І. Сутність продуктивності праці та її показники

Згідно з рекомендаціями Міжнародної організації праці (МОП) розрізняють поняття «продуктивність» і «продуктивність праці».

Продуктивність— як економічна категорія характеризує ефективність використання ресурсів (праці, капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації) для виробництва продукції, надання послуг. Як загальний показник ефективності, вона відбиває взаємозв’язок між результатом (кількістю і якістю виробленої продукції, наданих послуг) і ресурсами, які були витрачені. Продуктивність застосовується при оцінці, порівняльного аналізу ступеня ефективності використання ресурсів на різних рівнях економічної системи та стадіях відтворення.

Продуктивність праці — це ефективність (плодотворність) трудових витрат, здатність конкретної праці створювати певну кількість споживчих вартостей за одиницю робочого часу.

Економічна сутність продуктивності праці розкривається через її складові елементи. Продуктивність праці являє собою комплексний показник. Виділяють три основних елемента праці: екстенсивність, інтенсивність праці та продуктивна сила праці.

Інтенсивність праці – це ступінь напруженості праці, витрачання людської енергії (фізичних та духовних сил працівника) за одиницю робочого часу.

Ступінь інтенсивності може коливатися залежно від характеру, умов праці, кваліфікації, обдарованості працівника, його відношення до праці.

Нормальна інтенсивність праці – це такий ступінь напруженості праці, який забезпечує продуктивне використання всього робочого часу і не викликає негативних наслідків в життєдіяльності людського організму.

Нормальна інтенсивність праці передбачає можливість повного відновлення використаної людської енергії протягом щоденного відпочинку або більш тривалих перерв у роботі (річні відпустки). Вона забезпечується законодавством про працю, її охорону, наукової організацією виробництва, управління, праці.

Продуктивна сила праці – це потенційна можливість плодотворності, ефективності праці при конкретних організаційно-технічних умовах.

Продуктивна сила праці залежить від:

рівня розвитку науково-технічного прогресу, впровадження у виробництво його досягнень (нової техніки, технологій, нових матеріалів, джерел енергії тощо);

ступеня ефективності використання засобів виробництва;

удосконалення форм, методів організації та управління виробництвом;

рівня кваліфікації, професіоналізму працівників;

природних умов.

Для з’ясування сутності продуктивності праці необхідно розмежувати поняття „продуктивна сила праці” та „власна продуктивність праці”. Перше визначає потенційну можливість плодотворності праці, а власне продуктивність праці – реалізовану продуктивну силу праці.

На виробництво продукції витрачається жива праця та минула праця, уречевлена у раніше створеній продукції (сировині, матеріалах, енергії, машинах, спорудах тощо). Тому продуктивність праці відображає ефективність як живої, так і сукупної (живої та уречевленої і майбутньої) праці.

Підвищення продуктивності є вираженням загального економічного закону, економічною необхідністю розвитку суспільства. Підвищення продуктивності праці характеризує економію сукупних витрат суспільної праці і полягає в тім, що частка живої праці зменшується, а уречевленої збільшується, проте збільшується в такий спосіб, що загальна сума праці, яка міститься в кожній одиниці продукту, зменшується.

Продуктивність праці вимірюється відношенням обсягу виробленої продукції до затрат праці (середньооблікової кількості працівників).

Розрізняють поняття індивідуальної (живої праці) і суспільної (живої та уречевленої) праці.

Продуктивність індивідуальної праці характеризує витрати лише живої праці на виробництво одиниці продукції і визначається на рівні галузей народного господарства, підприємств.

Продуктивність суспільної праці характеризує витрати як живої, так і уречевленої праці на виробництво одиниці продукції і визначається на рівні народного господарства країни.

Рівень продуктивності праці визначається виробітком і трудомісткістю.

Виробіток(В) — це кількість виробленої продукції за одиницю часу або кількість продукції, яка припадає на одного середньооблікового працівника чи робітника за рік, квартал, місяць. Він вимірюється відношенням кількості виробленої продукції до вели­чини робочого часу, витраченого на його виробництво:

де Q – обсяг виготовленої продукції, од.; Т – затрати робочого часу, людино-год. (людино-дн); Ч_ПР – середньооблікова кількість працівників, осіб.

Трудомісткість (t)– витрати робочого часу на виробництво одиниці продукції одним, або групою працівників певної професії та кваліфікації. Це обернена величина виробітку:

Оскільки показники трудомісткості і продуктивності праці є взаємооберненими, то між ними є таке співвідношення:

де ± ДВ підвищення виробітку, %. Дt - зниження трудомісткості, %;

Найпоширенішим і універсальним показником є виробіток. Розрізняють показники виробітку залежно від одиниці виміру робочого часу: годинний, денний і річний.

Годинний виробіток характеризує продуктивність праці за фактично відпрацьований час.

Денний виробіток залежить від тривалості робочого дня і використання робочого часу в середині зміни. На його рівень впливають внутрішньозмінні простої та збитки часу.

Річний виробіток ураховує не тільки внутрішньозмінні, а і цілодобові простої

Залежність між цими показниками така:

І_в.дн = І_в.год І_зм.ф; І_в.річ = І_в.дн І_яв ,

де І_в.дн – індекс денного виробітку; І_в.год – індекс годинного виробітку; І_зм.ф – індекс використання робочого часу протягом зміни; І_в.ртг – індекс річного виробітку; І_яв – індекс кількості явочних днів протягом року