Особливості розвитку українського суспільства в к. ХVІІІ – поч. XХ ст.: територія, етносоціальна структура населення, політичне та соціальне становище

ПЛАН

1. Особливості розвитку українського суспільства в к. ХVІІІ – поч. XХ ст.: територія, етносоціальна структура населення, політичне та соціальне становище.

2. Модернізація економіки України в ХІХ – поч. ХХ ст.

3. Українське Відродження в контексті світових цивілізаційних процесів.

Відповідаючи на це питання, слід нагадати, що кінець XVIII – початок XX ст. характеризується передусім кризою феодально-абсолютистських порядків і перемогою капіталізму, переходом капіталізму в стадію імперіалізму, піднесенням революційно-демократичного та національно-визвольних рухів, створенням політичних партій.

У процесі поділів Польщі (1772 р., 1793 р., 1795 р.) та анексії Кримського ханства (1783 р.) українські землі потрапили під владу двох імперій: Російської імперії Романових та Австрійської імперії Габсбургів. Це означало, що українське населення по обидва боки кордону між Росією та Австрією належало до двох відмінних соціально-політичних систем, що визначили різницю в економічному і політичному розвитку Західної та Наддніпрянської України. Ця відмінність в історичному досвіді українців різних регіонів заклалася власне у ХІХ ст. і продовжує відігравати дуже важливу роль до наших днів. Більш того, навіть в Україні, що перебувала під російським пануванням, зберігалися історично обумовлені особливості субрегіонів.

Серед українських земель, що у XIX ст. становили південно-західну частину Російської імперії (у літературі – Наддніпрянська Україна), виділялося чотири великих регіони: Лівобережна Україна (землі колишньої Гетьманщини), Слобожанщина, Правобережна Україна та Південна (Степова Україна або Новоросія). Колишня Гетьманщина втратила своє центральне значення як ядро кристалізації українського політичного та культурного життя і стала другорядною, навіть економічно відсталою провінцією Російської імперії. До найважливіших соціальних груп Лівобережної України належало українське, дедалі більшою мірою русифіковане дворянство, етнічно змішане міське населення: крім українців і росіян, також євреї; українське селянство, серед них козаки, яких у 1830-ті роки остаточно оголосили державними селянами, а також українське православне духовенство.

Слобідська Україна багато в чому нагадувала Гетьманщину. Як і на Лівобережжі, українське селянство складалося з двох верств – кріпосних та козаків. Однак розмір земельних наділів загалом був тут більшим. Господарча діяльність, спосіб життя, побут, риси характеру слобожанина ті самі, що властиві більшості українського етносу. Але на відміну від "гетьманців" вони були територіально ближчими до росіян і відчували їх мовний та культурний вплив. Росіяни проживали здебільшого у східній частині та у самій столиці Слобожанщини – Харкові. На початок ХІХ ст. українці становили більшість місцевого населення (більше 80%). Окрім того, у Харкові і Сумах мешкала зовсім невелика кількість євреїв.

На відміну від вищезгаданих земель, Правобережна Україна була більш строкатою з етнічного погляду. Більшість населення Правобережжя на початку ХІХ ст. становили українці (близько 88%). Але місцева козацька еліта була ополячена. Козацька біднота та селяни-переселенці були закріпачені. Тому українське суспільство на Правобережжі складалося майже виключно з одного класу – селянства. Для них під російським пануванням майже все залишилося по-старому: вони зоставилися кріпаками польських землевласників-католиків. Тобто, українці залишалися під впливом поляків, які перебували у виразній меншості (близько 5%) серед місцевого населення. Втім, російський уряд проводив боротьбу проти унійної церкви. Чимало українців-уніатів (частково в примусовому порядку) повертали в лоно православ’я. А в 1839 р. взагалі було скасовано греко-католицьку церкву. Однак не тільки цім російський уряд мав закріпити свою присутність у цьому важливому стратегічному регіоні. Після придушення польського повстання 1830-1831 рр. наплив росіян став масовим. Основними категоріями російського населення були військові, інтелігенція та купці і ремісники. Польську мову вилучали з вжитку в адміністративній системі та судочинстві, закривали польські навчальні заклади. Проте ці заходи проти польської культури виявилися неефективними. Таким чином, Правобережжя до середини ХІХ ст. стало регіоном, де змагалися один з одним польські, російські й українські впливи. Як вважає професор Я. Грицак, особливе місце у цьому протистоянні посідало єврейське населення, яке Російська імперія успадкувала від Речі Посполитої. Вони перевищували кількість поляків і росіян, ставши другою (після українців) за чисельністю етнічною групою. А враховуючи, що Правобережжя було зоною особливої соціальної і національної напруги, це лише загострювало небезпеку масових вибухів, під час яких євреям відводилися традиційна роль “цапів відбувайлів”.

Південна Україна (Степова або Новоросія) відрізнялася від інших регіонів швидким приростом населення, своєю строкатою етнічною сумішшю, значними темпами зростання в сільському господарстві та торгівлі, своїм вільнішим соціальним устроєм, меншою кількістю кріпаків, а також своїм вільнішим підприємницьким та космополітичним духом перших поселенців. Дійсно, за задумом Катерини ІІ, Новоросія повинна була стати зоною великого соціального експерименту – впровадження цілком нового суспільного ладу. Імператриця оголосила, що ці землі не знатимуть кріпацтва, що приваблювало селян інших губерній збігати сюди від своїх поміщиків. Дворяни й місцева адміністрація легко закривали на це очі. Та навіть після того, як у 1796 р. у Новоросії було запроваджено кріпосне право потік переселенців не зменшився. Таким чином, наплив великих мас населення, незв’язаних умовами кріпацької системи й охоплених духом підприємництва, створив особливу суспільну атмосферу, яку можна порівняти хіба що з американським Клондайком. Окрім того, на думку І. Лисяка-Рудницького, даному регіону належить почесна роль економічного інтеґратора українських земель, що перетворювало його на економічний центр оновленої України.

Після знищення політичної автономії України наприкінці ХVІІІ ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землі. Свою колонізаторську політику стосовно українського народу російські власті здійснювали ідеологічно-адміністративними методами. На місці автономно-самоврядних українських регіонів – Слобожанщини й Лівобережжя – було засновано Харківську, Чернігівську та Полтавську губернії. На території Правобережної України і Волині утворили Київську, Подільську і Волинську губернії. На початку ХІХ ст. землі Війська Запорозького та Криму були поділені на три губернії: Херсонську, Таврійську, Катеринославську.

Державну владу у губерніях здійснювали губернатори, яких призначав цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, які очолювали поліцейські пристави. Царські чиновники витісняли українську мову з імперських установ і навчальних закладів. У 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв видав циркуляр, яким заборонялося друкування українською мовою навчальних книг. А у 1876 р. цар Олександр ІІ підписав указ, згідно з яким заборонялося не тільки друкувати українською мовою оригінальні й перекладні твори, а й завозити в межі Росії книги, надруковані за кордоном. Ще раніше, на початку 1830-х рр. було ліквідовано самоврядування найстаріших міст України згідно з Магдебурзьким правом. Київ у 1835 р. останнім серед українських міст утратив цей особливий статус.

Асиміляційна політика царського уряду призвела до того, що самі українці часто були найбільшими ворогами ідеї української самобутності. Це явище одержало назву в історичний літературі як «малоросійська ментальність». Як пише О. Субтельний: «Для таких Україна стала чимсь ледве більшим від частини, хоч і дорогої, імперського цілого, а український народ – лише “плем’ям” російського народу».

На відміну від Російської імперії, де росіяни мали переважну більшість, у також багатонаціональній Австрійській звідси жодна нація не мала абсолютної більшості, тому жодна культура не могла стати пануючою. Тому, захоплюючи нові землі, Габсбурги не змінювали традиційних форм влади на місцях. Тобто, західноукраїнські землі (Закарпаття, Галичина і Буковина) належали до різних адміністративних одиниць.

Галичину разом з частиною польських земель було виділено в окремий коронний край – «Королівство Галіції і Лодомерії» з центром у Львові. Східний кордон нового краю проліг по р. Збруч, яка стала більш на півтора століття символом розчленованості українського народу двома імперіями. Незважаючи на своє королівське найменування, Галичина була наділена лише обмеженою політичною автономією, по суті вона була просто адміністративною одиницею, тобто безпосередньо підлягала Австрії. В адміністративному відношенні її було поділено на округи та дистрикти. Вся адміністративно-політична влада належала губернаторові, якого призначав австрійський імператор. У містах австрійський уряд призначав і членів магістратів, а у селах адміністративна влада належала великим землевласникам та їхнім управителям.

Буковина з центром у Чернівцях спочатку була підпорядкована губернаторові Галичини, а з кінця 1840-х років по 1918 р. мала статус окремого коронного краю. Закарпаття входило до складу Братиславського намісництва Угорського королівства. Воно поділялося на Комітети (жупи).

Незважаючи на виразну більшість українців (вони самі себе називали русинами), політично ключовою групою на західноукраїнських землях були представники німецько-австрійської бюрократії та армії, однак у соціальному та культурному сенсі домінуючою верствою в Закарпатті були угорські пани, у Галичині – польська шляхта, а у Буковині – румунські бояри. Євреї, виконуючи функції крамарів та ремісників у містах і шинкарів на селі (на службі в польської шляхти), відігравали свою традиційну роль посередників. Українці не мали доступу до політичної влади через відсутність дворянства. Протягом усього ХІХ ст. західноукраїнське суспільство складалося лише із двох соціальних верств: селян та невеликої частки уніатських священиків. Не маючи міського населення, українці лишалися також поза сфери торгівлі і промисловості. Взагалі імперська влада розглядала українські землі як колоніальний сировинний додаток до промислово розвинутих центральних і західних провінцій.

Однак наприкінці ХVІІІ ст. за правління Йосифа II було запроваджено ряд реформ, які привели до певного поліпшення правового і соціального становища кріпаків. У 1782 р. видано наказ для Галичини, яким обмежувалося право панів над селянами: селяни дістали право одружуватися без згоди пана, віддавати дітей до шкіл, шукати заробітку де завгодно. Греко-католицьку церкву, яка була для українців Галичини єдиною моральною опорою проти сильного етносоціального тиску поляків, було зрівняно в правах з католицькою. У 1784 р. у Львові створено університет з чотирма факультетами, а в 1787 р. відкрито окремий богословський факультет для українських студентів з викладанням українською мовою. Водночас були створені засади українськомовної системи початкової шкільної освіти.

Нажаль, після смерті Йосифа II реформи було на деякий час перервано й фактично відновлено кріпацтво. Однак реформи кінця ХVІІІ ст. створили базу для культурно-релігійного відродження, розбудили енергію для боротьби за майбутнє.

Слід зазначити, що деяке покращення становища селян створили основи для сталої лояльності українців Західної України стосовно австрійської влади, що стало підставою для назви русинів «Тірольцями Сходу». Як вважає О. Субтельний, ця велика залежність мала свої негативні наслідки. Вона живила так зване рутенство – сукупність настроїв, що панували в середовищі західноукраїнського духовенства аж до 1830-х рр., коли воно рабськи приймало все від влади, не висуваючи ніяких власних вимог, та виявляло зневагу до селянства й «мови свинопасів».

Отже, внаслідок поділу України між двома імперіями посилюються її регіональні відмінності. Незважаючи на історично обумовлені особливості державного устрою та етнічного складу українських земель, новий адміністративний поділ Наддніпрянської та Західної України було проведено задля охорони інтересів імперської влади і домінуючих етносів. Українці наприкінці ХVІІІ – початку ХІХ ст. остаточно втратили і свою еліту, і автономію, і свої права.