Основні напрямки національно-визвольного руху. 2 страница

Європейський вектор української геополітики можна умовно поділити на чотири складові: центрально-східноєвропейську, західноєвропейську, трансатлантичну і чорноморську.

Розглянемо, як відбувається процес формування нової української європейської геополітичної парадигми. Перш за все слід згадати, що на межі 80-90-х років ХХ ст. у світі відбулася глобальна геополітична подія, яку З. Бжезинський назвав «справжнім тектонічним зсувом»1. Понад два десятки держав і народів євразійського континенту добровільно відмовились від свого попереднього політичного курсу, від догматів комуністичної ідеології і здійснили перші, хто більш, а хто менш рішучі кроки на шляху до іншої, «західної» цивілізації, до утвердження в своєму житті загальнолюдських цінностей. Внаслідок цього був зруйнований євразійський імперський геополітичний простір, заснований на пануванні могутньої радянської супердержа-ви та створеному нею воєнно-політичного блоці, який за допомогою воєнних операцій підтримував режими-сателіти в країнах Східної Європи, а також в інших регіонах світу.

На тлі цих подій проголошення Україною незалежності означало рішучий крок в її історії. Україна почала формувати свою зовнішню політику самостійно і в нових геополітичних умовах, активно відновлюючи зв’язки з країнами, які не входили до колишнього соціалістичного блоку. Слід зазначити, що набуття нацією суверен-ного статусу — це проблема і суто геополітична, особливо якщо йдеться про таку велику націю, як українська.

10. Перша світова війна призвела до загострення соціальних, політичних і національних суперечностей у Російській імперії. В Україні активізувався національно-визвольний рух проти самодержавства, який ставив собі за мету завоювання політичних прав. 27 лютого 1917 р. перемога Лютневої революції в Петрограді призвела до падіння самодержавства, незабаром цар Микола II зрікся престолу. Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. В Україні самодержавний режим також було ліквідовано, а замість старих органів влади утворено губернські, міські й повітові правління. У містах і селах було утворено паралельні органи влади — Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів. Національні політичні сили були роздроблені, тому необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виник альтернативний центр влади — Українська Центральна Рада (УЦР). Вона була створена 3—4 березня 1917 р. в Києві на зборах представників Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демократів. УЦР стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні. Керівником УЦР став Михайло Грушевський — відомий український історик і політик. Видатними діячами УЦР стали також Д. Антонович, С. Веселовський, Д. Дорошенко, В. Коваль, Ф. Крижанівський.

Партійний склад УЦР був різноманітний, її членами стали представники ТУП, який згодом було перейменовано у Союз українських автономістів-федералістів, Української соціал-демократичної робітничої партії, Української партії соціалістів-революціонерів, Української народної партії. Крім партій до складу УЦР увійшли представники громадських організацій.

Основні напрямки політичної програми УЦР

· Боротьба за національно-територіальну автономію у складі дев'яти українських губерній та етнічних земель.

· Підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки.

· Співпраця з Тимчасовим урядом.

· Надання національним меншинам рівних політичних прав,

Однак в УЦР не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.

Створення УЦР стало видатною подією в національно-демократичній революції 1917—1920 pp. УЦР виступила організатором і лідером національно-визвольного руху, що охопив широкі верстви населення, діячі УЦР почали привселюдно й відкрито говорити про інтереси нації від її імені.

Маніфестаційна комісія Центральної Ради на чолі з Дмитром Антоновичем організовувала величаві маніфестації. Так, 29 березня 1917 р. на «Святі революції», яке проводила київська міська влада на підтримку Тимчасового уряду і нового демократичного ладу в Росії, уперше вулицями міста пройшла українська депутація з національними блакитно-жовтими прапорами під супровід українських маршів.

1 квітня УЦР провела свою маніфестацію, що стала першою українською маніфестацією в новітній історії України. У поході брали участь понад 100 тис. осіб, у тому числі 30 тис. озброєного війська. Маніфестація проходила під гаслами: «Вільна Україна — вільній Росії», «Автономію — Україні!», «Хай живе Федеративна республіка!». Центральна Рада випустила перший інформаційний листок — «Вісті з Центральної Ради».

На народному вічі на Софіївському майдані було прийнято резолюцію про підтримку Тимчасового уряду, необхідність вимагати від нього декларації про автономію України, домагатися скликання Установчих зборів та Українського національного конгресу.

19—21 квітня 1917 р. в Києві в приміщенні Купецького зібрання проходила робота Всеукраїнського національного конгресу, у якому брали участь понад 900 делегатів від політичних партій і різних політичних організацій — селянських, військових, робітничих, економічних, культурних. Головою з'їзду було обрано М. Грушевського. Серед них були представники не тільки Наддніпрянської України, а й Кубані, Галичини та всіх воєнних організацій, близько 600 гостей від українських установ Києва.

Конгрес ще раз підтвердив вимогу надання Україні національно-територіальної автономії і перебудови Російської держави на федеративну демократичну республіку. 21 квітня відбулися вибори нового складу Центральної Ради. Таємним голосуванням головою Центральної Ради знову було обрано М. Грушевського. Тоді ж було обрано його заступників — В. Винниченка й С. Єфремова, виконавчий орган — Комітет, або Малу Раду. УЦР перетворилася на представницький (з елементами парламентаризму) орган українського народу.

11. боротьба проти нім.-фашист. загарбників на тимчасово окупованій території СРСР; складова частина Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—45. За своїм класовим змістом це була боротьба за захист завоювань соціалізму, за своїм характером і розмахом — всенар. рух, в якому активну участь брали представники робітн. класу і селянства, всіх соціальних верств, усіх націй і народностей багатонаціонального Рад. Союзу. Почав розгортатися з перших днів фашист. навали. За велінням серця населення окупованих гітлерівцями районів Росії, України, Білорусії, Латвії, Литви, Естонії, Молдавії, Карелії разом з усім рад. народом піднялося на священну визвольну війну за свободу і незалежність соціалістичної Батьківщини. Найбільш активною формою партизан. руху були бойові дії збройних формувань, найбільш масовою — опір всього населення екон., воєнним, політ. та ідеологічним заходам окупантів. Натхненником і організатором руху стала Комуністична партія. Бойову програму партизан. війни накреслила Директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29.VІ 1941 та постанова ЦК ВКП(б) від 18.VІІ 1941 "Про організацію боротьби в тилу німецьких військ". Для керівництва всім рухом і координації його дій з операціями Червоної Армії ЗО.V 1942 рішенням Держ. Комітету Оборони при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центр. штаб партизан. руху (ЦШПР). Цим самим рішенням було створено Український штаб партизанського руху. Згодом було створено ін. республіканські та обласні штаби.

Для безпосереднього керівництва нар. боротьбою організовано партійне підпілля. Зокрема, 1943 діяли нелегальний ЦК КП(б) України, підпільні ЦК КП(б) Білорусії (створені в жовтні 1942), Оперативна група ЦК КП(б) Латвії, Оперативна група ЦК КП(6) Литви, 24 підпільні обкоми та обкоми прифронтових областей, понад 370 окружкомів, міськкомів, міжрайкомів, райкомів партії, 12 обласних, бл. 300 окружних, міських, районних та ін. комсомольських к-тів, розгалужена мережа парт., комсомольських та ін. патріотичних орг-цій. Комуністичне підпілля вело безстрашну ідейно-політ. роботу серед населення, використовуючи для цього весь арсенал набутих партією засобів. На окупованій тер. СРСР підпільники випускали понад 400 газет, дійовим засобом агітації стало видання листівок. Підпільники були організаторами масового опору населення заходам окупаційної влади. Широких масштабів набула диверсійна боротьба і розвідувальна діяльність підпілля, пропагандист. робота серед окупаційних військ. З наближенням Червоної Армії комуністичне підпілля переходило до відкритої збройної боротьби проти фашистів і їхніх прислужників, організувало захист від розграбування і зруйнування ними міст, еіл, підприємств, культур.-осв. закладів, від вивезення до Німеччини рад. людей. У ряді районів воно організувало широкий повстанський рух (див., зокрема, Павлоградське повстання 1943). Підпільники і населення повсюдно подавали найактивнішу і найрізноманітнішу допомогу рад. воїнам-визволителям, які очищали рад. землю від фашист. загарбників. Самовіддана боротьба проти окупантів була героїчним подвигом робітників, селян та інтелігенції, керованих комуністичним підпіллям. Велику увагу ЦК ВКП(б), місц. парт. органи і комуністичне підпілля приділяли створенню, будівництву і нарощуванню сил збройних партизан. формувань, поліпшенню керівництва їхніми бойовими діями. Вже на кінець 1941 на окупованій ворогом тер. СРСР діяло понад 2 тис. озброєних партизан. формувань чисельністю 90 тис. чол. і велика кількість бойових диверсійних груп. У тилу ворожої групи армій "Північ" збройну боротьбу вели понад 18 тис. партизанів Карелії, Ленігр. і Калінін. областей. ЗО тис. партизанів Моск., Смол., Орлов. областей та Білорус. PCP діяли в тилу групи фашист. армій "Центр". У тилу групи армій "Південь", що наступала на Україні, діяло понад 35 тис. партизанів. Зростання збройних партизан. сил супроводилось об'єднанням дрібних партизан. загонів у великі з'єднання, здатні розв'язувати оперативні завдання. Такими з'єднаннями були: партизан. бригада Н. Г. Васильєва і С. А. Орлова в Ленінгр. обл., з'єднання Д. В. Ємлютіна і А. Д. Бондаренка — в Орлов. обл., Т. П. Бумажкова, A. П. Бринського, К. П. Орловського і Ф. І. Павловського — в Білорусії, Ф. Т. Рижикова і А. Г. Різниченка, С. А. Ковпака і С. В. Руднєва, О. М. Сабурова і 3. А. Богатиря, О. Ф. Федорова і B. М. Дружиніна — на Україні та багато інших. Ще більше зросла збройна партизан. боротьба після розгрому нім.-фашист. військ під Москвою. На кінець 1942 ЦШПР та місц. партизан. штаби мали зв'язок з більш як 800 партизан. формуваннями чисельністю понад 120 тис. чол. Партизан. формування перетворилися на грізну для ворога силу. їхні активні дії були вагомою допомогою Червоній Армії, що героїчно билася проти нім.-фашист. військ на фронті (див., зокрема, "Сарненський хрест"). Рад. партизан. рух став справжнім "регулярним другим фронтом". Для боротьби з ним гітлерівське командування з серед. 1942 використовувало, крім великої кількості спец. каральних військ, 10% усіх сухопутних сил Німеччини, у той час як проти англо-амер. військ і на окупованих територіях ін. країн — 1,2%.

Найвищого розмаху набула збройна боротьба партизанів у період масового вигнання ворога з тер. СРСР, початок якому поклали розгром фашистів під Сталінградом і наступні блискучі переможні операції Червоної Армії. Протягом 1943 збройні партизан. сили зросли більш як у два рази і становили наприкінці року понад 250 тис. чол. Зросло мистецтво їхніх бойових дій, поліпшилося планування операцій у масштабі областей, республік і в цілому на всій окупованій тер. СРСР. Партизан. дії тісно пов'язувалися з стратегічними та оперативними задумами Верховного Головнокомандування. В період Курської битви 1943, згідно з планом ЦШПР, були проведені великі операції на залізничних комунікаціях ворога, що ввійшли в історію під назвою "Ковельський вузол", "Рейкова війна" та "Концерт". Велику допомогу Червоній Армії подавало населення партизанських країв і зон (див. також Партизанські рейди). Ефективною була взаємодія партизанів з частинами Червоної Армії. За планом ЦШПР у форсуванні Дніпра брало участь 10 великих партизан. з'єднань України, заг. чисельністю 17 332 чол. Вони з боями захопили і утримували до підходу Червоної Армії 25 переправ через Десну, Дніпро і Прип'ять. За єдиним планом, чітко і злагоджено діяли партизан. формування з військами Ленінгр. і Волховського фронтів у січні — лютому 1944. Згідно з планом операції в ній брало участь 13 партизан. бригад. У Білоруській операції 1944 Червоної Армії за планом ЦШПР брало участь 159 партизан. бригад і 49 загонів. Після вигнання з тер. СРСР нім.-фашист. загарбників багато рад. партизанів на прохання братніх партій вели боротьбу в тилу ворога на тер. Польщі, Чехословаччини, Румунії і Угорщини, допомагали народам цих країн в організації партизан. руху. Десятки тисяч рад. людей брали активну участь у європ. Русі Опору у Франції, Італії, Бельгії, Голландії, Норвегії, Югославії та ін. країнах, у підпільній боротьбі в фашист. таборах смерті та "робочих таборах".

Протягом всієї війни рад. партизан. рух подавав істотну допомогу героїчній Червоній Армії, зробив гідний внесок у всесвітньо-істор. перемогу Рад. Союзу. Батьківщина високо оцінила масовий героїзм учасників партизан. руху. їм було вручено 184 тис. орденів і медалей. 234 чол. удостоєні звання Героя Рад. Союзу, два керівники нар. боротьби — С. А. Ковпак і О. Ф. Федоров удостоєні цього звання двічі. Істор. досвід рад. партизан. руху в роки Великої Вітчизн. війни є багатющим надбанням світового революц.-визвольного руху. Карту див. на окр. арк., с. 192—193.

Літ.: Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941 — 1945. Документы и материалы, т. 1 — З.К., 1980; Українська PCP у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941 — 1945 рр., т. 1—3. К.. 1967—69; Клоков В. И. Всенародная борьба в тылу немецко-фашистских оккупантов на Украине. 1941 — 1944. К., 1978; Коваль М. В. Борьба населения Украины против фашистского рабства. К., 1979; Слинько І. І. Підпілля і партизанський рух на Україні. На завершальному етапі визволення. 1944 р. К., 1970; Бречак І. М., Клоков В. І., Русак А. В. Під прапором інтернаціоналізму. Зарубіжні антифашисти в партизанській боротьбі на Україні 1941-1944 рр. К. 1970.

12. Боло́нський проце́с — процес структурного реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм і потрібних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах Європи. Його метою є створення до 2012 року європейського наукового та освітнього простору задля підвищення спроможності випускників вищих навчальних закладів до працевлаштування, поліпшення мобільності громадян на європейському ринку праці, підняття конкурентоспроможності європейської вищої школи. На сьогодні 46 європейських країн, включно з Україною, є його учасниками.

13. 4.1. I Універсал УЦР. 10 червня 1917 р. УЦР на II Всеукраїнському військовому з'їзді проголосила свій I Універсал.

Основні положення I Універсалу:

- вимога надати Україні автономію в рамках демократичної та федеративної Росії;

- обрання на основі загального прямого таємного голосування Українських Установчих зборів;

- УЦР проголошувала себе виразником усенародної волі та брала на себе в цьому зв'язку всю повноту політичної відповідальності;

- Універсал закликав українських громадян до згоди і взаєморозуміння з демократичними силами інших націй;

- в Універсалі містилася вимога усунення на місцях окремих осіб і організацій, що «вороже ставились до ідеї української незалежності», але не насильницькими методами, а шляхом їхнього переобрання;

- проголошувалася необхідність створення української скарбниці за рахунок організації збирання податків з населення;

- містився заклик до населення створювати органи влади на місцях, які б перебували у підпорядкуванні УЦР;

- засуджувалася політика Тимчасового уряду на переговорах із представниками УЦР.

Тимчасовий уряд засудив I Універсал УЦР як документ «злочинний і сепаратистський». Наприкінці червня до Києва прибула з Петрограда делегація Тимчасового уряду. За кілька днів переговорів їй вдалося змусити УЦР піти на компроміс і відмовитися від деяких положень I Універсалу.

4.2. Формування Генерального секретаріату Української Центральної Ради. 15 червня 1917 р. був створений виконавчий орган Центральної Ради - перший український уряд - Генеральний секретаріат. На Генеральний секретаріат були покладені завдання вирішення найважливіших соціально-економічних проблем, що стояли перед Україною того періоду.

Головою Генерального секретаріату був обраний В. Винниченко. До нього увійшло 8 секретарів (міністрів). Генеральним писарем став П. Христюк, секретарем військових справ - С. Петлюра, секретарем міжнаціональних справ - С. Єфремов, секретарем земельних справ - Б. Мартос, секретарем фінансових справ - X. Барановський, секретарем продовольчих справ - М. Стасюк, секретарем судових справ - В. Садовський, секретарем освіти - I. Стешенко. Члени першого уряду УЦР представляли УСДРП, УПСР, УПСФ.

14. Оцінка діяльності українських націоналістів в роки війни залишається суперечливою і на сьогодні. Причому, не тільки в суспільній свідомості, а й на офіційному рівні. У самій ОУН в роки Другої світової війни відбувалися складні процеси, що обумовили розкол в організації, яка донедавна здавалася монолітною. Після вбивства Є.Коновальця О/ у стані націоналістів виявилися серйозні розбіжності в стратегії і тактиці подальшої боротьби. Нове керівництво ОУН на чолі з А.Мельниколі О] схилялося до поміркованих дій, тоді як молоді радикали на чолі з С.Баядерою 01 сповідували радикальні методи боротьби за українську незалежність. Ці розходження стали причиною першого серйозного розколу в ОУН на початку 1940 р.Через тиждень після нападу Німеччини на Радянський Союз ОУН(б) прийняла "Акт про відновлення Української Держави " ^ ' та створила уряд на чолі з Я Слкцгком О/ стор. 12з19 Фактично це була невдала спроба націоналістів укласти з нацистами союз у боротьбі з Москвою. Реакція німецького політичного керівництва на цю спробу була негативною. Невдовзі були роззброєні й українські батальйони у складі вермахту "Нахтігаль " ?Ц і "Роланд " ?Ц . Отже, формально бандерівці так і не налагодили взаємно погодженого співробітництва з німцями. Більше того, збагнувши, що Німеччина розглядає Україну лише як колонію, почали організовувати збройний опір окупантам. Він пов'язаний, зокрема, із створенням Української повстанської армії - УПА під командуванням Р.Шухевича Щ) . Збройна конфронтація ОУН з німцями аж ніяк не означала співпраці бандерівців з радянськими партизанами. З осені 1943 р. зброя УПА все більше спрямовується в радянський бік (проти партизан і Червоної Армії) і в бік Польщі - проти Армії Крайової ^ . Отже, у роки Другої світової війни основною стратегічною метою ОУН-УПА було відновлення стор. 13 з 19 української державності. Проте у досягненні цієї мети лідери ОУН повторили помилки своїх попередників, шукаючи союзників у боротьбі за незалежність України, по суті, в таборі своїх ворогів. Порівняно з європейським антифашистським рухом Опору Щ} , рух ОУН-УПА мав одну характерну особливість: він не був антифашистським в тому розумінні, що не ставив за мету сприяти поразці фашистського блоку в його збройному протистоянні з державами антигітлерівської коаліції. Тому, на відміну від Руху Опору в Європі, не був підтриманий жодною з держав коаліції в роки війни і залишається офіційно не визнаним і сьогодні - ні як антифашистський рух опору, ні як "третя сила" у Другій світовій війні.

15.--------

16. Вперше ідею проголошення УНР було висунуто М. Грушевським у вступній промові у день відкриття з'їзду. Україна вже відійшла від Росії, зберігаючи з нею лише формальний федеративний зв'язок, і завдання полягало лише в тому, щоб юридично оформити цей факт. 7 листопада М. Грушевський відкрив урочисте засідання Української Центральної Ради і після вступного слова М. Ковальський зачитав текст Універсалу:

Заявлялося, що Україна не відокремлюється від Росії, але вся влада в Україні відтепер належить лише Центральній Раді та Генеральному Секретаріату.

Україна стає Українською Народною Республікою.

До її території належать землі, населені здебільшого українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточно питання про приєднання до України Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших суміжних з Україною територій з переважно українським населенням мало вирішуватися шляхом переговорів.

На території УНР поміщицьке землеволодіння, право власності на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі скасовувалося. Генеральний Секретаріат зобов'язувався негайно прийняти закон про розпорядження цими землями земельними комітетами до Українських Установчих Зборів.

В Україні проголошувався 8-годинний робочий день.

Запроваджувався державний контроль над виробництвом.

Україна виступає за негайне укладення миру між воюючими сторонами.

Скасовувалася смертна кара й оголошувалася амністія.

В Україні повинен бути створений дійсно незалежний суд.

Україна визнає національно-персональну автономію для національних меншин.

На 27 грудня (9 січня за новим стилем) призначалися вибори до Всеукраїнських Установчих Зборів, які планувалося скликати 9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 року.

17. Iз завершенням воєнних дій у континентальній Європі Німеччина взяла пiд свiй контроль величезний геополітичний простір. Вона окупувала Польщу, Голландiю, Бельгiю, Данiю, Норвегiю, Люксембург, значну частину Францiї, Югославiю, Грецiю.

Ще на початку свого канцлерства Гiтлер вiдверто говорив про свої плани майбутніх територіальних перетворень у Європi й встановлення “нового порядку”. За його схемою до Нiмеччини мали приєднуватися заселені німцями території прилеглих держав. У такий спосіб у центрі Європи мав утворитися “сталевий блок”, навколо якого гуртуватимуться близькi до нiмцiв неарiйськi раси — держави-сателiти, позбавленi своєї незалежної фiнансової, економiчної систем, армiї, структури управління тощо. Над усiм мав панувати нiмецький “новий порядок”. Щоб його дотримуватись, утворювали спецiальнi вiдомства, служби, гауляйтерства, комiсарiати.

Безпосередньо до рейху увійшли: Саар, Австрiя, Судетська область, Мемельська область. Залишки незалежної Чехiї стали “протекторатом”. Iз захопленням Польщi до рейху повернулися землi, вiдтятi вiд Нiмеччини Версальським договором: Данiя позбувалась частини Шлезвiг-Гольштейну, а Францiя Ельзасу й Лотарингiї. До складу рейху вiдiйшла вiд Югославiї Словенiя, Штiрiя, ряд iнших iлiрiйських земель.

Значні територiальнi прирощення дiстали союзники Нiмеччини. Угорщинi вiдiйшли землi вiд Словаччини (прикордонні території), Румунiї (Трансільванія) та Югославiї (Воєводина); Болгарiя повернула собі Південну Добруджу, а також приєднала частину югославської та грецької Македонiї, Фракiю. Жирними шматками загарбаної територiї дiлився фюрер iз своїм другом дуче — Iталiя одержала деякі прикордонні території Францiї, частини Грецiї та Югославiї.

Союзнi Нiмеччинi держави мусили розплачуватися нерiвноправними торговельними договорами, за безцiнь збувати в Нiмеччину свою аграрну продукцiю в обмiн на дорогi вироби промисловостi, причому цiни диктував рейхсбанк. На таких умовах в агресивний союз з Нiмеччиною та Iталiєю вступили Угорщина, Болгарiя, Румунiя, Хорватія, Словаччина й Фiнляндiя, а також режим Вiшi у Франції. Країни “оci” підтримувала Iспанiя. Це не завадило Гiтлеру зображати майбутню агресiю проти СРСР як хрестовий похiд проти більшовизму. Значних переваг держави “оci” досягли у Африцi, Китаї та Iндокитаї.

18. Україна має історичний досвід створення й функціонування багатопартійної системи: з кінця XIX й до 20-х pp. XX ст. на її території налічувалося близько 40 різних політичних партій – від крайньо лівого до крайньо правого спрямування. Однак із приходом до влади більшовиків почалося розформування й заборона всіх партій, і до середини 20-х років на всій території держави залишилася лише одна партія – правляча комуністична партія.

Процес побудови сучасної багатопартійної системи почався наприкінці 80-х років. Він має безпосередній зв'язок із започаткованою в той час «перебудовою» і потім із розпадом Радянського Союзу.

Які ж особливості формування багатопартійної системи в Україні? У чому її специфіка?

По-перше, процес проходив в умовах початку і поглиблення економічної кризи, результатом якої стало негативне ставлення населення як до політиків, так і до політики взагалі.

По-друге, перехід до ринкових відносин пов'язаний із різким соціальним розмежуванням суспільства: стара соціальна структура зламана, формування нової ще не закінчено. У багатьох партій, що виникли в останні роки, фактично відсутня соціальна база – немає тих верств, класів, інтереси яких вони представляли на політичній арені, тобто не відбулося політичного структурування суспільства.

По-третє (і це випливає із попереднього), народження політичних партій пов'язане не з інтересами певних верств населення (якою і повинна бути партія у розумінні цього слова), а з долею політично активних і амбіційних особистостей або невеликих соціальних груп (угруповань) з вузькокорпоративними інтересами.

По-четверте, відсутність протягом тривалого часу традиції політичного плюралізму, багатьох прав і свобод, що притаманні демократичному суспільству.

У недовгій за часом історії становлення сучасної багатопартійної системи України можна виділити декілька періодів (етапів).

Перший розпочався наприкінці 80-х років з перебудови, демократії і гласності в масштабі всього Радянського Союзу. На цьому етапі в Україні активно розгорнула роботу Українська Гельсінська Спілка, виникла Українська демократична спілка. У 1989 р. була створена численна суспільно-політична організація “Народний рух України” (Рух), що виступила проти тоталітаризму, за демократичний розвиток України. Після скасування ст.6 Конституції СРСР, що означало кінець монополії на владу однієї партії – КПРС, почався бурхливий процес формування партій в Україні.

Другий період пов'язаний із проголошенням незалежності України і тією якісно новою ситуацією, що склалася. В Україні почала формуватися нова політична система суспільства, і політичні партії отримали офіційний статус повноцінних, повноправних суб'єктів політичної системи. Хронологічно цей період охоплює період з грудня 1991 року до початку 1993 року.

Третій період (1993-1994 pp. і по теперішній час) характеризується стрімким збільшенням кількості партій. У Мін’юсті було зареєстровано понад 120 партій, що представляли весь спектр багатопартійності в Україні.

Сьогодні сучасні політичні партії в державі за їх ідеологічними та політико-соціальними концепціями можна поділити на такі групи:

Ліві партії (комуністи-соціалісти) – Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України, Партія захисників Вітчизни та інші.

Лівий центр (соціал-демократи) – Соціал-демократична партія України (об'єднана), Партія слов'янської єдності України, Партія труда, Партія регіонального відродження України, Всеукраїнська партія трудящих, Українська партія Справедливості тощо.

Центристські партії (ліберали) – Ліберально-демократична партія України, Ліберальна партія України, Конституційно-демократична партія, Партія економічного відродження, «Трудова Україна», Народно-демократична партія.

Правий центр (націонал-демократи) – Народний рух України, Українська Республіканська партія, Партія Зелених України, Християнсько-демократична партія України, Християнсько-ліберальний союз, партія «Реформи і порядок» та інші, в т. ч. партійні блоки «Наша Україна», БЮТ.

Праві партії (націонал-радикали) – Українська Національна Асамблея, Соціал-національна партія України, Українська Консервативна Республіканська партія, Конгрес Українських Націоналістів, Організація українських націоналістів в Україні, Українська національна консервативна партія.

Із всіх партій, що фактично існують в Україні, лише деякі мають чітку ідеологічну базу: вони досить відомі і впливові. Про переважну більшість масам мало що відомо, бо вони не мають свого «політичного обличчя», чітких ідеологічних позицій і осмислених програм. Ряд партій мають непримиримі позиції і діють за безкомпромісним принципом – «хто не з нами – той проти нас», що свідчить про їх радикальний екстремізм.

Із наведеного вище можна зробити висновок про те, що в Україні створюється багатопартійна система, яка відповідає перехідному періоду суспільства від тоталітаризму до демократії. З поглибленням економічних реформ і складанням ринкових відносин, за позитивної зміни і стабілізації соціальної структури суспільства відбудуться і якісні зміни у партійній системі. За сучасних тенденцій стає очевидним, що більшість існуючих сьогодні партій об'єднуються в блоки або припиняють своє існування. Поступово будуть формуватися партії впливові і стабільні, з визначеним політичним спектром, що мають підтримку конкретних соціальних верств і груп.