Культура Київської Русі

Будь-яка дискусія про культуру середньовічного суспільства зосереджується на-
самперед на його релігійних віруваннях та інститутах. В історії Київської Русі
маємо дві окремі релігійні, а відтак і культурні епохи. До 988 р. засобом задоволення
духовних потреб східних слов'ян був анімізм, у засаді якого лежало обожнення сил
природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством у язичницькому пан-
теоні вважався Перун — бог грому і блискавки, аналогічний скандінавському бо-
гові Тору, хоч пов'язана з ним міфологія не була такою химерною. До інших важ-
ливих божеств належали Дажбог і Сварог — боги повітря й сонця, дарителі земних
благ. Закономірно, що серед землеробського люду поширеним був також культ бо-
гів родючості — Рода та Рожаниці. Крім того, об'єктами поклоніння вважалися сотні
духів річок, лісів та предків; це часто виражалось у жертвуванні їм тварин, а поде-
куди й людей. Східні слов'яни не зводили своїм божествам величних храмів, як і не
мали складної духовної ієрархії — власне це й пояснює відносно слабкий опір
християнству з боку їхньої релігії. І все ж із приходом нової релігії вірування пред-
ків не зникли безслідно. Під личиною християнства ще протягом століть серед схід-
них слов'ян зберігався релігійний дуалізм, або двовір'я, що полягало у дотриманні
язичницьких за походженням звичаїв та обрядів (таких, зокрема, як святкування
приходу весни).

Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена
й складно організована релігія. У 1037 р. після приїзду із Константинополя першого
у довгій низці грецьких митрополитів (протягом усієї Київської доби лише двічі
на цей пост призначалися не греки) була заснована митрополича єпархія. Первинно
до Руської митрополії входило вісім єпископств, але згодом їхня кількість зросла
до шістнадцяти. Десять із них розташовувалися на землях сучасної України. Багато
єпископів теж були візантійцями. Вони везли з собою власне оточення: писарів, по-
мічників, майстрів, перетворюючи єпископства на осередки поширення візантій-
ської культури. Духовенство поділялося на дві категорії: «біле», тобто парафіяльні
священики, що не давали обітниці целібату (безшлюбності) й звичайно одружували-
ся в своєму ж середовищі, та «чорне», тобто ченці, з яких обиралися високі духовні

ієрархи. Намагаючись уникнути мирських гріхів і спокус, ченці жили у відлюдненні,
й тому їх вважали цвітом віруючого люду, а їхні монастирі були осередками хри-
стиянської освіти й науки. У XIII ст. в Київській Русі існувало близько 50 монасти-
рів, із них 17—у самому Києві.

Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі. Спорудження
одного лише храму — славетної Софії Київської — є безпосереднім підтвердженням
того, наскільки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво. Збудована у 1037 р.
за князювання Ярослава Мудрого ця чудова кам'яна споруда, зведена грецькими
майстрами на взірець константинопольського храму, мала п'ять апсид, п'ять нефів
і тринадцять бань. Розкішне прикрашений інтер'єр підтримували мармурові й але-
бастрові колони. Напевно, краса цього храму християнського Бога здавалася просто
сліпучою призвичаєним до скромних дерев'яних будівель киянам. Власне, саме таке
враження й мав справляти собор, позаяк у візантійській церкві добре розуміли, що
високе мистецтво, звернене до людських емоцій, часто куди ефективніше посилю-
вало віру, ніж богослов'я, що апелює до розуму. З цією метою церква сприяла
розвиткові мистецтв і ремесел. Зокрема, інтер'єр Св. Софії прикрашали кольорові
мозаїки та фрески, що з дивовижною правдоподібністю змальовували людину. Інший
спосіб викликати благоговіння полягав у використанні ікон, тобто зображень боже-
ственних істот на спеціально оброблених дошках. Ікони поширювалися по приват-
них оселях, де ставали найціннішою в родині спадщиною. Кожен із цих нових різно-
видів мистецтва попервах зазнавав впливу грецьких зразків. Та з часом майстри
навчилися поєднувати в цих жанрах і місцеві елементи, створюючи дедалі вираз-
ніший власний стиль. Проте впливи східної церкви на мистецтво не завжди були
благотворними. Так, через те, що візантійці не любили ставити у своїх храмах
статуй, скульптура не дістала помітного розвитку.

Таким же визначальним був вплив християнства на способи інтелектуальної
експресії давніх русичів. Після 988 р. в ужиток увійшло письмо, базоване на абетці,
створеній ченцями Кирилом і Мефодієм — греками, що поширювали християнство
серед слов'ян. На відміну від Риму з його наполяганнями використовувати в бого-
служіннях латину Константинополь погоджувався з тим, що новонавернені народи
користувалися у церкві власною мовою. Відтак у богослужіннях та інших справах
церкви вживали церковнослов'янську мову — літературну норму, що спиралася
на південнослов'янські діалекти й була легко зрозумілою східним слов'янам. Посту-
пово вона поширилася на лише на релігійну, а й на світську літературу, що ставала
багатшою та різноманітнішою.

Закономірно, що більшість зразків цієї писемної літератури мали релігійний
характер. Тут у достатку маємо уривки зі Старого й Нового заповітів, гімни, пропо-
віді, житія святих. Найвидатнішими серед них є «Патерик», тобто оповідь про життя
святих, написана ченцями Києво-Печерської лаври, проповіді й гімни св. Кирила
Туровського, писання київського митрополита середини XI ст. Іларіона — можливо,
найосвіченішого мужа Київської Русі. У своєму знаменитому «Слові про закон
і благодать», прочитаному у 1052 р. в присутності Ярослава Мудрого, Іларіон май-
стерно протиставляє християнство язичництву й описує хрещення Русі. У цьому
творі він демонструє чудове володіння складними прийомами візантійської риторики,
а також глибоке знання Біблії. Проте при всій своїй повазі до грецької культури
Іларіон не був грекофілом. У «Слові про закон і благодать» він підкреслює
велич і значення Русі, применшує роль Візантії в її наверненні до нової віри, припи-
суючи всю заслугу у здійсненні цього історичного кроку Володимирові.

Якщо в релігійних творах грецькі впливи цілком домінували, то у літописах
вони були менш помітними. Ранні київські літописи, створені переважно монахами
й пройняті християнським світовідчуттям, характеризувалися реалізмом і багатством
подробиць. У них відтворювалися й головні проблеми доби — такі як князівські чва-

ри, боротьба з кочовиками,— й подробиці окремих подій. Найважливішим із них є лі-
топис, відомий під назвою «Повість временних літ». Його пов'язують з іменами мона-
хів Нестора та Сильвестра, які склали літопис у 11 ІЗ—1116 рр. Займалися літератур-
ною творчістю й представники світської верхівки. Незважаючи на постійну зайня-
тість політичними справами, написав своє зворушливе й сповнене роздумів «Повчан-
ня» князь Володимир Мономах. Є підстави допускати, що анонімний автор найчу-
довішого поетичного твору Київської доби — «Слова о полку Ігоревім» ( 1185—1 187)
також належав до княжого двору. Вся його оповідь про невдалий похід на кочови-

Танець. Зображення на чернігівській чаші XII ст.

ків дрібного руського князя пройнята пристрасним закликом до ворогуючих руських
князів об'єднатися задля спільного блага. Застосувавши ритмізований вірш, яскраві
образи, багату мову, дивовижні за своєю уособленістю картини природи, автор ство-
рив справжній літературний шедевр.

Але при всьому багатстві експресії писемні джерела лишалися недоступними
для неписьменного люду Києва. Скарбницею народної мудрості й творчого духу слу-
гували для нього пісні, приказки, загадки, казки й особливо усний епос, або билини.
З вуст в уста, від покоління до покоління переказувалися билини, в яких розповіда-
лося про подвиги таких популярних народних персонажів, як веселий селянський
син Ілля Муромець, кмітливий син священика Альоша Попович і син боярина Доб-

риня Микитич; усі троє — члени міфічної дружини князя Володимира. Подібно до
лицарів Круглого Столу короля Артура ці східнослов'янські витязі лишили Воло-
димирів двір і вирушили на боротьбу із силами зла. Часто серед їхніх ворогів були
половецький Тугоркан, що вмів перетворюватися на змія Тугарина і символізував
у народній свідомості постійну загрозу зі степу, або ж це був Жидовин, присутність
якого в епосі, вірогідно, є відлунням народної пам'яті про тривалу боротьбу з хоза-
рами, які сповідували іудаїзм. Усі ці оповіді були сповнені таємниць і чаклунства,
а християнські цінності часто перепліталися в них із залишками язичницького ми-
нулого.

Серед учених побутують різні думки щодо рівня і поширення освіти в Київській
Русі. Не підлягає сумніву, що представники знаті діставали освіту. В літописі пові-
домляється, що у 988 р. князь Володимир наказав віддати у навчання боярських
дітей, а його син Ярослав заснував у Новгороді школу для 300 хлопчиків аристокра-
тичного походження. У Києві центром цієї діяльності стала Св. Софія. В 1037 р. на
терені собору містилися школа та бібліотека. Києво-Печерська лавра також мала
бібліотеку, а деякі її монахи славилися своєю освіченістю, що в ті часи переважно
означало добру обізнаність із релігійними текстами. Серед князів наука також
була у пошані. Відомо, яким книголюбом був Ярослав Мудрий; його син Всеволод
володів п'ятьма мовами, письменною була й дочка Анна. Коли вона стала короле-
вою Франції, це незвичайне для жінки тих часів досягнення відрізняло її від більшо-
сті жінок французького двору. Проте складніше відповісти на питання про пошире-
ність освіти серед простого люду. Деякі вчені вважають, що знайдені в Новгороді
абетки на бересті для школярів та настінні написи у Св. Софії є свідченням доступно-
сті освіти й для нижчих верств, але багато інших фахівців доводять, що освіта взагалі
та обізнаність із візантійсько-християнською культурою зокрема були в основному
привілеями мирської та церковної еліти, а відтак лишалися недосяжними для мас.

Як українські, так і російські історики розглядають Київську Русь як невід'ємну
частину історії своїх народів. Тут часто закономірно виникає питання про те, хто
має більше право вважати себе її спадкоємцями. Російські історики, особливо ті, кот-
рі зазнали впливу юридичної школи XIX ст., доводять, що оскільки росіяни були єди-
ною східнослов'янською нацією, яка створила у новітні часи свою державу (апо-
гей історичного процесу вони вбачають у розвитку державності), то зв'язок Москов-
ської держави із першою державою східних слов'ян був найбільш важливим і послі-
довним. Із цього випливає, що оскільки у новітню епоху українці й білоруси власних
держав не мали, то між їхньою історією ніяких суттєвих зв'язків не існувало. Впли-
вовий російський історик Михайло Погодін пішов іще далі, доводячи, що зв'язки
Росії з Києвом не тільки спадкові, а й етнічні. За його теорією, після зруйнування
монголо-татарами Києва у 1240 р. велика частина населення, що врятувалося, пе-
реселилася з півдня на північний схід — у серцевину сучасної Росії. І хоч цю теорію
давно розвінчано, її продовжують пропагувати багато російських і неросійських
істориків.

У XIX ст. із поглибленням національної свідомості українців зросло невдоволення
тим, що росіяни монополізували «славу Києва». У 1906 р. найвагоміший аргумент
проти традиційної схеми російської історії висунув славетний український історик
Михайло Грушевський. Як послідовний демократ, Грушевський піддав сумніву пра-
вомірність вивчення історії як насамперед процесу творення держави. Для нього
стрижнем історії був досвід, накопичений певною етнічною спільністю, котра населяє
землі своїх предків. Він припускав (а це його припущення підтверджують ряд недав-
ніх радянських досліджень з археології), що починаючи з племені антів VI ст. до

XX ст. велику частину України займали народності, які у своїй основі належали до
одного етнічного типу. Якщо населення й справді полишало Центральну Україну
через наскоки монголо-татар (а на думку Грушевського, спустошення та міграції,
спричинені ними, були менших масштабів), то з відновленням відносного спокою во-
но знову поверталося. За твердженням Грушевського, який аж ніяк не поділяв нор-
манської теорії, українці є прямими нащадками полян — племені, яке відіграло
провідну роль у розвитку Києва. Власне, тому саме цей їхній досвід і займає найваж-
ливіше місце в історії України.

Грушевський вважає, що приписувати Київській добі центральне місце в росій-
ському минулому — значило б не тільки применшувати унікальні поляно-українські
здобутки, але й обтяжувати російську історію штучним, якщо не перебільшеним, до-
датком, що стояв би на заваді пошуків її справжнього коріння. Якщо ж все-таки вва-
жати державу засобом збереження київської спадщини, доводить далі Грушевський,
то куди більшу частину цієї спадщини зберегли Галицько-Волинське князівство,
а пізніше Велике князівство Литовське з його сильними українськими та білоруськи-
ми елементами, ніж це могли зробити розташовані далеко на північному сході
Ростовське, Суздальське, Володимирське, Тверське та Московське князівства. Яке
ж тоді, на думку Грушевського, відношення російської історії до Київської доби?
Подібно до тоію як Галлія — колись провінція Риму, а нині сучасна Франція —
запозичила з Риму багато елементів його суспільно-економічного устрою, законо-
давства та культури, щось подібне вчинила Москва стосовно Києва. Але Москва не
була продовженням чи якимось другим етапом історичного процесу, започатковано-
го у Києві. При наявності рис, які Москва запозичила у Києва, її коріння, вважає
Грушевський, виростало з географічних, політичних та етнічних умов, притаманних
Північному Сходові.

У питанні про спадщину Київської держави радянські історики займають ком-
промісну позицію. Вони доводять, що Київ створили всі три східнослов'янські на-
роди — українці, росіяни та білоруси. Точніше, населення Київської Русі, так званий
«давньоруський народ», було спільними предками всіх трьох націй. Радянські вчені
постійно наголошують на одноманітності та однорідності культури, мови, звичаїв,
господарства та політики «давньоруського народу». Це положення свідомо підкрес-
люється, щоб не лише запобігти зазіханням «буржуазно-націоналістичних істори-
ків» того чи іншрго народу на більшу частину спадщини Київської Русі, а й унемож-
ливити саму думку про наявність якихось регіональних відмінностей на величезних
просторах Русі. Теорія етнічної та культурної одноманітності Київської Русі ство-
рює враження, що «давні русичі» — це немовби проекція у минуле однорідного
«радянського -народу», запланованого на майбутнє.

Теорія радянських істориків, що поступово витісняє погляди традиційної
російської історіографії, грунтується на твердженні, що оскільки три східнослов'ян-
ські народи сформувалися лише після занепаду Києва, то суперечки навколо київ-
ської спадщини є безпідставними. Основною причиною розщеплення східних сло-
в'ян на три окремих народи пропонується вважати монголо-татарську навалу та
поглинення українців і білорусів польсько-литовською державою. Це досить неспо-
діваний відступ від традиційного марксистського положення про величезну роль
у процесі формування націй соціально-економічних чинників. Більше того, з такого
підходу випливає, що якби не згадані зовнішні чинники, ніякої диференціації в «дав-
ньоруському народі» не відбулося б. Так чи інакше, суперечки щодо спадщини Київ-
ської держави зайвий раз свідчать про те, як тісно переплелися в історіографії
Київської доби політичні, ідеологічні та наукові питання.