Основні напрямки національно-визвольного руху. 5 страница
Водночас у компартійній пропаганді наполегливо наголошувалось на етнічній єдності трьох східнослов'янських народів росіян, українців та білорусів. Причина цього полягала в тому, що швидке зростання мусульманського населення в союзних республіках і деяких автономіях Російської Федерації призводило до зменшення частки росіян у складі населення СРСР. За переписом 1989 р. у загальносоюзному населенні залишилося 50,8% росіян. У найближчому майбутньому могла скластися чисельна перевага неросіян. Єдиний засіб попередження цієї загрози правляча верхівка вбачала в асиміляції українці» та білорусів з росіянами. Саме таму спрямовуваний органами державної парті? асиміляційний тиск на "молодших братів" набув за Брежнєва особливо значних розмірів. Продумане витіснення рідної мови з процесу викладання призвело до того, що у великих містах південних і східних регіонів України майже не залишилося українських шкіл.
Найповніше уявлення про це дає становище, яке склалось у столиці УРСР у середині 80-х років. У класах з українською мовою навчання залишилося менше 22% учнів. У педучилищах до 70% лекцій читалося російською мовою. У Київському університеті ім. Т. Шевченка національною мовою викладалося менше ніж половина суспільних та гуманітарних і менше ніж третина природничих дисциплін.
У бібліотеках міста книжки українською мовою становили лише четверту частину фонду. З 11 театрів тільки один був українським.
Уніфікація викладання та ідеологізація навчально-виховного процесу певною мірою знецінювали середню та вищу освіту.
37. Події у Петрограді вітала пробільшовицьки настроєна частина трудящих України, однак переважна більшість її народних мас підтримувала політику партій, які входили до складу Центральної Ради, — партій соціальних реформ і національного відродження. Тому перехід в Україні влади до Рад більшовикам вдалося здійснити лише в пролетарському Донбасі. В більшості ж районів України події розвивалися інакше. Особливо напружене становище склалося у Києві.
Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду, керівництво Центральної Ради прийняло резолюцію, в якій засуджувалось збройне повстання у Петрограді. Не маючи підстав захищати Тимчасовий уряд, українські партії все ж таки висловилися проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, бо вони не представляли всієї революційної демократії.
Центральна Рада вважала, що в такій ситуації можливий єдиний вихід, щоб вона стала дійсною, фактичною, крайовою владою, — це утворення Української Народної Республіки. 7 листопада 1917 p. був оголошений текст /// Універсалу Центральної Ради. "Віднині Україна стає Українською Народною Республікою . — говорилося в Універсалі.— Ми твердо станемо на нашій землі, щоби силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів".
М.Грушевський наголошував: на тому, що подібна "широка автономія об'єктивно дає початок "її перетворенню у "повну державу '*. І вже через два місяці після проголошення УНР на весь голос заявила, що вона є "повною державою": 22 січня IV Універсал Центральної Ради сповістив, що "віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, не від кого не залежною державою". Зрозуміло, були й інші чинники (конфлікт з Раднаркомом, проблеми міжнародного визнання), що зумовили рішучий поворот до повної незалежності, однак, з точки зору еволюції "чистих" державних форм, цей шлях є закономірним.
З цього часу досить активно відбувається процес формування і удосконалення державного ладу УНР.
Особливе місце в структурі вищих органів УНР займала Центральна Рада. У III Універсалі міститься конструкція, згідно з якою Центральна Рада поставлена українським народом "разом з братніми народами України . берегти права, здобуті боротьбою", а в IV Універсалі сказано: "Ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу — селян, робітників і солдатів".
У деклараціях Генерального Секретаріату вживаються правові означення Центральної Ради: "законодавчий орган", "представницький орган", нарешті, "революційний, демократичний парламент".
Центральна Рада все ж таки зробила важливий крок в напрямі формування державного механізму, ухваливши 25 листопада 1917 р. закон про порядок видання нових законів, відповідно до якого залишалися "в силі до прийдучих змін законодавчим порядком усі державні уряди і установи, які зоставалися на території Української Народної Республіки по день 7 листопада 1917. p.". Цей акт фактично заклав правові основи державного будівництва, Видані ще до жовтневого перевороту універсали й декларації мали здебільшого політичний і пропагандистський характер та були розраховані на тривалий переговорний процес з російським центром щодо кожного генерального секретаря, кожного конкретного повноваження. Проте жовтневі події в Петрограді докорінно змінили ситуацію і поставили Центральну Раду перед необхідністю терміново будувати державу в повному обсязі.
Як відомо, в аналогічній ситуації більшовики ламали стару державну машину. Лідери Центральної Ради, навпаки, прагнули пристосувати її до потреб національного самовизначення. Наприклад, відповідно до спеціального закону, ухваленого Центральною Радою 9 грудня 1917р., функції Головної скарбниці та Українського Державного Банку виконували Київська губернська скарбниця та Київська контора Держбанку.
Варто звернути увагу й на таку деталь. Одні інституції починали діяти ще до того, як відповідним чином "легалізувалися". Так, посада Генерального контролера існувала ще в першому складі Генерального Секретаріату, однак 23 березня 1918 р. його канцелярія подає на розгляд Центральної Ради проект закону "Про тимчасову організацію державного контролю". Створення ж деяких інших, навпаки, декларувалося значно раніше, ніж до них доходили руки. Ще в жовтні 1917 р. Декларація Генерального Секретаріату передбачила організацію економічного комітету. Однак ця ідея стала реалізуватися лише в останній місяць існування Центральної Ради, коли 31 березня 1918 р. до неї надійшов проект закону "Про вищу економічну раду УНР".
Важливим досягненням Центральної ради є організація місцевої влади. Її загальні принципи вперше окреслив ще до утворення УНР М.Грушевський, який розробив таку схему: "Щоб не було ніякої тісноти від власті людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, не має бути іншої власті, тільки з вибору народнього!"
В 1 Універсалі з цього приводу зазначалось таке: "Кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною Радою. Там, де через якісь причини влада зосталась у руках людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам провести широку, дужу організацію та освідомлення народу, й тоді перевибрати адміністрацію""'.
У III Універсалі також йшлося про проблеми місцевого самоврядування: "Генеральному Секретарству внутрішніх справ приписуємо: вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами найвищої адміністративної влади на місцях".
Як бачимо. Центральна Рада намагалася об'єднати два моменти. З одного боку, домінує ідея надання органам місцевого самоврядування широких прав і повноважень, а з другого — визначення меж цих повноважень з покладенням керівництва всією системою самоврядування в масштабах країни на Генеральне секретарство внутрішніх справ.
Ще до утворення УНР Центральна Рада здійснила значну роботу по українізації військових формувань як на території України, так і на фронті, хоча її лідери і стояли на позиціях створення не регулярної армії, а народної міліції. З цього питання в Україні йшла гостра політична боротьба.
Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим будівництвом було створено Генеральне секретарство військових справ, яке 12 листопада стало до роботи. Очолив його С.Петлюра, однак наприкінці грудня він подав у відставку, й на цій посаді його замінив М.Порш.
38. Після перемоги під Сталінградом радянське командування силами Південного, Південно-Західного та Воронезького фронтів почало визволення України від німецьких окупантів. Внаслідок проведення наступальних операцій до початку березня 1943 р. були звільнені північно-східні райони Донбасу і Харків (15 лютого 1943 р.). Однак сили ворога знову були недооцінені. Вважалося, що німецькі війська неспроможні до активних дій і скоро мусять відійти за Дніпро. Німецьке командування у березні 1943 р. завдало Червоній армії потужного контрудару з району Краснограда, внаслідок чого вона з великими втратами змушена була залишити Харків (16 березня 1943 р.) і відійти за Сіверський Донець.
Новий етап визволення України розпочався влітку 1943 р. після поразки німців у боях під Курськом. Під тиском переважаючих сил радянської армії німці змушені були залишити Харків і відступити з Лівобережної України за Дніпро. Восени 1943 р. почалося форсування Дніпра радянськими військами. 6 листопада був узятий Київ. Звільнення України від німецької окупації відбувалося за дуже важких умов. Радянські полководці прагнули подолати німецьку оборону за будь-яку ціну, кидаючи в лобові атаки на німецькі кулемети та інші вогневі засоби десятки тисяч солдатів. Їхнє невміння маневрувати силами призводило до величезної кількості марних втрат. Німецькі з'єднання зазнавали незначних втрат і, стримуючи радянські війська малими силами, відходили на нову, заздалегідь підготовлену лінію оборони, де останнім доводилося починати все спочатку.
На початку 1944 р. почалося визволення Правобережної України. У лютому була проведена Корсунь-Шевченківська операція, де потрапило в оточення значне угруповання вермахту. Однак його більшій частині вдалося вирватись з оточення через недбалі дії командувачів 1-м і 2-м Українськими фронтами Ватутіна і Конєва. Радянські війська у січні-березні 1944 р. оволоділи Житомиром, Бердичевом, Кіровоградом, Рівним, Луцьком, Кривим Рогом. Новий радянський наступ розпочався у березні 1944 р. і тривав до травня. Були звільнені Миколаїв, Одеса, Тернопіль, Кам'янець-Подільський, Кримський півострів. Під час проведення Львівсько-Сандомирської операції 27 липня 1944 р. був звільнений Львів, а пізніше Станіслав. Східно-Карпатська операція у жовтні 1944 р. завершила визволення України вигнанням німецьких та угорських військ із Закарпаття. Звільнивши Україну, радянські фронти продовжували бойові дії за кордонами СРСР, виганяючи окупантів із Східної і Центральної Європи, переможно закінчивши війну 9 травня 1945 р.
39 . Після успішного проведення Львівсько-Сандомирської операції і визволення Закарпаття склалися умови для відновлення радянської влади в Галичині і встановлення її в Закарпатті.
Відразу після вступу радянських військ в Західну Україну на роботу в місцеві органи влади, господарську, політичну, та інші сфери із східних областей були направлені працівники різних спеціальностей. До середини 1946 р. сюди прибуло 86 тис. спеціалістів.
Місцевим активістам не довіряли, їх переводили на другорядні посади. Так, наприкінці 1946 р. з 15 120 номенклатурних посад в обкомах партії в Західній Україні працівники місцевого походження займали лише 1 832(12,1%).
Першим заходом нової влади стало утворення спочатку тимчасових, а потім постійних місцевих органів влади у формі Рад.
Здійснювалася націоналізація промисловості, реквізовувались цінності у банках, удержавлювався житловий фонд, сфера торгівлі, установи культури, інколи, інші навчальні заклади, було оголошено державною власністю залізничний транспорт та всю сферу його обслуговування, ліси, надра тощо.
Великі маєтки були конфісковані, а їх землі передавалися безземельним і малоземельним селянам, власників великих промислових підприємств, господарів хуторів, населення прикордонної смуги (загалом 900 тис. осіб) було виселено і депортовано до віддалених районів СРСР.
За вказівками з Москви і Києва керівництво на місцях запроваджувало ті ж порядки, що панували в інших куточках СРСР. Мали місце адміністрування, грубість, порушення законів і прав людини, спостерігались упереджене ставлення до місцевих кадрів, штучне розмежування українців на «східняків» і «западенців»
40. Неминучість широкомасштабного воєнного конфлікту зумовлював поділ Європи на два ворогуючих блоки держав - Троїстий союз і Антанту. 1912 року Великобританія і Франція підписали військово-морську конвенцію, за якою Великобританія брала на себе оборону французького узбережжя. Аналогічну конвенцію того ж року було підписано між Францією і Росією. Міжнародні кризи першого десятиріччя XX ст. (Марокканські 1905-1906 та 1911 рр., Боснійська 1908-1909 рр. і особливо Балканські війни 1912-1913 рр.) украй загострили англо-німецькі та російсько-австрійські суперечності, прискорили розв'язання світової війни. У зв'язку із серйозними італо-австрійськими суперечностями, що виникли на Балканах, від Троїстого союзу відійшла Італія. Це дещо послабило противників Антанти, оскільки тепер Німеччина могла спиратися на свого єдиного союзника - Австро-Угорщину.
США згідно з офіційною доктриною ізоляціонізму своєї зовнішньої політики аж до початку війни не підтримували жодне з угруповань європейських держав, але виявляли пильний інтерес до змін у співвідношенні сил у наростаючому протиборстві. США розраховували згодом використати послаблення будь-якої з сторін у власних інтересах. Увесь сенс такої політики найповніше "прочитується" за висловлюванням американського сенатора Віверідта (початок XX ст.): "Бог... зробив нас талановитими організаторами, покликаними встановити порядок у світі... З усіх він вказав на американців, які повинні в кінцевому підсумку привести до відродження світу".
Наростаюча загальна криза посилювалася внутрішньою політичною та соціально-економічною нестабільністю в країнах, об'єднаних обома коаліціями. Зокрема, відбувалися тривалі робітничі страйки в Росії, Німеччині, Італії та інших країнах, почастішали заворушення серед селян. Посилився національно-визвольний рух ряду пригнічених народів Європи: ірландців проти англійського гніту; хорватів, сербів, чехів, словаків, українців проти австро-у горського панування; поляків та ельзасців проти онімечення; українців проти зросійщення, ополячення, мадяризації та ін.
Уряди країн, які готувалися до війни, вважали, що вона відверне увагу народних мас від соціальних і національних проблем - і це було чи не єдиним, у чому не мали розходжень Антанта і Троїстий союз. У цілому ж твердий намір цих країн розв'язати назрілий комплекс суперечностей шляхом війни зумовив небачену досі в Європі гонку озброєнь, яка набувала все більшого розмаху. Розгорнулося гостре суперництво між Німеччиною і Великобританією в нарощуванні морських озброєнь, між Німеччиною і Францією - у збільшенні сухопутних озброєнь. З 80-х років XIX ст. чисельність збройних сил у цих країнах збільшилася майже вдвоє і на серпень 1914 р. становила: в Німеччині - 792 тис. осіб; у Франції (разом із колоніями) - 883 тис; у Великобританії (з колоніями) - 411 тис. осіб. Такими ж темпами зростала й армія Росії, яка в 1914 р. налічувала 1 млн 385 тис. осіб. В австро-угорській армії було 410 тис. осіб. Отже, до всесвітньої воєнної сутички втягувалася величезна кількість людей, аналогів чому історія ще не знала.
Отже, військово-економічний потенціал країн Антанти напередодні війни (1913 р.) з урахуванням національного доходу, вартості валової продукції, виплавки чавуну та сталі, забезпеченості продовольством значно перевищував потенціал їх противників. Проте німецька армія була найкраще у світі оснащена наймодернішою зброєю та військовою технікою.
Німці вчасно завершили будівництво стратегічних залізниць на заході й на сході країни, що давало їм можливість протягом двох тижнів відмобілізувати й передислокувати війська до ймовірних фронтів. Водночас Росія, не виконавши своєї військової програми, не встигла побудувати стратегічних залізниць і закінчити технічне переоснащення армії та військово-морського флоту.
Готуючись до війни, кожна держава з числа майбутніх противників мала власні політичні цілі.
Зокрема Німеччина, котра, за висловом її видатного історика Ф. Фішера, добре й довго готувала "ривок" до світового панування, прагнула захопити значну частину колоніальних володінь Великобританії, ослабити її як конкурента на ринках, покінчити з пануванням британського військово-морського флоту в світовому океані, розгромити Францію, заволодіти її колоніями; загарбати Бельгію і Голландію з їхніми колоніями; ослабити Росію, відторгнувши від неї Польщу, Україну та Прибалтику. До планів Німеччини входило також створення "Серединної Європи", до якої, крім неї й Австро-Угорщини, мали увійти Нідерланди, Швейцарія, Скандинавські країни, Італія, Румунія і Болгарія. У "мозковому штабі" Німеччини було розроблено програму створення колоніальної імперії в Центральній Африці. Все це становило суть викладеної урядом перед рейхстагом "вересневої програми" 1914 р.
Німецьке верховне командування, поклавши в основу майбутніх воєнних дій розрахунки генерала Шліфена (до 1913 р. - начальник генштабу збройних сил), оптимістично планувало "бліцкриг" - блискавичну війну. Суть цієї стратегічної ідеї полягала в тому, щоб за рахунок довготривалості бойового розгортання російської армії (у зв'язку з недобудованими залізницями - більше 40 діб) та розраховуючи, що австро-угорські війська надійно скують дії росіян, основні німецькі сили спрямувати на Францію. Удар передбачалося завдати головними силами через Люксембург і, притиснувши французькі війська до швейцарського кордону, протягом 6-8 тижнів знищити їх. Покінчивши з Францією, планувалося швидко перекинути всі німецькі сили на розгром Росії.
Проте, як виявилося в ході воєнних дій, німецький генштаб, перебуваючи в пангерманістському патріотичному чаду, істотно переоцінив можливості своєї армії: "бліцкриг" з передбачуваним фіналом "до осіннього падіння листя" провалився, Німеччині довелося вести затяжну війну одночасно на Західному та Східному фронтах.
Розроблений під сильним впливом німецького генштабу австро-угорський план був, зрозуміло, головним чином спрямований проти Росії. Завдання полягало в тому, щоб головними силами (2/3 всієї чисельності військ) у складі чотирьох армій завдати росіянам удару між річками Буг і Вісла, потім розгорнутися на схід до Проскурова. Решта військ скеровується на Галичину, "мінімальна Балканська група" - проти Сербії. Мета - відірвати від Росії Польщу, Волинь і Поділля; на Балканах - загарбати Сербію й Чорногорію.
Росія, маючи за кінцеву мету оволодіння Будапештом і Віднем, зосередила проти Австро-Угорщини чотири армії (3/5 усіх своїх сил) на півдні Полісся. Крім того, згідно з зобов'язаннями за франко-російським союзом, Росія мусила активно діяти проти
Німеччини в Східній Пруссії. Передбачалося також розгортання армій для прикриття Петербурга, балтійського узбережжя та з боку Румунії. На випадок виступу Туреччини створювалася Кавказька армія.
За оцінками російського генштабу, що ґрунтувалися на відомостях про австрійську армію як недостатньо підготовлену й технічно не переоснащену, південний напрям розгортання воєнних дій видавався перспективнішим. Успіх на півдні міг би дати Росії можливість вивести Австро-Угорщину з війни, залишивши Німеччину наодинці з могутніми арміями Антанти. Російський генералітет розраховував при цьому й на відсутність сучасної австрійської військової доктрини, й на консерватизм стратегічного й тактичного мислення армійського командування Австрії. Бралися до уваги також можливість виникнення національних суперечностей у середовищі військових формувань, утворених як за національною ознакою, так і за змішаною формою. Саме тому впливові шовіністичні кола Росії наполягали на розв'язанні в ході війни "національного завдання" - не лише домогтися приєднання Галичини, а й забезпечити Росії вільний вихід до Середземного моря, оволодіти Константинополем, західним узбережжям Мармурового моря.
У цих своїх домаганнях на півдні (середземноморські протоки, Константинополь) Росія досягла попередньої домовленості зі своїми союзниками в обмін на згоду про розподіл між Великобританією і Францією турецьких володінь на Арабському Сході. Крім того, Великобританія розраховувала відірвати від Туреччини Месопотамію й Аравійський півострів, суттєво зміцнити своє становище в Середземномор'ї, посилити вплив "британського лева" на Середньому Сході.
Прагнучи реваншу за поразку 1870-1871 рр. у франко-прусській війні й відтак повернути собі Ельзас і Лотарингію, оволодіти Саарським басейном і Рейнською промисловою зоною, заразом захопивши частину німецьких колоній, Франція та її військове командування збиралися воювати залежно від обстановки та характеру дій противника. Пасивно-оборонний характер був основною рисою французького плану. Головну надію французи покладали на допомогу Росії.
Не пов'язував себе конкретними обов'язками на випадок війни з Німеччиною й англійський генштаб. Правлячі кола Великобританії взагалі не збиралися воювати власними силами, переклавши ці турботи на своїх союзників - Францію і Росію. Прямим свідченням цьому є той факт, що для воєнних дій на континенті було призначено всього 6 піхотних і 1,5 кавалерійських дивізій. Щодо участі у війні флоту, то "володарка морів" взяла на себе доставку експедиційних сил у Францію та захист узбережжя метрополії шляхом блокади ворожих берегів і можливої морської генеральної битви з німецьким флотом.
Такими були розстановка збройних сил країн - учасниць Троїстого союзу й Антанти, їхні стратегічні задуми та цілі напередодні назріваючого найбільшого на той час воєнного конфлікту. Зумовлене нерівномірністю розвитку капіталізму збройне зіткнення між об'єднаними в агресивні мілітаристські блоки провідними країнами за перерозподіл світу ставало неминучим.
41. Ще жорстокішого удару зазнали населення України й український етнос у роки Другої світової війни.
Так званий визвольний похід Червоної армії у Західну Україну та Західну Білорусь відкривав можливість здійснення відвічного національного завдання народу — возз'єднання в одній державі. Революційно налаштовані робітники і селяни, частина інтелігентних верств, хоч і не були позбавлені недовіри до "совєтської" влади і справжніх намірів Сталіна, загалом підтримали ідею скликання Українських Народних Зборів, вибори до яких відбулися 22 жовтня, а 26—28 жовтня 1939 р. Народні Збори у Львові прийняли Декларації про встановлення у Західній Україні радянської влади, возз'єднання Західної України з Українською РСР у складі Союзу РСР, а також про націоналізацію великої промисловості та про конфіскацію поміщицького землеволодіння і розподіл землі серед селян.
Народні Збори, безсумнівно, виразили волю народу Західної України. Їх рішення творили юридичну основу державної єдності українських земель, а також стали фактором, який використала радянська зовнішня політика в роки Другої світової війни з метою закріплення західних кордонів України і Союзу загалом, як вони склалися до червня 1941 р. З цього погляду рішення Народних Зборів об'єктивно мали позитивне історичне значення в житті українського народу.
Однак швидко за ними постали жорстокі реалії радянського тоталітарного режиму. З осені 1939 р. і до червня 1941 р. органи радянської влади провели масштабні репресивні акції стосовно населення Західної України. РНК СРСР 19 грудня 1939 р. прийняв постанову про спецпоселення і трудове влаштування осадників. Той же РНК СРСР 2 березня 1940 р. прийняв постанову про виселення з районів Західної України і Західної Білорусі членів сімей усіх поміщених у табори і в'язниці з числа польських військових і службовців, членів "контрреволюційних організацій", а також біженців із зайнятої німцями території Польщі, які виявляли бажання виїхати з Радянського Союзу.
Згідно з постановою РНК від 29 грудня 1939 р., депортацією передбачалось охопити 21 тис. сімей колоністів, у тому числі зі Львівської області 4029 сімей. У цих сім'ях зі Львівської області числилось 20 966 осіб, тобто в середньому на сім'ю припадало понад 5 осіб. Це означає, що у всіх 21 тис. колоністських сімей, котрі депортувалися, було понад 100 тис. осіб.
Сама депортаційна акція відбувалась 10—13 лютого 1940 p., майже через півтора місяця після постанови РНК. Уся територія західних областей була поділена на оперативні депортаційні "трійки", на які покладалось завдання охопити всіх польських осадників і відправити у такі визначені східні області СРСР: Кіровську, Пермську, Вологодську, Архангельську, Івановську, Ярославську, Новосибірську, Свердловську, Омську області та в Комі АРСР.
"Трійки", зазвичай, структури НКВС, складалися з росіян, а також частково з пердставників інших національностей СРСР. Українців у складі "трійок" були одиниці. Назвемо, для прикладу, склад деяких "трійок":
Бібрська — Черпаков, Малишев, Леонов;
Бродівська — Євграфов, Саркісов, Нусімович;
Городоцька — Матвеєв, Уфлянд, Чуніхін;
Любачівська — Кононов, Петров, Пишкін;
Львівська № 9 — Хомутов, Алафердов, Хохряков.
З поміж українських імен в окремих "трійках" зі Львівської області, за документами ДАЛО, трапляються Кононенко, Губаренко, Громовенко. Ставлення місцевого українського населення до виселення польських осадників не вирізнялося схваленням. А в деяких селах (наприклад, у с. Родатичі Городоцького району), українські селяни прямо заявили, що радянська влада чинить неправильно. Ініціатором такого селянського осуду був депутат Народних Зборів Західної України, колишній член КПЗУ Когеляк. З Родатич виселялось 7 родин.
У січні 1940 р. Політбюро ЦК ВКП(б) постановило створити вздовж нового західного кордону СРСР з німцями 800-метрову смугу. На виконання цієї постанови Політбюро ЦК (3 квітня1940 р.) РНК України конкретизував населені пункти, які потрапляли в ту смугу і які підлягали виселенню. На українській ділянці кордону таких населених пунктів виявилося 229, в яких числилось 21 212 родин, що налічували 102 800 осіб.
На ділянці Львівської області виселенню підлягало населення сіл Салаші, Лобра, Радева, Монастир, Пігани, Вилева, В'язивниця, Воля Велика, Лівча, Старі Гораї, Хлівисько, Ляшки, Висоцьке, Маковисько і багато ін. [8, с. 324].
Виселенців цієї категорії скеровували на постійне місце проживання в німецькі колонії Буджака, звідки за радянсько-німецькими угодами виселялось німецьке населення: Кацбах, Клястиця, Малий Ярослав, Амара, Ановка, Фуратіва, Париж, Бородіно, Лунга, Круджика, Бекзина та ін.
РНК УРСР 13 лютого 1940 р. прийняв постанову про виселення сіл, відведених під Львівський артполігон (нинішній Яворівський). Виселенню підлягало 21 село Янівського, Жовківського та Немирівського районів і ще десятки хуторів (населені пункти перелічено в авторській статті) [8, с. 324].
Зазвичай, цих виселенців скеровували у район Буджака (тоді — Анкерманську обл.).
Особливо велика кількість людей підлягали виселенню і депортації на виконання вже згаданої Постанови Раднаркому СРСР від 2 березня 1940 р. Депортації підлягали сім'ї, члени яких опинилися в таборах і в'язницях для військовополонених, були офіцерами польської армії, тюремниками, жандармами, розвідниками, поміщиками, фабрикантами, чиновниками державного апарату, учасниками антирадянських організацій, а також біженцями з окупованої німцями польської території, котрі виявляли бажання повернутися назад (під німців), але не були німцями прийняті. Охоплення цією депортацією також сімей, члени яких до 1939 р. перебували в тих чи інших політичних і культурних організаціях, означало, що ця депортація повинна стосуватися і того українського населення, в родинах якого були члени Українського національно-демократичного об'єднання, Фронту національної єдності, Організації українських націоналістів, Українського народного об'єднання, Волинського українського об'єднання, Сельробу, Комуністичної партії Західної України, спортивних товариств "Луг", "Пласт" та ін.
Реалізація постанови від 2 березня 1940 р. із застосуванням засобів терору розпочалася без попередження 29 червня 1940 р.
Очевидно, що ця акція захопила собою значно більше осіб, ніж під час виселення осадницького населення у лютому 1940 p., ймовірно, кілька сотень тисяч.
Як відомо, Андрей Шептицький восени 1941 р. у листі до Ватикану називав кількість репресованих греко-католиків — 200 тис.
Під цю хвилю були заарештовані й вивезені зі Львова та Галичини видатні українські діячі Кость Левицький, Володимир Старосольський, Кирило Студинський, Петро Франко, Остап Луцький, Іван Брик, Володимир Целевич, Порфирій Буняк, Дмитро Левицький, Володимир Кузьмович, Іван Німчук та ін.