Реформування земельних відносин та їх вплив на вдосконалення земельного законодавства..

Непослідовність у вирішенні основного питання земельної реформи щодо форм власності на землю характеризує земельне законодавство з самого початку його формування. Так, ЗK УРСР від 18.12.1990 р. визначив одного суб’єкта власності на землю — державу в особі рад, які розпоряджаються землею і в межах своєї компетенції надають земельні ділянки у користування (постійне або тимчасове), а також в успадковуване довічне володіння громадян [49, с. 293-297].

Однак, із змісту ст. ст. 87, 89 ЗК України, які вказують на підстави виникнення права спільної власності, не йдеться про трансформацію колективної власності. Крім того, поширення відповідних правових конструкцій на право колективної власності передбачатиме перехід від власності юридичної особи хоча б і колективної до спільної власності фізичних осіб, що потребує визначення юридичної підстави, порядку такого переходу, виготовлення нового державного акту (із зазначенням відповідної підстави). Запропоноване в свою чергу зумовлює не просте поширення відповідних правових норм, а вимагає відповідних законодавчих змін, які б врегулювали реальний механізм переходу від колективної до спільної власності на землю.

Прогалина в законодавстві, за якої наявне суб’єктивне право колективної власності на земельні ділянки не має нормативно-правового забезпечення і реального правового гарантування, створює юридичні перешкоди на шляху його реалізації в практичному житті та потребує невідкладного правового урегулювання, оскільки суперечить імперативному конституційному принципу про те, що право власності на землю гарантується (ст. 14 Конституції України).

Водночас у ГK України не передбачено можливості внесення земельної ділянки до пайового фонду виробничого кооперативу. Так, відповідно до ч. 2 ст. 100 Кодексу члени кооперативу можуть передавати як пайовий внесок право користування належною їм земельною ділянкою у порядку, визначеному земельним законодавством. З метою вирішення вказаних колізій земельного, аграрного та господарського законодавства України М.В. Шульга та В.Ю. Уркевич пропонують закріпити в ЗК України серед переліку підстав набуття юридичними особами у власність земельних ділянок, підстави, яка характерна для кооперативів – «передача земельних ділянок як пайовий внесок до пайового фонду».

У випадку ж реорганізації суб’єктів колективної власності на землю можливо виправданим було б закріпити порядок переходу права колективної власності до права приватної власності правонаступників принаймні щодо земель, які не підлягають розподілу. Однак, законодавче закріплення їх переходу у державну, колективну чи спільну власність також видається цілком можливим і в такому випадку, оскільки в результаті реорганізації підприємства колективної форми власності фактично переходять до приватної форми власності.

При цьому головне завдання полягає саме у закріпленні відповідного порядку, оскільки невизначеність у регулюванні чи не основного — земельного питання, є вкрай неприпустимим для великої аграрної держави якою є Україна.

Лише з прийняттямЗK України 1992 р. в земельне законодавство України був введений інститут, який дістав неоднозначну оцінку в літературі, - інститут права колективної власності на землю. Згідно ст. 5ЗК України земля могла належати на праві колективної власності громадянам. Разом з тим, у цій же статті зазначалося, що суб’єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Нарешті у статті зазначено, що розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній власності громадян, здійснюється за рішенням загальних зборів колективу співвласників.

Такий різнобій у визначенні суб’єкта права колективної власності на землю викликав різні оцінки цього інституту у літературі. Суть дискусії полягала в тому, хто ж все-таки є суб’єктом права колективної власності на землю: громадяни, члени колективних сільськогосподарських підприємств (співвласники) чи самі підприємства як юридичні особи?

У колективну власність передавалися землі колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, в тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, землі садівничих товариств - за рішенням загальних зборів цих підприємств, кооперативів, товариств. Площа земель, що передавалися у колективну власність, становили різницю між загальною площею земель, що знаходилися у віданні відповідної Ради, і площею земель, які залишалися у державній власності (землі запасу, лісовий фонд, водний фонд, резервний фонд тощо) і у власності громадян. Передача земель у колективну власність здійснювалася безплатно. Одночасно кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього мав право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості).

З введенням інституту права колективної власності на землю в Україні розпочалася реорганізація колгоспів у колективні сільськогосподарські підприємства (КСП). На практиці така реорганізація здійснювалася формально, шляхом введення нових назв господарств та затвердженням їх статутів за типовою формою. У цих умовах Президент України 10.11.1994 р. видав указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва». Цим Указом рекомендовано місцевим радам за участю Держкомзему вжити заходів щодо прискорення передачі відповідно до земельного законодавства безкоштовно у колективну власність земель КСП, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським Акціонерним товариствам, трудові колективи яких виявили бажання одержати землю у колективну власність. Організаціям землеустрою було доручено здійснити в найкоротші строки поділ земель, які передані у колективну власність, на земельні частки (паї) без виділення їх у натурі (на місцевості). Кожному члену підприємства кооперативу, товариства видавався сертифікат на право на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому розміру частки (паю в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному виразі).

Згідно з Указом, право на земельну частку (пай) могло бути об’єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави. Право власника земельної частки (паю) випливало із норми ст. 5 ЗК України, в якій було зазначено, що «у разі продажу власником своєї земельної частки переважне право на її купівлю мають співвласники». До співвласників згідно зі ст. 5 відносились члени КСП, включаючи й пенсіонерів з їх числа.

Крім того, Указом було надане кожному члену КСП право безперешкодного виходу з нього та виділення земельної частки (паю) у натурі з отриманням державного акта на право приватної власності на землю. Слід відмітити, що саме з виходом цього указу була прискорена видача КСП України державних актів на право колективної власності на землю.

З метою забезпечення реалізації зазначеного Указу Президента України щодо надання членам КСП земельних часток (паїв) 08.08.1995 р. був виданий ще один Указ Президента України – «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям». Указом було встановлено, що паюванню підлягали не всі землі, отримані колективним господарством у колективну власність, а лише сільськогосподарські угіддя. Паювання земель полягало у поділі сільськогосподарських угідь на умовні земельні ділянки – земельні частки (паї) – з наданням кожному члену КСП сертифіката на право на земельну частку (пай). Однак, у разі виходу власника земельної частки (паю) з членів господарства на його вимогу повинно здійснюватись виділення земельної частки (паю) у натурі, тобто перетворення умовної земельної ділянки в реальну, або фізичну, право власності на яку посвідчувалося державним актом на право приватної власності на земельну ділянку. Більшості КСП протягом перших двох років після видання зазначених указів було здійснено видачу КСП державних актів на право колективної власності на землю і розпочато паювання сільськогосподарських угідь. Кожний член КСП, отримавши сертифікат на право на земельну частку (пай), набував право самостійного розпорядження земельною часткою (паєм). Зокрема, власник земельної частки (паю) мав право: 1) вийти із КСП та одержати земельну ділянку у приватну власність у натурі на місцевості у розмірі земельної частки (паю), обмінявши сертифікат на державний акт на право приватної власності на землю; 2) залишитись членом КСП, у колективній власності якого перебувала земельна ділянка, з правом трудової участі у діяльності КСП тощо; 3) здійснити відчуження земельної частки (паю) шляхом обміну, дарування, продажу, а також передати її в заставу.

Таким чином, викладене дає підстави для висновку про те, що земельна частка (пай) була специфічним об’єктом права власності громадянина, який отримав сертифікат на право на земельну частку (пай). Зазначена специфічність полягала в тому, що власник земельної частки (паю) був наділений лише однією з трьох правомочностей, які визначають зміст права власності, в тому числі й на землю. Оскільки земельна частка (пай) була умовною земельної ділянкою, місцезнаходження якої на місцевості не було визначене, а розмір визначався в умовних кадастрових, а не в фізичних, гектарах, то її власник не набував правомочностей володіння і користування земельною часткою (паєм). Адже володіти і користуватися чимось умовним неможливо в принципі. Однак, законодавство надавало власнику земельної частки (паю) право здійснювати її відчуження, а також заповідати та передавати у заставу. Іншими словами, власник земельної частки (паю) був наділений лише правомочністю розпорядження нею.

У результаті проведення вищезазначених заходів колективна власність на землю застосовувалася у виробничих кооперативах, підприємствах споживчої кооперації, а також в громадських і релігійних організаціях. Новостворені сільськогосподарські підприємства ринкового типу здійснювали свою діяльність на засадах приватної власності на землю та майно. Суб’єктами права приватної власності на такі землю і майно, мали бути колишні члени реформованих КСП, які отримали земельні та майнові паї та виділили їх у натурі у вигляді земельних ділянок та конкретних майнових об’єктів, що у свій час перебували у колективній власності КСП. Однак, селяни-власники земельних часток (паїв) у переважній більшості не мали змоги оплатити землевпорядні роботи, необхідні для виділення земельних часток (паїв) у натурі та отримання державних актів на право власності на земельні ділянки.

І хоча протягом 2000-2007 рр. приблизно 60% громадянам-власникам сертифікатів на право на земельну частку (пай) виділили належні їм земельні частки (паї) в натурі та вони отримали державні акти на право приватної власності на землю, до цього часу біля 15 млн. га земель все ще залишаються землями з нечітко визначеним власнісним статусом. Слід прийняти до уваги і те, що власники земельних часток (паїв) мають менше прав і, відповідно, мають менше можливостей щодо отримання доходів від володіння землею. Так, наприклад, власник земельної частки (паю), на відміну від власника земельної ділянки, не може самостійно господарювати на землі шляхом створення селянського чи фермерського господарства. Він «запрограмований» законодавством лише на передачу земельної частки в оренду, яка також є сумнівною з точки зору вимог Закону України «Про оренду землі»: цей Закон дозволяє лише оренду земельних ділянок.

Враховуючи таку ситуацію, Кабінет Міністрів України своєю постановою від 27.12.2008 р. № 1142 «Про затвердження Положення про міжвідомчу робочу групу з питань координації та реалізації проекту «Видача державних актів на право власності на землю в сільській місцевості та розвиток системи кадастру», вирішив цю проблему шляхом створення міжвідомчої робочої групи як консультативно-дорадчого органу з метою сприяння реалізації зазначеного проекту. В результаті роботи цієї міжвідомчої групи були підготовлені пропозиції щодо розроблення проектів нормативно-правових актів з питань реалізації проекту «Видача державних актів на право власності на землю в сільській місцевості та розвиток системи кадастру». Як наслідок, Кабінет Міністрів України видав постанову від 26.08.2009 р. № 901 «Про додаткові заходи щодо врегулювання земельних відносин». Саме цією постановою було зобов’язано територіальні органи Державного комітету із земельних ресурсів та державні підприємства, що належать до сфери його управління, здійснити безоплатне оформлення та видачу громадянам України державних актів на право власності на земельні ділянки за місцем їх розташування, зокрема шляхом організованого приймання документів від громадян та передачі їх до зазначених територіальних органів, а також залучення до такої діяльності інженерів-землевпорядників органів місцевого самоврядування. Фінансування цих робіт у 2009 році здійснювалося за рахунок коштів Стабілізаційного фонду.

Таким чином, норми ЗK України та інших законодавчих актів щодо: роздержавлення земель з визначенням категорій, що залишаються у державній власності; безплатна передача земель у колективну та приватну власність; розробку методики і проведення грошової оцінки земель; поділ земель на земельні частки (паї); запровадження права розпорядження земельною часткою (паєм); видача Державних актів на право приватної власності на землю з відповідними правами – хоча з певними труднощами, але виконуються.

Як бачимо, земельна реформа – це комплекс правових, економічних, технічних і організаційних заходів, здійснення яких забезпечує удосконалення земельних відносин, перехід до нового земельного ладу, що відповідає характеру регульованої, соціально-орієнтованої ринкової економіки країни. Вона є складовою частиною економічної реформи. Об’єктом земельної реформи було оголошено всі землі України.