спрощеного», недосконалого, того, що виявляє себе копією якогось оригіналу, «тінню» якоїсь справжньої реальності.

5. Оскільки ідеї знаходяться поза матеріальним світом, люди змушені, на думку Платона, все життя бачити лише їх проекції, «тіні».

6. Платон пропонує ієрархізацію ідей. Понад усе він ставить ідею кроси та добра — удосконалену, незамінну, вічну.

7. Пізнання або навіть пізнавальні зусилля відносно ідей виступають вершиною пізнавального процесу і свідоцтвом повноцінного життя. Такий шлях до істини передбачає повне зневажання тілесних задоволень та утіх. Пізнання — це своєрідне «пригадування» того знання про ідеї, яке душа набула під час перевтілення в іншу тілесну оболонку. Стимулювати пригадування, вважав Платон, у першу чергу можуть заняття філософією.

Платон – автор оригінальної соціальної утопії. Він послідовно критикує всі існуючі форми державного управління і пропонує власну модель, яку складають три ключові класи:

а) ремісники та селяни — виробники матеріальних благ (панує

б) воїни — захисники держави (афективний компонент, доброчесність — хоробрість);

в) правителі — філософи — керівництво державою (розумовий, доброчесність — мудрість).

Аристотель (384-322 до н. є.) всупереч Платону стверджує, що:

1. Основою буття є перша матерія, яка принципово не може бути визначеною, однак вона є потенціальною передумовою існування. Найпростішою визначеністю цієї першої матерії виступають основні Стихії (вогонь, повітря, вода, земля), які є пасивним матеріалом буття у створенні речей.

2. Усі матеріальні похідні можуть існувати тільки «оформленими», тобто тільки вступаючи в контакт з формою. Таким чином, усі реальні речі — це результат взаємодії матерії та форми, причому остання відіграє головну роль, робить із потенційного буття реальне.

Аристотель вперше відзначив значущість досвіду в теорії пізнання. Причому досвід формує не точне знання, а лише його імовірність. Для того щоб перейти до абсолютно достовірного знання, «дослідний матеріал» необхідно піддати діалектичному «випробуванню», що передбачає, на його думку, виконання кількох критичних мисленнєвих операцій.

Відносно чеснот, що символізують різноманітні позитивні якості людини, Аристотель виділяє два їх типи:

1) пов'язані з розумовою частиною душі — мудрістю, практичністю, винахідництвом (мужність, правдивість, помірність);

2) етичні, що будуються на волевій складовій душі та протистоять доброчинностям (наприклад, мужності протистоїть боягузтво).

Аристотель заклав теоретичні основи логіки як науки.

У розумінні структури людської душі та форм державного ладу Аристотель був близьким до Платона.

Виникненню середньовічної філософії передував ряд змін не тільки у сфері економічно-політичних відносин, а передусім у світоглядній орієнтації тодішнього суспільства. Розвиток монотеїстичної релігійності призвів до перемоги християнства, яке й стало пануючою ідеологією в Європі. Християнство, як і будь-яка як і будь яка інша ідеологія, прагнуло знайти філософське обґрунтування своїх основних ідей.

Першою спробою філософського обґрунтування християнства була патристика. Це був визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся "батьками церкви".

Одним із найбільш яскравих представників патристики був єпископ із Гіппона (Північна Африка) Августин, якого католицькі богослови нарекли ще й ім'ям Блаженний. Августин вважав, що філософія поза богослов'ям — ніщо. Августин пропагує верховенство церковної влади над світською і світове панування космополітичної організації католицизму. Аналізуючи співвідношення віри і розуму, Августин віддає перевагу вірі. Розум може помилятися, на той час як віра завжди вказує людині шлях до істини (Бога). Погляди Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію та ідеологію.

Видатний представник середньовічної схоластики – Фома Аквінський (1225 – 1274) намагається поєднати віровчення із формами (істинами) здорового глузду, наблизити християнське вчення до людини. Основний принцип філософії Фоми — гармонія віри та розуму. Фома проводить розмежування між філософією і релігією, між знанням і вірою, доводить можливість гармонії між знанням і вірою.

Відродження, або Ренесанс, — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., у ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту в цей період досягло мистецтво.

Характерними ознаками культури Відродження були такі:

1. Світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було наслідком звільнення суспільного життя загалом.

2. Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута в епоху Середньовіччя.

3. Повернення до філософських досліджень Античності.

4. Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

На перший план у філософії Відродження виступає поняття «гуманізм» (латин. — людяний, людський). У філософській літературі воно вживається у двох значеннях. У широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів – гуманісти.

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1 Патристика це:

a) вчення отців церкви, яке захищало християнську доктрину

b) вчення філософів про віру у бога

c) філософський напрямок епохи Нового часу

2. Виникає філософія в один і той же час - VI сторіччя до н. е. – в культурних центрах:

a) Древня Греція, Індія, Месопотамія

b) Середземномор'ї, Китаї, Індії.

c) Рим, Середземномор'ї, Древня Греція

3. Виникненню філософії сприяло:

a) руйнування міфологічного способу світобачення і світоро­зуміння.

b) виникнення теоретичних знань і зародків релігій.

c) виникнення письма

d) виникнення науки

e) виникнення мови

4. «Антропоцентризм» — це:

а) розділ підручника з антропології;

б) твір Платона;

в) філософські погляди, згідно з якими людина є центром і вищою метою світобудови.

5. Що таке матерія у розумінні Аристотеля?

1. оточуюча дійсність
2. протяжність
3. можливість прояву форми
4. сукупність усього існуючого

6. Що відповідно до вчення Платона, існує вічно і незмінно?

1. геометрія
2. держава
3. ідеї
4. космос

7. Давньогрецькі філософи, які, осмислюючи світ, вважали його першоосновою воду, вогонь, повітря, землю називалися:

A. реалістами,

B. ідеалістами,

C. матеріалістами,

D. дуалістами

8. Ідеалізм - це:

A. далекі від життя міркування;

B. спроба забути «про прозу» життя, прагнення обґрунтувати значення ідеалів у житті людей;

C. доказ того, що ідеї, думки існують реально;

D. визнання первинності свідомості, вторинності матерії?

9. Ідеальна держава Платона – це…

1. справедливе правління кращих і благородних.
2. демократична спільність людей
3. аристократична демократія
4. справедливе правління аристократії

10. Гуманізм-це:

А. Здатність приймати рішення зі знанням справи.

Б. Проголошення людини як найвищої цінності світобудови.

В. Право робити все, що не шкодить іншому.

Г. Пацифізм.

Д. Контроль над природою, суспільством і самим собою.