Зростання національної свідомості на Західній Україні
Культурна діяльність на Україні головним чином зосереджувалася на Лівобе-
режжі — території давньої Гетьманщини та Слобідської України. В інших регіонах
Російської України спостерігалося мало ознак зацікавленості українською народ-
ною культурою. На Правобережжі кілька польських шляхтичів, такі як Тимко Паду-
ра, Міхаль Чайковський, Зоріян Доленга-Ходаковський, у романтичному світлі ба-
чили козацьке минуле України й мріяли про час, коли українське селянство, за-
бувши про минулі образи від шляхти, допоможе включити Правобережжя у від-
новлену Польську Річ Посполиту. Однак ця тенденція мало сприяла послабленню
польської культурної гегемонії на Правобережжі. Що стосується новозаселених
причорноморських регіонів, то там практично не існувало будь-яких ознак украї-
нофільства.
Західноукраїнська інтелігенція. Говорити про західноукраїнську інтелігенцію
початку XIX ст.— значить говорити про духовенство. І справді, оскільки духовен-
ство було єдиною соціальною групою, що могла користуватися перевагами вищої
освіти в Австрійській імперії, вища освіта на Західній Україні практично стала си-
нонімом освіти богословської. Так, на початку 1840-х років із майже 400 студентів-
українців Львівського університету та інших закладів 295 навчалися теології, в той
час як майже вся решта займалася філософськими дисциплінами, котрі також вхо-
дили до курсу богослов'я. Іншим доказом переважання священиків серед інтелі-
генції є те, що із 43 книжок, написаних між 1837 і 1850 рр. українською мовою,
40 належало перу священиків.
Лише у другій половині XIX ст. вагомим чинником на Західній Україні стане
світська інтелігенція — вчителі, юристи, вчені, письменники та чиновники. Втім,
не слід вважати кожного священика інтелігентом. Величезну більшість духовен-
ства становили бідні сільські священики, котрі за своїм інтелектуальним рівнем
ледве підіймалися над селянами. Й лише його невелика частка, зосереджена
в таких містах, як Львів і Перемишль (тобто центрах церковної адміністрації, що
мали заклади вищої освіти, бібліотеки та друкарні), мала змогу брати участь у куль-
турному житті.
Навіть за сприятливих обставин інтелектуальному розвиткові духовенства пере-
шкоджали його природна консервативність, рабська відданість династії Габсбургів.
Тонкий прошарок освічених західних українців — людей за суттю своєю провінцій-
них і консервативних — із надзвичайною підозріливістю сприймав нові ідеї, при-
множуючи свої обмежені інтелектуальні ресурси навколо таких другорядних (хоч і
гостро дебатованих) питань, як абетки, календарі та церковні обряди. Для тих
небагатьох, хто прагнув ознайомитися з більш радикальними західними ідеями чи
взяти участь у революційній діяльності, єдина можливість для цього відкривалася
у контексті польського руху. Тому в 1830-х роках незначна кількість молодих укра-
їнських семінаристів приєдналася до польських революційних груп, котрі боролися
за відновлення Польської Речі Посполитої, розглядаючи українців як щось ледве
більше, ніж дезорієнтовану й відсталу гілку польської нації.
Привабливість престижної польської культури була настільки сильною навіть
для найбільш традиціоналістськи настроєних представників церковної інтелігенції,
що з покращенням юридичного, освітнього й матеріального становища західно-
української верхівки вони стали наслідувати поляків. Це позначалося й на мові:
чим далі поліпшував українець свій соціальний статус, тим більше соромився він
користуватися «мовою селянства».
Унаслідок цього духовенство та інтелігенція дедалі частіше послуговувалися
польською мовою, а українською розмовляли лише з селянами. Промовистим свід-
ченням занепаду української мови (тобто тієї неприродної та незграбної мішанини
місцевої говірки, церковнослов'янських, латинських, польських та німецьких еле-
ментів, яку тоді видавали за літературну українську мову) в середовищі освіче-
них людей стала ліквідація у 1809 р. україномовного факультету «Студіум рутенум»
у Львівському університеті. Як не парадоксально, але до цього спричинилися не по-
ляки і не австрійці, а самі українці. Оскільки інші дисципліни в університеті виклада-
лися німецькою мовою, студенти факультету вважали дискримінаційним те, що
їх, як і всіх інших, не вчили німецькою мовою, й радо пішли на заміну української
німецькою.
Та водночас із підкресленням недоліків української мови вища освіта також
народжувала її оборонців. Навчаючись у Львові чи Відні, деякі українці не могли не
чути про ідеї Гердера стосовно значення рідної мови для народу. Вони часто спілку-
валися з польськими й особливо чеськими інтелігентами, які у справах національної
свідомості й культурного розвитку йшли далеко попереду інших слов'ян Австрій-
ської імперії. Натхнена успіхами сусідів, долаючи несприятливий вплив свого се-
редовища, невелика, але зростаюча західноукраїнська інтелігенція стала чимдалі
ближче сприймати нову ідею української нації.
«Народні будителі» на Західній Україні. Перші ознаки зацікавлення культурними
аспектами національної проблеми з'явилися на початку XIX ст.. у старовинному міс-
ті Перемишлі — центрі греко-католицької єпархії, де були семінарія, багаті книго-
збірні й де проживали деякі з найосвіченіших представників українського духовен-
ства. Протягом десятиліть це найзахідніше на українських землях місто віді-
граватиме у розвитку національної свідомості австрійських українців роль, аналогіч-
ну тій, яку приблизно в той самий час відігравав для російських українців Харків,
розташований на найсхідніших землях України. Причому слід підкреслити, що
перемишльські священики, творчі здібності яких були не дуже високими, брали при-
клад із харківських романтиків.
Найвидатнішим серед представників перемишльської групи був Іван Могиль-
ницький — високопоставлений церковний ієрарх, котрий відав справами початкової
освіти в єпархії. У 1816 р. за підтримки свого зверхника — єпископа Михайла
Левицького — Могильницький організував так зване «Клерикальне товариство»,
що ставило за мету готувати й поширювати серед селян нескладні релігійні тексти
українською мовою. У контексті панівних тоді полонофільських тенденцій такий
крок сприймався як щось неортодоксальне. Звісно, Могильницький та його одно-
думці керувалися не тільки ідеями Гердера чи прикладом східних українців; важли-
вим їхнім міркуванням було й те, що, користуючись польськими книжками, селяни
могли б навернутися до римо-католицтва.
І хоч зусилля товариства, що вилилися у видання кількох молитовників та буква-
рів, дали скромні плоди, а саме воно незабаром розпалося, його поява варта уваги,
оскільки це була перша спроба української інтелігенції — як на Правобережній, так
і на Лівобережній Україні — організуватися й, що ще важливіше,— привернути
увагу до мовного питання, яке на наступні десятиліття лишатиметься основною
справою західноукраїнської інтелігенції. Проте, намагаючись «вдосконалити» місце-
вий діалект, Могильницький наполягав на тому, щоб вживати його з численними
церковнослов'янськими домішками. Отриманий внаслідок цього штучний мовний гіб-
рид мало сприяв спростуванню тверджень про непридатність української мови
для літературного вжитку.
Крім перемишльського гуртка, у 1820-х роках працювали кілька західноукра-
їнських учених, які, на зразок колекціонерів та антикварів, збирали матеріали з істо-
рії Східної Галичини та її фольклор. Серед представників цієї невеликої групи
були історики Михайло Гарасевич та Денис Зубрицький, а також граматисти й етно-
графи Йосип Левицький та Йосип Лозинський. Втім, написані німецькою, латин-
ською чи польською мовами, їхні праці мали обмежений вплив.
«Руська трійця». У 1830-х роках центр діяльності, спрямованої на пробудження
національної свідомості, переміщується до Львова, де на арену виходять молоді
ідеалістично настроєні й захоплені ідеями Гердера семінаристи, їхнім лідером був
Маркіян Шашкевич — 21-річний юнак, що мав поетичний та організаторський та-
лант. Разом із двома близькими товаришами — високоосвіченим Іваном Вагилеви-
чем та енергійним Яковом Головацьким — він утворив гурток, згодом названий
«Руською трійцею». У 1832 р. вони організували групу студентів, котра поставила
перед собою мету піднести український діалект, звільнений від церковнослов'янських
та чужомовних «вишуканостей», до рівня літературної мови. Лише так, на їхню дум-
ку, можна було відкрити селянству доступ до знань, які допомогли б полегшити його
долю й дати змогу українцям виразити свою віками гноблену індивідуальність.
Для греко-католицьких ієрархів сама ідея — писати простою, незміненою мовою
селянства й спрощеною абеткою-кирилицею — здавалася чимось нечуваним. Вони
прямо дали зрозуміти Шашкевичу та його товаришам, що в своїй справі їм не варто
розраховувати на допомогу церкви. Але підтримка, однак, прийшла з Російської Ук-
раїни, де «Руська трійця» встановила контакти з такими українофілами, як Ізмаїл
Срезневський, Михайло Максимович та Йосип Бодянський. А з Заходу їх надихав
приклад наростаючого чеського національного руху. За допомогою чеського інтелі-
гента Карела Запа, що служив у галицькій адміністрації, «Трійця», й насамперед Го-
ловацький, вступила в активне листування з такими досвідченими «будителями на-
роду» й палкими слов'янофілами, як словаки Ян Колар і Павел Шафарик, словенець
Бартоломей Копітар та чех Карел Гавлічек.
Для здійснення своїх задумів «Руська трійця» вирішила публікувати альманах
«Русалка Дністровая», що містив би народні пісні, вірші, історичні статті на місце-
вому діалекті. Коли про вихід альманаху стало відомо греко-католицьким ієрархам,
вони засудили його як «негідний, непристойний і, можливо, підривний». Водночас
начальник німецької поліції Львова зазначав: «Ми вже маємо достатньо клопоту
з одним народом (поляками.—Лет.), а ці божевільні тут хочуть відродити давно
мертвий і похований русинський народ». Місцевий цензор і греко-католицький
священик Венедикт Левицький заборонили публікацію альманаху у Львові, тому в
1837 р. Шашкевич із товаришами був змушений видавати його у далекому Буда-
пешті. З 900 привезених до Львова примірників майже всі конфіскувала поліція. Ли-
ше невелика частина потрапила до рук скептичної публіки. Розчарований такою ре-
акцією й переслідуваний церковною владою, помирає в молодому віці Маркіян Шаш-
кевич; Вагилевич згодом переходить до польського табору; й лише Головацький по-
слідовно і невідступне продовжує працювати над здійсненням цілей «Руської трійці».
Хоч видання «Русалки Дністрової» з самого початку зазнало краху, воно ста-
новило важливий прецедент, який показував, що мова українського селянства може
вживатися як літературна. Під впливом «Русалки Дністрової» повільний, але не-
відворотний процес переорієнтації на українські народні маси почне нове покоління
західноукраїнської інтелігенції, покоління, котре вербуватиме більшість своїх членів
із народу.
Як ми пересвідчилися, поширення ідей національного відродження було проце-
сом тяжким і повільним. На середину XIX ст. воно не просунулося далі виникнення
невеликих груп української інтелігенції, котрі самі визначали для себе суттєві скла-
дові української культурної самобутності. Щоб вийти за межі культурницького етапу,
належало подолати численні перешкоди. За винятком інтелігенції, в аграрному, тра-
диціоналістському, провінційному суспільстві України не було соціальних верств,
чутливих до нових ідей. До того ж твердження про те, що українці — це окремий
народ, мова й культура якого варті того, щоб їх плекали, часто викликало серед
самих українців гострий скепсис і зневагу. Важко було протистояти впливові пре-
стижних і більш розвинених польської та російської культур. І все ж, підбадьорені
прикладом західних народів і впевнені в тому, що їхня діяльність відповідає потре-
бам ідеалізованого народу, «будителі нації» не здавалися.
Із самого початку процесу поширення національної свідомості між Східною й
Західною Україною спостерігалися важливі відмінності. На Лівобережжі, де ще
зберігали силу традиції Козаччини й пам'ять про часи автономії, діяльність, спря-
мована на піднесення національної свідомості, мала багатообіцяючий початок. Проте
жорстока розправа з Кирило-Мефодіївським товариством показала, що як тільки
український рух у Російській імперії переходив певні межі, він зустрічав у особі
царського уряду немилосердного й непереборного ворога. У Східній Галичині про-
грес був повільний, і опір йому чинила переважно консервативна греко-католицька
верхівка. Зате тут не відбувалося драматичних відступів, і попри свою в'ялість зрос-
тання національної свідомості ставало чимдалі відчутнішим. Нарешті, цей паралель-
ний розвиток за всіх розбіжностей мав ще один важливий результат: після сто-
літь обмежених контактів східні та західні українці почали виявляти посилений
взаємний інтерес. Розгортався процес національної інтеграції.