Показники розлучності

 

Розлучення – це розірвання шлюбу при житті обох чоловіка й дружини в органах запису актів громадянського стану або, в особливо передбачених законодавством випадках, за рішенням суду. Розлучення проводиться за заявою одного з них, або обох, або за заявою опікуна того, хто визнаний судом недієздатним. Законодавство також установлює порядок розірвання шлюбу й правила, які регулюють взаємини колишнього чоловіка й дружини після розлучення. Розлучення як соціальний феномен вивчається в праві, соціології й соціальній психології.

Демографію же цікавить масовий процес розірвання шлюбів у населенні, або когорті, тобто розлучність, а також вплив розлучності на процес відтворення населення, окремі демографічні процеси й на формування шлюбно-сімейної структури населення. Зокрема, демографа розлучність цікавить як фактор, який, поряд з овдовінням, визначає число осіб, які можуть одружитися повторно.

Особливу ж увагу демографія приділяє вивченню впливу розлучності на народжуваність і смертність. Окремі випадки розлучень не є предметом спеціального інтересу демографів.

Розлучність вимірюють системою показників, першим з яких є абсолютне число розлучень за період, звичайно за рік. Залежність цього показника від чисельності населення робить необхідним перехід до відносних показників розлучності, тобто до коефіцієнтів розлучності.

Першим з показників розлучності є загальний коефіцієнт. Він дорівнює відношенню загального числа розлучень за період до середнього населення, або загального числа людино-років прожитих населенням за цей період:

‰, (2.5.3.1)

 

де ЗКР – загальний коефіцієнт розлучності;

Р – число розлучень за період;

Н – середнє населення (чисельність населення на середину періоду);

Т – довжина періоду в літах. Звичайно загальні коефіцієнти розлучності розраховують стосовно року. У цьому випадку Т = 1.

Дані про динаміку абсолютних чисел розлучень і загальних коефіцієнтів розлучності з 1970 по 2002 рр. такі - в цілому було характерне зростання як абсолютного числа розлучень, так і загального коефіцієнта розлучності. Однак усередині його динаміка розлучності була нерівномірною, відображаючи як коливання чисел розлучень, так і зміни в чисельності й структурі населення. Швидке зростання розлучності в 70-і рр. змінилося її відносною стабілізацією в 80-і рр. і новим стрімким підйомом в 90-і рр. Останній підйом, швидше за все, пов'язаний з дією економічних причин, а саме з різким падінням рівню життя в першій половині цього десятиріччя. Деяка ж стабілізація економічногостановища більшості родин після 1994 р. обумовила зниження розлучності, але дефолт 1998 р. в Росії вплинув на новий підйом. Крім того, свою роль, напевне, зіграло й зниженнянароджуваності, що збільшило кількість довго бездітних й однодітних родин у населенні.

Загальні коефіцієнти розлучності, однак, мають всі недоліки, які притаманні загальним коефіцієнтам в цілому. Тому для більш точної оцінки рівня розлучності розраховують різного роду її спеціальні й часткові коефіцієнти.

Серед часткових коефіцієнтів розлучності можна назвати коефіцієнти для чоловіків і жінок, для міського й сільського населення і т.д. Найбільш важливу роль у демографічному аналізі розлучності грають повікові коефіцієнти розлучності, які дорівнюють відношенню числа розлучень чоловіків або жінок за той чи інший період часу до їхньої середньої чисельності за той же період. Показник характеризує частоту розлучень в осіб різних віків. Якщо підсумувати всі повікові коефіцієнти розлучності, то одержимо сумарний коефіцієнт розлучності, який показує середнє число розлучень протягом життя когорти (реальної або умовної) за умови збереження повікових інтенсивностей розлучності на рівні, властивому періоду, для якого робився розрахунок. Як повікові, так і сумарний коефіцієнти розлучності залежать від шлюбної структури населення, а сумарний коефіцієнт для умовної когорти - також від динаміки розлучності в минулому й від зрушень у розподілі розлучень за віками.

У широкої публіки й у журналістів надзвичайно популярною характеристикою розлучності є відношення річного числа розлучень до річного числа шлюбів. Цей показник називають індексом розлучності. Крім такого показника для всього населення можуть бути обчислені й повікові індекси розлучності. Однак, незважаючи на їхню популярність, ці показники непридатні для характеристики інтенсивності розлучності, тому що річне число шлюбів аж ніяк не дорівнює тому числу шлюбів, які взагалі могли б бути розірвані. Останнє число дорівнює всім існуючим в даний період часу шлюбам і, як правило, не менш ніж в 20 разів перевищує число шлюбів, які укладають щорічно. До того ж величина індексу розлучності дуже залежить від числа шлюбів, які укладають щорічно.

Більше точною характеристикою інтенсивності розлучності є її спеціальні коефіцієнти.

Спеціальні коефіцієнти розлучності розраховуються відносно до чисельності чоловіків або жінок одружених або, простіше, до числа шлюбних пар. Спеціальний коефіцієнт розлучності дорівнює відношенню числа розлучень за період до середнього числа існуючих шлюбних пар на середину того ж періоду (звичайно за даними перепису населення). Даний показник точніше загального коефіцієнта розлучності (оскільки відноситься тільки до існуючих шлюбних пар), однак він має ряд істотних обмежень, які роблять його маловживаним. Головним недоліком спеціального коефіцієнта розлучності є те, що він може розраховуватися тільки в роки, близькі до перепису населення, оскільки тільки перепис дає дані про шлюбний склад населення. До того ж розрахунок спеціального коефіцієнта розлучності ускладнюється непорівнянністю даних поточного обліку випадків розлучень (який ураховує розпад тільки зареєстрованих, “законних” шлюбів) і дані перепису населення, у яких шлюбний статус фіксується за самовизначенням і, отже, присутні як легітимні шлюби, так і співжиття. Величина спеціального коефіцієнта розлучності в нашій країні в останні десятиріччя була такою: в 1958-1959 рр. він дорівнював 6,5 ‰, в 1969-1970 рр. – 13,3 ‰, в 1978-1979 рр. – 17,5 ‰, в 1988-1989 рр. – 17,4 ‰. Як видно, динаміка цього показника підтверджує сказане вище про зростання розлучності в нашій країні.

Крім спеціального коефіцієнта розлучності для всіх шлюбних пар розраховують також її повікові спеціальні коефіцієнти (окремо для кожної статі). Ці коефіцієнти дорівнюють відношенню числа розлучень чоловіків або жінок даного віку до середньої чисельності одружених (замужніх) у цьому віці за той чи інший період. Сказане вище про недоліки спеціальних коефіцієнтів розлучності для всіх одружених відноситься й до їх різновидів. Свого максимуму повікові спеціальні коефіцієнти розлучності досягають у чоловіків у віці 25-29 років, у жінок – 20-24 роки.

Ще одним різновидом спеціальних коефіцієнтів розлучності є спеціальні коефіцієнти розлучності за тривалістю шлюбу. Останні діляться на двавиди:

1) коефіцієнти, розраховані відносно до загального числа шлюбів, укладених відповідне число років тому;

2) коефіцієнти, розраховані відносно до числа шлюбів, укладених відповідне число років тому й збережених до даного часу.

Коефіцієнти другого виду називають також приведеними числами розлучень. Вони точніше коефіцієнтів першого виду, оскільки поряд з розлучністю, ураховують також й овдовіння. Сума приведених чисел показує, скільки шлюбів з кожної 1000 або 100 шлюбів, укладених те чи інше число років тому, закінчується розлученням протягом всього життя.

Для детального опису процесу розлучності в умовній або реальній когорті використають таблиці розлучності, які характеризують цей демографічний процес залежно від віку або тривалості шлюбу. Спільний процес припинення шлюбів внаслідок розлучення й смерті чоловіка або дружини описується за допомогою таблиць припинення шлюбів.

Питання про причини розлучення й відповідно про фактори розлучності усе ще досліджені недостатньо повно. Розлучення як соціальний феномен вивчає соціологія родини, той її розділ, що так і називається соціологія розлучення. Предметом цієї науки є шлюборозлучна, або просто розлучна поведінка як така поведінка, результатом якої і є само по собі розлучення. У межах даного розділу питання про розлучну поведінку й фактори розлучності може бути розглянуте за необхідності лише коротко, більше того, навіть конспективно. Ти, хто цікавляться, можуть більш докладно ознайомитися із цим питанням у відповідній літературі.

Одним з важливих факторів, які визначають рівень розлучності, є шлюбно-сімейне законодавство.

Так, до 1917 р. в Україні розлучення були, як відомо, надзвичайно рідким явищем. І справа не тільки в тому, що розлучення суперечило тодішній моралі й соціальним нормам. Законодавство, що діяло в той час, різко обмежувало саму можливість розлучення, допускаючи його на прохання чоловіка чи дружини тільки при наявності однієї із трьох виняткових причин:

- доведеного перелюбства чоловіка або дружини або його (її) нездатності до “шлюбного співжиття”;

- осуду чоловіка або дружини до карного покарання з позбавленням всіх прав або посиланням у Сибір;

- безвісної відсутності чоловіка або дружини.

Ніякі розлучення за взаємною згодою не допускалися. Як результат, наприклад, в 1897 р. серед православних в Україні (70 % всіх осіб у віці 20 років і більше) було зареєстровано всього 1132 розлучення.

З іншого боку, відомо, що в другій половині 60-х рр. у СРСР спостерігалося різке зростання числа розлучень і розлучності: якщо в 1965 р. абсолютне число розлучень і загальний коефіцієнт розлучності дорівнювали відповідно 360,7 тис. і 1,6 ‰, то в 1966 р. – вже 646,1 тис. й 2,6 ‰, тобто відбулося майже подвоєння цих показників. Аналогічну динаміку показали й наведені числа розлучень: вони збільшилися за ці два роки з 161 до 290 ‰. Так не буває в “нормальних” умовах. І дійсно, причина настільки різкого зростання полягає в зміні законодавства про розлучення, яке істотно спростило процедуру розлучення. Після прийняття в грудні 1965 р. відповідного указу своє фактичне розлучення оформили сотні тисяч людей, які давно вже не жили разом й, може бути, навіть мали нові, але офіційно не зареєстровані родини.

Основне місце серед факторів розлучності належить демографічним і соціально-економічним детермінантам. Так, істотну роль грає вік чоловіка й дружини. Ця демографічна змінна виступає в трьох різних модифікаціях: вік вступу в шлюб, вік у момент розлучення, різниця у віці між дружинами й чоловіками.

Що стосується першого, тобто, віку вступу в шлюб, то дослідження показують, що ймовірність розлучення залежно від цієї змінної міняється в такий спосіб: спершу вона знижується від високих значень, властивих шлюбам, укладеним у дуже молодих віках, а потім знову підвищується для шлюбів, укладених у літніх віках. Найменшу ймовірність розлучення демонструють шлюби, укладені у віках максимальної шлюбності.

Якщо говорити про вік у момент розлучення, то розлучність має максимум у віковому інтервалі 20-30 років, а потім плавно знижується до вкрай низьких рівнів у віках старше 50 років. При цьому вік максимальної ймовірності розлучення в жінок нижче, ніж у чоловіків.

Велика різниця у віці чоловіків і дружин підвищує ймовірність розлучення, при чому ця ймовірність вище в тих випадках, коли дружина старша за чоловіка.

Іншим демографічним фактором розлучності є тривалість шлюбу. Подібно залежності від віку залежність від тривалості шлюбу також носить колоколовидний характер: спершу йде підвищення ймовірності розлучення, причому максимум припадає на рубіж між першим і другим п'ятиріччями шлюбу, а потім ця ймовірність поступово знижується.

Деяку роль у детермінації частоти розлучень грає порядковий номер шлюбу. Хоча даних щодо цього питання мало, проведені дослідження показують підвищену частоту розлучень для повторних шлюбів. Ця тенденція виявлена як на вітчизняних, так і на закордонних матеріалах.

Важливим фактором розлучності є число дітей в людей, які розлучаються. Дані демографічної статистики говорять про те, що ймовірність розлучення в бездітних родинах і родинах з однією дитиною вище, ніж у родинах із двома й більше дітьми.

Цікавий аспект детермінації розлучності пов'язаний з незареєстрованними шлюбами, тобто зі співжиттями, точніше, з тим їхнім різновидом, що представляють так називані “пробні шлюби” (перші три категорії з описаних вище в розділі про шлюбність, яка не реєструється). Хоча члени таких “пробних” співжиттів посилаються на те, що вони не узаконюють своїх відносин, щоб перевірити себе й зробити в такий спосіб свій шлюб більше міцним, у реальності все зовсім інакше. Шлюби, укладені після подібних пробних співжиттів,є менш міцними й розпадаються швидше й частіше, ніж, так сказати, нормальні шлюби, у яких цієї передшлюбної перевірки не було.

Причини, які пояснюють негативний вплив передшлюбного спільного життя на міцність шлюбу, пов'язані як зі слабкими установками на шлюб, так і наявністю в “незаконних” чоловіка й дружини неправильного образа себе й свого партнера. У період залицяння й навіть у період “вільного” спільного життя кожний з партнерів може вільно або мимоволі вибірково демонструвати перед своїм vis-a-vis своє краще Я. Після укладення шлюбу може з'явитися їх “реальне” Я и викликати в партнера дійсний шок. А це, у свою чергу, може викликати руйнування колишніх відносин і привести до розлучення.

Серед тих, хто жив разом до вступу в шлюб, частка тих, що розійшлись або розведених у перші 10 років шлюбу на третину вище, ніж серед тих, хто не робив цього – 36 % проти 27 %.

Крім того, вступ у законний шлюб неминуче пов'язаний з рольовими змінами й відповідно взаєминами партнерів, які швидше за все викличуть у них негативну реакцію. Наприклад, відносини, засновані на поданнях про рівність партнерів, можуть після укладення шлюбу змінитися убік більш традиційних стереотипів. Або чоловік і жінка виявлять, що їхні взаємини й зразки поведінки, прийнятні в умовах відносної волі співжиття, зовсім не вписуються в контекст соціальних і законних обмежень, що накладають на чоловіка й жінку шлюб.

Опитування 4966 шведських жінок показало, що коефіцієнт розпадання шлюбів серед тих, хто співжив зі своїм майбутнім чоловіком перед укладенням шлюбу, приблизно на 80 % вище, ніж серед тих, хто не робив цього. Особи, що жили разом перед укладенням шлюбу, або не вірили в міцність шлюбу, або принципово відкидали інститут шлюбу як такий, імовірно, одружилися під потужним зовнішнім тиском.

Нарешті, свою роль може зіграти й суб'єктивне сприйняття неминучого у випадку співжиття порушення загальноприйнятих соціальних норм, які поки ще вимагають наявності “штампа в паспорті”. Співмешканці – це люди, які, почавши жити разом, добровільно порушують соціальні норми. Одружившись, вони можуть почувати себе менш зобов'язаними зберігати шлюб у випадку його невдачі, чим ті, хто не мають за плечима ніякої історії нетрадиційної поведінки.

У нашій країні немає настільки багатого емпіричного матеріалу за даним питанням, однак очевидно, що висновки, які роблять закордонні дослідники, у дуже великому ступені характерні й для нас. Зокрема те, що одержують все більше поширення “пробні шлюби”, імовірно, буде збільшувати свою роль як фактору нестабільності шлюбів і зростання розлучності. Якщо наша країна, на думку багатьох демографів, з певним шагом проходить через ті ж етапи сімейних і демографічних змін, що й країни Заходу, то чому щодо цього ми повинні бути виключенням.

Важливим фактором розлучності, роль якого, як здається, зростає, є суспільна думка про розлучення й про припустимі його причини. Дані спеціальних соціологічних досліджень показують, що має місце не тільки збільшення толерантності суспільства стосовно розлучення, але й міняється структура причин і мотивів, за якими розлучення вважається не тільки припустимим, але навіть прийнятним і ледве не обов'язковим. Напрямок, у якому відбувається цей дрейф мотивів, – це перехід від визнання допустимості розлучення тільки при наявності цілком конкретних поважних причин (безплідність чоловіка чи дружини, доведена зрада і т.п.) до визнання його допустимості й навіть обов'язковості у випадку відсутності любові між людьми.